1859 
Тлом майже всього мого життя, починаючи з підліткового віку, була боротьба із «зайвою вагою». У якісь періоди — з тією, що існувала лише в моїй уяві, а не в реальності. Шлях до того, щоб відпустити цю напругу, лежав через багато годин психотерапії і рефлексій. Я зуміла навчитися бути щасливою в тих різних формах мого тіла, яких воно прибирало останні десять років, і стати амбасадоркою «бодіпозитиву здорової людини» для багатьох українських жінок.
Та всі, хто мали схожий досвід, знають: цей внутрішній хробачок ніколи не щезає, тільки засинає. Періодично він нагадує про себе думками «може, схуднути б трошки», «напевне, не братиму цей купальник, він надто відвертий для мого тіла/віку», «мабуть, я недостатньо красива для...». І часто він прокидається, щоб гризти зсередини саме тоді, коли це найменш доречно і найбільш абсурдно.
Багато років більш-менш регулярно я фантазувала про те, як добре було б усе-таки трохи схуднути. У березні 2022-го, геть виснажена після перших днів бойових дій на Київщині, без нормальної їжі й електрики, після важкої дороги я дивилася на себе в дзеркало нашої нової домівки у Європі...
Я дуже схудла. Нарешті не було більше щік і другого підборіддя, тільки великі перелякані очі. Нарешті не було більше живота, який так бентежив мене все життя. Проте й радости від того теж зовсім не було. Лише вдячність тілу за те, що йому довелося пережити, і сум за те, що це довелося робити.
І саме в ту мить я відчула буквально всією собою: я більше ніколи не скажу жодного поганого слова і не подумаю жодної поганої думки на адресу свого тіла. Більше ніколи.
Та вже за кілька тижнів після вторгнення реклама в соцмережах знову понесла хвилю «схудни до літа», цього разу під псевдопатріотичним гаслом «україночки найгарніші!» (тому повинні відповідати, україночки, і не псувати статистику).
Заклики сідати на обмежувальну дієту та приєднуватись до фітнес-марафонів звучали абсурдно й недоречно на тлі боїв, які далі тривали. На тлі очікування новин від друзів, у яких немає ніякого зв’язку. На тлі розповідей знайомих про тижні виживання в окупації на дивних продуктах (і добре, коли вони були), про перебіжки між дворами під дулами російських солдатів.
А ще через пару тижнів одне ЗМІ попросило мене прокоментувати повернення моди на «героїновий шик» і відповідно нові вимоги до жіночого тіла. Говорячи з ними, я відчувала фізичну відразу до того, що навіть у таких апокаліптичних умовах жінка знову і знову повинна щось із собою робити, щоб «відповідати».
І якщо раніше «маркетологи курця», які експлуатують одвічний жіночий страх перед неідеальною зовнішністю, викликáли у мене зневагу, то тепер, під час повномасштабної війни, годувати цього хробака, що зжирає зсередини так багато дівчат і жінок, мені здавалося ледь не злочином.
Невже нам ще недостатньо погано? Невже нам замало стресу від тривог, сирен, утрат і повного зламу життя? Людина, яка хоче — свідомо чи ні — додавати ще більше болю і так травмованому суспільству, — моральний ґвалтівник і садист.
Цей рік дався всім нам так важко, а випробування триватимуть ще невідомо як довго. Щоб витримувати все це, ми відчайдушно потребуємо спокою, впевнености і миру, хоча б у душі. Тому нині нам як ніколи потрібен бодіпозитив, хай там як дивно це звучить.
Бодіпозитив — це рух, який спонукає людей приймати своє тіло таким, як воно є, без упереджень і критики.
Так, нам не завжди подобатиметься наше тіло. І ми можемо сумувати з цього приводу. Ми не зобов’язані цілодобово випромінювати ентузіазм і впевненість у собі. Просто жити трохи легше, коли ми спокійні: «Так, зараз моє тіло ось таке. Це не добре і не погано, воно просто є».
Бодіпозитив «здорової людини» — це не «негайно любіть мене таким і такою, як я є».
Вимагати любові від оточення — взагалі погана ідея. На що ми точно маємо право в будь-якому тілі, віці і з будь-якою зовнішністю — це на повагу і самоповагу. Наша зовнішність не визначає нашу цінність, нашу гідність, нашу здатність любити.
Бодіпозитив «здорової людини» — це передусім свідоме рішення в стосунках із самою собою:
припинити згризати себе зсередини лише за те, що тіло зараз не відповідає певним очікуванням.
Бодіпозитив, який так потрібен нам нині, — це власна свобода і повага до чужої свободи.
Це світогляд, який допускає існування багатьох варіантів краси та право людей робити чи не робити з власним тілом усе, що вони вважають за потрібне. Спокуса «зливати» стрес і напругу, критикуючи інших, надзвичайно велика. Та коли ми знаходимо в собі сили їй протистояти і виявляємо повагу до чужих кордонів, ми робимо наше суспільство трохи менш токсичним і ментально віддаляємося від сусіда-агресора.
Через усі біди і травми війни ми можемо почуватися самотніми і відокремленими одне від одного. Хіба ж можна ще завдавати болю одне одному непотрібною критикою? Чи, може, навпаки, варто підтримувати, берегти і «комфортити» тих, хто поруч.
Бодіпозитив нині — це визнання, що не все перебуває в зоні нашого контролю.
Дивовижно, що велика війна, яка змусила кожну людину усвідомити — не все в зоні мого контролю, не на все я можу вплинути, будь-який мій план може змінитися, не навчила нас розуміти те саме про наше тіло.
Хіба не дивно, що ми навчилися жити в умовах повної невизначености (усі ці «зустрінемося за тиждень, якщо не й*бне») і при цьому вимагаємо від себе зберігати повний контроль над тілом. Ще й повністю ігноруємо вплив стресових гормонів, які руйнують усе — від колагену пружної шкіри до регуляції апетиту — і в яких ми буквально купаємося весь цей час. Ніби наше бажання може перекрити той кортизоловий фонтан, що нині змінює наші тіла. Ніби силою думки ми можемо вимкнути генетичну програму «в разі небезпеки набирай і запасай», що допомогла нашим прабабусям пережити Голодомор, розкуркулення, війни й окупації.
Бодіпозитив — це свідомо розподіляти свої ресурси, зокрема на зміни свого тіла і зовнішности.
І це велике щастя й свобода, коли замість застосовувати якісь б’юті-практики автоматично, тому що «так усі роблять», ми можемо свідомо обирати, «яка з них принесе мені найбільшу користь і радість зараз».
Бодіпозитив — це дозволити собі жити просто зараз, не відкладаючи радість на потім — «коли схудну», «коли підкачаюсь», «коли відрощу волосся».
Хіба ж не цього ми такою дорогою ціною вчилися цього року? Жити повним життям, не відкладаючи нічого на завтра, яке може не настати...
І нарешті, бодіпозитив — це не лише добрі чи нейтральні думки про себе. Це ще й конкретні дії.
Яку найкращу з доступних тут-і-тепер турботу про себе я можу дати собі (і своєму тілу) просто зараз? Які маленькі кроки я можу робити щодня, щоб почуватися краще у своєму тілі просто зараз?
Відповіді можуть бути дуже різні.
- Купити нову білизну
- Виходити в обід подихати повітрям хоча б на балкон
- З’їдати на один фрукт у день більше
- Мазатися кремом
- Частіше обіймати коханих
Ми не знаємо, скільки ще нам доведеться жити з війною. Ми не знаємо, скільки ще тривог, небезпек і невизначености попереду. Тому хай хоча б наші думки стануть осередком спокою, безпеки і прийняття. Хай наше ставлення до себе буде не ще одним чинником виснаження, а навпаки, тим, що відновлює сили і дає підтримку.
Багато з нас втратили свої домівки, але головний наш Дім, який завжди з нами, — це наші тіла. І ми можемо берегти їх, поважати й турбуватися про них.
...Через пару місяців після переїзду до Європи мої форми і об’єми повернулися. І на диво, вперше в житті я не сумувала через набрану вагу. Я відчувала вдячність своєму тілу за все, що воно витримало. За те, що я можу робити все те, що я так люблю, — подовгу гуляти, працювати, співати, обіймати коханих, відкриватися новому досвіду і зберігати спогади про все, за чим я так сумую.
Для всіх цих справ та безлічі інших моє тіло не має бути ідеальним. Усе це я можу робити просто зараз. А головне — я можу відчувати себе живою. І ви теж.
