7 серпня, 2020

Інтерв’ю з Віктором Вальчуком про фемінізм та проблему домашнього насильства в Україні

23 березня 2020
Поширити в Telegram
1559
Читайте також:

Інтервю в рамках курсу «Маскулінність і чоловічі студії» восени 2019 року підготували студентки 4 року навчання кафедри соціології Національного університету «Києво-Могилянська академія» Мар’яна Мосійчук, Єлизавета Нікольська й Анастасія Лієва.

Авторка ідеї й редакторка інтерв’ю — Тамара Марценюк.

Віктор Вальчук [1] — юрист, громадський активіст, керівник соціальних проєктів, експерт та тренер із запобігання й протидії гендерно-обумовленому насильству. Після шестирічної служби в органах внутрішніх справ України розпочав громадську діяльність.

Із 2005 року юрисконсульт у громадській організації «Волинські перспективи», керівник і координатор соціальних проєктів у Волинській області. З 2006 року голова правління правозахисної громадської організації «Велес+», діяльність якої спрямовано на підтримку ідеї гендерної рівності та протидії домашньому насильству і торгівлі людьми [2]. Під його керівництвом громадська організація «Велес+» першою в Україні з грудня 2014 року почала реалізовувати проект «Попередження домашнього насильства в сім’ях учасників АТО» за підтримки Українського жіночого фонду [3].

У 2007 році закінчив школу з прав людини «Національні та міжнародні механізми захисту прав жінок», «Міжнародні системи захисту прав людини». Стажувався в США, де вивчав досвід вирішення проблеми домашнього насильства, за підтримки Державного департаменту США. З 2010 року експерт і тренер Програми рівних можливостей та прав жінок в Україні (ПРООН) з питань запобігання і протидії насильству в сім’ї. На початку 2018 року від Фонду ООН у галузі народонаселення став національним експертом і тренером із запобігання та протидії домашньому насильству й насильству за ознакою статі.

З жовтня 2018 року голова громадської спілки «Безпечний світ» [4]. У 2019 році став співавтором освітнього проєкту з протидії домашньому насильству — онлайн курсу «ДІМ (НЕ)БЕЗПЕКИ» [5].

Наразі проводить численні тренінги в регіонах Україні для працівників поліції, представників соціальних служб, освітян, медиків у сфері протидії і запобігання домашньому насильству та насильству за ознакою статі.

Віктор Вальчук ініціював флешмоб #ПідтримуюЇї, спрямований «на подолання стереотипів у нашому суспільстві, нібито жінка — “берегиня”, яка повинна сидіти з дітьми вдома і плекати годувальника-чоловіка».

Вибрані інтерв’ю та публікації

І.: За яких обставин ви прийшли до фемінізму і що вас підштовхнуло займатися правами жінок?

В. В.: Для мене фемінізм — це партнерство та рівність: партнерство в житті, партнерство і рівність у стосунках, узагалі в суспільстві і його розвитку.

Мій шлях до рівності й партнерства почався з того, що після служби в Збройних силах України я пішов працювати в органи внутрішніх справ. Працюючи в міліції, я щодня по службі мав справу з викликами про вчинення насильства в сім’ї. Пізніше я звільнився і, маючи юридичну освіту, 2005 року почав працювати юристом у громадській організації «Волинські перспективи». Я почав більше контактувати з постраждалими і, проаналізувавши звернення, побачив, що зі ста звернень було лише одне-два від постраждалого чоловіка, який страждав навіть не від дружини, а від дорослих дітей. А решта 98 — це були звернення від постраждалих жінок.

До змін у законодавстві України я спеціалізувався на сімейних справах, представляв у судових інстанціях інтереси дітей і жінок у різних справах: аліменти, розлучення, місце проживання дитини тощо. Як і раніше, так і тепер я постійно консультую постраждалих від домашнього насильства, переважно жінок.

Інколи трапляється цікава ситуація: жінки приходять до мене на наступну консультацію зі своїми чоловіками, які хочуть подивитися на того чоловіка, котрий «учить розуму» їхніх дружин. У спілкуванні з чоловіками з’ясовується, що вони самі в дитинстві були постраждалими або свідками домашнього насилля. Лише один чоловік зізнався: «Мені ніхто в дитинстві не сказав і не навчив, як у дорослому житті під час сімейної сварки закрити рота жінці без бійки і поставити крапку у сварці». Проте є сварки, які вирішуються конструктивно, а є такі, які переходять у вчинення домашнього насильства, а це вже має страшні, негативні наслідки для всіх в цій сім’ї.

І.: Як сприйняло ваше оточення той факт, що ви стали на профеміністичні позиції і почали активно цим займатися?

В. В.: Мої друзі і знайомі, навіть із часів міліції, завжди мене «підколюють», що я захисник бідних стражденних жінок. Для них це смішки, а насправді зовсім не смішно, коли відчуваєш цей біль.

Тому цього літа, коли мені запропонували стати сімейним радником в ініціативі Міністерства юстиції України, я погодився, адже я й досі консультував постраждалих з усіх куточків країни: на особистих прийомах, через соціальні мережі, по телефону тощо. На сьогодні, наскільки я знаю, я єдиний чоловік — сімейний радник у цій ініціативі Міністерства юстиції.

Інколи мене питають: «А як жінки тобі відкриваються, розповідають усе? Ти ж чоловік!» Я відповідаю: так, інколи буває, що жінка починає все одразу розповідати, інколи початковий етап консультації займає 15–20 хвилин, і коли у мене є час, я маю можливість вислухати жінку, тому що бачу, що їй немає кому виговоритися. Далі — процес спільної побудови виходу з насильницьких стосунків, бо я завжди кажу, що я не дорадчий орган, не даю поради. Я пропоную як мінімум два шляхи вирішення проблеми згідно з чинним законодавством України.

Проте, отримуючи вичерпні консультації, а з окремих питань ще й у письмовій формі, 35–40 % жінок ними не користуються. Вони не можуть психологічно зробити перший крок до розірвання насильницьких стосунків, бо їх з дитинства так привчили. І ми, дорослі, винуватці цього, ми травмуємо своїх дітей у психологічному аспекті: ми за них вирішуємо, з ким їм дружити, що їм одягати, що їсти, на які гуртки ходити, і так досягаємо того, що в них немає «стрижня характеру», щоб сказати чітко «ні». Як на мій розсуд, це і є синдром жертви домашнього насильства.

Ще я дивуюся, коли люди нашого покоління, якому тепер 35–50 років, кажуть, що вони нічого вже не змінять, бо своє віджили, нехай наші діти змінюють країну і життя на краще. У такому разі я відповідаю, що наші діти теж уже нічого не змінять! Тому що діти зазвичай у 4–5 років уже навчилися від нас, дорослих, бути хитрими, підлими, вони знають момент і бачать по очах мами чи тата, коли варто попросити іграшку, солодощі, а коли не слід. Ми самі своєю поведінкою, манерою спілкування, мовою формуємо в наших дітей модель поведінки у їхньому дорослому житті.

І.: На вашу думку, як варто вирішувати проблему домашнього насильства?

В. В.: Починати треба з дитячого садка, з діток 2–3 років, треба формувати у них ненасильницьку модель поведінки, нетерпимість до насильства. Якщо в сім’ї відбувається насильство, дитина не повинна мовчати, не повинна боятися поліції, навпаки, повинна довіряти певним дорослим (це, крім батьків, можуть бути вчителі, тренер зі спортивної секції, репетитор чи ще хтось) і розповідати, що їй боляче, що їй не подобається, як тато кричить на маму або навпаки. Плюс масштабна систематична інформаційна кампанія може усунути 20–30 % вчинення домашнього насильства.

Згадайте кампанію «Стоп насильству», яка свого часу добилася певних змін, кампанію із заборони куріння в громадських місцях — це була кампанія систематичного лобіювання на всіх рівнях, різними методами, спрямованими на різні цільові групи. Власне, тут потрібна консолідація і органів влади, і громадськості, і неурядових міжнародних та національних організацій, щоб зробити інформування системним. І важливо, щоб ця інформаційна, рекламна кампанія проводилася у вечірній час, бо домашнє насильство частіше вчиняється увечері, коли всі вдома, у святкові дні й вихідні.

Куди звертатися? Однозначно в поліцію, але звертаючись у поліцію, теж потрібно знати, які дії із захисту постраждалого поліція може вчинити, як спілкуватися з поліцейськими, на що слід звертати увагу тощо. Саме для цього я розробив письмові консультації, щоб будь-яка людина знала алгоритм дій поліції при виклику на вчинення домашнього насильства, розробив зразок заяви від постраждалої особи в поліції та інші консультації.

Наразі наше законодавство у сфері протидії домашньому насильству та насильству за ознакою статі змінилося і запрацювало, з’явилися спеціальні заходи захисту, як-от термінові заборонні приписи, які виносить лише поліція, та обмежувальні приписи, які виносить лише суд.

І.: Який ваш досвід співпраці з поліцією в плані вирішення проблеми домашнього насильства?

В. В.: Я їжджу і проводжу спеціалізовані навчання для поліцейських, для них це ноу-хау, тому що їм досі ніхто нічого не розказував і не навчав, що оцінка ризику — це бланк, який складається з 27 питань, його затверджено наказами МВС України і Міністерства соціальної політики України. Що ти можеш заповнити десяток бланків оцінок ризиків і лише в одному випадку випишеш терміновий заборонний припис, бо ця оцінка ризиків якраз виявляє низький, середній і високий ступінь повторного вчинення насильства. Бланк оцінки ризиків — він не номерний.

Постраждала особа повинна знати, що поліцейський, який приїхав на виклик домашнього насильства, повинен ставити питання суто про оцінку ризиків, і поліція теж повинна це знати. Ці маленькі дрібниці формують довіру до поліції, ставлення поліції до своєї служби. Я зводжу все до того, що потрібно завжди говорити, пояснювати, навчати, і звичайних людей, і представників спеціалізованих служб.

Слід також пам’ятати, що існує не лише поліція: якщо не раз зверталися до поліції, а позитивних змін не було, на кривдника не вплинули жодні адміністративні санкції, то існує кримінальна відповідальність, і можна звернутися до поліції із заявою про притягнення кривдника до кримінальної відповідальності за систематичне вчинення домашнього насильства (стаття 126-1 Кримінального кодексу України).

Також можна звернутися до суду по обмежувальний припис. Термін його дії до 6 місяців, і суд може зобов’язати кривдника залишити місце проживання (перебування) із постраждалою особою, незалежно від того, ця квартира / будинок — його власність чи ні. Діє пріоритетний принцип: кривдник учинив насильство, а поліція або суд обмежують його на певний період часу користуватися своєю власністю, бо право на життя і здоров’я постраждалої людини переважає право користуватися своєю власністю на певний період часу. Як показує практика, коли працівники «Поліни» (це наші мобільні групи поліції) виносять ці термінові заборонні приписи і виселяють кривдника з помешкання, надалі на 30–40 % зменшується повторне вчинення насильства.

І.: Хто для вас взірець чоловіка-фемініста?

В. В.: Я не можу когось виділити, кожен по-своєму унікальний. І ще у мене немає кумирів, зокрема й у феміністичному русі. Кожний у феміністичних рухах робить те, на що він спроможний. У кожного своя позиція, і я пояснив, що для мене фемінізм — це рівноправ’я та партнерство. Я щоранку прошу сам себе: «Не дивуйся», — і щовечора сиджу й думаю: «Яких людей тільки носить земля». Дивуюся й тому, що більшість наших чоловіків не розуміють, що жінка теж може втомитися після роботи. Вона принесла два пакети із супермаркету і мусить ще приготувати щось поїсти. Я питаю: «А нічого, що вона теж була на роботі?» У відповідь чую: «І що? Вона ж менше заробляє!» Тоді я кажу: «Але ж заробляє, і так само, як ти, була на роботі». І я бачу, що є такі твердолобі, яких не переконаєш. Мені, чесно, шкода тих жінок.

Коли я їду по місту, то помічаю, що жінки незалежно від соціального статусу — на керівній посаді вона працює чи ні — усі вони ввечері йдуть із великими сумками додому і вмикають режим «звичайної жінки-берегині», від якого самі ж і страждають.

У мене був випадок, коли жінка працювала суддею і постраждала від домашнього насильства. Тобто твердження, нібито домашнє насильство вчиняється тільки в неосвічених, неблагополучних, малозабезпечених сім’ях — це міф. Насильство не має ознак заможності чи незаможності.

І.: Ви ініціатор флешмобу #ПідтримуюЇї, спрямованого на подолання стереотипів, підтримку жінок та рівності між жінками й чоловіками. Флешмоб стартував 13 серпня 2019 року. Який зворотний зв’язок ви отримали за кілька місяців? Чи задоволені ви результатом?

В. В.: У цієї медалі два боки: я задоволений, що про це почали говорити, а те, що вчепилися в той «ґудзик», мене смішить і тішить одночасно. Незадоволений я тим, що багато знайомих чоловіків, які підтримують флешмоб, бояться публічності: бояться відкрито підтримати, взяти той ґудзик як ознаку підтримки рівноправ’я і партнерства. Кажуть: «Та ти розумієш, це все моє внутрішнє, сімейне». Я питаю: «Чому ти боїшся відкрито про це говорити?» У відповідь чую: «Мене не зрозуміють!» Добре, ми будемо далі жити в цьому світі і нічого не зміниться. Я знаю, що кілька однодумців підтримали мене. Тим паче флешмоб не має терміну дії.

Флешмоб також показав, що є багато жінок зі своїми стереотипами і моделлю поведінки «покірність чоловікові». У мене є кілька знайомих, які кажуть, що ми своєю гендерною рівністю порушуємо жіночу енергетику, що через це у світі відбувається такий хаос, бо ми тотально почали говорити в суспільстві про гендер, про фемінізм, а жінка повинна коритися, тоді в неї аура очищається... На жаль, є й такі.

Моя мета — не лише цей флешмоб, а й інші методи інформування, наприклад тренінги. Тренінг, у кінці якого я бачу в очах учасників і учасниць зміну ставлення до проблеми, до постраждалих, — це вже великий плюс, це означає, що я недаремно провів тренінг. Звісно, за два-три дні тренінгу неможливо кардинально змінити свідомість людини, але ця людина вже почала замислюватися про те, що це, справді, реальна проблема нашого суспільства, і мені приємно усвідомлювати, що від моєї діяльності змінюється на краще життя інших людей.

І.: Коли обговорюється питання гендерно-обумовленого насильства, часто можна почути закиди, мовляв, існує не тільки насильство чоловіків щодо жінок, а й навпаки. Що ви думаєте з цього приводу?

В. В.: Я дуже часто чую від чоловіків, інколи від жінок, що чоловіки так само часто страждають від домашнього насильства. Це міф. Я працюю в цій сфері більше як 20 років, твердження, нібито чоловіки дуже страждають від домашнього насильства — перебільшення, але навіщо? Щоб безкарно зійшло з рук вчинення ними насильства, і цей цикл насильства повторюється постійно.

Насправді у чоловіка більше ресурсів і можливостей розірвати цей цикл, це коло насильства. Жінці набагато важче, вона далі залишається в насильницьких стосунках, і на те є обґрунтовані причини: житлове питання, фінансова залежність від кривдника, сором перед близькими, знайомими — «а що люди скажуть?», взагалі, думка сторонніх людей — найголовніша причина, чому жінка й далі страждає.

Для постраждалих чоловіків важливу роль відіграє гендерна роль «я ж чоловік, як це я заявлю на жінку, це ж сором!», і це лише в контексті насильства «жінка—чоловік». Фахові психологи докладніше розкажуть про такі стосунки, таку форму насильства. Проте особисто я помітив, що коли я когось консультую і це триває досить довго, інколи виявляється, що ролі в сім’ї змінюються: сьогодні я жертва, а завтра я кривдник. Верхівка айсберга насильства — коли жінка викликає поліцію, бо чоловік прийшов додому в стані алкогольного сп’яніння і побив її. Я вважаю, що по кожному випадку вчинення насильства потрібно розбиратися, і це робота лише для спеціалістів, адже треба допомогти всім членам родини.

У моїй практиці була така ситуація. Чоловіка звільнили з роботи, на якій він пропрацював 12 років, у нього психологічний стрес, він розгубився, не може змиритися з такою несправедливістю. У такому стані він щоранку просив у дружини гроші на цигарки, а вона давала ті гроші і постійно докоряла йому: «Скільки ти можеш у мене на шиї сидіти? Ти ж чоловік! Це ти мене повинен забезпечувати, а не я тебе!» Постійний психологічний пресинг, нагадування, що ти в сім’ї добувач, а не я, й інше сприяло тому, що через два тижні чоловік зустрівся з друзями, напився, повернувся додому і вирішив показати, хто тут господар. На момент приїзду поліції ситуація стандартна: чоловік у стані алкогольного сп’яніння вчинив психологічне і фізичне насильство над дружиною. По факту він кривдник і цьому немає виправдання, але якщо розібратися глибше, то і він постраждалий, і вона постраждала. А коли на прийомі я запитав їх, де під час учинення насильства були їхні діти, що вони робили в цей час, ні чоловік, ні жінка не могли згадати, бо про дітей вони взагалі не думали, коли сварилися.

Відповідаючи на ваше питання, скажу так: чоловіки теж страждають від домашнього насильства, але більше від психологічної форми насильства. Проте панує гендерний стереотип, мовляв, «я чоловік, куди я буду заявляти», і вони не звертаються не те що із заявою на жінку в поліцію, а навіть до фахівця, соціального працівника, психолога, щоб розібратися в цій важкій сімейній ситуації. Я вважаю, що якщо чоловік і жінка хочуть покращити свої стосунки, зберегти їх, то вони обов’язково повинні звернутися до фахівця, пропрацювати свою агресію, свої дитячі травми, комплекси і зміцнитися.

І.: Як ви вважаєте, чи можна побороти насильство в українських сім’ях?

В. В.: Можливо, дивно це чути, але ми ніколи не поборемо насильство. Ми знаємо, що є цикл насильства, а далі йде каяття / примирення, стадія напруги, знову насильство і так по колу. Однак ще є коло поколінь. І я не знаю насправді, скільки має пройти поколінь, щоб явище домашнього насильства зникло і щоб запанувало повне рівноправ’я. Якщо це станеться, то у світі зникне злочинність, бо це все взаємопов’язано.

У нашій країні 8 січня 2020 року виповнилося лише два роки, відколи було ухвалено кардинально новий закон про заходи захисту — про обмежений припис, терміново заборонний припис. Ефект буде, якщо нині продовжувати хоча б на цьому самому рівні, а якщо ще вдосконалиться інформування, то покращення слід чекати років через п’ять.

І.: На вашу думку, більший відсоток вирішення проблем, пов’язаних із домашнім насильством та гендерною нерівністю, припадає на законодавчий рівень чи на соціальні організації в нашій країні?

В. В.: Законодавство є, але сприяють більше соціальні громадські організації. Сприяють у тому, що поширюється інформація, про ту ж таки дорожню карту з алгоритмами дій. Наразі існує необізнаність, тому я й сказав, що через п’ять років будуть покращення, бо за цей час усе виробиться і ці заходи захисту запрацюють на повну силу, бо поки що вони працюють на 20 %, я вважаю.

Донесення інформації про запобігання насильству припадає якраз на громадськість, на правозахисників, на громадських активістів, які не бояться і не мовчать, які порушують обговорення проблеми в соціальних мережах. Ще це залежить від засобів масової інформації, і тут потрібно змінювати підходи до інформування населення, розробляти систематичну інформаційну кампанію, мають бути постійна реклама і публікації в соціальних мережах. На жаль, нині цим займається не держава, а міжнародні й національні громадські організації, такі як «Розірви коло» та інші активісти. Я на своїй сторінці у фейсбуці теж постійно роблю публікації. Слід проводити інформування для цільової аудиторії і знайти підхід до кожної й кожного.

І.: Чи помічаєте ви, як з плином часу змінюється ставлення до жінок і феміністичних рухів? У який бік?

В. В.: Змінюється в позитивний бік. Запитали б ви мене про це п’ять років тому, я нічого не відповів би, тому що тоді були популярні феміністичні рухи жінок, а чоловіків я не пам’ятаю. Тепер про це почали говорити, і так по одній цеглинці ми збудуємо цей будинок із нульової толерантності. І це позитивно, бо потрохи воно зміниться на краще.

І.: Який, на вашу думку, внесок чоловіків у феміністичний рух?

В. В.: Я вважаю, що коли чоловіки почали відкрито говорити, це посилило і підтримало феміністичний рух в Україні. Сьогодні нормально висловлювати профеміністичні погляди. Наприклад, Микола Ябченко, мій товариш і колега, ми з ним відкрито про це говоримо. І взагалі, я вважаю, цю кампанію слід інформаційно розширювати. Раніше була кампанія «Стоп насильству!», коли чоловіки казали: «Стоп! Сильні не б’ють. Будь сильним на роботі, але не вдома»; Василь Вірастюк брав у ній участь. Масштабна кампанія призведе до того, що чоловіки, які приватно підтримують гендерну рівність, мій флешмоб, але бояться осуду суспільства, вийдуть із тіні.

І.: З якими основними проблемами, крім насильства, стикаються нині українські жінки?

В. Ю.: Гендерна нерівність на ринку праці. Ще проблема — у свідомості жінок є синдром «я повинна». Маленькі дівчатка в дитинстві бачать, як їхні матері з ранку до вечора прибирають, готують, а потім змушують їх робити те саме. Мати питає маленьку доньку: «Аня, які ти хочеш сандалі?» Та біжить по рожеві і чує: «Ні, дивися сині, вони не так бруднитимуться». То навіщо ти взагалі про це питала дитину? Потім ця Аня виросте і буде, як я кажу, готова жертва на блюдечку для зятя-кривдника, готова жертва насильства — її вже можна пресувати й забивати.

Жінки також стикаються з обмеженим доступом до певних ресурсів, послуг. До мене, наприклад, зверталися жінки з інвалідністю, у яких не було належного доступу до медичних послуг. Подивіться на пандуси в аптеках — незрозуміло, як по ньому виїхати на візку і купити потрібні ліки. Особливо жінки з інвалідністю страждають від стигматизації з боку служб, які надають допомогу. Опоненти закинуть мені, що чоловіки з інвалідністю теж страждають, але я відповім, що вони менше страждають від домашнього насильства.

Усі ці дрібниці в побуті, в суспільстві нашаровуються і призводять навіть до суїцидів, до різних залежностей, коли людина, особливо жінка, не бачачи реальної допомоги, шукає забуття в наркотичних засобах, алкоголі, часто нехтуючи доглядом за дитиною. Потім приходить соціальна служба, складає протокол про неналежний догляд за дитиною, виписує штраф, а людині плювати на цей штраф. То, може, варто знайти інший підхід? Я не кажу, що штраф не потрібен, просто на цьому етапі це не дієва форма впливу. Жінці потрібно надати психологічну допомогу, своєрідний поштовх, щоб вона змінилася, дати альтернативу залежності, щоб вона шукала радість, спокій в іншому.

І.: На вашу думку, чи потрібно та які саме зміни внести в законодавство для уникнення домашнього насилля?

В. В.: Мене обурює, що у нас не вживається як юридичний термін «гендерно зумовлене насильство», а лише «насильство за ознакою статі», та поки що хоча б так.

Законодавство на сьогодні у нас чудове, якби ще його належно виконували, то був би ефект бомби, проте я все-таки вніс би зміни для посилення відповідальності суб’єктів взаємодії, тобто служб, організацій, структур, які, власне, є суб’єктами взаємодії в запобіганні і протидії домашньому насильству та насильству за ознакою статі. Тому що формулювання в законі «відповідальність згідно з чинним законодавством» особисто мене як юриста, людину, яка щодня працює з проблемою домашнього насильства, не влаштовує.

Адже на одній чаші терезів — життя і здоров’я постраждалої, а на іншій — догана спеціалісту. Тому за невиконання норм чинного законодавства, що спричинило тривалу втрату здоров’я чи призвело до смерті постраждалої особи, варто запровадити кримінальну відповідальність.

Посилання

1. https://www.facebook.com/valhcuk

2. https://www.prostir.ua/?organization=voho-asotsiatsiya-mistsevoho-rozvytku-veles

3. https://www.facebook.com/groups/1502868810002152/?ref=share

4. https://www.facebook.com/profile.php?id=100022243327362

5. https://nonviolence.ed-era.com/

23 березня 2020
Поширити в Telegram
1559
Репліки Спільноти
Реплік ще немає, Ваша репліка може бути першою
Усі статті теми
Інтерв’ю з Ігорем Сердюком про історичні аспекти маскулінности в Україні
Ігор Сердюк — доктор історичних наук, професор кафедри історії в Полтавському національному педагогічному університеті імені В. Г. Короленка, завідувач Центру історико-антропологічних досліджень ПНПУ. Співредактор історичного порталу historians.in.ua. Співорганізатор щорічної серії наукових заходів «Історія. Гендер. Сексуальність. Полтава та серії публічних лекцій, присвячених проблемам фемінізму і гендерних студій.
Інтерв’ю з Іллею Стронґовським про феміністичне книговидання та поширення ідей гендерної рівности
Ілля Стронґовський — дизайнер, ілюстратор, власник студії «strng», співзасновник видавництва «Видавництво». Здобув популярність як один із найпомітніших представників покоління так званих «двотисячників». Займається літературою (поезія, переклад), культуртрегерством («Молода Республіка Поетів», окремі літературні акції).
Уривок із нової книги Тамари Марценюк «Захисники галактики»: влада і криза в чоловічому світі»
Якими чоловіки бачать себе і якими їх бачать інші, чого від них сподіваються і вимагають, за що засуджують і карають, як це позначається на можливостях самореалізації в суспільстві та загальній якості життя, як історично розвивалися уявлення про маскулінність і чому нині можемо говорити про кризу маскулінності — Тамара Марценюк пропонує відповіді на ці та багато інших запитань, спираючись на широку джерельну основу та власну дослідницьку роботу. Попри строгу систему викладу та численні посилання — як на академічні праці, так і на приклади з масової культури, зокрема список фільмів, рекомендованих до перегляду, — це не підручник, а радше захопливий довідник, що допоможе зорієнтуватися тим, для кого ця тема нова, і впорядкувати свої знання читачам, які цікавляться питаннями гендеру.