5 
Сучасна українська культура зосереджена на війні: поетичні збірки з фронту й тилу, есеїстичні проповіді про власний досвід, фільми і серіали про різні ролі під час війни.
Серіал «Ховаючи колишню» — про тил війни, не про фронт. Це камерна історія про чотирьох чоловіків, які зустрілися на похороні однієї військовички, з якою всі четверо перебували колись у стосунках. Звучить як дуже чорна комедія, але насправді вийшла непогана терапевтична драма про нову маскулінність.
Ми не знаємо навіть імен чотирьох головних героїв-чоловіків, лише їхні ролі в різні періоди життя загиблої військовослужбовиці, а ще їхні провини, зради, страх бути нелюбимими, почуття непотрібности й розгублености після смерті тої, котру кожен по-своєму вважав своєю.
Як уже мовилося, героїня, чия смерть запускає сюжет, є військовичкою. І це стає новою нормою українського кіновиробництва: жінка як суб’єкт, котра ухвалює стратегічні рішення, часто нетипові й сміливі. Окрім неї, у серіалі ще дві жіночі постаті — сильні та яскраві, не лізуть за словом у кишеню і не виконують допоміжну роль у якійсь чоловічій історії.
У центрі сюжету також далеко не романтичний статус загиблої щодо чоловіків. Питання, чому вона, виїхавши з України на початку повномасштабного вторгнення, повернулась і стала доброволицею. Впродовж 10 серій чоловіки обережно кружляють навколо думки «можливо, це через мене», намагаються знайти в її рішенні свій слід — кому вона мстила, через кого втекла, кого хотіла вколоти своєю сміливістю. Але що далі вони розповідають про себе, то очевиднішим стає, що вона пішла воювати не за них і не через них, а просто зробила свій вибір. І ось тепер вони змушені робити свій і вперше в житті зустрітися не з абстрактною правильною «мужністю», а з досить конкретними власними провинами, страхами й жалем.
«Ховаючи колишню» можна було б назвати фільмом про горе, та не лише. Тут багато про кризу традиційної маскулінности, яку війна не подолала, а навпаки — оголила. Кожен герой уособлює іншу форму того, що соціологія називає masculinity under pressure. Один зраджував героїню з подругою і тепер дуже наполегливо пояснює, що «це не могло її так травмувати». Другий чіпляється за свій статус «офіційного чоловіка» і вперто шукає логіку в її рішеннях, наче якщо знайде правильну формулу, йому стане легше. Третій ховається за роль коханця, якому дозволено нічого не знати, лише відчувати. Четвертий відпрацьовує маску агресії, бо інакше провалиться.
Чи є сексизм? Його вдосталь, але він не нормалізований, а викритий. В іншому разі це була б не чоловіча розмова, а сценарна методичка. Вони жартують «нижче плінтуса», ревниво рахують, хто скільки часу з нею зустрічався, знецінюють її вибори і час від часу скочуються в класичну формулу «ну ми ж усі такі». Все це добре помітно.
Однак герої радше відтворюють сексизм, ніж нормалізують його. Кожен із них за сюжетом видає періодичні мізогінні думки. Найбільше їх заклали в героя Артура Логая, якого зробили клішованим мерзотником, але варто визнати, що для глядацької авдиторії кожна мізогінна фраза одного з героїв одразу розкриває його вразливе місце і на кожну таку думку з’являється критична думка іншого.
Мізогінія нікому не додає статусу. Навпаки, що вульгарніше герой висловлюється про жінку, то має смішніший, вразливіший, дезорієнтованіший вигляд. Нема винагороди за «пацанячий» тон, нема, по суті, жодного чоловіка, якого хочеться поставити на п’єдестал. І це добре.
В одній із серій герої прибирали в квартирі колишньої і взяли на пам’ять деякі речі. Герой Слави Бабенкова узяв помаду, що викликало неабияку насмішку з боку інших і питання про те, чи він раптом не гей або, може, має думки щодо власної трансгендерности, на що Бабенков віджартовується, мовляв, у мене дружина, троє дітей і дві бригади для ремонту квартир, тому ще одного збочення я не витримаю. Натомість інший герой, роль якого виконує Олександр Рудинський, висміювання не оцінив:
— Якщо ти мужик, помада з тебе жінку не зробить. Це нова маскулінність [...]. Все ХХ сторіччя жінки шукали нову жіночність: не кухня і діти, а робота, право голосу, ті самі штані… Тепер чоловіки шукають нову мужність [...]. Раніше чоловіки носили панчохи і пудру, і це було мужньо, — іронічно пояснює той, намагаючись донести думку, що будь-яке самовираження в новому світі нормальне.
— Мамо рідна, а звідки ти такий прогресивний узявся… — запитує його герой Слави Бабенкова. На що Рудинський спокійно парирує:
— З одностатевої родини.
Згодом з’ясовується, що «одностатева родина» — це мама і бабуся, себто форма виховання, яка дійсно була притаманна цілому поколінню. Герой В’ячеслава Довженка обурюється: «Бляха, ціле покоління чоловіків, виховане матусями й бабусями. Я нічого не маю проти жінок, там усе ясно, мужиків покосило, репресії, Друга світова, бухло… Просто хлопців вирощують жінки, це факт, а потім самі жаліються, що немає справжніх чоловіків».
Інші сперечаються: порівнюють жіночі та чоловічі образи минулого, критикують сучасних чоловіків, шукають причини поведінки то у вихованні, то у законах природи, намагаються зрозуміти, чи коректне слово «мужність». Герой Рудинського взагалі пропонує від нього відмовитись, особливо в час, коли на фронті гине стільки жінок.
Варто зауважити, що героя Олександра Рудинського зробили наймолодшим у компанії колишніх, саме в ньому закладена більшість прогресивних думок. Уже в іншій серії саме він порушує тему прав ЛГБТ+ людей:
— Слухай, а як ти ставишся до геїв? — питає Рудинський.
— Фу-у, — однозначно висловлює свою гомофобну позицію герой Артура Логая і йому вторить герой В’ячеслава Довженка.
— А як щодо небінарних людей, які не «він», не «вона», а «вони»? — продовжує «допит» герой Рудинського.
— Все мало бути, як було завжди. І одну людину називати «вони» якось тупо, хоча б нове слово придумали, я не знаю, типу «воне», — гне своє герой Логая.
— Такі люди були завжди, змирися з цим. Взагалі, коли ми кажемо «завжди», це ми кажемо про ХІХ сторіччя? Наші предки шо, ганялися за мамонтами у вишиванках? Традиція реагує на реальність, розумієш це? Зараз у нас шлюб — це що? Це обручка, це кидання букета, це фата… А шлюб — це про захист партнера. У мене пара друзів-геїв зараз воюють, і один із них нещодавно чуть не загинув, отримав поранення, ледве не помер, між життям і смертю був. А потім вижив і сказав мені: “Я боявся, що якщо помру, то наша спільна куплена квартира і машина дістанеться батькам”, які ненавидять його партнера. Та в нас досі у Конституції записано, що сім’я — це шлюб чоловіка і жінки, ну це капець просто.
Тема ЛГБТ+ партнерств не винесена в окремий сюжет, але звучить так, як у нашій реальности: хтось розуміє всю важливість, хтось реагує нервово й зневажливо, комусь байдуже, а хтось віджартовується, буцімто не бажаючи заглиблюватись.
Війна у сюжеті також присутня наскрізно саме в таких побутових ситуаціях і розмовах: герої не потрапляють на виставку через повітряну тривогу, моніторять канал Повітряних сил на предмет локаційно втраченого «Шахеда», жартують про таку неймовірну річ, як «хароші рускі». Війна присутня в тому, як вони говорять, як замовкають, у їхніх рухах, у спосіб, яким вони виправдовують себе. Жінка, що загинула, стає не тільки об’єктом їхнього горя, але й дзеркалом: як ми взагалі ставимося до людей, які беруть на себе відповідальність і ризик, як реагуємо, коли це робить жінка, яку вони звикли уявляти поруч із собою, а не в бронежилеті.
У цьому сенсі серіал дуже точно ловить момент сучасности. Ми живемо в країні, де жінки служать, воюють, командують підрозділами, але в масовій культурі та баченні досі часто з’являються тільки у ролі «медсестрички», «дружини», «тої, що сидить при штабі». Сценаристи серіалу обрали інший ракурс.
Те, як працює образ самої героїни, заслуговує на окрему увагу. Її нема в кадрі жодного разу, ми бачимо її лише через спогади інших. Це, з одного боку, ризиковано, бо можна легко скотитися до культу «ідеальної загиблої», яку любили всі. Втім, автори тримаються іншої лінії і щоразу, коли один із героїв намагається перетворити її на символ («вона була така-то, значить, це про мене»), наступний спогад ламає цю картинку. У різних спогадах вона постає суперечливою, живою, такою, що не вміщується на один зручний ярличок. І це, мабуть, найбільш феміністична риса серіалу, попри, здавалося б, male gaze сюжету.
У фіналі зостається відчуття, що серіал сам трохи боїться власної сміливости. Він ніби порушує важливі питання про чоловічу вразливість, про суб’єктність жінки на війні, про межі нової маскулінности, але не завжди наважується пройти з ними до кінця. Герої зависають у своїх суперечках, і це чесно, але дещо обмежує історію: ми бачимо, як вони змінюються, але не бачимо, чи ця зміна здатна «пережити» стіни бару, в якому вони постійно зустрічаються.
І все ж «Ховаючи колишню» виглядає чеснішим за більшість патріотичних драм, які намагаються відразу навчити нас, як «правильно» жити під час війни. Тут ніхто не читає нотацій, не пояснює, що таке мужність чи жіноча роль у суспільстві, не створює штучної драматичности. Серіал просто показує момент, із яким тепер може стикнутися багато хто.
Чоловіки за сюжетом раптом перестають говорити про жінку як про функцію свого життя, а змушені говорити про себе — про свою (не)мобілізацію, своє безсилля, провини, зради і страхи, які жодним героїзмом не виправдаєш.
Жінка, яку вони ховають, так і не стає «образом колишньої». Вона залишається людиною, яка зробила свій вибір, що не підпадає під очікування й не пояснюється нічиїми травмами. І, можливо, саме це найрадикальніше в серіалі, бо її суб’єктність не дає чоловікам «правильного» способу її оплакати. Жінка залишає їх із фактом, що її життя їм не належало, що дорослість починається там, де ти нарешті перестаєш привласнювати чужі вибори, навіть якщо дуже хочеться зробити з них сенс для себе.
«Ваша донька воювала за Україну і загинула. Її вбили ті, кого ви підтримуєте», — повідомляє герой Рудинського її батькам на тимчасово окупованій території.
У підсумку найцікавішим виявляється не те, що чоловіки про неї говорять, а те, чого вони так і не можуть про неї сказати. Прокручують одну й ту саму історію з різних боків, намагаючись знайти хоч якийсь ключ до пояснення її рішення. І цей ключ з’являється (ми не спойлеримо!). Але це, мабуть, найчесніше, що серіал про чоловіків робить для жіночого образу: залишає їй право бути людиною зі своїми мотивами, які не мусять збігатися з очікуваннями тих, що її колись кохали. Або думали, що кохають.
