16 травня, 2021

Позбутися страху

27 серпня 2017
Поширити в Telegram
3592
Юлія Кропив'янська

Народилася 1986 року в Києві. Випускниця бакалаврської («Українська мова та література», 2008 р.) і магістерської програми з філології («Теорія, історія літератури і компаративістика», 2010 р.) у НаУКМА. Фрілансерка, спеціалізуюся на літературній критиці та літературному консультуванні. Пишу поезію і прозу. Практикую йогу.

Читайте також:

Торік улітку в українському сегменті соцмережі facebook (невдовзі його підхопили користувачі з інших країн) стартував флешмоб #ЯНеБоюсьСказати, де люди, жінки насамперед, розповідали про пережите сексуальне насильство у різних виявах. Це були тонни болю й жаху, нерідко озвучені вперше. (До речі, окреме питання – чи міг би відбутися подібний флешмоб до Революції Гідності?). Акція, окрім можливості нарешті сказати, послужила тестом на адекватність і людяність, якого деякі особи не пройшли, зокрема добре відомі. Чого тільки не почули дописувачки й дописувачі на свою адресу. І що брудну білизну витягають на світло. І що жінки в такий спосіб самовихваляються і хочуть привернути увагу до себе (!). Один знаний поет навіть віршика похабного склав. Та менше з тим: найголовніше, що громадськість заворушилася й заговорила. Колишні жертви стали називати кривдників на ім'я. Багато хто (передусім чоловіки) у буквальному сенсі прозріли, усвідомивши, скільки ж у світі загалом і поруч із нами насильства – непоміченого, проігнорованого, замовчуваного. І що треба робити, щоб змінити ситуацію.

Ініціаторка флешмобу, громадська діячка й активістка Настя Мельниченко, на матеріалі дописів із гештеґом (усього публічних постів зібралося 3508, якщо вірити соціологічному аналізу на ресурсі «Гендер у деталях») створила книжку для підлітків – наразі найвідвертіший в Україні посібник (певно, можна вжити саме це слово) про комплексну проблему сексуального насильства і, що важливо, – про подолання його наслідків. Авторка розвінчує численні міфи, наводить коментарі фахівців, цитує історії, що стосуються різних випадків, від шкільного булінґу до вчинків значно страшніших (як-от домагання рідного батька, зґвалтування дитини тощо). Тут читач не знайде абстракцій чи евфемізмів: книжка практична і прогресивна. Тому, якщо батькам здаватиметься, що відвертості в ній надміру, я порадила б прочитати самостійно, а тоді переповісти дитині так, як ті вважають за потрібне. Із другого боку, якщо дорослим важко спілкуватися про інтимні речі, «#ЯНеБоюсьСказати» неабияк стане у пригоді: купили, віддали підліткові на самостійне опрацювання, потім обговорили прочитане, – цілком прийнятний варіант. Так чи інак, оминути цих тем не вдасться, позаяк світ далеко не добрий; утім, здатність чесно і чітко говорити про його прикрі явища може перехилити шальки терезів на світлий бік.

Власне, книжку побудовано за принципом «попереджений – отже, озброєний», там програються найгірші сценарії. Підліток має засвоїти: усе це може трапитися зі мною, із близькою людиною, із сусідом, із однокласницею. Можливо, лихо вже сталося. У будь-якому разі, текст несе потужний конструктивний меседж: боротися всіма доступними методами, не давати злу підточити себе, не мовчати, не миритися. Багато сторінок присвячено емоційній, психологічній підтримці; розглянуто конкретні дії – що робити, куди звертатися, як поводитись, уміщено контакти відповідних служб. Та це ближче до кінця. А підводить до нього авторка, поступово пояснюючи, що насильницький акт не береться нізвідки, не існує окремо від дискурсу «культури зґвалтування», неповаги до приватного простору, токсичних стереотипів. Не раз апелюється до особистої відповідальності читача, з особливим наголошенням на важливості кордонів, умінні їх усвідомлювати, тримати й поважати – як власні, так і чужі. І ще один, надзвичайно вагомий акцент: жертва ніколи не винна, винен злочинець (хоча й досі нас часто намагаються переконати у протилежному). Це доводять безліч історій за гештеґом, і книжка Насті Мельниченко, адресована молодому поколінню, перетворює біль на зброю. Нещодавно, на річницю акції, авторка написала у фейсбуку: «На мою думку, заслуга тут саме тих перших сміливиць, які відгукнулися на мій заклик».

Можливо, комусь із дорослих книжка видасться занадто відвертою. Я думала про це, читаючи, аж дійшла до розділу «Для батьків» – і побачила, що його вступ, де аргументується обраний підхід, проілюстровано моїм дописом у рамках флешмобу, так. Відчуття, коли «все було не дарма», коли долучаєшся до чогось направду важливого, коли вносиш власну лепту в боротьбу проти несправедливості, важко описати. Коли твій анонімний голос разом із сотнею інших звучатиме для скривдженої юної людини, виразно стверджуючи: ти не сама, ти не сам у своїй біді. Ти можеш позбутися страху. І перемогти його.

(Уперше надруковано в «Українському журналі», 5/2017)

Рецензія на книгу:
Мельниченко А. #ЯНеБоюсьСказати / Анастасія Мельниченко. – Харків : Фоліо, 2017. – 224 с.
Придбати книгу можна тут 

27 серпня 2017
Поширити в Telegram
3592
Репліки Спільноти
Реплік ще немає, Ваша репліка може бути першою