1344 Видатні українки XX століття часто лишаються непомітними. Про долю деяких жінок цієї книжки хтось, можливо, почує вперше, однак їхню роль в українській історії не варто применшувати. Це лікарки, вчительки, учасниці національно-визвольного руху, політув’язнені, журналістки, культурні діячки Без них — сильних, активних, відданих — сторінки нашого роду були б зовсім інакшими.
У цій книжці зібрано інтерв’ю, свідчення, архівні документи й довідки про визначних жінок України, які з’являлися на ресурсі «Історична правда». Серед них — і унікальне інтерв’ю Квітки Цісик, і статті про докторку медицини Розалію Ліфшиць-Винниченко, підпільницю Ірину Тимочку «Христю» й письменницю Олену Телігу; і розмова з Валентиною Шевченко, яка очолювала Президію Верховної Ради УРСР під час аварії на ЧАЕС.
Про автора:
Укладачем збірки є український журналіст, історик, головний редактор інтернет-видання «Історична Правда», укладач книжки «Справа Василя Стуса» Вахтанг Кіпіані.
ОКСАНА КІСЬ «УРКИ», «БЛАТНІ», «БИТОВИЧКИ»: ВІДНОСИНИ УКРАЇНОК-ПОЛІТВ’ЯЗНІВ З КРИМІНАЛЬНИМИ ЗЛОЧИННИЦЯМИ У ТАБОРАХ ГУЛАГУ
Найгострішими були конфлікти поміж засудженими за кримінальні злочини та політв’язнями. Перші всіляко знущалися з тих, хто відбував покарання за так званими політичними звинуваченнями. Їх принижували, обкрадали, фізично і сексуально кривдили, примушували працювати замість себе. «Урки», «блатні» чи «битовички», за мовчазного потурання конвоїрів, наглядачів та адміністрації таборів, фізично й морально знущалися з жінок-політв’язнів, яких вважали найнижчою невільницькою кастою «зрадників батьківщини» і «ворогів народу».
1929 року за особистим наказом Йосипа Сталіна була створена спеціальна структура для виконання покарань — Головне управління таборів і колоній (ГУЛАГ). Установи ГУЛАГу (загалом близько 30 тис. різноманітних місць ув’язнення) були розкидані по всій території СРСР, та значна їх частина — з особливо суворими умовами утримання — була сконцентрована в Сибіру, Центральній Азії, у північних регіонах СРСР та на Далекому Сході.
За деякими підрахунками, загальна кількість репресованих громадян, яких ув’язнено або ж чию волю значно обмежено на порівняно великі терміни, за період від 1920-х до 1953 року становить близько 25—30 млн осіб. Хоча точна кількість жертв ГУЛАГу невідома, за деякими даними, число загиблих у таборах і колоніях могло сягати 13,2 млн осіб. У період «пізнього сталінізму», від 1939-го до 1956 року, ця карально-репресивна структура сягнула свого максимального розвитку і в кількісному, і в якісному відношеннях. Саме в цей час відбулися суттєві зміни в демографічному складі невільників за трьома параметрами.
По-перше, зросла частка засуджених за так званими політичними статтями. Спершу, після приєднання до УРСР теренів Західної України й Буковини, а особливо після витіснення німецьких окупантів з теренів України та поразки нацистської Німеччини стрімко зріс потік репресованих за звинуваченнями в антирадянській діяльності (націоналізмі), колаборації, зраді батьківщини та інших таких «політичних злочинах» (передбачених ст. 54 Кримінального кодексу УРСР 1934 року або відповідно до ст. 58 КК РСФСР).
Загалом від 1939 року частка політв’язнів у ГУЛАГу зросла від 18,6 % у 1938 році до 40,7 % у 1944-му, а вже через два роки засуджені за політичними статтями становили до 60 % невільників.
Водночас змінився і гендерний склад ув’язнених. Якщо в 1930-х роках частка жінок серед в’язнів ГУЛАГу була порівняно невеликою, то у воєнні та повоєнні роки пропорція суттєво змінилася: 1941 року жінки становили 7,6 % від загальної кількості, до літа 1944 року їх було вже 26 %, а на 1 січня 1945 року частка жінок сягнула 30,6 %.
Окрім інших категорій засуджених жінок (колишніх остарбайтерок, мешканок окупованих територій тощо), наприкінці війни та в повоєнні роки, коли радянські каральні органи розпочали масовий наступ на українське націоналістичне підпілля, до ГУЛАГу потрапила величезна кількість дівчат і жінок, звинувачених у співпраці з повстанцями на західноукраїнських теренах.
Змінився також і національний склад невільників. У довоєнні роки частка українців серед в’язнів ГУЛАГу становила близько 14%. У 1944—1947 роках чисельність українців у таборах зросла у 2,4 разу, і надалі вони незмінно становили другу за чисельністю національну групу в’язнів ГУЛАГу.
На 1 січня 1951 року кожен п’ятий в’язень ГУЛАГу був українець. Серед каторжан українців було від третини до половини, тоді як частка інших національних спільнот у ГУЛАГу не перевищувала 4 %. Українських політв’язнів можна було зустріти фактично в кожному таборі, а в деяких місцях частка українців була дуже значною.
Так у Степлагу (поблизу Караганди в Казахстані) у червні 1954 року з усіх невільників 16 667 ув’язнених українців становили 46,3%. Отже, значні зміни у складі в’язнів ГУЛАГу саме під час Другої світової війни та в повоєнне десятиліття (одночасне збільшення і частки політв’язнів, і частки українців, і частки жінок) дають підстави сфокусуватися саме на цьому періоді, досліджуючи особливості невільницького досвіду українок-політв’язнів.
Однією з найдошкульніших проблем, з якими стикалися жінки-політв’язні, були ті, кого засуджено за дрібні чи важкі кримінальні злочини: так звані урки чи блатні, тобто справжні злочинці-рецидивісти (злодії, розбійники, шахраї, вбивці, ґвалтівники тощо). Серед в’язнів їх було порівняно небагато — в середньому близько 15%, а до 1952 року кількість упала до близько 5%.
Іншою групою в’язнів, з якими виникали серйозні тертя в «політичних», були так звані битовики — засуджені за відноснодрібні порушення (крадіжки з місця праці, спекуляцію, розтрату, порушення трудової дисципліни чи паспортного режиму тощо). Таких було значно більше, особливо в повоєнні роки, — від половини до 2/3 в’язнів.
«Блатні»-«урки» були привілейованою категорією: вони рідко працювали на загальних роботах (або й ніколи не працювали), під страхом розправи перекладаючи виконання «виробничої норми» на плечі інших політв’язнів, посідали «престижні» у таборах керівні посади (бригадири, завідувачі складів, нарядчики і таке інше), що давало додатковий доступ до ресурсів. Через явне зловживання посадами та силою вони мали значно кращі харчування, одяг, побутові умови тощо.
У середовищі в’язнів найгострішими були конфлікти саме поміж засудженими за кримінальні та господарські злочини («урками»/«блатними» і «битовичками») та політв’язнями. Перші всіляко знущалися з тих, хто відбував покарання за так званими політичними звинуваченнями (їх принижували, обкрадали, фізично і сексуально кривдили, примушували працювати замість себе).
Це повсюдне й масове насильство відображене у спогадах українських невільниць. Характерно, що розповіді про такі інциденти постають у спогадах переважно у формі дуже загальних коротких згадок про цю проблему, на рівні констатації факту таких знущань, їх дошкульності й наслідків.
Водночас у деяких спогадах історії про шок від контактів з брутальними «урками» й «битовичками» та досвідчене від них насильство парадоксально поєднуються з розповідями про певне налагодження стосунків і навіть взаємні послуги.
Чи не в кожному спогаді трапляється оповідь про те, як «урки», «блатні» чи «битовички», за мовчазного потурання конвоїрів, наглядачів та адміністрації таборів, фізично й морально знущалися з жінок-політв’язнів, яких вважали найнижчою невільницькою кастою «зрадників батьківщини» і «ворогів народу».
«В бригадах разом з нами політв’язнями були і битовики. Ця несамовито страшна банда зовсім не працювала, нас гнобила, знущалася над нами, грабувала й відбирала особисті речі, а головно пачки, які наші люди отримували з дому»,
— писала у спогадах про ставлення кримінальних злочинців до політв’язнів у таборах львів’янка Олександра Блавацька.
Інша колишня невільниця, Оксана Вінтонів, спогади якої зберігаються в архіві усної історії Канадсько-Українського дослідно-документаційного центру в Торонто, докладно описувала становище «битовиків» і їхнє ставлення до «політичних»:
«В 49-му році наc об’єднали з побутовими, і вони знущалися над політичними в’язнями. Їм давали роботи кращі – вони працювали нарядчиками, вони виводили людей на роботу, ну просто вони були в поміч нашій адміністрації лагерній. Вони всюди всю керівну роботу виконували.
Нам було дуже важко жінки приходили в барак, забирали, шо їм подобалося, крали, а ми мусіли мовчати. На роботах також вони не робили — за рахунок наших заключених вони кормилися, бо пайок давали всім одинаковий, а вони фактично нічого не працювали, дармували.
Вони мали відповідні клички, курили, вони всьо собі позволяли. Навіть якшо нам дісталася якась книжка з бібліотеки, то вони могли в нас вкрасти ту книжку, скурити, і ми не могли навіть пожалітися нікому на них. Ми боялися, шоб вони нас не били, то ми робили то, шо вони кажуть.
Тому шо наші дівчата не йшли в такий конфлікт з ними, шоби битися, але боялися їх, просто боялися — уступали і всьо. Вони могли нас об’їдати — йти в столову і забирати собі їсти, красти в нас хліб, всьо могли робити, бо вони були сильніші від нас».
Йосифа Жолдак, чиї свідчення записала Марта Гавришко, з жахом згадувала свій досвід:
«Найгірший народ у таборах — то блатні. Захотіли ваші панчохи — забрали. Захотіли вашу пайку — украли. Грабували, насилували. Як тільки я приїхала у Воркуту, два блатні сказали, що мене зґвалтують. Я пішла в інший барак, попросилася в одної жінки спати під її нарами. Вони шукали мене, але не знайшли. Нам світ відкрився, коли блатних від нас відділили».
Фактично, саме життя жінок-політв’язнів було загроженим. Олександра Блавацька пригадувала випадок, коли знущання «битовичок» з єдиної «політичної» українки в їхньому бараку скінчилися тим, що дівчина вкоротила собі віку, втопившись у криниці.
Те, що найбільше шокувало політв’язнів при першій зустрічі з «блатними» жінками, — це виклична поведінка та надмір інвектив у мові.
«Репертуар їхніх слів був вельми вузький, жінки лаялись незгірше за чоловіків, зі ще більшою брутальністю в голосі. Бо жінки брутальніші за чоловіків, вони можуть з ненависті роздерти в клоччя.
Розлючені баби — наче стихія, не приборкати. Забавно, як дві отакі дамочки цілими жмутками виривають одна одній волосся, качаються по підлозі і вже за годину сидять разом на нарах, їдять цибулю і діляться напевно вкраденою пайкою»,
— повіряла свої враження у знаменитих мемуарах польська невільниця Барбара Скарга.
Хоча більшість розповідей зводиться до нарікань на те, якими безпорадними й беззахисними почувалися політв’язні перед брутальною силою «урок» чи «битовичок», однак трапляються й згадки про те, як такі зазіхання діставали організовану відсіч.
Стефанія Костюк пригадувала, як у пересильній тюрмі у Львові потерпали від «битовичок»: «Наші дівчата з дому мали харчі, речі в мішках, а ті все крали. То я й кажу: “Дамо їм відсіч”. Стали ми в кільце, а ті на нас». У спогадах Іванни Мащак знаходимо історію про те, як у таборі Бухта Ваніно поблизу Охотського моря «блатні», які посеред ночі вчинили розбійний груповий напад на барак, у якому оселили новоприбулий етап політв’язнів-галичанок, наразилися на організовану відсіч завдяки тому, що посестри попередили їх про таку загрозу.
Ірина Матешук-Грицина повідомляє про два різні випадки (один у пересильній тюрмі в Києві восени 1949 року, інший — напересильному пункті Карабас у Казахстані навесні 1953 року), коли українки згуртувалися й успішно відбили напади кримінальниць.
Схожу історію пригадувала Марія Пиріг, спогади якої записано в межах проєкту «Локальна історія»:
«Вони до наших сумок, забирали собі обув, кращі светри забирали, “бо вы приехали на русскую землю”… Ну а ми в лаби з ними, у бійку… Ну і вони ввечір налетіли і вони до наших сумок. А я кажу, знаєте що, берім коци і кидаємо на них коци і берім поліна, биймо по чому попало… І вони будуть боятисі нас. Ну і як ми їх там відлупцювали, то вони вже боялисі нас».
Навіть якщо припустити, що описані в цих спогадах епізоди відбивають не стільки реальні, скільки бажані події, то вже сама спроба мемуаристок уявити ситуацію успішного протистояння з кримінальними злочинцями є дуже промовистою. Головне в цих сюжетах те, що оповідачка наголошує на згуртованості й рішучості українок.
Хоча тема ворожнечі поміж «політичними» та «битовиками» / «урками» / «блатними» загалом домінує в жіночих спогадах, колишні невільниці все ж вважають за потрібне згадати про випадки співпраці та навіть допомоги з боку деяких представниць цієї привілейованої в таборах групи засуджених.
Дарія Полюга у мемуарах з вдячністю згадує декілька хвилин щастя, коли, перебуваючи в неволі, мала змогу поспілкуватися з братом, який також був ув’язнений у сусідньому таборі: «Бригадиром виявилась “битовичка” Свєтка. Завдяки їй — бо мала зв’язки з вільнонайманими — я мала зустріч з братом . Свєтка домовилась із конвоїром і повела мене начебто набрати на шурфі вугілля».
У спогаді Євдокії Котелко про святкування Великодня в таборі, для якого українки власноруч змайстрували імпровізований вівтар з іконою Богородиці, згадується бригада завжди свавільних рецидивісток, які, однак, шанобливо ставилися до релігійних практик (вранішніх і вечірніх молитов) українок.
Тож коли великоднього ранку наглядачі намагалися вигнати українок на роботу, бригадирка рецидивісток Сухоручка зголосилася виконати цю норму замість них:
«Нікуди ці дівчата не підуть. Моя бригада піде навигрузку. Як можна залишати одну святу Матір? Дівчата, а ви співайте, співайте, і за нас помоліться».
У спогадах Олександри Блавацької розповідь про страшну наругу «битовичок» над «політичними» змінюється розповіддю про бригадирку-«битовичку» Пашу, яка прилаштувала цю виснажену невільницю до конструкторського бюро, що фактично в майбутньому змінило її невільницьку долю й гарантувало виживання.
Попри загальну відразу та зневагу до «битовичок», «урок» і «блатних», якими пронизані спогади українок-політв’язнів, у низці мемуарів трапляються розповіді, в яких відчутні спроби розгледіти дещо людське в цих ницих жінках.
Подекуди історії про перший шок від брутальності та агресивності цих жінок, з якими довелося зіткнутися в неволі, та образа за завдану кривду (грабунок, приниження) згодом розвиваються в описи випадків, коли «урки» чи «битовички» виказували співчуття до політв’язнів, допомагали тим у скрутних ситуаціях чи демонстрували інші гідні поваги риси.
Іванна Мащак, яка спершу розповідає про страхіття, які чинили «урки» в таборах (від знущань і грабунку «політичних» до вбивства, коли чиєсь життя просто програли в карти), далі розкриває цей кримінальний світ з іншого боку.
Якось у таборі вартовий застрелив «урку»: «
Тіло її блатні негайно забрали до свого бараку. Як не дивно, ці подекуди кількакратно кримінальні злочинці носили на грудях хрестики і якось посвоєму поєднували вбивства, крадіж, злодійство й прокльони з вірою в Бога. Вони прибрали застрелену товаришку (очевидно, у крадені речі), скликали “монашок”, яким наказали цілу ніч відправляти молитви підходили до кожної з нас і просили пом’янути душу померлої».
Барбара Скарга, розповідаючи про табірний шпиталь, засвідчувала, що «санітар-урка — щастя для персоналу. Тоді ніхто не наважувався обкрадати хворих, та й сам урка волів це робити в інших шпитальних корпусах, не у своєму». Оксана Хращевська, яку заарештували студенткою в Києві, спершу з відразою згадує жахливу брутальну лайку з вуст «урок» у камері слідчої в’язниці, де ті відкрито грабували й принижували «політичних».
Але далі мемуаристка з вдячністю повідомляє, як ті ж таки «урки» з власної ініціативи зухвало поцупили в конвоїра та передали їй документ про її вирок (цей документ жінці вдалося зберегти аж до звільнення). В іншому місці — сюжет про те, як у пересильній тюрмі, де всі невільниці потерпали від голоду, лідерка «урок» на вкрадені в інших арештанток гроші купувала в тюремній крамничці харчі для всіх, у тому числі для «політичних».
У тих-таки спогадах Оксани Хращевської є розповідь і про те, як «блатнячки», від яких дуже потерпали жінки-політв’язнів товарному вагоні на етапі, раптом виявились чутливими до українських пісень і колядок.
Коли українки почали співати,
«…урки теж зачарувались співом. Слухали, затаївши подих. Коли закінчили, з гурту урок почулося: “заспівайте ще”, — просили без лайки. Почали співати і урки. Пісні у них мелодраматичні…»
Ця ж мемуаристка, яка в таборі була медсестрою і не раз опинялася в ризикованих ситуаціях наодинці з кримінальними злочинцями, згадує і про своєрідний етичний кодекс: «Мене врятував залізний закон урок — медиків не чіпати».
Той-таки кодекс формував особливе ставлення «блатних» до дітей, що мала змогу засвідчити Олександра Блавацька коли її та ще кількох щойно звільнених жінок-політв’язнів з дітьми везли на висилку в одному вагоні з кримінальницями: «Як тільки діти з’явилися в коридорі [вагону], блатні подавали їм хто що міг, хто кістку цукру, хто кусень печива блатні перестали матюкатися. Зате вечером кликали начальника конвою, питали чи “ангелочки уже спят”, і, отримавши ствердну відповідь, давали собі волю. Відбірний мат стояв аж до рана. Вранці, коли “ангелочки проснулись”, матюки затихали на цілий день».
Схоже, що первісна ворожість до «політичних» з боку індоктринованих «урок» і «битовичок» та зневага з боку політв’язнів до представниць кримінального світу в процесі їхнього спілкування та взаємного пізнання поступово слабшала. Принаймні в кількох спогадах знаходимо недвозначні натяки на певне порозуміння поміж жінками. Оксана Хращевська, описуючи смуток з приводу загибелі в бійці молодого злочинця, зауважила: «Урки — злодії, а все ж люди…»
Стефанія Костюк, пригадуючи момент звільнення, додала:
«Проводжав мене гурт дівчат. Була серед них одна битовичка. Сказала мені на прощання: “Стефа, ты хоть и бандеровская сволочь, но свой человек”».
