430 
Шоубізнес — це та галузь розважальної індустрії, де, певно, найбільше сексизму. В окремих галузях, як-то музика чи кіно, бувають прояви упередженого ставлення, а в розважальних шоу цілий годинний випуск може будуватися на дискримінаційних жартах. І онлайнресурси, розповідаючи в новинах про героїв і героїнь українського шоубізнесу, не забувають відзначити їхню фігуру, сексуальність, статки та стосунки з ким-небудь.
Нині ситуація трохи краща: сексизм у рекламі заборонено, чимало шоу намагаються забезпечити рівну і справедливу представленість жінок і чоловіків, ми знаємо багато відомих жінок, але проблема досі залишається.
Гендерний розрив в оплаті праці. Так, і в шоубізнесі теж!
Наразі гендерний розрив в оплаті праці в Україні становить 18,6 %. У стратегії з подолання цього розриву до 2030 року заплановано зменшити цю цифру до 13,6 %. Це не лише українська проблема. Наприклад, «Ґардіан» (The Guardian)[1] 2019 року писала, що акторки в Голлівуді отримують в середньому на 1,1 млн доларів менше, ніж актори. Для такого висновку вчені кількох університетів проаналізували зарплати більше як 250 акторів і акторок за тридцять років, і результат невтішний. У світовій музичній сфері рівности теж немає. Згідно з останніми дослідженнями, співачки і музикантки отримують на 10 % менше, ніж їхні колеги-чоловіки. Тут доречно згадати про кількість різних професій у різних сферах: це саме дослідження демонструє, що жінки представлені далеко не в усіх творчих процесах[2].
Чи краща ця ситуація в Україні? Якщо ми говоримо про гонорари топових артистів і артисток, то, звичайно, там свій прайс, який залежить переважно не від статі й гендеру, а від рівня популярности. Якщо взяти до уваги загальну ситуацію, то нерівномірна оплата праці вочевиднюється і в нас. Що менше грошей у сфері, то вища там представленість жінок. Чоловіки надовго не затримуються у сферах, де менша оплата праці. Наприклад, в українському кінематографі зо більший бюджет фільму, то менше там жінок.
Проблема такого розриву полягає не лише в безпосередній оплаті праці, а й у фінансуванні проєктів. Набрав розголосу скандал, коли один з експертів Держкіно[3], оцінюючи кінопроєкти, коментував: «Історія життя жінки в цій країні — неактуальна тема»; «Є відчуття, що патріархальність українського суспільства, особливо в містах, дещо перебільшено». Фільм про проблеми незапланованої вагітности і відсутности сексуальної освіти цей самий експерт прокоментував так: «Підняті питання у фільмі не є гострими для сучасного українського суспільства». Усі ці коментарі стали аргументами для відмови у фінансуванні фільмів українських режисерок.
Сексуальні домагання і «культура мовчання»
Здавалося б, люди в шоубізі — це медійні особи, які можуть швидко надати розголосу випадкам дискримінації, нерівного ставлення, образливих жартів і тим паче домагань. Однак реальність інша. Часто сказати про такі випадки означає втратити роботу і будь-які кар’єрні можливості.
У березні 2024 року вийшов звіт Women Musicians Insight Report. За його даними, третина жінок у музичній індустрії зазнавала сексуальних домагань на роботі.
Представлення жінок у всіх сферах поступово покращується. Можна не задумуючись назвати відомих акторок, музиканток, співачок, артисток, ведучих та ін. Однак навіть такий рівень представлености не долає «культуру мовчання», тобто таку ситуацію, коли жінки бояться заявити про дискримінацію і домагання, з якими стикаються. Єдине, на що ми можемо спиратися у своїй оцінці рівня домагань у шоубізнесі, — це анонімні опитування, звіти різних організацій, окремі історії, які стають відомими. Реальна цифра може виявитися набагато страшнішою, і навряд чи ми колись її дізнаємося.
Жарти на зразок «на сцену через постіль» стали нашою буденністю. Зазвичай їх сприймають як негативну оцінку жінок, які хочуть стати відомими й досягти успіху: нібито не маючи жодних талантів, вони зваблюють режисерів і продюсерів, щоб отримати омріяне місце. Насправді за цією фразою криється жахлива і протилежна реальність: попри кількість нових облич, шоубізнес і сфера культурних індустрій завжди залишаються закритими і мають внутрішню сувору ієрархію. Пробитися в зірки без сторонньої допомоги дуже важко, хай яка талановита претендентка. Це може призводити до позаробочих інтимних стосунків, які не завжди відбуваються за активної згоди двох сторін. Крім того, це сприяє закріпленню «культури мовчання», адже якщо конкретна людина допомогла пробитися в певну сферу (або банально познайомила з потрібними людьми), ця сама людина по завершенню стосунків може закрити всі кар’єрні перспективи.
Такий стан речей визнають і самі люди зі сфери шоубізу. Продюсер Володимир Бебешко, який підтримував гурт «Скрябін», продюсував проєкт «Поющие труси», аранжував пісні для багатьох зірок естради початку 2000-х, так описав цю ситуацію в одному інтерв’ю: «Нема зґвалтування — це стаття. А є добровільно-примусово: от дивися, вона так зробила — яких висот зараз досягла. Так що треба шукати спонсора або іди на базар насінням торгуй»[4].
Є також коментарі іншої сторони — тих, хто зазнали домагань та/або насилля. Відома історія акторки Ольги Сумської: «Мені було тоді 25–26 років. І пішли домагання від режисера: і так, і сяк. Він запросив мене до ресторану, були розмови, він розповідав мені про роль. І потім почалися тактильні контакти. Я зрозуміла, що тут нічого не буде, тому що я взагалі проти такого. В першу чергу, мені здається, треба шанувати себе і цінувати себе. Якщо ви професіонал, ви в першу чергу маєте бачите в мені актрису, а не те, що ви там собі надумали... Потім цей режисер робив усе, щоб я не потрапляла в інші проєкти».
Про домагання й насильства знають майже всі, водночас багато людей це толерують. Жарти про те, хто і як добилися свого місця під сонцем, — це теж часто елемент толерування. У піраміді насильства жарти про зґвалтування, об’єктивацію, гендерні стереотипи, звинувачення постраждалої особи, сексизм, небажані дотики посідають перший щабель, який узагальнено називають нормалізацією насилля.
Тобто що більше ми намагаємося про це жартувати або банально проігнорувати, то дужче це погіршує ситуацію. Толерування і небажання говорити є на всіх рівнях, і це теж проблема сексизму в шоу-бізнесі, до того ж не лише в українському.
Рух #MeToo і відповідний хештег у соціальних мережах стали відповіддю на сексуальні насильства й домагання в Голлівуді. Найбільша кількість хештегів припала на жовтень 2017 року, хоча існував він раніше і періодично виникав у суспільній площині ще з 2006-го.
У 2017 році одразу кілька відомих акторок звинуватили Гарві Вайнштейна у зґвалтуванні: класична пенетрація, примушення до орального сексу на кастингу, маніпуляції ролями через статеві відносини. Використовуючи фразу «Me too» («Я теж»), дівчата й жінки показували, що схожі історію були і в їхньому житті, розповідали про пережитий досвід домагань та/або зґвалтувань у приватному житті й на робочому місці. Цей сексскандал у США спричинив хвилю обговорень по всьому світу: невже у нас це працює так само?
В Україні майже кожна жінка стикалася з цим у тій чи тій формі: небажані дотики, масні жарти, пропозиції сексу, примушування до сексу через погрозу звільнення, фізичний примус тощо. За рік перед тим, 2016-го, в наших соцмережах пройшов флешмоб із хештегом #ЯНеБоюсяСказати: жінки й дівчата ділилися своїм досвідом та історіями. Детальніше про це читайте в дослідженні Тамари Марценюк «Соціологічний аналіз онлайн флешмобу #ЯНеБоюсяСказати: хто і що говорить про гендерне насильство».
Тисячі дописів із цим хештегом ширилися в соціальних мережах, окремі ЗМІ й телеканали випустили сюжети про це, але для того щоб зав’язався діалог про домагання й насильство на робочому місці, а саме в шоубізнесі, знадобився досвід Голлівуду.
Не всі заяви тоді лунали на підтримку. Наприклад, український музичний продюсер Денис Путінцев в авторській колонці написав: «Звинувачення в сексуальних домаганнях з, грубо кажучи, робочого ротика будь-якої української співачки, яка всією своєю творчістю і зовнішнім виглядом стимулює хіть, у мене викличуть, м’яко кажучи, подив»[5].
Це 2018 рік, тоді на ці слова звернуло увагу видання «Повага», яке опублікувало цитати з колонки продюсера на своїх сторінках у соцмережах і запитало аудиторію, як вона ставиться до такої трансляції стереотипу «сама винна» впливовим чоловіком. На скандал зреагували вокалістки Саша Кольцова й Ірена Карпа, котрі наголосили, що в принципі давати простір для такого дискримінаційного «чоловічого погляду на ситуацію» не нормально. Попри увагу відомих людей, квитковий оператор Karabas (на їхньому сайті було опубліковано скандальну колонку) не припинив співпрацю з Денисом Путінцевим, цей текст досі можна прочитати на їхньому сайті. Що це як не толерування?
П’єса «Бути майстром» Катерини Пенькової не здійняла якогось галасу в культурному житті України, хоча мала вплинути на позиції й долю багатьох людей. Це автобіографічна п’єса про життя неповнолітньої дівчини, яка приїхала вступати в Київське естрадно-циркове училище і яку дорослий чоловік примушує до орального сексу. У п’єсі не названо імен, але описане дозволяє припустити, що примушування студенток до сексу через маніпуляції майбутньої кар’єрою було нормою. Це припущення підтверджує і режисерка читки Валерія Космідайло, яка в інтерв’ю після прем’єри зізналася, що в неї був схожий досвід.
На п’єсу зреагували директорка «Дикого театру» Ярослава Кравченко і театрознавиця Ірина Чужинова. Вони провели анонімне інтернет-опитування, вибірку якого не можна вважати репрезентативною, але близько 70 % опитуваних людей зазнавали фізичного та/або психологічного насильства під час роботи в театральній сфері.
У мистецьку сферу приходять змалечку: курси, студії, школи, професійні коледжі й училища, університети, академії, додаткове навчання. Від самого дитинства є ризик зіткнутися з домаганнями і насильством. Показова історія Рівненського державного гуманітарного університету. Завідувач кафедри хореографії Володимир Годовський не раз домагався студенток, пропонуючи в обмін на секс перевести з контрактної форми навчання на бюджетну, краще місце в гуртожитку, знайомство з відомими людьми, дальше кар’єрне просування. Викладачка університету і тринадцять випускниць розповіли журналіст(к)ам, як роками зазнавали домагань з боку викладача і як проблему повністю ігнорувало керівництво. Чимало студенток мусили покинути навчання, щоб не знати такого ставлення. Усе це вказує на системну проблему в індустрії. У Рівному викладача звільнили тільки після медійного скандалу, журналістської перевірки із записом на аудіо масних пропозицій від чоловіка.
Одна ситуація — це не показник вирішеної проблеми, навіть на сексизм реагують неохоче, не кажучи вже про домагання. Згадаймо історію з викладачем Навчально-наукового інституту журналістики КНУ імені Тараса Шевченка Микитою Василенком. Попри обурення студентів і студенток та численні дописи в соцмережах, викладач залишався на посаді. Навіть після звернення до уповноваженого з прав людини Дмитра Лубінця йому тільки винесли догану.
Ще одна гучна справа — звинувачення актора, викладача Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого Володимира Талашка в багаторічних домаганнях до студенток. У результаті публічного скандалу викладач написав заяву на звільнення за власним бажанням.
У жодному зі згаданих навчальних закладів після цих випадків не затвердили системну політику протидії сексуальному насильству і домаганням, не розробили механізмів навчання персоналу, звернення й розслідування випадків, як це роблять у багатьох університетах світу.
Жінка — це несерйозно?
Важлива проблема — несприйняття жінок всерйоз, просто тому що вони жінки. У коментарі для «Суспільне. Культура» режисерка Надія Парфан розповіла про таку ситуацію: «Я стикалась із сексизмом і упередженням під час пітчингів Держкіно. Одного разу мені зробили буквальний коментар на мій пітч, який був досить крутий, і я презентувала дуже гарний проєкт. Мені відповів один із експертів: він нічого не сказав ні про проєкт, ні про героїню, ні про конфлікт, ні про візуальне бачення чи загальну концепцію. Він встав і сказав: “Учіть матчасть”. Йому не сподобалось, що я зазіхаю і дозволяю собі висловлюватися про час, який він сам пам’ятає. Що я дозволяю собі говорити на історичні теми недалекого минулого. І от людину просто це роздратувало. Те, що якась дівчина таке собі дозволяє. Тобто цей старий кіноістеблішмент — я не знаю, чи вони ще з радянського часу, чи з 90-х, але він дуже патріархальний, сексистський, упереджений. Якщо ти жінка певного віку, то ти така “дєвочка” і тому до тебе таке ставлення, і люди собі дозволяють публічно говорити ганебні речі»[6].
Представленість жінок як експерток у багатьох сферах низька. Від початку повномасштабного вторгнення цей рівень ще помітно знизився. Хоча жінок-журналісток дуже багато, жінки з різних сфер дають експертні коментарі в прямих ефірах телебачення й радіо, окремі видання дотримуються антидискримінаційної політики, але все це, на жаль, досі не є нормою для всіх, що видно в заголовках новин. Навіть політикинь оцінюють не за їхніми діями, а за зовнішнім виглядом. УНІАН не раз потрапляло в скандали за новинні заголовки на зразок «ТОП–5 антитрендів в одязі, які депутати засвітили в Раді».
Ясна річ, у такій статті йдеться суто про жінок, попри відсутність фемінітивів у заголовку, і жодного слова про посади, дії і зміни, які відбулися в парламенті завдяки роботі цих жінок.
Таке несприйняття жінок і те, як про них говорять медіа, — важлива проблема. Згідно з дослідженням Інституту масової інформації[7] (оприлюднено 2024 року, проаналізовано публічні матеріали за 2023 рік), 48 % українських онлайнмедіа в текстах уживають висловлювання, які розцінюються як сексизм і дискримінації за гендерною ознакою. Майже половина (24 з 50) найпопулярніших українських онлайнмедіа в розділі новин дають матеріали з ознаками мови ворожнечі, сексизму, дискримінаційної лексики та стереотипізації жінок. Найчастіше жінок засуджують за їхні одяг, тіло і взагалі зовнішній вигляд. У рекламних матеріалах жінок зображують стереотипно та просувають наратив про те, що роль жінки обмежується «господинею». Ось невелика добірка заголовків із топових українських медіа за період січень–березень 2024 року, які стосуються жінок у шоубізнесі (сучасних або тих, хто були в ньому раніше).
- «У блакитній сукні із сексуальним декольте: Тіна Кароль у ніжному образі знялася в шоу»
- «У шкіряній мінісукні і з перлинним намистом: Надя Дорофєєва в кокетливому образі з’явилася на заході»
- «Напівпрозорі боді та кокетливі мінісукні: український бренд презентував спокусливу колекцію»
- «22-річна донька Віри Брежнєвої попозувала у спідньому і похизувалась стрункою фігурою»
- «42-річна Лілія Ребрик у відвертому боді та куртці-косусі захопила фігурою»
- «ЕксAlyosha у пікантній сукні з вирізом на спині знялась у фотосесії»
Це лише невелика типова добірка того, як пишуть про жінок в українському шоубізнесі. Заголовки ніби не змінюються: підставляються інші прізвища, вік, іноді деталі зовнішнього вигляду. Такого опису чоловіків у заголовках ви не побачите. Показово й те, як саме обговорюють якісь конфузи і помилки зірок. Якщо цього припустилася жінка, у матеріалі обов’язково вкажуть на її вік і досвід, як, на думку редакції конкретного медіа, ця людина досягла свого місця, яких помилок припускалася раніше, з ким перебуває в шлюбі або з ким їй рекомендують створити сім’ю.
Контент на сексизмі і об’єктивації
Сексистські жарти — давно не новинка. Згадаймо шоу «Квартал 95», «Дизель шоу», «Хто зверху», розважальні «Від пацанки до панянки», «Вагітна у 16», «Хата на тата», «Холостяк» тощо, які транслюють стереотипні уявлення, дедалі глибше закорінюючи проблему гендерних стереотипів, сексизму й мізогінії.
Детальніше про це читайте в статті Ольги Білоусенко «Що сексистського продукують українські медіа і як це можна виправити»
Уявлення про жінку, яка сама не може дати собі ради, таке сильне, що іноді навіть самі учасниці дискримінаційних шоу чи ситуацій не помічають проблеми. Українські телепрограми часто використовують образи жінок як сексуальних об’єктів для привернення уваги аудиторії. Жінок-ведучих і учасниць можуть оцінювати передусім за зовнішній вигляд, а не за здібності чи досягнення. Така сама ситуація з проявом гендерних стереотипів: телешоу, фільми й реклама можуть підтримувати традиційні гендерні ролі. Наприклад, чоловіків зображують як сильних рішучих лідерів, а жінок — у ролі домогосподарок або об’єктів сексуального задоволення.
Читайте більше про сексизм у рекламі в статті Альони Грузіної «Роман із сексизмом: коротка історія української реклами».
Можна сказати, що якби такі шоу, гумор, медійне представлення не користувалися популярністю, їх і не створювали б. Однак тут є ще соціокультурний момент: ми не можемо достеменно сказати, чи це медійне представлення впливає на нашу думку, чи це наша думка впливає на медійне представлення. Що більше обурення спільноти, то менше, наприклад, матеріалів із сексистськими заголовками, які обговорюють фігури співачок, їхній одяг чи статки їхніх чоловіків. Проте шоу, побудовані на сексизмі, досі існують, бо основний фокус уваги — на героїв і героїнь, нібито звичайних, простих людей, з якими дуже зручно себе асоціювати.
Реалітішоу «Від пацанки до панянки» має п’ять сезонів, що їх зняли за п’ять років, і шалені телевізійні рейтинги. Хоча ідея шоу звучить шляхетно — перевиховання дівчат, навчання, покращення, шлях до справжньої леді, насправді це здебільшого приниження і знущання. Вони не передбачали навчання етикету і манер, це були безглузді конкурси, психологічний тиск, примушення дівчат до зйомок, навіть якщо вони не встигли одягнутися, і висміювання цього в кадрі. Чоловічий аналог такого шоу — «Джентльменський набір», де хлопців перевиховували і робили справжніми джентльменами, — не мав ні зіркових гостей і ведучих з українського шоубізнесу, ні схвалення аудиторії і проіснував лише один сезон.
Згадаймо шоу «Хто зверху»: за, мабуть, дванадцять сезонів і відповідно дванадцять років виходу там побували геть усі представники й представниці шоубізнесу. Формат такий: є дві команди — зіркових чоловіків і зіркових жінок, які змагаються між собою в кількох раундах, щоб дізнатися, хто ж насправді зверху і керує світом. У кожному випуску сім раундів і фінал, під час кожного герої й героїні жартівливо обговорюють проблему статей (частіше поглиблюючи її, ніж вирішуючи) та відповідають на різні питання про жінок і чоловіків. Шоу насправді — гарна можливість заявити про проблеми гендерної нерівности, донести їх до широкої аудиторії і власним прикладом людини з шоубізнесу показати, як можна боротися зі стереотипами, тим паче в шоу не раз брали участь такі люди, як Тарас Тополя, Сергій Бабкін, Дмитро Шуров та інші, які є амбасадорами ініціативи «He For She». Однак не так сталося як гадалося.
Чоловіки отримують питання з притаманних чоловікам сфер, жінки — навпаки. Навіть якщо чоловіки відповідають правильно на питання, що вважаються сферою знань для жінок, це подають як виняток із правил. Жінки теж мають свою роль — попросити допомогти піднятися по кількох сходинках і звабливо подивитися в камеру. Ті самі жінки, які збирають стадіони прихильників і прихильниць, виграють престижні нагороди, виступають на Олімпійських іграх...
Уже на моменті представлення учасників і учасниць нового випуску виникає стереотипність. Чоловіки — передусім джентльмени, професіонали і кар’єристи з успішними кейсами та проєктами, жінки — насамперед красуні, матусі, молоді, а вже потім учасниці проєктів. І вболівають за них «найкращі хлопці» і «найкрасивіші дівчата».
Усе це стереотипізація, що поглиблює і закріплює ролі, які використовує медійний простір, щоб укотре підкреслити: шоубіз — це закрита ієрархія, де не місце рівності. Усі ці культурні продукти, які ми споживаємо, рольові моделі, які вбачаємо в медійних особах, безпосередньо формують нашу культуру, наше суспільство і нас самих. Усі згадані випадки, заголовки, люди — це лише кілька прикладів сексизму з історії українського шоубізнесу. Розпізнавання та боротьба з цими проблемами вимагає усвідомлення не тільки з боку суспільства, а й з боку самих представників і представниць сфери шоубізу, медіа та інших зацікавлених сторін.
Гендерний консалтинг: як подолати сексизм у шоу-бізнесі?
Важливо відкрито говорити про проблеми сексизму в українському шоубізнесі, інформувати про кейси й наслідки відомих ситуацій. Саме видимість проблеми та збільшення рівня свідомости серед громадськости — запорука успіху.
- Підтримка жінок у лідерських ролях та в ролі експерток. Жінки потребують вищого рівня представлености, ніж він є наразі. Забезпечення рівних можливостей, зокрема в доступі до посад, просування по кар’єрних сходах та рівної оплати праці допоможуть зменшити сексизм і подолати гендерні стереотипи.
- Поширення різноманітности. Успішна жінка не обов’язково конвенційно красива жінка. Що більша представленість різноманітности, то менше упереджень та більше шансів, що передусім оцінюватимуть професійні навички і якості, а не зовнішність і сексуальність, про яку так люблять писати в новинних заголовках.
- Підтримка гендерної рівности в контенті. Представлення чоловіків і жінок має бути не лише рівним, а й справедливим. Шоу, яке не перевиховує людей, а допомагає розвинутися в тому, що для них справді цікаво, — це те, що поступово дозволить подолати проблему гендерної нерівности.
- Залучення до обговорення. Запрошення відомих осіб, експертів і експерток, активістів/-ок різних організацій, тих медійних осіб, які не бояться говорити про власний досвід і ситуації дискримінації, до діалогу про сексизм в українському шоубізнесі може допомогти виявити проблеми і знайти спільні рішення.
Цей проект реалізується за підтримки Шведського інституту.
