2948 Як написала Ірина Ніколайчук:
Дякую, дорога розумна людино за смм-пультом Уляни Супрун, тепер я все про себе знаю. Знаю, що уникати їхати наодинці з незнайомим чоловіком у кабіні ліфта, триста разів оглядатися, йдучи додому ввечері, і затискати в руці ключі – це від віктимного наративу все. Я навчена побоюватися незнайомих чоловіків, бо мені просто вигідно чи подобається почуватися жертвою, на яку щомиті можуть напасти. Мені просто вигідно чи подобається в кожному незнайомому чоловікові бачити потенційного нападника. На жінок зовсім не нападають на вулицях, а я цього боюся, бо просто мені подобається почуватися як жертва. Це дає стільки привілеїв, коли ти живеш в Україні – почуватися жертвою. А ще більше привілеїв дає бути нею. От просто супервигідне становище.
Ми теж не могли пройти повз, тому вирішили детально проаналізувати цей допис.
Справді, жінки (люди) мають вміти захищатися, і наш ресурс, як і безліч феміністок та феміністичних ініціатив, постійно наголошують, що жінки – це не «аксесуари сильної статі», а повносправні особистості, які здатні робити абсолютно все, що самі захочуть. Утім, жінки також не повинні щодня пояснювати комусь на вулиці, що кицькати і чіплятись до них не треба. Це не «тенденції», «мода» чи «істерики феміністок», так було завжди. Це взагалі питання базової ввічливості, і навчати цьому мають родина, школа, ЗМІ тощо.
У 1980-х роках американська журналістка та феміністка Сьюзен Браунміллер почала використовувати термін «культура зґвалтування». Ідеться про переконання, згідно з яким суспільний осуд за зґвалтування насамперед буде спрямовано на жінку (тому що більшість постраждалих від насильства – жінки), що зазнала агресії, і стосуватиметься її репутації, а агресор може бути морально виправданим. Таким чином сексуальне насильство щодо жінок у певному сенсі підтримується й заохочується. Ми досі живемо в культурі зґвалтування (візьмемо для прикладу класику української літератури). І культура зґвалтування не зникне через те, що жінки ходитимуть на курси самооборони. Адже проблема сидить набагато глибше.
Сексуальне насильство в будь-якому його прояві – це гендерована проблема. Чоловікам не кицькають і не лізуть у труси ФІЗИЧНО СИЛЬНІШІ за них особи, регулярно, всюди й лише тому, що вони мають певні статеві органи. Чоловіки, які чинять сексуальний харасмент, почуваються безкарними через байдужість суспільства (що також є частиною «культури зґвалтування») і бездіяльність правоохоронних органів. У рекомендаціях ВООЗ із надання медико-правової допомоги постраждалим від сексуального насильства йдеться: «Робота з сексуальними злочинцями підтвердила, що основним фактором для сексуального насильства є не сексуальне бажання.... секс є лише засобом вираження різних видів сексуальних почуттів, таких як гнів і ворожість щодо до жінок, а також потреба контролювати, домінувати і затверджувати владу над ними». Більше про гендерне насильство проти жінок у статті Тамари Марценюк.
Порада пані Супрун подумати наперед, «чи ваше взуття підходить для того, аби швидко втекти? чи можете його швидко скинути?» – це такий самий віктимблеймінг, як і поради «не ходити пізно самій», «одягатися скромніше» тощо.
Роль суспільства у вирішенні цієї масштабної проблеми величезна і обов'язкова. І тут не йдеться про «вимагання особливих привілеїв», а йдеться про закони, що працюватимуть НА жінок як на більш вразливу групу (а жінки є вразливими не через незнання прийомів самооборони чи фізичну форму, а через безкарність ґвалтівників і толерування насильства), а не ПРОТИ жінок. Говорити про насильство – це не множити «віктимний наратив» і практикувати «застарілу форму фемінізму», як стверджує пані Супрун (чи «людина за смм-пультом Уляни Супрун»), а привертати увагу до проблеми, яку суспільство ігнорує, протидіяти нормалізації насилля.
Несприйняття сексуального насильства як злочину, перенесення провини на постраждалих, виправдовування кривдників «провокативною поведінкою» і відверте замовчування проблеми, – ось лише кілька прикладів перешкод, із якими борються феміністки, озвучуючи проблему сексуального насильства проти жінок. Коли Анастасія Старкова зробила зауваження чоловікам, які «масно» її обговорювали, бармен чомусь вирішив зробити зауваження їй, а не вигнати тих, хто її харасили. Відмова провідниці змінити купе, умовляння перетерпіти, малоефективна робота поліції – така історія головної редакторки Womo, яка зіткнулась з сексуальними домаганнями в потязі. І це лише кілька з сотень подібних випадків, коли чомусь саме постраждалим жінкам доводиться зазнавати ще більших незручностей, а не їхніх кривдникам.
Окремо ми хочемо звернути увагу на фактчекінг, який зламався дописі про «віктимний наратив». Результати згаданого в дописі дослідження «A systematic review of primary prevention strategies for sexual violence perpetration» (DeGue та ін., 2014) аж ніяк не підтверджують тезу пані Супрун «апелювання до людей, які лізуть до інших, нічого не дає». Ось аналіз від Марії Тетерюк.
По-перше, у дослідженні було виявлено три програми попередження сексуального насильства, спрямовані на потенційних насильників, які мали доведений і тривалий ефект зменшення кількості випадків насильницької поведінки. Дві з них були програмами з попередження насильства на побаченнях серед школярів, третя була комплексною державною програмою, спрямованою на посилення спроможності державних інституцій протидіяти насильству над жінками.
По-друге, невелика кількість виявлених програм з доведеною ефективністю, характеризує не так (не)ефективність програм, як (не)дотримання методологічних стандартів в оцінці їх результатів. Зі 140 проаналізованих у статті досліджень ефективності програм попередження сексуального насильства більшість (77%) не мали надійної методології оцінки щодо зменшення випадків насильницької поведінки. Вони або вимірювали вплив програми на уявлення про сексуальне насильство, а не на поведінку, або оцінювали вплив одразу по завершенню програми і не перевіряли довготривалі ефекти, або не пройшли процедуру подвійного анонімного рецензування (результати дисертацій). Як вказують самі автори, причинами низької якості досліджень є дороговизна та ресурсозатратність надійних процедур оцінювання ефективності.
Ті дослідження, що мали надійну методологію, оцінювали ефективність 17 програм попередження сексуального насильства (кілька досліджень оцінювали одну програму). Тобто отриманий результат — 3 ефективні програми з 17 програм, ефективність яких вдалося оцінити належним чином, а не 3 ефективні програми зі 140, як можна було б подумати прочитавши лише анотацію.
По-третє, неефективність окремих програм із попередження сексуального насильства не означає, що поведінка потенційних насильників не піддається корекції в принципі. Автори доходять висновку, що неефективними є короткі, однокомпонентні програми, спрямовані на регуляцію індивідуальної поведінки, зміст яких не зачіпає емпірично та теоретично обґрунтованих факторів, що збільшують ризик насильницької поведінки (уявлення про зґвалтування, жінок і секс), розраховані на більш старшу аудиторію, проведені неспеціаліст(к)ами, без залучення технік активного навчання, без врахування культурних особливостей аудиторії.
Висновок, який самі автори роблять із цього дослідження: потрібно переходити від «короткочасних освітніх програм для дорослих до інвестування в розвиток та точне оцінювання більш комплексних, багаторівневих стратегій (наприклад, таких, що включають індивідів, батьків та однолітків), які спрямовані на молодші аудиторії та зміну суспільних та контекстуальних елементів, що підтримують насильство».
