9 грудня, 2022

Війна і діти

11 квітня 2022
Поширити в Telegram
573
Любов Жарова

Дослідниця, викладачка, консультантка. Докторка наук з економіки. Фахово займається питаннями сталого розвитку, що охоплює баланс екологічного, економічного і соціального складників суспільного життя. Гендерні питання — невилучна частина такого розвитку — належать до кола інтересів авторки, яка розглядає їх економічний зріз. Офіційний вебсайт і сторінка у фб.

Твоє життя змінюється, коли ти народжуєш. Це не погано, це просто факт. Бажано прийняти його до того, як народиш. Проте ти ніколи не будеш готовою до війни.

Я можу впевнено стверджувати, що більшість моїх рішень — маленьких і великих, поточних і стратегічних, власне, будь-яких — після 24 лютого було ухвалено з позиції «у мене є малолітні діти.

Чому малолітні? Бо коли мій дорослий син сказав, що залишиться тут і робитиме все, щоб Україна була вільною й незалежною, то все, що я могла зробити, — сказати йому, що люблю і пишаюся.

Чому малолітні діти? Бо якби я була сама, то діяла б зовсім інакше, адже відповідала б лише за себе. А коли думаєш про злочини російській армії в Німеччині, Сирії і скрізь, де вони були, то дочку хочеться одразу сховати.

Отож у мене є діти. Діти, які ще не пожили, не зустріли своє кохання, не ходили в гори, не відвідували інші країни, не відгуляли випускний і не зробили ще мільйон простих щоденних речей, з яких складається наше життя. Тому в певний момент я зрозуміла, що треба їхати. Просто кинути всі ті звичні речі й житло, у якому все підлаштовано під нас, і їхати.

Складаючи речі в рюкзак, ти обираєш між книжкою для дітей і своїми штанами і, звичайно, береш книжку. Зрештою, ти однаково береш не те, але хоча б щось. Усе потрібне взяти просто неможливо, бо ти не можеш передбачити ні погоду, ні умови, ні наявність води й місця для сушіння та багато іншого.

Просто не можна взяти із собою свій дім. Крапка. Ти залишаєш його позаду з усіма виробами дітей, фотографіями (вже вдруге з 2014-го), дорогими тобі дрібничками. Головний принцип — мінімізувати місце. Щоб кожен міг нести свій маленький рюкзак, а ти пильнуватимеш сумку з документами й дітей.

Наша дорога була порівняно комфортною — я вибиралася машиною. Проте брали ми мінімум, адже ще треба було взяти трохи їжі, води, ковдру, щоб малі не мерзли. Минаючи нескінченні блокпости, я дякувала всім. Мій особистий кошмар: що робити, якщо лопне колесо. Я вже мала такий досвід, ну, бракує мені сили відкрутити його. Та якесь підсвідоме розуміння, що всі ці люди мені допоможуть, а від блокпосту до блокпосту не більше як три години пішки з дітьми, заспокоювало. Я вдячна всім людям, котрі нас прийняли і допомогли, котрі дозволили їхати цугом, консультували і шукали інформацію.

Коли ти з дітьми, то панікувати контрпродуктивно: все тільки ускладнюється. Плакати теж не випадає — діти лякаються.

Коли о 5 ранку ти бачиш за вікном вибух, треба просто швидко розбудити їх і сказати стати у дверний отвір у коридорі, а потім розважати їх у бомбосховищі. Годинами кермувати автівкою, стояти в чергах, оповідати якісь історії. Пояснювати, чому не варто з’їдати все одразу, а блювати треба прицільно. Я вже мовчу про дражливе питання туалету в дорозі, коли твій шлях відміряно комендантськими годинами і сиренами.

Постійно говорити щось підбадьорливе, особливо коли їдеш через незнайоме місто по навігатору під завивання сирен. Заспокоювати, адже головне — тут тепло, є де лягти, а ти пильнуватимеш речі, поки вони сплять. Гратися з чужими наляканими дітьми, бо це ж діти і вони бешкетують.

Немає правильного чи неправильного вибору, є планування на день. Кожний день — це маленький бій. Кожний день — це тисячі питань, коли ти вирішуєш і береш на себе відповідальність за дітей, їхні безпеку і життя. Це вимотує, адже це відповідальність не лише за себе.

Власне, з перетином кордону вона не зникає, лише прибирає трохи інших форм. Тому перше, що я зробила, — купила в аптеці термометр, жарознижувальне, антигістамінне, краплі від нежитю, смекту і знеболювальне. Краще, щоб нічого з цього не знадобилося, але ж діти хворіють і вночі та на вихідні.

Так само питання помешкання, навчання, харчування тощо ніхто не скасовував. Увесь наш налагоджений світ зруйновано, ти повинна функціонувати в новій реальності, а головне — допомогти дітям освоїтися і жити. Це новий виклик війни, на який ми повинні відповісти.

Моралі не буде. Це лише маленький нарис про те, чому війна з дітьми і без сприймається по-різному. Я не скаржуся, просто стараюся працювати, допомагати, підтримувати і ще виховувати дітей.

Життя бентежне, але воно є і ми намагаємось не забувати радіти сонечку, дню, весні...

Усе буде Україна!

22 березня, маленьке польське містечко

11 квітня 2022
Поширити в Telegram
573
Репліки Спільноти
Реплік ще немає, Ваша репліка може бути першою
Усі статті теми
Жінки не лише воюють, але і гинуть на війні. Як пам’ятають героїнь та чи має цей процес гендеровану складову?
Як пам’ятають жінок, які загинули за волю України
Як формується пам’ять про тих, хто зробили внесок в історію, чи присутні в колективній пам’яті жінки минулого і сучасності, та чому це важливо.
Анжеліка БЄЛОВА: «Моє завдання на майбутній рік – підтримувати внутрішньо переміщених осіб, жінок у складних життєвих обставинах»
Мене звуть Анжеліка Бєлова, я ромська активістка. Жіноча лінія моєї родини належить сервіцької етнічної групи ромської національної меншини – українських ромів, які довгий час жили на території України: мої прапрабатьки народилися у Комишувасі (Запорізька область) близько 1870 року.