30 
У квітні 1994 року геноцид в Руанді за 100 днів забрав життя 1 мільйону тутсі - одного з етносів, який населяв Руанду. Народність хуту, взявши до рук зброю, вбивала цілі родини: від дітей до дорослих. 94% тих, хто вижив, втратили рідних. Десятиліття після цих трагічних подій минули, Руанда робить усе, аби громадяни називали себе руандійцями і не ділили країну на кривдників і врятованих. Проте люди все ще відчувають наслідки травматичних подій, шукають зниклих рідних і продовжують оговтуватись від трагедії.
Навчальний візит в Руанду був організований Фундацією “День Після”, з метою вивчення пост-конфліктних країн та підготовки до справедливого стійкого миру. Делегація з 6 українських жінок-лідерок з різних сфер досліджувала досвід Руанди з різних перспектив: участі жінок в питаннях миробудування, ментального здоров'я, меморіалізації, документування злочинів, гендерно зумовленого насилля, перехідного правосуддя тощо.
Тільки названі рани можуть бути зцілені
“Коли триває геноцид, у тебе навіть немає можливості поплакти,” - каже пані Констанц, одна з 50 жінок, у яких геноцид забрав чоловіків. Констанц залишилась із 5 дітьми, і взяла на виховання ще 10 сиріт.
Разом з іншими вдовами, вони збирались на зустрічі, аби підтримувати одна одну. “Перші два рази ми збирались і просто плакали. А на третій вирішили діяти,” - каже Констанц. Так з'явилася організація Avega Agahozo. Спочатку вони збирались на групи для вдів, підтримували жінок та дівчат, які пережили сексуальне насилля, надавали антиретровірусну терапію для тих, хто був заражений ВІЛ/СНІД. Потім почали надавати психологічну підтримку. Тепер це опорна лікарня, де можна отримати психологічну, гінекологічну, педіатричну допомогу, а ще працює гаряча консультаційна лінія підтримки.На певному етапі жінки-засновниці вирішили створювати маленькі бізнеси, які допомагали б фінансувати роботу організації та забезпечити сталість її діяльності.
“Ми вчимо психолог_ів та ведучих груп тому, як надавати групову та індивідуальну підтримку, далі нові тренер_и вчать тренер_ів у маленьких містечках та громадах. Так ми передаємо ці знання і можемо бути певними, що навіть в найвіддаленіших куточках країни, люди отримають допомогу,” - каже психологиня лікарні.
На стінах лікарні висять плакати, які закликають чоловіків бути допоміжними у догляді за дітьми, інформують про способи протидії домашньому насиллю і змінюють уявлення про гендерні ролі в суспільстві.
“Ми самі розробляли ідеї для постерів,” - каже менеджерка лікарні.
Країна жінок
Після геноциду 1994 року Руанда стало країною жінок: до 70% населення держави - жінки, вони ж очолили велику частину домогосподарств.
“Минув 31 рік з трагедії геноциду. Ми надавали і продовжуємо надавати велику кількість послуг для подолання руандійцями травматичного досвіду. Але люди досі як вулкани,” - каже одна з депутаток Парламенту Руанди. Робота із колективною травмою - це довга дорога, зізнаються депутатки, вона не дасть швидких результатів, але важливо продовжувати працювати з цим болем, посилювати значення психологічної та соціальної допомоги та зміцнення ментального здоров'я.
Населення Руанди нині складає 12 мільйонів. Держава та громадянське суспільство після геноциду донині надають різні послуги у сфері ментального здоров'я. Втім згідно з дослідженнями 61.7% людей знає про такі можливості, але користується ними лише 5% громадян. 12% руандійців страждають від депресивного епізоду, панічного розладу 8.1%, від посттравматичного стресового розладу 3.6%. Серед інших проблем із психічним здоров'ям: клінічна депресія, біполярно-афективний розлад, суїцидальні прояви.
В Руанді багато говорять про колективну травму, яку пережили під час геноциду. Ще одне випробування, про яке їм важко, але важливо говорити - це трансгенераційна травма. Покоління, яке не застало геноцид, страждає від травм попереднього покоління.
Меморіалізація як спосіб пережити травму
Місця памяті та меморіалізації для руандійців і руандійок - особливі. Вони зізнаються, що це місця їхнього болю, не лише документовані, а й символічні. В цих місцях можна засвідчити свій біль та рани, які загоюються вкрай повільно. Це можливість горювати за втраченими близькими, навіть якщо немає можливості поховати їх, наприклад, якщо не знайдені тіла загиблих.
Коли ми приїздимо на місце однієї з найжахливіших розправ - церкві в Бугесері, поблизу столиці країни Кігалі, - найперше, що вражає, це моторошна тиша. У церкві ховалося більш як 5 тисяч тутсі. Цілі родини, які сподівались знайти порятунок у церкві, зарізали, розстріляли або забили до смерті саморобними палицями із цвяхами. У церкві рядком виставлені черепи, що слугують доказом жорстокої розправи для тих, хто заперечує геноцид. У музеї збережені пляшки, коробки з дитячою сумішшю, банкноти, Біблії, шкільні підручники та старі документи, де зазначено національність тутсі (тепер у Руанді такі документи заборонені).
Я зцілюю тебе, ти зцілюєш мене
Окрема робота для підтримки та відновлення ментального здоров'я ведеться неурядовими громадськими організаціями, які організовують локальні групи підтримки. Часто це відомий формат “рівний-рівному”, коли група збирається з учасни_ків, яких об'єднує спільний досвід (наприклад, втрата рідних та близьких під час геноциду). Веде групу людина, яка має таку ж особисту історію. Громадянське суспільство готує і навчає таких тренер_ів.
В громадах вони створюють безпечні місця для того, аби люди, які пережили трагічні події, могли про них говорити. Таке свідчення власного горя дає можливість профілактувати травму між поколіннями: “Все, що названо, більше не має над нами такої влади,” - каже Гвіза Орнелла, програмна директорка організації Never Again Rwanda. До того ж, такі групи дають розуміння потреб людей у громадах: “Якщо мої діти голодні, я не думаю про горювання, я думаю, як їх нагодувати,” - кажуть у Never Again Rwanda.
Міністерство охорони здоров'я Руанди разом з партнерами заснували програму Mvura Nkuvure, модель соціотерапії на рівні громади, назва якої перекладається як «Ти зцілюєш мене, я зцілюю тебе». Метою цієї програми було сприяння зціленню та розбудові миру для тих, хто вижив. Після участі в цій терапії учасники і учасниці говорили, що у них з'явилося відчуття компенсації, соціальної згуртованості та зменшення конфліктів між постраждалими та злочинцями. Результати досліджень впливу CBS показують, що модель позитивно вплинула на психічне здоров’я та загальне самопочуття. Це також підсилюють дані про поступове зниження загальної смертності від самогубств у Руанді після запуску моделі.
Діти геноциду
Sevota - жіноча організація, яка об'єднує тих, хто під час геноциду пережив згвалтування. Сюди приходять жінки, які народили дітей від ґвалтівників. Приходять також їхні діти, зокрема доньки.
“Коли я зростала, я не могла зрозуміти, чому я так злюсь на маму. Я не відчувала любові до неї і була певна, що вона не любить мене,” - каже Мандісабайя, - “Так само родина моєї матері не сприймала мене, бо вона вирішила народити мене попри те, що завагітніла в результаті згвалтування під час геноциду. В Sevota нам з мамою організували розмови з психологом та в групі, ми зустріли жінок і дівчат, які мали таку ж історію. В результаті цих відвертих розмов крок за кроком ми почали відчувати близькість одна до одної”.
Sevota не лише стала місцем сили та відновлення для 100 жінок і дівчат, які стали жертвами зґвалтувань під час геноциду. В організації допомагають з працевлаштуванням, дівчата плетуть кошики миру на продаж, аби забезпечити сталий розвиток громадської організації, організовують групи підтримки, допомагають одна одній з дітьми. Танці і співи - невід'ємна частина їхнього часу в спільноті. Бо це теж зцілює, кажуть вони.
Про справедливість
Після завершення геноциду в Руанді до влади прийшов Руандійський Партріотичний Фронт і під керівництвом Поля Каґаме звільнив населені пункти Руанди від бойовиків хуту та взяв управління над державою. Два мільйони хуту залишили державу і шукали прихистку в інших країнах. Датою закінчення геноциду вважається 19 липня 1994-го.
Поль Каґаме з його РПФ править країною і досі. Цей державний лад дехто називає “розумною диктатурою”. Одним із першочергових своїх завдань нова влада назвала покарання винних. Руандійський уряд створив тимчасову слідчу комісію, яка у 2021 році поклала відповідальність за початок трагедії на Францію — через "колоніальне ставлення французьких чиновників". У доповіді ТСК йшлося, що французькі чиновники озброювали, консультували, навчали, оснащували та захищали уряд Руанди 1994 року, що призвело до геноциду.
Депутати Парламенту Руанди зізнаються, що після завершення геноциду для покарання винних потребували локального швидкого рішення щодо правосуддя: якщо б всі справи про злочини геноциду розглядались у традиційних судах, довелося б витрати понад 100 років.
Тому в пост-конфліктній Руанді з'явилась практика судів “ґачача”, так званих народних судів, або “судів на траві”. Люди в селах і громадах збиралися на віче, аби засвідчити злочини і винести вироки злочинцям. Це було рішення, яке відповідало становищу руандійців: велика частина з них були неписемні, не мали коштів на адвокатів і змоги дістатися до традиційних судів. Коли Президент Поль Кагаме закрив суди гачача в червні 2012 року, вони вже заслухали, згідно з офіційним повідомленням більш ніж 1,9 млн справ.
Для розслідування злочинів геноциду ООН створила міжнародний трибунал. Він працював 21 рік — до кінця 2015-го. Через трибунал пройшли 90 обвинувачуваних, 75 з них притягнули до відповідальності — на строки 30-35 років.
Ці рішення дало руандійцям і руандійуам можливість досятнути примирення всередині країни. разом із меморіалізацією та вшануванням памяті жертв геноциду, народ Руанди тримається за мир і безпеку 31 рік після трагічних подій.
Фото надані авторкою.
