132 
Маю спогади з дитинства, за які вдячна татові. Вони — про маленькі дії, які справляють великий вплив.
1. Один крик за все моє життя
Мені було п’ять. Я повисла, вчепившись за ручки по обидва боки дверей і просунувши ноги під пахви. Розгойдуючись, закричала: «Тату, дивися!».
І він крикнув у відповідь, один-єдиний раз за все моє життя: «Негайно злізь!».
За секунду він уже знімав мене з дверей, щоб я не вдарилася хребтом до відкоса, щоб не впала на підлогу разом із дверима. Це був не крик-покарання, не злість, а тривога. Більше він не підвищував на мене голосу. Ніколи не використовував силу чи страх, щоб мене «виховувати».
Як це сформувало дорослу мене? Коли хтось кричить, особливо чоловік, я не лякаюся, не заклякаю, а подумки питаю, чому ви вважаєте, що маєте право так зі мною говорити. Ніколи цього не озвучую, але маю потужне внутрішнє переконання: я заслуговую на повагу! І якщо хтось вважає, що на дівчину можна кричати, щоби поставити її на місце — проблема точно не в дівчині.
2. Добуток і довіра
У третьому класі мене перевели до українськомовної школи. Це був Мелітополь 90-х. Знайти таку школу — вже маленька революція. В домашньому завданні з математики було слово «добуток». У нашій зросійщеній родині ніхто не знав, що воно означає. Інтернету й телефона не було.
«Не знаю, що саме вони мали на увазі, — сказав тато, — але дивися, що ми можемо зробити». Він розв’язав задачу чотирма способами: додавання, віднімання, множення і ділення. На ранок, уточнивши переклад, я переписала правильну відповідь у чистовик.
Це не історія про «домашку». Це історія про спільну відповідальність. Мені дали відчути, що я не сама. І не звинувачували мене в тому, що я не можу пояснити, що мені треба.
Відтоді я знаю, що підтримка — це не про «ти знову наплужила, тому тебе треба рятувати». Це коли поруч з’являється людина, не з висоти, не для контролю, а щоб бути з тобою, тому що ти — важлива. Не тому що «дівчинка слабка» чи «бідося», а тому що людина має право на опору. Мені не потрібен герой, мені потрібен союзник.
3. Антон, Іван і вечеря тата
Дев’ятий клас. Найкращий друг хлопця, в якого я закохана, освідчився мені в коханні. Для підлітки це майже апокаліпсис. Життя втратило сенс саме в той момент, коли з роботи прийшов тато.
Того року він працював фізично, тож після вечері майже одразу засинав. Але кохання Антона порушило не лише мої плани на життя, а й татів план на диван перед телевізором.
Тато їв суп і дві години слухав, як красиво падають кучері на Іванові очі, як нестерпно звучить моє ім’я, коли його вимовляє Антон. Я плакала. Я співала під гітару щойно написану пісню з римами «кров — любов». А він уважно слухав і ставив запитання.
Я не пам’ятаю слів, але пам’ятаю відчуття: я сиджу в нього на колінах і знаю, що все буде добре. Бо це не кінець світу. Бо я розумна, красива і, що не менш важливо, гарна співачка й авторка пісень.
Тато не радив «поговори з мамою», не відмахнувся, не сказав, що закоханість не на часі, не злякався моїх сліз.
Зараз я знаю: емоційність — не слабкість, а індикаторка зв’язку. І якщо хтось цього боїться або висміює, це про них, а не про мене. Мій тато показав мені це. І коли сьогодні я ділюся своїми почуттями з партнером, то знаю, що маю право на повноцінну відповідь, не знецінення, не іронію, а присутність.
У багатьох родинах емоції є «маминою справою». Але мій тато довів, що турбота, уважність і чутливість — не тільки «жіночі риси». Вони — людські. І саме з них виростає довіра.
Можливо, ці три історії не є портретом ідеального батька, але це мій особистий досвід феміністичного виховання. Без гучних гасел. Без розмов про рівність. Просто через щоденний вибір бути поруч. Деякі з цих моментів тато вже не згадає, а я з них вибудувала себе.
