413 22 лютого, за 2 дні до початку повномасштабної війни, у Павлівській лікарні я познайомилася з Сергієм Ененбергом, режисером театру та давнім дослідником і зберігачем арт-брюту в Україні. Арт-брют – це мистецтво не професійних митців. Перші колекції зібрані від людей з психічними розладами, ув’язнених. Таке мистецтво ще має назву – мистецтво аутсайдерів.
Наша зустріч із Сергієм не була випадковою. Навпаки, вона була давно спланованою і мала на меті мені, як учасниці ГО «Безбар’єрність», зрозуміти, чи спроможна наша організація допомогти Сергію та його справі.
Порятунок пацієнтів
На початку березня минулого року Сергій подзвонив і сказав, що до Павлівської лікарні евакуювали пацієнтів із психоневрологічного інтернату
Пущі-Водиці. Потрібно було все: від ліжок і матрасів до продуктів харчування, засобів гігієни, одягу та всього, одним словом. 8 березня я вперше побачила, кому саме потрібна була допомога. 50 чоловіків розмістили у старому корпусі Павлівської лікарні, який готували до ремонту. Саме тому він був порожній і здатний прийняти нових мешканців.
Медсестри просили про допомогу не тільки з побутовими речами, але і з іншими задачами – когось помити, когось поголити, когось нагодовути, хто не міг робити це самостійно. Виснажені, налякані, але добрі і людяні – для них хотілося зробити все можливе.
Ліжка стояли в коридорі в ряд, вздовж всього коридору. Хтось лежав, хтось сидів, більшість спостерігали за хаосом перших днів. Абсолютно незабутній спогад під час війни. Фотографій немає, бо по-перше, там це було максимально неетично, а по-друге, і не можна в таких місцях робити фото.
Серед усіх присутніх виділявся один чоловік, до якого вишикувалася черга на гоління. На його обличчі була посмішка, він випромінював радість і спокій на фоні всього, що відбувалося в маленькому корпусі навпроти Кирилівської церкви і на фоні того, що це були перші тижні повномасштабної війни.
Так життя звело мене зі Стасом Туріною, художником, про якого я знала тільки те, що він у «Відкритій групі» представляв Україну на Венеційському бієнале 3 роки тому. Він не усвідомлював до кінця, скільки всього вдалося організувати для Павлівської лікарні того періоду, а потім і для Інтернату Пущі-Водиці, а потім – для військових. Він просто щодня робив своє, різне. А я допомагала йому і Каті Лібкінд, яка попри все, проводила регулярні заняття з пацієнтами. Це можна називати по-різному. Арт-терапія, або просто арт або просто терапія. Не має значення назва, головне, що люди можуть проявляти себе і свій неосяжний світ у будь-який спосіб. А Катя була і є досі їхнім партнером і провідником до себе самих через творче висловлювання.
На мої запити гуманітарної допомоги швидко реагували як рідні ГО «Безбар’єрність», Володимир Висоцький і фонд Jusi, так і нові партнери, наприклад, фонд «Маша» і Coca-Cola.
Внутрішній обов’язок – привертати увагу до мистецтва
Після досвіду у Павлівській лікарні, я чітко розумію, що у нашій системі психічного здоров’я бракує одного компонента, який не прописаний у системі – це базовий принцип поваги до особистості, незалежно від її діагнозу і соціальної ролі. Це складно, оскільки таке ставлення – комплексне питання і воно не формується швидко за запитом. Це і виховання та турбота дорослих, і освіта, оточення, читання, рівень соціальної комунікації, соціальної відповідальності та багато інших компонентів, які сформують з часом культуру поваги до кожного і кожної, і особливо до кожного не нормотипового.
А ще нам необхідно розвивати арт-брют – напрям у мистецтві, який активно розвивається у світі. Прикладами є музеї у Берні, Відні, Чикаго, Лозані і не тільки. Музеї, які експонують свої колекції у різний спосіб, в залежності від історії виникнення і це дуже цікаво, бо зазвичай вони позбавлені стереотипів соціальних канонів.
Перші кроки на шляху до розбудови такого напряму в Україні зроблено уже давно, але розвивати, робити їх видимими і привертати інтерес – це внутрішній обов’язок після такого близького контакту періоду волонтерства. Разом із Стасом Туріною та Сергієм Ененбергом домовилися про перші ініціативи розвитку з пацієнтами Павлівської лікарні, мали зустрічі у Варшаві з інституціями, які є активними в Польщі та окрім живопису, скульптурної практики, розвивають зокрема і театр.
Цей проєкт — спільна ініціатива громадської організації «Український жіночий конгрес» та австрійської організації «Жінки без кордонів». Серія інтерв’ю розповідає про досвід і лідерство українських жінок під час війни
