3252 
Інтимний досвід і література у збірці «При надії»
Проект збірки від дев’ятьох авторок про ті самі дев’ять місяців видавництво Discursus почали готувати ще кілька років тому, й почався він з вагітності самої кураторки збірки Оксани Карп’юк. «У той момент мені хотілося прочитати книжку, у якій би я побачила вагітність не з соціологічного боку, а емоційного, дізнатися, як воно: переживати вагітність у нашій країні», — розповідає авторка ідеї для збірки. «Зрештою, подумалося, чому б самим не зробити таку книжку. Тоді ми відібрали дев’ять авторок і попросили їх написати текст на 10 тисяч знаків про їхній досвід цих самих дев’яти місяців. Ми не уточнювали, у якому жанрі це має бути, адже теми, що стосуються фізіологічного досвіду — дуже делікатні, і важливо, аби люди почувалися комфортно, розповідаючи про них. Саме тому в цій книзі можна найти і есе, і біографічні нариси, і чистої води оповідання».
На презентації книги були присутні три авторки, чиї тексти ввійшли до збірки: Ольга Деркачова, Маріана Кіяновська та Любов Якимчук. Як розповіла Любов Якимчук, свій текст вона писала по гарячих слідах, адже тоді її дитині було лише чотири роки. Хоча історія письменниці вигадана, для її написання Любов Якимчук користувалася власними щоденниковими записами з періоду вагітності й першого часу після неї. У центрі оповідання Якимчук - історія студентки біології, яка чекає на дитину і у цей період переосмислює власне життя. Маріанна Кіяновська зізналася, що коли видавництво запропонувало їй взяти участь у проекті, вона вже мала намір писати щось подібне для своєї доньки. У тексті Кіяновської зображені правдиві спогади самої письменниці. «Я написала доволі трагічний текст, бо все ж таки коли ми говоримо про вагітність, треба робити це чесно. Бо не для всіх вагітність – повітряна куля, на якій ширяєш, для когось це підводний човен, із якого не можеш втекти, який обмежує твою свободу», — розповідає авторка. На думку Маріанни Кіяновської, подібних книжок має бути більше, адже вони дають жінкам голос для власного тіла, болю, фізіології, голос говорити про потреби, які суспільство не завжди хоче помічати.
Історія Ольги Деркачової базується на вигадці, назву для тексту вона взяла зі слів своєї знайомої, котра під час вагітності постійно називала свого чоловіка «батько моєї дитини». Утім, в історії Деркачової якраз самого батька немає. «Мені, як і Оксані, бракувало книги про вагітність, яка би дала відчуття, що я не самотня у своєму болю, нудоті, роздратуванні. Адже всі дев’ять місяців жінка носить у собі окремий світ, який певною мірою усамітнює. У збірці присутня тілесність як література, і саме такої нам бракує», — зазначила авторка.
Торкнулися учасниці презентації і чоловічого боку питання, адже в текстах збірки чоловіків не так і багато. «Коли ти вагітна, здається несправедливим, що всі дев’ять місяців повинна виношувати дитину сама. Так само, коли годуєш грудьми. Тобі хочеться інколи розділити ці обов’язки з чоловіком. У моїй історії якраз саме чоловік хоче дитину, і він навіть бере учать у пологах, але коли жінку починають зшивати, його виганяють. Для мене це символ того, що все ж таки є моменти, коли навіть попри сильну емпатію чоловіки просто не можуть нічим допомогти. Я вірю, що в майбутньому чоловіки також зможуть годувати грудьми, і мені дуже хочеться дожити до цього моменту, коли вони також зможуть розуміти цей досвід», — розповіла Любов Якимчук. На думку Маріанни Кіяновської, не має значення, хто писатиме про вагітність, головне в такому тексті — включеність та емпатія. Письменниця пригадала епізод із творчості Еміля Золя, де він надзвичайно натуралістично і правдиво описує процес пологів. «Це описував мужчина, але зі злиттям, жінка в його тексті була включена як окремий голос. Тому немає значення, хто пише про вагітність, і хто про це читає. Читають люди, і найголовніше, що ця збірка — людяна», — зазначила Маріанна Кіяновська.
Насамкінець присутні на презентації обговорили становище вагітної жінки у суспільстві. Ольга Деркачова розповіла, що вагітною закінчувала магістратуру, тому однією рукою їй доводилося тримати дитину поки годувала, а іншою — читати книги для навчання. «Було важко, — зазначила авторка, — але воно того вартувало. Жінка, мені здається, якраз має ту силу, аби протистояти суспільству. Так і моя героїня. Її більше цікавлять особистісні стосунки з дитиною, але не те, як на неї реагує світ».
На думку Любові Якимчук, ставлення до вагітної жінки стало здоровішим, на неї менше тиску від оточення, менше забобонів. «Якщо ж у суспільстві є проблеми, то культура здатна з цим працювати» — переконана письменниця.
Маріанна Кіяновська вважає, що ставлення суспільства до вагітної — маркер того, як це ж суспільство реагує на інакших. Оптимально ж вагітна жінка почуває себе не тоді, коли її сприймають як «іншу», але коли простір вибудувано з розумінням її потреб. Письменниця також переконана, що розмови про вагітність варто вести поза феміністичним дискурсом. «Вагітність – це якраз маркер нерівності чоловіка й жінки, тому розмова про вагітність — це більше розмова про повагу, людяність і чесність», — зауважила Маріанна Кіяновська.
«Одинокі мужчини» української літератури
У рамках кураторської програми Ірини Славінської 1 червня на Книжковому Арсеналі відбулася розмова «Одинокі мужчини. Леся Українка, Ольга Кобилянська, Наталя Кобринська та інші» з літературознавицею Тамарою Гундоровою, модерувала літоглядачка Оксана Щур.
«Ми зараз переживаємо чудовий період, коли історики займаються побутовою, щоденною історією. Завдяки цьому в архівах відшукують свідчення про ранні зразки жіночої літератури. Зазвичай це жалі чи плачі, надгробні тексти, написані жінками. А «Плач Ярославни», наприклад, для багатьох письменників є своєрідним початком жіночого голосу в літературі», — зазначила Тамара Гундорова. Серед більш модерних авторок основоположницею феміністичної літератури вважається Наталія Кобринська. Кобринська розглядала жіноче питання в категорії різних станів. Наприклад, чим є жінка-полька, жінка середнього стану, жінка-селянка, яка їхня доля тощо. Окрім цього, феміністична позиція «одиноких» мужчин мала форму не лише літературної, але й громадської діяльності.
Поруч із жінками-письменницями майже завжди була чоловіча редакторська рука. Зокрема, як зазначила Оксана Щур, Іван Франко не допустив твір Ольги Кобилянської «Людина» до збірки, бо вважав, що цьому тексту не місце. Через вплив чоловіків-редакторів і виникає питання, хто ж стояв за спинами письменниць, хто, власне, надавав їм право на голос. На думку Тамари Гундорової, цей вплив мав двоїсті наслідки: «Із одного боку, чоловіки, які редагували чи критикували жіночу літературу, надавали їй розголосу, і якби вони не проявляли свій інтерес, шлях становлення феміністичної літератури був би набагато складнішим. Водночас ці ж чоловіки таки применшували вагу письменниць. Наприклад, Павлик, аналізуючи творчість Кобринської, і хвалить її, і сварить. Але сварить чому? Насправді, він якось сватався до неї, але письменниця йому відмовила. Тобто Павлик має тут і особисті мотиви».
Особливо цікавою у феміністичному дискурсі літератури є постать Марка Вовчка. Із одного боку, вона ніби ховається за чоловіком, але з іншого робить немалий вклад у розвиток жіночого питання, зображення долі жінок у своїх творах.
Малодослідженою, але вартою уваги, на думку Тамари Гундорової, є і така іпостась жінки як дружина-читачка. «Григорій Квітка-Основ’яненко, Панас Мирний, Іван Франко — усі вони спочатку випробовували свої тексти, даючи їх читати дружинам, доволі освіченим жінкам», — розповіла Тамара Гундорова.
Родинні стосунки двох сильних жінок-письменниць — Олени Пчілки та Лесі Українки — теж доволі значна складова феміністичного дискурсу. Часто стосунки доньки й матері змальовують ідеалістично, але з листів Лесі Українки до Пчілки стає зрозумілим, що це були непрості стосунки, що є цілком нормальним для сім’ї.
На думку літературознавиці, Україна, відчуваючи свою потребу, ніби сама плекає, вирощує сильних жінок у літературі. Зокрема, Леся Українка — це письменниця, яка себе стверджує, яка не хоче бути в тіні. Уже протягом кількох століть її творчість лишається актуальною для різних поколінь. «Неокласиків захоплює глибина Українки, бо вона чи не єдина змогла дійсно ввійти в античну сферу смерті, торкалася світових тем. У Радянському Союзі Українку, певна річ, позиціонують у зовсім іншому світлі, як революціонерку. А от уже в 90-х до неї повертаються українські критикині, що дає змогу побачити Українку іншою, помітити її новаторство», — зазначила Тамара Гундорова.
Торкнулись учасниці розмови і біографії Ольги Кобилянської, котра могла ввійти в австрійську літературу, але таки лишилася в українській. На думку Тамари Гундорової, письменниця з Кобилянської народилася завдяки органічному середовищу сім’ї, де панували культ книги і писемна культурна традиція. Утім, у романі «Апостол Черні» Кобилянська звертається до більш націоналістичних ідей. Як відмітила Тамара Гундорова, це свідчить про певне переосмислення цінностей.
Насамкінець розмови Оксана Щур попросила Тамару Гундорову порадити присутнім якісь не зовсім гучні імена української жіночої прози XIX-XX століття. Серед таких літературознавиця назвала Дар’ю Віконську, Зінаїду Тулуб та Оксану Іваненко.
Профеміністи в камінґ-ауті
Наприкінці третього дня Книжкового Арсеналу Гендер в деталях відвідали дискусію «Профеміністи» під модераторством Лариси Денисенко та за участю Анатолія Єреми, Ростислава Семкова, Іллі Стронговського та Артема Чапая. Так звані профеміністи в камінґ-ауті зібралися разом, щоб поділитися власним досвідом переродження та публічної діяльності в ролі тих, хто не бояться слова на Ф і підтримують жінок у їхньому прагненні до рівності.
Ростислав Семків розповів про сексизм у філологічній сфері. «Письмо жінок, навіть хороших, справді хороших авторок, призупиняється під зовнішніми факторами. Це можуть бути упередження видавців щодо жанрів, у яких жінкам варто чи не варто писати; у філологічній академічній спільноті це ще й скляна стеля, яка не дозволяє жінкам займати найвищі посади; зрештою, це також обмеження пов’язані з материнством, мовляв, жінкам треба писати скоро, бо потім почнуться діти й сім’я».
«Я не задумувався про нерівність, коли у школі та університеті бачив серед відмінниць переважно дівчат, на аспірантурі теж переважно були жінки, але серед професорів — самі чоловіки, — розповідає Артем Чапай. — Здавалося, жінки просто витрачають гроші і час. Але моя думка змінилася, коли я сам одружився з жінкою-інтелектуалкою. Ми планували мати кількох дітей, і я розумів, що для Оксани йти з декрету в декрет означає покласти край не лише науковій кар’єрі, але й усім соціальним зв’язкам. Я не хотів такого для своєї дружини, тому ми вирішили максимально розділяти обов’язки з догляду за дітьми».
«Усі чоловіки народжуються і виховуються як особи, які не можуть зрозуміти, що світ — несправедливий», — вважає Іля Стронговський. Для нього ж розуміння нерівності статей почалося значно раніше. Іля Стронговський виховувався в «типовій» радянській одностатевій сім’ї, де спочатку були мама та бабуся, а потім — тітка та бабуся. Коли в останньої стався рецидив раку, Іллі Стронговському в доволі молодому віці довелося брати все в свої руки, і, певною мірою, він займав позицію жінки у суспільстві. Зрештою, через нелегкий життєвий досвід Ілля сам для себе був символом того, що в суспільстві є переміни. «Тепер я вважаю своєю місією виховувати батьків і дітей у тому річищі, у якому зростав сам. Нам треба бути готовим боротися з несправедливістю, тому що ми здатні виростати кращими за своїх батьків, а наші діти мають право бути кращими за нас», — переконаний Ілля.
Анатолій Єрема дізнався, що він профемініст завдяки запрошенню на саму дискусію. На його думку, усе залежить від виховання в сім’ї, адже якщо батьки не ділять світ на чоловічий і жіночий, дитині це так само буде чужим. Самому Анатолію пощастило мати в житті рольові моделі мудрих і самодостатніх жінок.
Торкнулися учасники та модераторка дискусії і теми жіночих образів у літературі. Ростислав Семків відзначив, що фольклор насичений сексизмом, і через це потребує коментування та роз’яснень. «Чи не найкращим жіночим образом є Аліса Льюіса Керрола. І тут треба зважити, у якому середовищі народився це образ. Адже Керрол писав у часи, коли жінок не допускали до навчання в університетах, його батько був священиком, і після його смерті Керрол сам повинен був забезпечувати шістьох сестер. Не треба дивуватися, що письменники XVII, XIX і початку ХХ століть — сексисти, треба дивуватися, коли вони такими не є», — вважає Ростислав Семків. На його думку, найкраще виховувати дітей на історіях про Мумі-тролей, адже там гендерні ролі не стереотипізовано.
Ілля Стронговський та Анатолій Єрема похвалилися книгами, що вийшли у видавництвах «Видавництво» і «Книголав». Новинки «Це зробила вона» і «Казки на ніч для дівчат-бунтарок» — це книги, що руйнують гендерні стереотипи і демонструють сучасним дівчаткам нові, рівні з чоловіками, жіночі рольові моделі.
