4953 Інтерв’ю в рамках курсу «Маскулінність і чоловічі студії» восени 2019 року підготували студентки 4 року навчання кафедри соціології Національного університету «Києво-Могилянська академія» Мар’яна Мосійчук, Єлизавета Нікольська й Анастасія Лієва.
Авторка ідеї й редакторка інтерв’ю — Тамара Марценюк.
Віктор Вальчук [1] — юрист, громадський активіст, керівник соціальних проєктів, експерт та тренер із запобігання й протидії гендерно-обумовленому насильству. Після шестирічної служби в органах внутрішніх справ України розпочав громадську діяльність.
Із 2005 року юрисконсульт у громадській організації «Волинські перспективи», керівник і координатор соціальних проєктів у Волинській області. З 2006 року голова правління правозахисної громадської організації «Велес+», діяльність якої спрямовано на підтримку ідеї гендерної рівності та протидії домашньому насильству і торгівлі людьми [2]. Під його керівництвом громадська організація «Велес+» першою в Україні з грудня 2014 року почала реалізовувати проект «Попередження домашнього насильства в сім’ях учасників АТО» за підтримки Українського жіночого фонду [3].
У 2007 році закінчив школу з прав людини «Національні та міжнародні механізми захисту прав жінок», «Міжнародні системи захисту прав людини». Стажувався в США, де вивчав досвід вирішення проблеми домашнього насильства, за підтримки Державного департаменту США. З 2010 року експерт і тренер Програми рівних можливостей та прав жінок в Україні (ПРООН) з питань запобігання і протидії насильству в сім’ї. На початку 2018 року від Фонду ООН у галузі народонаселення став національним експертом і тренером із запобігання та протидії домашньому насильству й насильству за ознакою статі.
З жовтня 2018 року голова громадської спілки «Безпечний світ» [4]. У 2019 році став співавтором освітнього проєкту з протидії домашньому насильству — онлайн курсу «ДІМ (НЕ)БЕЗПЕКИ» [5].
Наразі проводить численні тренінги в регіонах Україні для працівників поліції, представників соціальних служб, освітян, медиків у сфері протидії і запобігання домашньому насильству та насильству за ознакою статі.
Віктор Вальчук ініціював флешмоб #ПідтримуюЇї, спрямований «на подолання стереотипів у нашому суспільстві, нібито жінка — “берегиня”, яка повинна сидіти з дітьми вдома і плекати годувальника-чоловіка».
Вибрані інтерв’ю та публікації
- Домашнє насильство як щоденний злочин нашого часу // https://youtu.be/X3saj_bzpnw
- Протидія домашньому насильству // https://youtu.be/kx5MWWdlcq8
- Телепередача «Тема дня», інтерв’ю з Віктором Вальчуком про домашнє насильство // https://youtu.be/7k4dtXtGi4g
- Захиститись від домашнього насильства на Волині допоможуть сімейні радники // https://www.volyn.com.ua/news/131956-zakhystytys-vid-domashnoho-nasyllia-na-volyni-dopomozhut-simeini-radnyky
- Чому покарання за злочин добитися складно? // https://hromadske.radio/podcasts/protydia-nasylstvu/postrazhdali-vid-domashnogo-nasylstva-bilshe-roku-sudyatsya-z-kryvdnykom
- Для кого працюють сімейні радники // https://rayon.in.ua/topics/4796-dlia-kogo-pratsiuiut-simeini-radniki-interviu
- Як розпізнати психологічне насильство? // https://pravo.minjust.gov.ua/ua/explanation/1527-jak-rozpiznati-psihologichne-nasilystvo
- Пояснення сімейного радника Віктора Вальчука про те, як протидіяти домашньому насильству // http://ivaadm.gov.ua/ru/tsyvilnyi-zakhyst/item/13094-domashnie-nasylstvo-spilne-roz-iasnennia-simeinoho-radnyka-viktora-valchuka-ta-iustytsii-volyni
- Коментар на тему домашнього насильства і статистика випадків насильства // http://volynpressclub.org.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=688:2016-12-08-17-35-55&catid=2:2011-11-30-14-34-34&Itemid=3
І.: За яких обставин ви прийшли до фемінізму і що вас підштовхнуло займатися правами жінок?
В. В.: Для мене фемінізм — це партнерство та рівність: партнерство в житті, партнерство і рівність у стосунках, узагалі в суспільстві і його розвитку.
Мій шлях до рівності й партнерства почався з того, що після служби в Збройних силах України я пішов працювати в органи внутрішніх справ. Працюючи в міліції, я щодня по службі мав справу з викликами про вчинення насильства в сім’ї. Пізніше я звільнився і, маючи юридичну освіту, 2005 року почав працювати юристом у громадській організації «Волинські перспективи». Я почав більше контактувати з постраждалими і, проаналізувавши звернення, побачив, що зі ста звернень було лише одне-два від постраждалого чоловіка, який страждав навіть не від дружини, а від дорослих дітей. А решта 98 — це були звернення від постраждалих жінок.
До змін у законодавстві України я спеціалізувався на сімейних справах, представляв у судових інстанціях інтереси дітей і жінок у різних справах: аліменти, розлучення, місце проживання дитини тощо. Як і раніше, так і тепер я постійно консультую постраждалих від домашнього насильства, переважно жінок.
Інколи трапляється цікава ситуація: жінки приходять до мене на наступну консультацію зі своїми чоловіками, які хочуть подивитися на того чоловіка, котрий «учить розуму» їхніх дружин. У спілкуванні з чоловіками з’ясовується, що вони самі в дитинстві були постраждалими або свідками домашнього насилля. Лише один чоловік зізнався: «Мені ніхто в дитинстві не сказав і не навчив, як у дорослому житті під час сімейної сварки закрити рота жінці без бійки і поставити крапку у сварці». Проте є сварки, які вирішуються конструктивно, а є такі, які переходять у вчинення домашнього насильства, а це вже має страшні, негативні наслідки для всіх в цій сім’ї.
І.: Як сприйняло ваше оточення той факт, що ви стали на профеміністичні позиції і почали активно цим займатися?
В. В.: Мої друзі і знайомі, навіть із часів міліції, завжди мене «підколюють», що я захисник бідних стражденних жінок. Для них це смішки, а насправді зовсім не смішно, коли відчуваєш цей біль.
Тому цього літа, коли мені запропонували стати сімейним радником в ініціативі Міністерства юстиції України, я погодився, адже я й досі консультував постраждалих з усіх куточків країни: на особистих прийомах, через соціальні мережі, по телефону тощо. На сьогодні, наскільки я знаю, я єдиний чоловік — сімейний радник у цій ініціативі Міністерства юстиції.
Інколи мене питають: «А як жінки тобі відкриваються, розповідають усе? Ти ж чоловік!» Я відповідаю: так, інколи буває, що жінка починає все одразу розповідати, інколи початковий етап консультації займає 15–20 хвилин, і коли у мене є час, я маю можливість вислухати жінку, тому що бачу, що їй немає кому виговоритися. Далі — процес спільної побудови виходу з насильницьких стосунків, бо я завжди кажу, що я не дорадчий орган, не даю поради. Я пропоную як мінімум два шляхи вирішення проблеми згідно з чинним законодавством України.
Проте, отримуючи вичерпні консультації, а з окремих питань ще й у письмовій формі, 35–40 % жінок ними не користуються. Вони не можуть психологічно зробити перший крок до розірвання насильницьких стосунків, бо їх з дитинства так привчили. І ми, дорослі, винуватці цього, ми травмуємо своїх дітей у психологічному аспекті: ми за них вирішуємо, з ким їм дружити, що їм одягати, що їсти, на які гуртки ходити, і так досягаємо того, що в них немає «стрижня характеру», щоб сказати чітко «ні». Як на мій розсуд, це і є синдром жертви домашнього насильства.
Ще я дивуюся, коли люди нашого покоління, якому тепер 35–50 років, кажуть, що вони нічого вже не змінять, бо своє віджили, нехай наші діти змінюють країну і життя на краще. У такому разі я відповідаю, що наші діти теж уже нічого не змінять! Тому що діти зазвичай у 4–5 років уже навчилися від нас, дорослих, бути хитрими, підлими, вони знають момент і бачать по очах мами чи тата, коли варто попросити іграшку, солодощі, а коли не слід. Ми самі своєю поведінкою, манерою спілкування, мовою формуємо в наших дітей модель поведінки у їхньому дорослому житті.
І.: На вашу думку, як варто вирішувати проблему домашнього насильства?
В. В.: Починати треба з дитячого садка, з діток 2–3 років, треба формувати у них ненасильницьку модель поведінки, нетерпимість до насильства. Якщо в сім’ї відбувається насильство, дитина не повинна мовчати, не повинна боятися поліції, навпаки, повинна довіряти певним дорослим (це, крім батьків, можуть бути вчителі, тренер зі спортивної секції, репетитор чи ще хтось) і розповідати, що їй боляче, що їй не подобається, як тато кричить на маму або навпаки. Плюс масштабна систематична інформаційна кампанія може усунути 20–30 % вчинення домашнього насильства.
Згадайте кампанію «Стоп насильству», яка свого часу добилася певних змін, кампанію із заборони куріння в громадських місцях — це була кампанія систематичного лобіювання на всіх рівнях, різними методами, спрямованими на різні цільові групи. Власне, тут потрібна консолідація і органів влади, і громадськості, і неурядових міжнародних та національних організацій, щоб зробити інформування системним. І важливо, щоб ця інформаційна, рекламна кампанія проводилася у вечірній час, бо домашнє насильство частіше вчиняється увечері, коли всі вдома, у святкові дні й вихідні.
Куди звертатися? Однозначно в поліцію, але звертаючись у поліцію, теж потрібно знати, які дії із захисту постраждалого поліція може вчинити, як спілкуватися з поліцейськими, на що слід звертати увагу тощо. Саме для цього я розробив письмові консультації, щоб будь-яка людина знала алгоритм дій поліції при виклику на вчинення домашнього насильства, розробив зразок заяви від постраждалої особи в поліції та інші консультації.
Наразі наше законодавство у сфері протидії домашньому насильству та насильству за ознакою статі змінилося і запрацювало, з’явилися спеціальні заходи захисту, як-от термінові заборонні приписи, які виносить лише поліція, та обмежувальні приписи, які виносить лише суд.
І.: Який ваш досвід співпраці з поліцією в плані вирішення проблеми домашнього насильства?
В. В.: Я їжджу і проводжу спеціалізовані навчання для поліцейських, для них це ноу-хау, тому що їм досі ніхто нічого не розказував і не навчав, що оцінка ризику — це бланк, який складається з 27 питань, його затверджено наказами МВС України і Міністерства соціальної політики України. Що ти можеш заповнити десяток бланків оцінок ризиків і лише в одному випадку випишеш терміновий заборонний припис, бо ця оцінка ризиків якраз виявляє низький, середній і високий ступінь повторного вчинення насильства. Бланк оцінки ризиків — він не номерний.
Постраждала особа повинна знати, що поліцейський, який приїхав на виклик домашнього насильства, повинен ставити питання суто про оцінку ризиків, і поліція теж повинна це знати. Ці маленькі дрібниці формують довіру до поліції, ставлення поліції до своєї служби. Я зводжу все до того, що потрібно завжди говорити, пояснювати, навчати, і звичайних людей, і представників спеціалізованих служб.
Слід також пам’ятати, що існує не лише поліція: якщо не раз зверталися до поліції, а позитивних змін не було, на кривдника не вплинули жодні адміністративні санкції, то існує кримінальна відповідальність, і можна звернутися до поліції із заявою про притягнення кривдника до кримінальної відповідальності за систематичне вчинення домашнього насильства (стаття 126-1 Кримінального кодексу України).
Також можна звернутися до суду по обмежувальний припис. Термін його дії до 6 місяців, і суд може зобов’язати кривдника залишити місце проживання (перебування) із постраждалою особою, незалежно від того, ця квартира / будинок — його власність чи ні. Діє пріоритетний принцип: кривдник учинив насильство, а поліція або суд обмежують його на певний період часу користуватися своєю власністю, бо право на життя і здоров’я постраждалої людини переважає право користуватися своєю власністю на певний період часу. Як показує практика, коли працівники «Поліни» (це наші мобільні групи поліції) виносять ці термінові заборонні приписи і виселяють кривдника з помешкання, надалі на 30–40 % зменшується повторне вчинення насильства.
І.: Хто для вас взірець чоловіка-фемініста?
В. В.: Я не можу когось виділити, кожен по-своєму унікальний. І ще у мене немає кумирів, зокрема й у феміністичному русі. Кожний у феміністичних рухах робить те, на що він спроможний. У кожного своя позиція, і я пояснив, що для мене фемінізм — це рівноправ’я та партнерство. Я щоранку прошу сам себе: «Не дивуйся», — і щовечора сиджу й думаю: «Яких людей тільки носить земля». Дивуюся й тому, що більшість наших чоловіків не розуміють, що жінка теж може втомитися після роботи. Вона принесла два пакети із супермаркету і мусить ще приготувати щось поїсти. Я питаю: «А нічого, що вона теж була на роботі?» У відповідь чую: «І що? Вона ж менше заробляє!» Тоді я кажу: «Але ж заробляє, і так само, як ти, була на роботі». І я бачу, що є такі твердолобі, яких не переконаєш. Мені, чесно, шкода тих жінок.
Коли я їду по місту, то помічаю, що жінки незалежно від соціального статусу — на керівній посаді вона працює чи ні — усі вони ввечері йдуть із великими сумками додому і вмикають режим «звичайної жінки-берегині», від якого самі ж і страждають.
У мене був випадок, коли жінка працювала суддею і постраждала від домашнього насильства. Тобто твердження, нібито домашнє насильство вчиняється тільки в неосвічених, неблагополучних, малозабезпечених сім’ях — це міф. Насильство не має ознак заможності чи незаможності.
І.: Ви ініціатор флешмобу #ПідтримуюЇї, спрямованого на подолання стереотипів, підтримку жінок та рівності між жінками й чоловіками. Флешмоб стартував 13 серпня 2019 року. Який зворотний зв’язок ви отримали за кілька місяців? Чи задоволені ви результатом?
В. В.: У цієї медалі два боки: я задоволений, що про це почали говорити, а те, що вчепилися в той «ґудзик», мене смішить і тішить одночасно. Незадоволений я тим, що багато знайомих чоловіків, які підтримують флешмоб, бояться публічності: бояться відкрито підтримати, взяти той ґудзик як ознаку підтримки рівноправ’я і партнерства. Кажуть: «Та ти розумієш, це все моє внутрішнє, сімейне». Я питаю: «Чому ти боїшся відкрито про це говорити?» У відповідь чую: «Мене не зрозуміють!» Добре, ми будемо далі жити в цьому світі і нічого не зміниться. Я знаю, що кілька однодумців підтримали мене. Тим паче флешмоб не має терміну дії.
Флешмоб також показав, що є багато жінок зі своїми стереотипами і моделлю поведінки «покірність чоловікові». У мене є кілька знайомих, які кажуть, що ми своєю гендерною рівністю порушуємо жіночу енергетику, що через це у світі відбувається такий хаос, бо ми тотально почали говорити в суспільстві про гендер, про фемінізм, а жінка повинна коритися, тоді в неї аура очищається... На жаль, є й такі.
Моя мета — не лише цей флешмоб, а й інші методи інформування, наприклад тренінги. Тренінг, у кінці якого я бачу в очах учасників і учасниць зміну ставлення до проблеми, до постраждалих, — це вже великий плюс, це означає, що я недаремно провів тренінг. Звісно, за два-три дні тренінгу неможливо кардинально змінити свідомість людини, але ця людина вже почала замислюватися про те, що це, справді, реальна проблема нашого суспільства, і мені приємно усвідомлювати, що від моєї діяльності змінюється на краще життя інших людей.
І.: Коли обговорюється питання гендерно-обумовленого насильства, часто можна почути закиди, мовляв, існує не тільки насильство чоловіків щодо жінок, а й навпаки. Що ви думаєте з цього приводу?
В. В.: Я дуже часто чую від чоловіків, інколи від жінок, що чоловіки так само часто страждають від домашнього насильства. Це міф. Я працюю в цій сфері більше як 20 років, твердження, нібито чоловіки дуже страждають від домашнього насильства — перебільшення, але навіщо? Щоб безкарно зійшло з рук вчинення ними насильства, і цей цикл насильства повторюється постійно.
Насправді у чоловіка більше ресурсів і можливостей розірвати цей цикл, це коло насильства. Жінці набагато важче, вона далі залишається в насильницьких стосунках, і на те є обґрунтовані причини: житлове питання, фінансова залежність від кривдника, сором перед близькими, знайомими — «а що люди скажуть?», взагалі, думка сторонніх людей — найголовніша причина, чому жінка й далі страждає.
Для постраждалих чоловіків важливу роль відіграє гендерна роль «я ж чоловік, як це я заявлю на жінку, це ж сором!», і це лише в контексті насильства «жінка—чоловік». Фахові психологи докладніше розкажуть про такі стосунки, таку форму насильства. Проте особисто я помітив, що коли я когось консультую і це триває досить довго, інколи виявляється, що ролі в сім’ї змінюються: сьогодні я жертва, а завтра я кривдник. Верхівка айсберга насильства — коли жінка викликає поліцію, бо чоловік прийшов додому в стані алкогольного сп’яніння і побив її. Я вважаю, що по кожному випадку вчинення насильства потрібно розбиратися, і це робота лише для спеціалістів, адже треба допомогти всім членам родини.
У моїй практиці була така ситуація. Чоловіка звільнили з роботи, на якій він пропрацював 12 років, у нього психологічний стрес, він розгубився, не може змиритися з такою несправедливістю. У такому стані він щоранку просив у дружини гроші на цигарки, а вона давала ті гроші і постійно докоряла йому: «Скільки ти можеш у мене на шиї сидіти? Ти ж чоловік! Це ти мене повинен забезпечувати, а не я тебе!» Постійний психологічний пресинг, нагадування, що ти в сім’ї добувач, а не я, й інше сприяло тому, що через два тижні чоловік зустрівся з друзями, напився, повернувся додому і вирішив показати, хто тут господар. На момент приїзду поліції ситуація стандартна: чоловік у стані алкогольного сп’яніння вчинив психологічне і фізичне насильство над дружиною. По факту він кривдник і цьому немає виправдання, але якщо розібратися глибше, то і він постраждалий, і вона постраждала. А коли на прийомі я запитав їх, де під час учинення насильства були їхні діти, що вони робили в цей час, ні чоловік, ні жінка не могли згадати, бо про дітей вони взагалі не думали, коли сварилися.
Відповідаючи на ваше питання, скажу так: чоловіки теж страждають від домашнього насильства, але більше від психологічної форми насильства. Проте панує гендерний стереотип, мовляв, «я чоловік, куди я буду заявляти», і вони не звертаються не те що із заявою на жінку в поліцію, а навіть до фахівця, соціального працівника, психолога, щоб розібратися в цій важкій сімейній ситуації. Я вважаю, що якщо чоловік і жінка хочуть покращити свої стосунки, зберегти їх, то вони обов’язково повинні звернутися до фахівця, пропрацювати свою агресію, свої дитячі травми, комплекси і зміцнитися.
І.: Як ви вважаєте, чи можна побороти насильство в українських сім’ях?
В. В.: Можливо, дивно це чути, але ми ніколи не поборемо насильство. Ми знаємо, що є цикл насильства, а далі йде каяття / примирення, стадія напруги, знову насильство і так по колу. Однак ще є коло поколінь. І я не знаю насправді, скільки має пройти поколінь, щоб явище домашнього насильства зникло і щоб запанувало повне рівноправ’я. Якщо це станеться, то у світі зникне злочинність, бо це все взаємопов’язано.
У нашій країні 8 січня 2020 року виповнилося лише два роки, відколи було ухвалено кардинально новий закон про заходи захисту — про обмежений припис, терміново заборонний припис. Ефект буде, якщо нині продовжувати хоча б на цьому самому рівні, а якщо ще вдосконалиться інформування, то покращення слід чекати років через п’ять.
І.: На вашу думку, більший відсоток вирішення проблем, пов’язаних із домашнім насильством та гендерною нерівністю, припадає на законодавчий рівень чи на соціальні організації в нашій країні?
В. В.: Законодавство є, але сприяють більше соціальні громадські організації. Сприяють у тому, що поширюється інформація, про ту ж таки дорожню карту з алгоритмами дій. Наразі існує необізнаність, тому я й сказав, що через п’ять років будуть покращення, бо за цей час усе виробиться і ці заходи захисту запрацюють на повну силу, бо поки що вони працюють на 20 %, я вважаю.
Донесення інформації про запобігання насильству припадає якраз на громадськість, на правозахисників, на громадських активістів, які не бояться і не мовчать, які порушують обговорення проблеми в соціальних мережах. Ще це залежить від засобів масової інформації, і тут потрібно змінювати підходи до інформування населення, розробляти систематичну інформаційну кампанію, мають бути постійна реклама і публікації в соціальних мережах. На жаль, нині цим займається не держава, а міжнародні й національні громадські організації, такі як «Розірви коло» та інші активісти. Я на своїй сторінці у фейсбуці теж постійно роблю публікації. Слід проводити інформування для цільової аудиторії і знайти підхід до кожної й кожного.
І.: Чи помічаєте ви, як з плином часу змінюється ставлення до жінок і феміністичних рухів? У який бік?
В. В.: Змінюється в позитивний бік. Запитали б ви мене про це п’ять років тому, я нічого не відповів би, тому що тоді були популярні феміністичні рухи жінок, а чоловіків я не пам’ятаю. Тепер про це почали говорити, і так по одній цеглинці ми збудуємо цей будинок із нульової толерантності. І це позитивно, бо потрохи воно зміниться на краще.
І.: Який, на вашу думку, внесок чоловіків у феміністичний рух?
В. В.: Я вважаю, що коли чоловіки почали відкрито говорити, це посилило і підтримало феміністичний рух в Україні. Сьогодні нормально висловлювати профеміністичні погляди. Наприклад, Микола Ябченко, мій товариш і колега, ми з ним відкрито про це говоримо. І взагалі, я вважаю, цю кампанію слід інформаційно розширювати. Раніше була кампанія «Стоп насильству!», коли чоловіки казали: «Стоп! Сильні не б’ють. Будь сильним на роботі, але не вдома»; Василь Вірастюк брав у ній участь. Масштабна кампанія призведе до того, що чоловіки, які приватно підтримують гендерну рівність, мій флешмоб, але бояться осуду суспільства, вийдуть із тіні.
І.: З якими основними проблемами, крім насильства, стикаються нині українські жінки?
В. Ю.: Гендерна нерівність на ринку праці. Ще проблема — у свідомості жінок є синдром «я повинна». Маленькі дівчатка в дитинстві бачать, як їхні матері з ранку до вечора прибирають, готують, а потім змушують їх робити те саме. Мати питає маленьку доньку: «Аня, які ти хочеш сандалі?» Та біжить по рожеві і чує: «Ні, дивися сині, вони не так бруднитимуться». То навіщо ти взагалі про це питала дитину? Потім ця Аня виросте і буде, як я кажу, готова жертва на блюдечку для зятя-кривдника, готова жертва насильства — її вже можна пресувати й забивати.
Жінки також стикаються з обмеженим доступом до певних ресурсів, послуг. До мене, наприклад, зверталися жінки з інвалідністю, у яких не було належного доступу до медичних послуг. Подивіться на пандуси в аптеках — незрозуміло, як по ньому виїхати на візку і купити потрібні ліки. Особливо жінки з інвалідністю страждають від стигматизації з боку служб, які надають допомогу. Опоненти закинуть мені, що чоловіки з інвалідністю теж страждають, але я відповім, що вони менше страждають від домашнього насильства.
Усі ці дрібниці в побуті, в суспільстві нашаровуються і призводять навіть до суїцидів, до різних залежностей, коли людина, особливо жінка, не бачачи реальної допомоги, шукає забуття в наркотичних засобах, алкоголі, часто нехтуючи доглядом за дитиною. Потім приходить соціальна служба, складає протокол про неналежний догляд за дитиною, виписує штраф, а людині плювати на цей штраф. То, може, варто знайти інший підхід? Я не кажу, що штраф не потрібен, просто на цьому етапі це не дієва форма впливу. Жінці потрібно надати психологічну допомогу, своєрідний поштовх, щоб вона змінилася, дати альтернативу залежності, щоб вона шукала радість, спокій в іншому.
І.: На вашу думку, чи потрібно та які саме зміни внести в законодавство для уникнення домашнього насилля?
В. В.: Мене обурює, що у нас не вживається як юридичний термін «гендерно зумовлене насильство», а лише «насильство за ознакою статі», та поки що хоча б так.
Законодавство на сьогодні у нас чудове, якби ще його належно виконували, то був би ефект бомби, проте я все-таки вніс би зміни для посилення відповідальності суб’єктів взаємодії, тобто служб, організацій, структур, які, власне, є суб’єктами взаємодії в запобіганні і протидії домашньому насильству та насильству за ознакою статі. Тому що формулювання в законі «відповідальність згідно з чинним законодавством» особисто мене як юриста, людину, яка щодня працює з проблемою домашнього насильства, не влаштовує.
Адже на одній чаші терезів — життя і здоров’я постраждалої, а на іншій — догана спеціалісту. Тому за невиконання норм чинного законодавства, що спричинило тривалу втрату здоров’я чи призвело до смерті постраждалої особи, варто запровадити кримінальну відповідальність.
Посилання
1. https://www.facebook.com/valhcuk
2. https://www.prostir.ua/?organization=voho-asotsiatsiya-mistsevoho-rozvytku-veles
3. https://www.facebook.com/groups/1502868810002152/?ref=share
