947 
Твоє життя змінюється, коли ти народжуєш. Це не погано, це просто факт. Бажано прийняти його до того, як народиш. Проте ти ніколи не будеш готовою до війни.
Я можу впевнено стверджувати, що більшість моїх рішень — маленьких і великих, поточних і стратегічних, власне, будь-яких — після 24 лютого було ухвалено з позиції «у мене є малолітні діти.
Чому малолітні? Бо коли мій дорослий син сказав, що залишиться тут і робитиме все, щоб Україна була вільною й незалежною, то все, що я могла зробити, — сказати йому, що люблю і пишаюся.
Чому малолітні діти? Бо якби я була сама, то діяла б зовсім інакше, адже відповідала б лише за себе. А коли думаєш про злочини російській армії в Німеччині, Сирії і скрізь, де вони були, то дочку хочеться одразу сховати.
Отож у мене є діти. Діти, які ще не пожили, не зустріли своє кохання, не ходили в гори, не відвідували інші країни, не відгуляли випускний і не зробили ще мільйон простих щоденних речей, з яких складається наше життя. Тому в певний момент я зрозуміла, що треба їхати. Просто кинути всі ті звичні речі й житло, у якому все підлаштовано під нас, і їхати.
Складаючи речі в рюкзак, ти обираєш між книжкою для дітей і своїми штанами і, звичайно, береш книжку. Зрештою, ти однаково береш не те, але хоча б щось. Усе потрібне взяти просто неможливо, бо ти не можеш передбачити ні погоду, ні умови, ні наявність води й місця для сушіння та багато іншого.
Просто не можна взяти із собою свій дім. Крапка. Ти залишаєш його позаду з усіма виробами дітей, фотографіями (вже вдруге з 2014-го), дорогими тобі дрібничками. Головний принцип — мінімізувати місце. Щоб кожен міг нести свій маленький рюкзак, а ти пильнуватимеш сумку з документами й дітей.
Наша дорога була порівняно комфортною — я вибиралася машиною. Проте брали ми мінімум, адже ще треба було взяти трохи їжі, води, ковдру, щоб малі не мерзли. Минаючи нескінченні блокпости, я дякувала всім. Мій особистий кошмар: що робити, якщо лопне колесо. Я вже мала такий досвід, ну, бракує мені сили відкрутити його. Та якесь підсвідоме розуміння, що всі ці люди мені допоможуть, а від блокпосту до блокпосту не більше як три години пішки з дітьми, заспокоювало. Я вдячна всім людям, котрі нас прийняли і допомогли, котрі дозволили їхати цугом, консультували і шукали інформацію.
Коли ти з дітьми, то панікувати контрпродуктивно: все тільки ускладнюється. Плакати теж не випадає — діти лякаються.
Коли о 5 ранку ти бачиш за вікном вибух, треба просто швидко розбудити їх і сказати стати у дверний отвір у коридорі, а потім розважати їх у бомбосховищі. Годинами кермувати автівкою, стояти в чергах, оповідати якісь історії. Пояснювати, чому не варто з’їдати все одразу, а блювати треба прицільно. Я вже мовчу про дражливе питання туалету в дорозі, коли твій шлях відміряно комендантськими годинами і сиренами.
Постійно говорити щось підбадьорливе, особливо коли їдеш через незнайоме місто по навігатору під завивання сирен. Заспокоювати, адже головне — тут тепло, є де лягти, а ти пильнуватимеш речі, поки вони сплять. Гратися з чужими наляканими дітьми, бо це ж діти і вони бешкетують.
Немає правильного чи неправильного вибору, є планування на день. Кожний день — це маленький бій. Кожний день — це тисячі питань, коли ти вирішуєш і береш на себе відповідальність за дітей, їхні безпеку і життя. Це вимотує, адже це відповідальність не лише за себе.
Власне, з перетином кордону вона не зникає, лише прибирає трохи інших форм. Тому перше, що я зробила, — купила в аптеці термометр, жарознижувальне, антигістамінне, краплі від нежитю, смекту і знеболювальне. Краще, щоб нічого з цього не знадобилося, але ж діти хворіють і вночі та на вихідні.
Так само питання помешкання, навчання, харчування тощо ніхто не скасовував. Увесь наш налагоджений світ зруйновано, ти повинна функціонувати в новій реальності, а головне — допомогти дітям освоїтися і жити. Це новий виклик війни, на який ми повинні відповісти.
Моралі не буде. Це лише маленький нарис про те, чому війна з дітьми і без сприймається по-різному. Я не скаржуся, просто стараюся працювати, допомагати, підтримувати і ще виховувати дітей.
Життя бентежне, але воно є і ми намагаємось не забувати радіти сонечку, дню, весні...
Усе буде Україна!
22 березня, маленьке польське містечко
