456 Мене звати Ольга Сердюк, до війни я 15 років займалася благодійними та соціальними проектами на позиції програмної директорки Фонду Олени Пінчук. Вважаю, що саме цей досвід допоміг мені залишатись в Києві з першого дня війни. Я була навчена робити все можливе, ніколи не чекати подяки чи похвали, та згодом бачити зі сторони результати своїх зусиль.
Під час війни мій Київ став пустим, похмурим, і лякав то жахливою тишею, то вибухами, то роботою артилерії чи ПВО. Але ні в мене, ні в жодного члена моєї родини не стояло питання покинути місто. Хтось мав залишатись, допомагати військовим та просто наповнювати столицю життям. Описати страх, коли вночі в кілометрі від твоєї домівки падає ракета – просто не можливо. Це найжахливіші моменти мого життя. Поки що.
Я майже не спала протягом 55 днів. Але якимось дивним чином фізичного ресурсу вистачало і на роботу, і на волонтерство, і на ведення флагманської для мене колонки «Я залишаюсь» в НВ, і на побутові справи, які теж звалилися на мене. Як і в періоди будь-якої кризи, навантаження на жінок найбільше. Але я не скаржуся. Ця війна дала кожному можливість знайти в ній своє місце. Хтось зі зброєю в руках, хтось з телефоном, хтось з мікрофоном, хтось з каструлею – всі ролі однаково важливі. Війна все розставила по своїх місцях, і моє – тут і зараз, у вирі подій, не лише з Україною в серці, а і в серці України.
Ще до війни ми багато говорили про жіночу підтримку, але під час війни це питання стало як ніколи актуальним. На жаль, зараз ми бачимо атомізацію суспільства. І перш, ніж говорити про відбудову країни, на мій погляд, нам спочатку треба відбудувати націю. Зараз ми тримаємося спільного надзавдання перемогти, і все одно примудряємося поділитися на тих, хто залишився, і хто поїхав, хто на війні, і хто в офісі, хто не достатньо патріотичний, і хто псевдопатріотичний. Ми декларуємо єдність, а насправді не хочемо визнавати рішення, відмінні від власних. Ми говоримо про толерантність вибору, але ізолюємося одне від одного. Кожен з нас став українцем, навіть якщо ним не був, але на нас ще чекає шлях відбудови дійсно монолітної нації.
