5281 
Якщо ви професор в одному з найкращих національних університетів зі славетними традиціями толерантності й інтелектуальності (або походите з якогось іншого освіченого і толерантного середовища), то ваше повсякдення не дозволяє вповні оцінити реальний стан речей щодо гендерних питань, зокрема щодо стереотипів. Те, що ви вважаєте за нормальне і ненормальне, відрізнятиметься від поглядів багатьох. Та навіть у власному досвіді ви можете простежити те, що я дещо емоційно й акцентовано називаю «гендерною війною».
Гендерна війна — це прихований (або неприхований) конфлікт навколо позиціонування і сприйняття гендерно-обумовлених поведінкових реакцій, учинків, суджень. Вона постійно ведеться в побуті, на роботі, в життєвому середовищі загалом, аж до політики, сфери послуг, працевлаштування тощо. Найпомітніші ознаки цієї війни — у повсякденному сприйнятті висловів і вчинків. Наведу кілька прикладів.
Ми покладаємося на гендерні шаблони замість питати і домовлятися
Вам добре за чашкою кави зі знайомою, бесіда має ознаки інтимності і відвертої неформальності, на прощання ви обіймаєте жінку — вперше. Як часто в таких ситуаціях ви питаєте (словами!): «Ти дозволиш тебе обійняти?» Не пригадуєте? А чому? Сумніваєтесь, як це буде сприйнято? Невже з образою? Це питання — чоловіки, зверніть увагу — позбавить вас половини незручних ситуацій, які можуть виникнути за хвилину після того, як ви це зробили, поклавшись на своє припущення, що це доречно. Так до мене звернулася моя колежанка після спільної вечері в Таллінні, і я був здивований: чи може чоловік відмовити в цьому жінці? А вона потім із посмішкою зазначила, що почувається краще, коли при перших обіймах у неї про це питають. Чоловік має такі самі емоції щодо обійм: «не тут», «не зараз», «не з тобою» і, взагалі, мені дратує аромат твоїх парфумів, — тому питати чоловіка нормально. Я спіймав себе на внутрішньому упередженому ставленні до «можливого» і «нормального»: справді, чому я маю переходити певну межу інтимності, не спитавши дозволу на це, чому хтось може, не поцікавившись моєю згодою, переходити певну межу близькості? Ні, я не докорятиму тим, хто це не робить, якщо не вбачатиму в тому явного дискомфорту, але наскільки простіше жити, коли можна уникнути незручних ситуацій.
Ми транслюємо свій (негативний) досвід на інших
В Україні є відомий шоумен, розлучення якого стало вже «не-новиною» в засобах масової інформації. Він з ентузіазмом узагальнює свій досвід подружнього життя й розлучення до взаємин між сучасними жінками й чоловіками в принципі. Мій особистий досвід розлучення настільки нетиповий, що тільки згодом я зрозумів: те, що здавалося мені «нормальним», було більш незвичайним, ніж прилюдні чвари та образи. Це коли дві дорослі людини після розлучення залишаються друзями, не припиняють спілкування, підтримують одне одного і формують простір взаємин, свідомо не повертаючись до тих моментів спільного життя, які не додають позитиву в сьогоденні. До речі, згодом ці моменти забуваються, це властивість пам’яті — пригадувати добре і забувати погане.
Ми свято бережемо свою «статеву місію»
«Я чоловік, я головний, я маю право вирішувати», «я жінка, я в цьому краще розбираюся, я маю право вирішувати». Не я — людина — маю право, а я представник (представниця) певної статі і саме це дає мені права. Стать прав не дає. Дає можливості. Наприклад, народити дитину, а для когось — запліднити жінку і дати їй можливість народити дитину (а краще також створити умови для безпечної вагітності і щасливих пологів). Навіть репродуктивна медицина поки не зрівняла чоловіків і жінок у репродуктивних можливостях. Для чоловіків важливо підкреслювати, акцентувати свою маскулінність («чоловічість»). Та для цього є маса зовнішніх атрибутів, і зовсім не треба виносити мізки жінці, щоб вона відчула, що ти чоловік! Аналогічно жінка робить перший крок у гендерних війнах, коли намагається довести свою позицію, аргументуючи тим, що жіноча стать має певні привілеї, пов’язані винятково з ознаками статі («я ж жінка», «я ж мати», «я як берегиня» тощо).
Ми забуваємо, що всі люди вразливі. Так, і чоловіки теж.
Згідно з гендерними стереотипами, чоловіки не мають права на вразливість. Унаслідок сприйняття їх як такими, що не знають чутливості й слабинок — чоловік сильний і повинен усе сприймати мужньо, маємо ранні інфаркти, нервові зриви й депресії, зловживання алкоголем тощо. Жінка натомість має беззаперечне «право» бути вразливою. Проте вразливі всі. При розлученні вразливі всі учасники: і чоловік, і жінка, і найбільше діти. І чоловіки, і жінки свідомо чи несвідомо підтримують однобічне право на вразливість і вдаються до тролінгу, образ, зневаги до людей (як правило, чоловіків), які відверто демонструють вразливість.
Ми некритичні до традицій, спадщини, «само собою зрозумілого»
«Я, як моя родина», «я, як мої друзі», «я, як усі навколо»... Ідентифікація може бути свідомою і підсвідомою. Коли говорю з чоловіками про певні жарти й висловлювання або з жінками, почувши від них різкі оцінки на адресу «всіх чоловіків», питаю, чи достатній у них досвід комунікації для такого узагальнення. Головна причина узагальнень — відповідати очікуванням до поведінкових реакцій. З дитинства пам’ятаю приказку, яку часто чув у родинному колі (цитую мовою оригіналу): «Сегодня воскресенье: девочкам — варенье, а мальчишкам-дуракам — острой палкой по бокам». Я питав: чому хлопчики дурні? а вони що, не хочуть варення? Дорослі щиро не розуміли, що мене не влаштовує, адже це так дотепно!
Ми, чоловіки і жінки, повторюємо вислови, за якими не бачимо небезпеки. Та відсутність небезпеки примарна. Наступним кроком буде суспільне прийняття відвертої образи чи злочину. В юності я працював у приватній компанії, якось один співробітник не прийшов, а потім з’ясувалося, що його ув’язнили і звинувачують у зґвалтуванні повії (секс-працівниці). Тоді міліція спрацювала чесно, чоловік отримав вирок. Я пам’ятаю, якою дивною була реакція колег, особливо колежанок, мовляв, що за дурня, як можна зґвалтувати ту, для якої це робота! Однак ґвалтування — злочин незалежно від того, як і коли це сталося. Дивно, що навіть такі прості речі потребують пояснення і суспільної готовності приймати все однозначно: злочин є злочин, є межа між припустимим і неприпустимим, і ця межа однозначна. Ви ніколи не бачили, як суспільне «співчуття» працює проти жертви? Звісно, бачили, але у 90 % випадків не помічали! Особливо коли це стосується «неістотних» провин: дитячій колектив («самі розберуться») або кар’єрне просування («він/вона такі... не такі, як усі, краще знайдемо для підвищення іншу особу» — це навіть не про представників ЛГБТ-спільноти (їхні проблеми видиміші), а про людину, яка дозволяє собі індивідуальність, що не вкладається в «традиційні» уявлення колективу про зовнішність чи комунікативність).
Ми боїмося
Ми боїмося виважено визнати своє право на унікальність, а відтак автоматично дати це право іншій людині. Страх — це коріння більшості агресивних вчинків і суджень. Коли в міжособистісних взаєминах хтось вдається до примусу, образ, агресії, це прихований власний страх утратити свій образ, зіпертий на «силу», «доцільність» і «право» нехтувати позицією іншої людини (через її якості, готовність до вразливості, «слабкість» чи залежність). Наприклад, мати після розлучення, відчуваючи, що для батька важливо спілкуватися з дітьми, обмежує це спілкування або не дає йому інформацію про дітей, намагаючись отримати матеріальні чи нематеріальні вигоди від його вимушеного становища «прохача». А він, зі свого боку, не застосовує правових механізмів, щоб добитися реалізації права на батьківство, сподіваючись на чергові поступки і домовленості. Або батько, відчуваючи, що діти й дружина від нього залежні, дозволяє собі поводитися, як рабовласник, бо «куди вони дінуться». Насправді він давно втратив якості друга, партнера, гідної особистості для спільного життя і боїться, що ця втрата стане публічною (очевидною) навіть у родині.
***
Ми воюємо самі з собою — не чоловіки з жінками і навпаки. Ми вболіваємо і впроваджуємо (або ж ні) прогресивні, дружні, сприятливі стосунки проти образливих стереотипів, поблажливого ставлення до гноблення, проти створення незручних ситуацій через несхожість однієї людини з іншою. Чому представники ЛГБТ-спільноти не агресивні, а послідовники «традиційних сімейних цінностей» готові з кийками боронити своє право на уніфікацію взаємин? Відсутність толерантності йде від простих усталених стереотипів, «безневинних» і «дотепних», або тих, які повинні виховати «справжнього чоловіка» / «справжню жінку».
Кого насправді ми хотіли би бачити поруч? Людину, з якою затишно, безпечно, приємно й ефективно спілкуватися, чи нам потрібна навіяна минулим ворожнеча? Хотів би завершити цитатою з чудової книжки Майкла Кауфмана і Майкла Кіммела «Чоловіки про фемінізм»: «Вони [жінки] знають, що ми не такі вже інакші від них. Нам усім потрібні любов, підтримка, свобода, можливість бути почутими. Вони знають, що ми кращі люди, ніж здаємося через кепське виховання» («Книголав», 2019, с. 83).
Гендерні війни втратять сенс у суспільстві, яке виграє через рівність, толерантність і взаємоповагу. Головне — плекати риси цього суспільства навколо себе і в собі.
