18 вересня, 2021

Досвід України, Білорусі і Швеції у створенні тато-шкіл: інтерв’ю з Володимиром Марценюком, В’ячеславом Щербою і Матсом Берггреном

24 лютого 2021
Поширити в Telegram
577

Інтерв’ю підготували в рамках курсу «Маскулінність і чоловічі студії» восени 2019 року студентки 4-го року навчання кафедри соціології Національного університету «Києво-Могилянська академія» Ірина Мартинюк, Катерина Метляєва і Марина Оганесян.

Авторка ідеї і редакторка інтерв’ю — Тамара Марценюк.

Володимир Марценюк[1] — громадський активіст, голова й один із засновників ГО «ОЛЕГ». Керівник проєктів Дитячого фонду ООН ЮНІСЕФ (2008–2012). З 2014 року експерт-консультант шведської організації «Чоловіки за гендерну рівність» (MfG — MAN). Разом зі шведськими колегами створював і забезпечує стале функціонування мереж тато-шкіл і чоловічих кризових центрів в Україні, Білорусі, Молдові, Киргизстані, Литві, Казахстані, Грузії.

Вибрані інтерв’ю:

Вибрані праці на гендерну тематику:

Вибрані посилання:

https://www.facebook.com/groups/papashkola/

В’ячеслав Щерба[2] — громадський активіст, представник благодійної ГО Lions Clubs International у Білорусі. Створював і забезпечує стале функціонування мереж тато-шкіл у Білорусі й Росії.

Вибрані інтерв’ю:

Готовы ли белорусские мужчины к сознательному отцовству? // http://www.ctv.by/chtoby-papy-byli-ne-tolko-zashchitnikami-no-i-obrazcami-vospitaniya-detey-gde-v-minske-uchat-byt

Вибрані посилання:

https://lionsclubs.org/en

Матс Берггрен — громадський активіст, представник шведської організації «Чоловіки за гендерну рівність» (MfG — MAN). Забезпечує стале функціонування мереж тато-шкіл у Швеції, Фінляндії, Україні, Росії, Білорусі та ПАР.

Вибрані інтерв’ю:

First-time dad — tips on fatherhood // https://www.babybjorn.com.hk/pregnancy/first-time-dad/

Вибрані праці на гендерну тематику:

Berggren Mats, Eremin Nikolay, Kazansky Stanislav, Martsenyuk Vladimir, Motygin Vladimir, Turovets Andrey. Father School: Step by Step. 2012. —120 p.

Вибрані посилання:

https://mfj.se/

І.: З кожним днем питання гендерної рівности порушують і обговорюють дедалі частіше, але ця тема для дискусій досі актуальна головно для жінок. Яка ваша особиста мотивація сприяти гендерній рівності?

Матс Берггрен: Я насправді не дуже пам’ятаю, з чого починав, але моя саме професійна діяльність почалася, коли я став батьком. Я усвідомив, що всі щось запитують у моєї дружини про народження і дитину, але ніхто не звертається до мене, і я спитав себе: чому? Потім ми з дружиною стали працювати як «тимчасовий дитячий притулок» (з англ. foster home). Я усвідомив, що в житті багатьох дітей, яких ми доглядали, тати не присутні. Усе це разом викликало в мене інтерес до теми татівства і злість. Що ми, чоловіки, робимо? Чому ми, чоловіки, не беремо на себе відповідальність? Чому ми не залучені у виховання так, як жінки? Думаю, коли в мене народилася дитина, ці питання постали для мене гостріше.


Матс Берггрен

І.: Вас хвилювали ці питання через соціум, не зацікавлений у вас як у батькові?

Матс Берггрен: Так, думаю, у Швеції на той момент уже були очікування, що батько має бути при пологах, активно брати участь у житті дитини, але мало хто це справді робив. Мій батько не моя рольова модель, у мене не було прикладу, тому доводилося самостійно шукати способи, як це робити. Це було важко, бо в мене не було друзів, до яких я міг звернутися з цими питаннями. Отже, існували високі очікування з боку суспільства і від себе самого, але жодного прикладу перед очима.

В’ячеслав Щерба: Відколи я зустрівся з майбутньою дружиною, ми все робимо разом і іншого варіанту спільного життя у нас не було: ми разом вирішили народити дитину, вдвох її виховували. Для мене рівноправ’я, рівна участь у догляді за дітьми й домашньому господарстві — це нормально, але коли я почав дискутувати на теми гендеру й рівности, в Білорусі я наразився на великий опір, і це додатково мотивувало говорити про це більше.

Через десять років ситуація змінилася завдяки роботі тато-шкіл, де ми говорили не так про гендерну рівність, як про залучення чоловіків до участи в житті власних дітей, про рівномірний розподіл обов’язків і ведення домашнього господарства. Тож я прийшов до цієї діяльности зовсім не випадково, у мене були свої мотиви, а тепер я стараюся ділитися своїми знаннями й досвідом з іншими чоловіками, які до цієї діяльности долучаються.

Володимир Марценюк: Напевно, спільним для мене і моїх однодумців, з якими ми працювали над висвітленням гендерних питань, було повне неприйняття насилля. З іншого боку, ми говоримо про гендерну рівність: тут проблеми є і в чоловіків, і в жінок. І ми хотіли якось ці проблеми виправити. Я бачив, що у мене в сім’ї все порівну і це нормально, правильно, але чому цього немає в інших? Тож ми старалися зробити так, як у наших сім’ях, і так працювали проти абсолютної несправедливости.

І.: Які принципи й цінності ви доносите учасникам тато-шкіл?

Матс Берггрен: Я вважаю, що гендерна рівність не повинна бути справою лише жінок. Сотні років жінки вмирали за це, їх убивали за те, що вони добивалися своїх прав, людських прав, і завдяки цьому ми з вами можемо тут сидіти і говорити про гендерну рівність. Чоловіки повинні перестати сприймати гендерну рівність як справу інших, важливо, щоб вони прагнули досягнення рівності зі свого, чоловічого погляду, з перспективи того, з чим стикаються вони..

Можливо, колись ми змінимо суспільство, але починати треба із себе. У тато-групах ми говоримо про те, що ми можемо зробити як тати для цього, як ми можемо дати іншим чоловікам приклад батька, котрий бере на себе відповідальність за дитину і виховує її без насилля.

В’ячеслав Щерба: Я бачу, що жінки втомлюються за час декрету й одноманітної діяльности, втрачають соціальну компетентність і потім виходять на ринок праці абсолютно не підготовленими. Ці речі потрібно чітко розуміти і доносити чоловікам. Про це треба говорити відкрито, тому що жінки переживають психологічний стрес, потрапляючи в такі ситуації. На цьому ми й наголошуємо в тато-школах, щоб чоловік від початку розумів, що його роль у вихованні дитини дуже важлива, і щоб він не намагався її уникнути.


В’ячеслав Щерба

Дуже важко набрати чоловіків у тато-школи через низку стереотипів, які існують у нашому суспільстві. Треба змінювати стереотипи щодо обов’язків не тільки чоловіків, а й жінок. І тато-школи — той майданчик, який дає можливість генерувати зміни і для жінок, і для чоловіків.

І.: Кожен з вас згадав ідеї рівности і фемінізм. Що для вас фемінізм?

Матс Берггрен: Для мене це — знати, що чоловіки й жінки не рівні в суспільстві, і я хочу це змінити. Як чоловік я хочу скористатися даним мені привілеєм і зробити принаймні моє оточення рівним у правах.

В’ячеслав Щерба: Фемінізм — це яскраве бажання жіночого руху зрівняти свої права й можливості з чоловічими. Залучати чоловіків у цей рух важливо, тому що без змін серед чоловіків слово «фемінізм» звучатиме гостро. Якщо чоловіки не братимуть участи в цьому, всі розумітимуть це слово по-різному.

Володимир Марценюк: Фемінізм — це один із шляхів до рівности. Для мене фемінізм — іти цим шляхом разом із жінками.


В’ячеслав Щерба, Матс Берггрен та Володимир Марценюк

І.: Матсе, ви згадували про тимчасовий дитячий притулок і вашу участь у цьому. Можете розказати трохи більше, що це за система і чому ви вирішили долучитися до неї?

Матс Берггрен: У Швеції немає тимчасових дитячих будинків, тому якщо дитина потребує допомоги, її віддають у звичайну сім’ю на короткий термін, поки вирішується питання з батьками й родичами дитини. За шість років ми прийняли 16 дітей. В усіх у них не було тат, які брали б участь у їхньому житті, а матері переживали життєві труднощі і не могли за ними доглядати. Суспільство обурювалося, мовляв, це погані матері, погані опікунки, але ніхто не казав так про тат, які покинули дітей.

Це змусило мене знову задуматися, як ми, чоловіки, сприймаємо свої батьківські обов’язки і відповідальність. Це була дуже важка робота 24/7, тому ми не могли займатися цим більше як шість років. В ідеалі дитина має залишатися в новій родині не довше ніж три місяці, та насправді все залежить від проблем із цією дитиною: хтось залишався на 11 місяців, хтось на два тижні.

В’ячеслав Щерба: Це один зі шведських прикладів, до якого хотілося б прийти і нам, бо в Білорусі досі існують інтернати і дитячі будинки, а торік намагалися ухвалити закон про домашнє насилля, але на якийсь час його відклали. Одна з причин — вилучення дітей із неблагополучних сімей в інтернати, і якраз закон про домашнє насилля розділив суспільну думку через цю «небезпеку», як її бачили громадян(к)и Білорусі. Начебто наклепами можна буде розлучити дитину з батьками.

Важливо зазначити, що в обговоренні закону брали участь лише жіночі організації, тобто чоловічу думку при затвердженні закону не враховували. Це ще одна підстава, щоб активний рух, який ми здійснюємо через тато-школи, долучався і до громадської діяльности.

Матс Берггрен: Ми бачимо чоловіків і жінок у ролі батьків кардинально по-різному. Колись наш дім був «тимчасовим дитячим притулком», а мою дружину взяли на роботу як так звану прийомну матір. Через два з половиною роки вона сказала, що хоче повернутися до своєї звичайної роботи, але їй досі було цікаво працювати з цим.

Ми сказали людям, які нас найняли, що ми й надалі це робитимемо, але з цього моменту я буду відповідальним за нас двох і за наш тимчасовий дитячий притулок. Мені відповіли так: ти не можеш цього робити, бо ти чоловік. «Дітей, про яких ми піклуємось, можливо, скривдили чоловіки, тому ти не можеш працювати в тимчасовому дитячому притулку, бо діти елементарно тебе боятимуться». Я розповів дружині, що ми змушені припинити цю роботу. Через два тижні нам зателефонували зі служби, яка наймала нас на цю роботу, і сказали, мовляв, ми їм потрібні, бо ми перші, хто довели, що і чоловік, і жінка можуть доглядати за дітьми.

І.: Двадцять років тому, коли ви тільки починали, активізм, пов’язаний із захистом жіночих прав, був досить дискусійною діяльністю. Скажіть, будь ласка, чи стикалися ви коли-небудь з упередженнями щодо вашої діяльности?

Матс Берггрен: Особисто я дуже часто наражався на упереджене ставлення інших чоловіків, а інколи й жінок. У Швеції вже давно, з 1960–1970-х років, існує дуже сильний феміністичний рух, одна з цілей якого — рівний розподіл обов’язків у догляді за дитиною. З 1974 року поширена практика серед чоловіків залишатися вдома і сидіти з дитиною, брати декретну відпустку. А проте коли я в середині 1990-х почав працювати у сфері тато-шкіл і взагалі догляду за дітьми, забобонів досі було повно.

І.: Як ви переконували таких людей позбутися стереотипних уявлень про вашу діяльність у сфері активізму щодо гендерної рівности?

Матс Берггрен: Моя робота з тато-групами — мій спосіб працювати з гендерною рівністю. Коли ви стаєте батьком, з’являється можливість поговорити про різні речі, бачити їх по-іншому. Батьківство — це розумний спосіб говорити про гендерну рівність. Із сильним жіночим рухом важко було говорити про участь чоловіків у гендерній рівності, але батьківство змінило цю позицію і тепер говорити про це набагато простіше.

В’ячеслав Щерба: Ми, своєю чергою, розмовляючи з чоловіками, намагаємось підштовхнути їх до активнішої громадянської позиції. Важливо говорити про роль батька у вихованні дитини. На жаль, не зовсім коректні художні фільми часто викривлюють бачення соціумом цих питань. Через тато-школи і нашу діяльність ми прагнемо разом із суспільством позбутися цих образів і виховувати покоління свідомих батьків.

І.: Чи стикалися ви з прихильниками поглядів, протилежних вашій діяльності?

В’ячеслав Щерба: У Білорусі є рух, який виступає проти нашої діяльности. Вони підтримують патріархальну модель суспільства і відкидають гендерну рівність у розподілі обов’язків між жінкою і чоловіком. Одна така організація покликала мене на боксерський турнір — довести всім, що я справжній чоловік. Я спокійно відгукнувся і погодився взяти участь у турнірі, місяцями радо готувався до нього.

Мене покликали на турнір, припускаючи, що я притримуюсь інших ідей. У фінальній частині турніру я не брав участи, тому що бокс — травматичний вид спорту, а я працюю обличчям, ви самі розумієте. Багатьом активістам на перших етапах соромно було зізнаватися іншим, що вони займаються питаннями гендерної рівности, але через десять років усе змінилося і жодних табу вже не існує.

Володимир Марценюк: Скажу чесно: так. Перший рік роботи нашої чоловічої організації ми витратили на те, що пояснювали всім, що ми не клуб гомосексуалів. Та потім, коли люди побачили, хто належить до нашої організації (протекторат, бізнесмени, старші офіцери поліції, військовики, байкери), ставлення одразу почало кардинально мінятися. Ми витратили багато часу, щоб розтлумачити людям місію нашої організації. Ще існував великий негативний вплив на нашу діяльність з боку традиціоналістських угруповань. Водночас у нашій організації працювало багато священиків.


Володимир Марценюк

Яскравий приклад — як патріархальна модель суспільства заважала нашій роботі у Вінниці. Прихильники патріархату приходили на наші тренінги і висловлювали невдоволення нашою діяльністю, яка стосувалася гендерної рівности в контексті розвитку тато-шкіл.

Матс Берггрен: Я не можу сказати, що є якісь релігійні антифеміністські рухи. У нас немає державних церков, і це справді не велика проблема в нашій країні, бо церкви зазвичай не виступають проти гендерної рівности і не заважають нашій організації досягати бажаних цілей. У нас є інша антифеміністська організація, яка сповідує консервативні погляди на життя.

І.: Як ви троє познайомилися і почали працювати разом?

Матс Берггрен: Швеція працює в цій сфері вже 25 років, і я думаю, саме наша країна надихнула інших працювати в цьому руслі. Ми працюємо з чоловіками — це глобальний рух під назвою Men Engage, який об’єднує 700 організацій в усьому світі, з них 500 беруть участь у конференції раз на три роки. Ми розповідаємо про те, як ми працюємо з батьками в наших країнах.

В’ячеслав Щерба: Ми були учасниками конференції і познайомилися з такою інновацією, як робота з татами. Я сам голова правління організації Клуб левів (англ. Lions’ Club International). Проєкт із тато-школами здався мені цікавим, і я вирішив зосередитися і на тато-школах.

Володимир Марценюк: Коли ми почали робити кризові центри, нам сказали: «Ви знаєте, приїжджає група шведських консультантів, ось вони чули, що ви допомагаєте жіночим організаціям, чому б вам не зустрітися?» Приїхали двоє шведів з іншої компанії і погодилися нам допомогти. Через пів року роботи відбувся навчальний візит, вони допомогли нам матеріалами, методичками тощо.

Далі нас залучили до шведсько-української програми «Ольга». Там було чотири напрями, сфокусовані на жінках: гендер у культурі, гендер у бізнесі, гендер у політиці, гендер в освіті. Потім шведи сказали: «Чому б вам не зробити паралельно такий самий проєкт, але чоловічий?» І ми ініціювали проєкт «Олег», який існує досі. Спочатку він діяв за повної фінансової підтримки шведських платників податків, згодом ми познайомилися з Матсом і його організацією «Чоловіки за гендерну рівність», яка нині називається Man. Із В’ячеславом я познайомився тоді ж таки у Швеції на одному заході.

І.: Розкажіть більше про тато-школи у своїх країнах.

Матс Берггрен: У Швеції ми називаємо їх не школами, а групами, бо слово «школа» означає, що людина повинна навчитися чогось або хтось має навчити її, а нашу діяльність спрямовано на інше — ділитися досвідом. Ми співпрацюємо з центрами догляду за дітьми і з пологовими будинками, щоб бути ближчими до батьків, спілкуємося з мамами про батьківство, співпрацюємо з персоналом (наприклад, з акушерками).

В’ячеслав Щерба: У Білорусі це неформальна платформа освіти для чоловіків, які в найближчому середовищі не знаходять тих, із ким можна поговорити про виховання дітей, сімейні проблеми, стосунки з жінками. Говоримо про те, як реалізувати права чоловіка у вихованні його дитини. Створюються певні умови: є майданчик для роботи зі спеціалістами нашої школи, які модерують цю дискусію. Панує довірлива атмосфера, адже інформація йде не з якихось сумнівних інтернет-джерел, а від людей особисто — від менторів і учасників груп.

У тато-школах чоловіки обговорюють свій практичний досвід, що допомагає іншим татам зрозуміти, як упоратися з певною ситуацією в реальному житті. Їм дають домашні завдання, щоб чоловіки разом із дружинами знайшли спільне рішення. І методика обговорення питання з двох сторін дуже раціональна: батьки повинні прийти до золотої середини і дати відповідь, яка найбільше підходить саме їм.

Володимир Марценюк: Тато-школи цікаві тим, що ми не розкриваємо теоретичні питання, а ще й показуємо, як їх застосувати на практиці. Перша школа відкрилася у Вінниці. До війни на сході України ми встигли створити мережу шкіл по Україні: у Львівській, Тернопільській, Івано-Франківській, Рівненській, Житомирській, Вінницькій, Київській, Чернігівській, Кіровоградській, Полтавській, Харківській областях. Ще був Хмельницький, а от Донецька область, звісно, мінус.

І.: Ви згадували про модераторів у тато-школах. Хто вони і чи проходили спеціальну підготовку для цього?

В’ячеслав Щерба: Це чоловіки з досвідом позитивного батьківства. Ті, хто хочуть самореалізуватися в тому, щоб поділитися досвідом з іншими чоловіками. Вони можуть бути хто завгодно — психологи, соціологи, юристи. Безумовно, ми від початку орієнтуємося на чоловіків, які вже працювали в цій сфері, але практика показала, що модераторами можуть бути будь-які ентузіасти, будь-які освічені позитивні чоловіки.

Володимир Марценюк: Модератор що в білоруському, що у шведському, що в нашому українському досвіді — це не людина-всезнайка, зобов’язана все знати, яка має єдиноправильну відповідь на всі життєві питання, зовсім ні. У нас, наприклад, дуже заохочується, коли модератор каже «я не знаю відповіді», але звертається з цим питанням до групи, зав’язує дискусію і допомагає знайти відповідь і для себе, і для учасників.

І.: Загалом важко чи ні знайти хороших модераторів? У вас великий наплив охочих приєднатися?

В’ячеслав Щерба: У черзі в тато-школу не стоять, у черзі на навчання модераторів теж, це все-таки воля випадку, але у нас є постійний загін модераторів. Наприклад, у Мінську ми навчили 30 осіб, із них 14 беруть активну участь. В області ми вчимо приблизно 12 тат, десь четверо й надалі залучені в цю діяльність.

І.: Тато-школи — це переважно офлайн-проєкт у форматі зустрічей, лекцій і тренінгів? Чи є й онлайн?

В’ячеслав Щерба: У нас дуже багато ресурсів: «тато-чат» у вайбері, чат для модераторів, чат для кожної области. І все це зростає на очах. Бувають і різні тролі, але існують модератори в усіх додатках, які вміють модерувати, вчасно видалити когось або повернути дискусію в потрібному напрямі. Тобто, безумовно, там не тільки однодумці зібралися, є люди і з протилежною думкою.

І.: Наскільки тато-школи популярні у вашій країні? Можливо, є якісь статистичні дані? Ці школи взагалі популярні?

Матс Берггрен: Так, у Швеції вони доволі популярні. Останніх 30 років кількість тато-шкіл коливалася — то спадала, то зростала, наразі зростає.

В’ячеслав Щерба: Не можу сказати, що в Білорусі це дуже популярно. Однак тепер усе, пов’язане з родиною і рівноправністю, є і в інтернеті, і в різних курсах для мам, для тат. Сама ідея відбилася в низці законодавчих рішень, які свідчать, що вона, якщо й не дуже популярна, то принаймні відома, бо про неї говорять.

І.: У тато-школах беруть участь лише чоловіки чи жінки теж?

Матс Берггрен: Жінкам не заборонено відвідувати заняття, але ми говоримо переважно про специфічні речі, пов’язані з татівством. Я провів близько 300 груп, у мене в групах були й жінки. У Швеції дозволено одностатеві шлюби, тому приходили жінки, які не народжували, але які виконують таку саму роль тата.

В’ячеслав Щерба: Ми здебільшого орієнтовані на те, щоб залучати чоловіків, але є регіони, де жінки вирішили бути модераторками і вони спільно з чоловіками проводять групи. У кожному регіоні по-різному, але ми, звичайно, намагаємося більше залучати чоловіків.

І.: Як участь у групах впливає на життя сімей?

Матс Берггрен: Ми запитуємо тат після груп, запитуємо і мам, чи щось змінилося в їхніх сім’ях. Це важливо, бо вони бачать це зі своєї позиції. У більшості сімей простежується позитивний вплив. А ще зменшилася кількість розлучень.

Володимир Марценюк: Відгуків позитивних і негативних, я так візьму умовно, 95 на 5 % відповідно. Негативні 5 % — це бувають найрізноманітніші речі: людина не розуміла, куди прийшла, або просто була тоді не готова.

В’ячеслав Щерба: Торік ми проводили відкриту зустріч випускників, які ділилися інформацією, і вони відгукувалися позитивно. Навіть молоді люди, які лише планували вступати в сімейне життя, отримали достатньо знань про те, що їх чекає в майбутньому і які можуть виникнути питання в сім’ї.

І.: Чи бували такі випадки, що жінки просили чоловіків приходити? Наприклад, жінок щось не влаштовувало і вони мотивували чоловіків приходити в тато-школу?

Володимир Марценюк: Так! Дуже багато! Існує проблема, і жінки мотивують чоловіків, посилають їх до нас, бо знають, що ми допоможемо. Часто жінки кажуть: «Візьміть його, бо мені з першою дитиною було важко, а з другою буде вже краще».

В’ячеслав Щерба: Мами і вагітні жінки — головні мотиваторки того, щоб їхні чоловіки прийшли повчитися тут ще й того, чого ці жінки, як їм здається, не знають.

І.: На вашу думку, як активіст(к)и чи суспільство повинні мотивувати чоловіків долучатися до тато-шкіл і взагалі сприяти рівності?

Матс Берггрен: Зробити форум, щоб поговорити про це. Запросити людей, які хочуть дискутувати на цю тему і потім зможуть це поширити. Це непросто. От ви зараз берете це інтерв’ю, воно надихне ще більше людей говорити про це.

І.: Як ми вже згадували на початку, ідеї рівности до поширюють переважно жінки, а як залучити до цього чоловіків?

Матс Берггрен: У нашій країні нині проводять багато зустрічей із чоловіками: запрошують чоловіків провести вечір, поговорити в маленьких групах. Це дуже хороша річ. Якщо вони не приходять до нас, ми приходимо до них.

В’ячеслав Щерба: Білорусь підписала програму «Східного партнерства». Це дозволяє говорити про те, що з психологічного погляду успішні стосунки чоловіка з партнеркою і власними дітьми — це додаткові можливості для його творчої досконалости. Якщо йому буде комфортно і його зовнішнє оточення буде так само комфортним, природний закон про те, що внутрішнє дорівнює зовнішньому, почне працювати: досягнення в бізнесі, інші цілі, які він ставить у стосунках із дружиною, — все буде так само на високому рівні.

Володимир Марценюк: Чоловічий менталітет усе-таки дуже добре почувається, якщо можна так сказати, коли цей баланс успішно працює.

І.: Тобто, на вашу думку, можливість демонструвати, що це справді сприятливо впливає на чоловіків мотивуватиме їх іще більше?

Володимир Марценюк: Так, абсолютно правильно.

В’ячеслав Щерба: Якщо сім’я є в переліку пріоритетів у чоловіків, а вона є, у них усе складається цілком комфортно. Тиснути на ці больові точки чоловіка можна, головне, щоб він знайшов між своїми інтересами баланс, який влаштує дружину, партнера, партнерку, його сім’ю, його дітей. Якщо цей баланс буде, всі будуть у виграші.

І.: Які ваші плани й наміри щодо тато-груп на найближчий час, скажімо, на наступні п’ять років?

Матс Берггрен: Я проєктний менеджер у шведсько-білоруському проєкті, спільно з В’ячеславом. Працюємо з тато-групами в Білорусі. Поки що менше часу витрачаю на Швецію, бо більшість часу віддаю Білорусі.

В’ячеслав Щерба: Проєкт, який ми наразі реалізовуємо, розраховано до кінця 2021 року, тому не думаю, що в цей період будуть якісь зміни. Усе рухатиметься в напрямі зростання, кількість тато-шкіл і їх учасників зростатиме, бо ми цілеспрямовано займаємося цією роботою. Що буде в майбутньому: наші проєкти мають на меті створити стабільну самодостатню систему; тобто ми створюємо таку систему, яка існуватиме надалі без нашої участи. Якщо колеги підтримають якийсь наступний проєкт, ми, звісно, відгукнемося. Настає час, коли вже й ми можемо ділитися досвідом, є багато ексклюзивних напрацювань, що їх ми готові запропонувати для реалізації в інших країнах, тому, думаю, географія розшириться.

Володимир Марценюк: Перед моїми колегами в Україні стоїть дуже просте і водночас складне завдання — створити по-справжньому стабільну національну мережу тато-шкіл. Ми зробили хорошу спробу, у нас були перешкоди, про які я казав, тепер ми хочемо заснувати всеохопну національну мережу, по-справжньому стійку, з урахуванням усіх підводних каменів, які можуть виникнути. Це перше. Друге — це міжнародне партнерство, робота в різних країнах. Це добре, це цікаво, це завжди досвід, бо йде постійний обмін ідеями, їх покращення, вдосконалення. Тобто міжнародна співпраця і мережа.

24 лютого 2021
Поширити в Telegram
577
Репліки Спільноти
Реплік ще немає, Ваша репліка може бути першою
Усі статті теми
«Мрію про те, щоб у всіх людей були рівні права!» –  Іван Калоша
Вітання! Це Іван Калоша — енергетик, екоактивіст. @ivanushkakalosha любить читати книги, а ще подорожі, мистецтво та опановувати щось нове, а ще мріє про те, щоб у всіх людей були рівні права!
«Я підтримую гендерну рівність та фемінізм» — Володимир Бєглов
Разом з Володимиром Бєгловим продовжуємо серію публікацій з чоловіками, які поділяють цінності фемінізму та гендерної рівності.
«Гарно жити в суспільстві, де всі рівні» — Володя Візняк
Володя Візняк розповідає про те, чому чоловікам важливо бути феміністами.