1979 
Тоненька рожева книжка справляє хибне перше враження. Це майстерна омана, адже під приємним кольором ховається те, що можна легко описати словами з обкладинки «Нехай у цій книзі говорить біль».
«Ніби мене нема(є)» хорватської письменниці Славенки Дракуліч — це концентрат болю тисяч жінок, котрі пережили концтабори під час Боснійської війни 1992 року. Концтабори нині асоціюються з далеким минулим, і для мене було жахливим відкриттям, що описане відбувалося якихось тридцять років тому. Жінки, чий досвід описано в книжці, досі живуть із цим болем, який не можна забути чи вилікувати.
Головна героїня С. — учителька в боснійському селі. Вона тут єдина жінка з вищою освітою, приїхала здалеку, не місцева. Вона сподівалася, що в глухому селі війна її не дістане, але одного дня у двері її помешкання постукав солдат. Концтабір сам по собі — жахлива річ, але жіночий концтабір — це звірства, засновані на усвідомленні своєї сили й безпомічности інших.
Чоловіки копали собі могили, а потім над лісом лунали автоматні черги. Жінок не вбивали одним пострілом. Їх чекало страшніше покарання — «жіноча кімната». Хто потрапляв туди, в холодні бараки вже не поверталися. Молоді жінки і навіть зовсім юні дівчата жили в маленькій кімнаті — чорному квадраті з обкладинки. Вони жили від ночі до ночі, рахували кожен крок за дверима в страхітливому очікуванні солдатів, котрі знову й знову ґвалтуватимуть їх, а потім кинуть назад у кімнату, якщо пощастить пережити чергові знущання.
«Ніби мене нема(є)» фізично важко читати. Від жаху тремтять руки, по тілу встають холодні сироти. Хочеться згорнути книжку й узагалі забути, що брала її до рук, бо після цього дуже важко дивитися на світ по-старому. На світ, де одна людина може чинити таке з іншою. Де солдати, яких удома чекали дружини й доньки, знущалися з інших жінок і дівчаток. Найжахливіші моменти книжки — це, безумовно, розповідь про 12-річну і 15-річну закатованих дівчаток.
Крізь призму болю в книжці можна розгледіти три важливі проблеми, що стосуються жінок і тепер, тридцять років по тому. С. мислить інакше, ніж її неосвічені співмешканки «жіночої кімнати». Вона нічого нікому не доводить, але помічає очевидні відмінності. Там, де вона хоче обговорити їхній спільний досвід, висловити те, що розриває зсередини, вони бояться навіть проказувати таке вголос. Бо це соромно. Соромно, що вони стали жертвами насильства. Соромно говорити про будь-що тілесне, навіть якщо це ваш спільний травматичний досвід. Цей факт як ніщо інше демонструє важливість освіти для дівчат, хай там де вони живуть — у далекому селі чи в країні третього світу. Адже напади, зґвалтування бувають не тільки під час війни, і замість проговорити пережите, вберегти інших жінки живуть із соромом. Відбувається стигматизація, і не лише з боку оточення. Найгірше, що жінки самі почуваються винними і вважають пережите приводом для сорому. Одна з причин — в освіті, точніше, у її відсутності. Дівчата отримують базові знання в школі, але ніхто не розповідає їм про тіло, з яким вони народилися, про кордони, про їхні права і можливості.
Інший момент — це сприйняття жінки. «Ніби мене нема(є)» показує разючий контраст між ставленням до статей. Чоловіки небезпечні — їх треба знищити. А жінок і дівчат немає сенсу вбивати, у них можна забрати всі права і навіть тіло. Використовувати як бездушні речі, об’єкти для задоволення збочених бажань. В умовах описаної війни вони навіть не громадянки ворожої країни.
«Лише зараз С. усвідомлює, що жіноче тіло все одно ніколи не належить цілком самій жінці. Воно належить іншим — чоловікові, дітям, родині. Під час війни — ворожим солдатам…»
Ще одна надзвичайно важлива й болюча тема, яку зачіпає Славенка Дракуліч, — вагітність після зґвалтувань. Те, що пережила велика частина жінок, яким вдалося вижити після «жіночої кімнати». Ще більше відчуження від власного тіла, ще більша стигма від себе й оточення. Сором за те, що з ними таке сталося. Дитина, котра сприймається як кара і продовження тортур. Або ж дитина, у якій бачиш одночасно віддзеркалення війни і можливість втамувати біль любов’ю. Ще один складний травматичний досвід після всього пережитого. Ще один приклад того, чому жіноче тіло повинно належати жінкам, хай там у яких ситуаціях вони перебували.
Цю книжку треба читати, але тільки будучи готовою до жахіть, які в ній є. Вона ранить і змушує переосмислити світ. Бо прочитане — реальність, головна героїня і всі описані жінки були і є насправді, це не вигадка, а історія всього-на-всього тридцятирічної давнини.
Анотація до книжки «Ніби мене нема(є)» Славенки Дракуліч
Травень 1992 року. Молодій боснійці С. двадцять дев’ять років, вона освічена, красива, у неї власний будинок, вона працює вчителькою в невеликому містечку. У неї є друзі, і в неї нормальне життя. А тоді одного дня у її двері стукає сербський солдат.
Березень 1993 року. Виснажена і зневірена емігрантка народжує у Швеції дитину. Та на відміну від інших новонароджених у палаті, у цього немовляти немає імені, країни, мови чи батька, натомість є багато батьків, безлика маса солдатів, які ґвалтували С. у «жіночій кімнаті» концтабору.
«Ніби мене нема(є)» — це приголомшливий роман про масові випадки насилля над жінками під час війни в Боснії, заснований на реальних свідченнях жертв, на невигаданих історіях та болючих травматичних спогадах жінок, із якими спілкувалася Славенка Дракуліч.
Книжка вийшла в межах програми інституційної підтримки видавців Українського інституту книги.
