16 червня, 2019

Чоловіки, які підтримують фемінізм: інтерв’ю з Олегом Марущенком про освітній феміністичний активізм в Україні

28 квітня 2019
559

Чоловіків, які разом із жінками борються за гендерну рівність, називають феміністами. Починаючи з 1837 року, коли французький філософ Шарль Фур’є придумав слово «фемінізм», сотні тисяч чоловіків долучалися до руху за рівні права для жінок і за краще суспільство для всіх. Активісти й інтелектуали переконані, що патріархат і жорсткі гендерні ролі — це те, що гнітить усе людство. В Україні часів незалежності створено кілька чоловічих організацій, які працюють з питаннями гендерної рівності, з’являються активісти-феміністи, а міжнародні організації підтримують цю тенденцію (ООН навіть започаткувала рух HeForShe). У часи, коли чоловіки дедалі частіше декларують феміністичні цінності і залучаються до гендерних проектів, ми хочемо поговорити з тими, хто має що сказати і може стати прикладом для інших чоловіків. Серію інтерв’ю «Чоловіки, які підтримують фемінізм» ініціювала Тамара Марценюк у рамках курсу «Маскулінність і чоловічі студії», який вона вже кілька років викладає на кафедрі соціології в Києво-Могилянській академії. У підготовці інтерв’ю брали участь студентки і студенти.

Олег Марущенко[1] — кандидат соціологічних наук, експерт і тренер з теми дискримінації в освіті. Народився й проживає в Харкові. У 1999 році закінчив Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна, а 2002 року — аспірантуру, захистив кандидатську дисертацію на тему «Становлення інноваційної освіти в Україні» (2004). З 2001 року викладає філософські й соціологічні дисципліни в Харківському національному медичному університеті. Доцент кафедри філософії (з 2008), провідний соціолог Навчально-наукового центру (нині — Навчально-науковий інститут якості освіти) ХНМУ (з 2006).

Експерт, тьютор дистанційних курсів, тренер у ГО «ГІАЦ “Крона”» (з 2010)[2]. Член робочої групи з питань політики гендерної рівності і протидії дискримінації в освіті Міністерства освіти і науки України (з 2015). У 2018 році став співавтором і лектором відеокурсу «Недискримінаційний підхід у навчанні»[3] на платформі EdEra. Головний редактор науково-популярного журналу на гендерну тематику «Я»[4].

Вибрані праці на гендерну тематику:

  1. Марущенко, Олег. В поисках гендерного воспитания: метод. пособ. / О. Андрусик, Н. Водолажская, А. Ефимцева [и др.]; под ред. О. Андрусик, О. Марущенко. — Х.: Золотые страницы, 2013. — 144 с.
  2. Марущенко Олег, Плахотнік Ольга. Гендерні шкільні історії. — Х.: Монограф, 2012. — 88 с.
  3. Марущенко, Олег. «Прихований навчальний план» сучасної школи: методологія та структурування предмету дослідження // Гендер-PRO: Збірн. наук. праць за матеріалами наук.-практ. конф. студентства й наукової молоді. — Х., 2013. — Вип. 1. — С. 57–64. 
  4. Марущенко, Олег. «Прихований навчальний план» сучасної української шкільної освіти як механізм гендерного конструювання // Ґендерні дослідження: прикладні аспекти: Монографія / За ред. В. П. Кравця. — Тернопіль: Навчальна книга — Богдан, 2013. — С. 211–221.
  5. Марущенко, Олег. Гендерні стереотипи вчительства сучасної української школи: соціологічний аналіз // Гендерна парадигма освітнього простору. — 2015. — № 2. — С. 88–95. 
  6. Андрусик Ольга, Марущенко Олег. Гендерні стереотипи «зараз» — реальні трагедії «потім»: прогулянкові спостереження // Я. — 2018. — № 44: Гендер і діти.
  7. Марущенко, Олег. Одна проти системи: відчайдушні «пікетування» патріархату // Я. — 2017. — № 43: Гендер, традиція, релігія.
  8. Марущенко, Олег. Де чиє місце: уявлення та реальний досвід гендерованої праці учнівства сучасної школи // Я. — 2016. — № 40: Гендер і освіта.

Профіль на googlescholar.

Вибрані інтерв’ю:

  1. «Гендерна контузія» у школі: 10 способів захистити дитину. Олег Марущенко // Гендер в деталях. 10 жовтня 2017 року //
  2. Олег Марущенко: «“Несправжній” чоловік — це проблема для патріархату» // WOMO

Вибрані лекції:

  1. Лекція Олега Марущенка «Міфи про гендер і школу» в рамках EdCamp Ukraine 2018;
  2. Лекція Олега Марущенка «Гендерні дискримінації на уроці: стратегія вчительської протидії» в рамках EdCamp Ukraine 2017;
  3. Лекція Олега Марущенка «Гендер і школа: про те, як можна піднести або скалічити дитину» в рамках EdCamp Ukraine 2015.

І.: Коли ви почали задумуватися над темою рівності чоловіків і жінок?

О. М.: Ви знаєте, у мене така дивна історія, бо мені якось пощастило з вихованням. Мене ніколи в житті не виховували так, типу «ти маєш бути справжній мужик, маскулінний».

Коли став студентом, дізнався про гендерні стереотипи і дискримінацію. Для мене це був справжній шок, я пам’ятаю це дуже добре. І тоді виявилося, що те, у що я вірив, і те, як я себе позиціоную, називається «фемінізм».

Це та дивна історія, коли я спочатку, мабуть, так і жив і продовжую жити, а вже потім пізнав саму «теоретичну оболонку». Та це був початок, це ще була студентська пора, а потім була велика перерва, коли я просто займався чимось іншим, писав дисертацію. І тільки 2007 року абсолютно випадково мені запропонували написати статтю в якийсь науковий журнал — узяти дослідження, яке в мене було, і подивитися в розрізі чоловіків і жінок. І все, з того усе почалося. З того моменту ця активна діяльність уже було свідомою — активістська, наукова, громадська, експертна, тренерська.

І.: Що взагалі для вас означає слово «фемінізм»?

О. М.: Просто фемінізм же не один, у нього багато облич. Найпростіше — це про рівні можливості жінок і чоловіків. А максимальне завдання — повна деконструкція патріархату в тому вигляді, у якому він є, — з чоловічими привілеями, з усією цією системою розподілу влади. От скільки сотень років треба над цим працювати — будемо працювати, колись так і буде.

І.: Отже, вас можна назвати про профеміністом?

О. М.: Ні, мене можна назвати феміністом, бо «про-» — це щось таке «майже», дружнє до чогось, але все-таки не те. Якщо тільки не брати позицію радикального фемінізму, що чоловіки просто не можуть бути феміністами, бо це неможливо через їхню стать. Якщо не зважати на цю позицію, то, в принципі, будь-яка людина може боронити феміністичні погляди. Я згоден з Майклом Кіммелом, коли він каже, що його дивує, що всі чоловіки досі не феміністи. Мені здається, навіть чоловіки могли б отримати з цього певні зиски, я вже мовчу про таку банальну штуку, як відчуття справедливості, от і все.

Для мене фемінізм — це, звісно, справедливість, бо насправді патріархат — це несправедливість.

І.: Це такі ідеї привели вас у Гендерний інформаційно-аналітичний центр «Крона»?

О. М.: Справа в тому, що «Кроні» як організації 21 рік[5]. Коли я прийшов, вона існувала вже десь 12 років. Це була дуже потужна організація, яка пройшла і шлях активізму, але все-таки більше займалася експертною, просвітницькою діяльністю. Мене запросила Ольга Плахотнік[6], на той момент членкиня організації.

Я потрошки став займатися журналом «Я», вести тренінги, які ми проводили для вчительства, для медіа. Те, чим займається «Крона», — це не низовий активізм у його класичному варіанті, це просвітницько-аналітична діяльність. Так організація позиціонувала себе завжди, такою вона й залишається. Єдине, що змінилося, — те, що спочатку вона була жіночою організацією, а згодом стала і нині є гендерним центром. Дещо змінилася тематика і підходи, організація вже не тільки жінок об’єднує... Тобто ще раз: я не створював «Крону», я розвивав там певні проекти і продовжую це робити. З 2014 року я директор організації, відколи відійшла в засвіти Людмила Гуслякова, керівниця «Крони» від заснування організації й аж до 2014 року. Ось така історія.

І.: Які, на вашу думку, найголовніші напрями діяльності «Крони»?

О. М.: Гендерний журнал «Я» — це найстаріший проект, йому вже 15 років.

Друге — це наші проекти для вчительства, наприклад, щойно ми завершили абсолютно фантастичний проект, який не має аналогів, я так думаю. Ми проводили у вісьмох навчальних закладах Харківської області гендерний експеримент[7]. Ідея була в тому, щоб не з дітьми працювати, адже це найлегше, але це не має сенсу, бо діти приходять і потім ідуть, а школа залишається, приходять нові діти. Ми вирішили, що було б класно придумати щось таке, щоб змінити підвалини школи, змінити свідомість учительства, щоб від того була користь усім дітям і зараз, і потім, через десять років. Буквально за місяць вийде підсумкова книжка про цей проект.

Раніше ми видали схожу за темою дуже успішну книжку, яка перетворилася на бренд «Крони», — «У пошуках гендерного виховання»[8] (російською). Відтоді за п’ять років її завантажили з нашого сайту майже 160 000 разів.

Ще у нас є дуже розгалужений портал: там бібліотека[9], багато інших корисних матеріалів, поточні новини, авторські матеріали. Портал — це третій великий напрям діяльності «Крони».

І.: Яка історія популярного гендерного журналу «Я», у якому ви наразі головний редактор?

О. М.: Він пройшов фантастичну еволюцію від журналу про жінку (у першому випуску навіть щось про берегиню написано, мовляв, жінка — це берегиня) до більш фахового видання, яке боронить засадничу тезу, що жінка має рівні права з чоловіком.

Нині це абсолютно феміністичний продукт. Жодних перешкод немає, крім того, що хотілося б, аби він виходив частіше, але нас на це не вистачає. Ми постійно залучені в інші проекти і стараємося ніколи не відмовляти. Наприклад, «Крона» — партнерка в антидискримінаційній експертизі підручників. Третій рік поспіль усі підручники, що їх друкують для шкіл, проходять експертизу. За три роки опрацьовано 600 підручників. Ця експертна група — це десь 50 людей по всій Україні. Вони працюють, щоб те, що вони знайшли й визнали стереотипним, дискримінаційним, видавництва врахували і виправили чи вилучили це в остаточній версії підручників, коли їх друкуватимуть. Інколи доводиться боротися за те, щоб така експертиза продовжувалася. Я не знаю, чи можна вважати перемогою, що наразі враховано десь 35 % усіх зауважень.

Експертизу починали з нуля. Тепер працюємо з видавництвами, проводимо тренінги. Ми ж не вважаємо, що автори і видавці — якісь вороги українським дітям, вони теж продукти цієї культури, цієї системи. На цей великий проект у «кронівців» іде багато часу, але це того варто. Це якраз той проект, де ми працюємо в партнерстві з EdCamp Ukraine і Міністерством освіти й науки України. Це той проект, яким ми завжди пишатимемося.

І.: Ви багато і самі писали, наприклад, видали книжку «Гендерні шкільні історії»[10] у співавторстві з Ольгою Плахотнік. До кого ви хочете донести всі ці ідеї?

О. М.: Ми так пишемо книжки, щоб навіть коли її розгорне дитина, їй було б цікаво. Я маю на увазі три книжки: «Гендерні шкільні історії» — це була перша, потім «У пошуках гендерного виховання» і третя, яка зараз пишеться.

На кого їх усе-таки розраховано? Мабуть, передусім на вчительство. Далі також ідуть тати, мами, діти, бабусі й дідусі — всі, хто цікавиться темою «Гендер і школа». І ми знаємо, що вони «заходять» добре, тому розраховані на всіх, хто вчиться, хто вийшов із матриці, побачив матрицю і сказав: «Ага, ніфіга собі, треба щось змінювати!»

І.: Ви багато часу приділяєте освіті й інноваціям в освітній системі. Чому такий фокус уваги саме на цій сфері?

О. М.: Я впевнений, що якби вдалося налаштувати освіту, зробити її гендерночутливою, то це істотно пришвидшило б усі ці процеси на рівні суспільства. От тільки уявіть, якби всі діти України отримали нестереотипні підручники або нестереотипних учителів / учительок, які не дискримінують дітей у класі, не тільки за ознакою статі. Це дало б такий поштовх суспільству, бо виросло б покоління абсолютно незастереотипізованих дітей.

Усі знають, що є три сфери, зміни у яких пришвидшують усі соціальні зміни, — це політика, освіта і медіа. Тому ми потрошку працюємо з кожною цією сферою. У нас були і політичні проекти. «Крона» колись першою в Україні провела акцію «Стоп-сексизм». Ми працювали з медіа, проводили дистанційні курси для них. Та все-таки освіта — це наше головне захоплення. Так, там результати не будуть швидкими, але це буде ґрунтовніше. Політики сьогодні одні, завтра інші, а освіта — це на десятиліття. Тому ми займаємося освітою.

І.: Розкажіть, будь ласка, докладніше про ваш освітній експеримент у школах і його результати.

О. М.: Була ідея приїхати в школу, зібрати людей і спитати: «А давайте ми вам покажемо вашу діяльність у незвичному ракурсі. Скажіть, будь ласка, хто хоче дискримінувати дітей?» Ніхто не хоче. І от ці вісім шкіл зважилися на такий переворот.

Уявіть, три роки ми методично, багато разів зустрічалися, щось планували, проводили якісь конкурси, де вчителі і вчительки могли проявити себе в гендерній площині, пропонували їм робити якісь розробки, публікували, робили спеціальні видання, наприклад «Гендерний педагогічний альманах»[11]. Це перша педагогічна книжка в Україні, де звичайні вчительки і вчителі написали реально «живі» тексти про гендер і школу в стилі «У мене була така історія...» або «Коли, наприклад, діти в класі запитують про геїв і лесбійок, що робити? Не можна ж відповісти: “Я не знаю”. І не можна відповісти: “Я знаю, але не скажу”. От я придумала так і отак...».

Це вже цікаво читати, правда? Ви спитали, що найскладніше було. У французького філософа Мішеля Фуко є дуже класний концепт про неперсоналізовану владу — вона просто «розлита в повітрі», як якась ідея, у яку люди вірять. І з цієї позиції школа — це жахлива інституція. Ця система тебе вибудовує, підлаштовує. Найскладніше було боротися з цією системою, але загалом ми більш-менш упоралися.

Ця дискурсивна влада Фуко — вона точно про українську школу. Почасти нам вдалося зсунути свідомість цих людей, бо дехто стали нашими партнерками, працюють у наших проектах, самі стають тренерками, експертками — проводять експертизу підручників, захопилися цим, як і ми. Ми «ненормальні», і вони теж «захворіли» цією темою.

І.: Чи плануєте продовжувати цей проект?

О. М.: Ой, ні, все, три роки пройшло, ми рушили далі. Розумієте, у чому ідея книжки, яку ми робимо і яка називатиметься «Гендер їде». Це фраза, яку ми почули випадково. У нас у проекті була сільська школа, яка згуртувалася до нашого приїзду. Односельчанка питає: «Що там відбувається у школі?» І в розмові прозвучало: «А, у вас гендер завтра їде!»

«Гендер їде» — нам це дуже сподобалося. Так, дуже метафорично, дуже багато сенсів. У чому ідея книжки: ми хочемо будь-якій людині, яка хоче в школі, в дитсадку впроваджувати гендерні новації, показати, як це можна зробити; щó краще не робити, тобто що не спрацює, а що спрацює. Просто описати «живою» мовою наш досвід. Можливо, ми колись повернемося до експериментальної роботи в навчальних закладах, але поки що не плануємо.

І.: З ким ще ви співпрацюєте, хто вас надихає?

О. М.: Є така організація в Україні, яка допомагає вчительству розвиватися, — наша партнерська організація EdCamp Ukraine[12]. Ми якось знайшли один одного — дві організації, разом зробили проект експертизи підручників, бо самотужки це було неможливо зробити. У цих самих проектах «Крона» співпрацює також із Міністерством освіти і науки України. Ще один наш партнер уже, мабуть, двадцять років — фонд імені Гайнріха Бьолля, його представництво в Україні[13]. Це унікальний випадок в історії, принаймні я не знаю такого, щоб два десятки років якийсь фонд-донор підтримував організацію. Ми абсолютні однодумці, однодумиці в питаннях, що таке гендерна нерівність і як її побороти.

І.: Ви співпрацюєте з МОН у гендерному й антидискримінаційному напрямі. Які результати вашої діяльності, що було цікавого, що ви зробили?

О. М.: Це почалося три роки тому, коли було створено робочу групу з питань гендерної рівності і протидії дискримінації в освіті. Потім, що дуже важливо, у МОН з’явилася посада — радниця міністерки освіти з гендерних питань і питань дискримінації, нею стала Олена Масалітіна[14]. На той момент вона була експерткою «Крони», і вона також програмна координаторка EdCamp Ukraine.

Це було дуже непросто — прийти в міністерство і сказати: «Люди, у нас є великий шмат проблем, давайте щось робити». Треба віддати належне цій команді МОН, міністерці Лілії Гриневич особисто, заступнику міністерки Роману Гребі, апарату МОН — ці люди добре розуміють, у чому проблема, дослухаються до наших рекомендацій, без їхньої підтримки не була б можливою та ж таки експертиза підручників. І таких проектів немає ніде у Європі: коли ми розповідаємо десь за кордоном, що в Україні відбувається антидискримінаційна експертиза підручників, люди дуже дивуються, адже про щось таке тільки починають замислюватися, а в Україні це вже є і цим можна пишатися.

От ця робоча група — посередницька структура між нами, тобто експертною спільнотою, громадським сектором і державою. Наприклад, 2015 року було підготовлено документ під назвою «Стратегія впровадження гендерної рівності в освіту»[15]. Цей документ, якби його ухвалили, зробив би справжню революцію в системі освіти. Та наразі сильний спротив чинять праворадикальні і релігійні організації, які всіляко намагаються відтягнути його затвердження, вступити в дискусію, поки що цілком цивілізовану. І хоча на нашому боці законодавче підґрунтя, бо ми діємо винятково в межах законодавчих норм, люди традиційних поглядів часто не хочуть нічого цього чути — їм достатньо посіяти моральну паніку в суспільстві. Це, в принципі, нормальний процес для держави, якій лише 27 років.

І.: На вашу думку, чи поширено феміністичні ідеї серед чоловіків в Україні?

О. М.: Якщо мене брати як експерта, тому що я чоловік, то це буде не дуже чесно, бо я «не той чоловік», власне. Однак дедалі більше чоловіків молодого й середнього віку розуміють, що в гендерній рівності щось є. Принаймні вони вже не кажуть, що вона повинна тільки сидіти вдома, дедалі більше татів гуляють з дітьми.

Та поки що я це бачу насамперед у великих містах. У невеличких містах, селах це складніше, там інший устрій і соціокультурний контекст. Проте зміни потрошку відбуваються. Ще десь через 10–20 років це перетвориться на чоловічий дискурс, а бути феміністом, може, стане навіть модно. А за десять років якраз підростуть ті, хто нині вчаться за тими підручниками, і коли ці діти визначатимуть розвиток суспільства, тоді й буде реальний прорив.

І.: Ваше оточення — друзі, родина, колеги — підтримують вони ваші ідеї і діяльність?

О. М.: Так, звісно. Єдине, для мене є дуже непростий маркер... Річ у тім, що два з половиною роки тому народилася моя донька, і у нас із дружиною були партнерські пологи. Частина людей з мого кола не могли зрозуміти, навіщо я брав у цьому участь. Для мене ж було дивно, як можна дев’ять місяців бути поруч з дитиною, а тоді, коли ти потрібний найбільше, сказати: «Усе, дорогенька дружина, тепер ти сама». Та ще й піти з друзями пити, як в анекдотах.

Якби чоловіки робили це частіше і не просто були присутніми, а залучалися, допомагали, то їхнім партнеркам було б легше. Лікарі і жінки, які пройшли через це, кажуть, що пологи проходять набагато легше, коли чоловік поруч, і навіть минають швидше.

Дуже цікава деталь, про яку мені розповіли і моя дружина, і дружина мого друга (у них теж були партнерські пологи). У певний момент, коли лікарі казали моїй дружині, що їй треба робити, вона їх наче не чула, а чула тільки мій голос. І якби я не переказував їй, що робити, ото була б біда. Розумієте, в чому проблема?

Партнерські пологи в Україні — це нині вже кожні другі пологи, і для мене це маркер. Не участь у партнерських пологах, а як люди сприймають це, бо певна кількість людей чомусь були в полоні стереотипів, наприклад, ніби після партнерських пологів ви більше не зможете займатися сексом, бо відчуватимете відразу. Маячня! Це, мабуть, одинокий випадок, коли моє оточення справді розкололося на дві частини. А взагалі моє основне коло спілкування — люди з двох згаданих організацій, які працюють разом, і вони просто не можуть бути якимись неадекватними, бо інакше вони не були б поруч зі мною.

І.: З якими, можливо, ще проблемами і непорозумінням ви стикалися як чоловік?

О. М.: Мене шокують дві речі. Перше — коли приїжджаєш на якийсь захід, на конференцію, тебе радо зустрічають і кажуть: «Ой, ви у нас сьогодні на почесному місці, сідайте, будь ласка». І навіть на гендерних конференціях у чоловіків особливе місце. Ми приїхали поговорити про патріархат, а вони пропонують зайняти почесне місце.

Другий момент — це коли ти розповідаєш щось фахово, цікаво, а тобі не вірять тільки тому, що ти чоловік. Це буває дуже рідко, але буває, при цьому кажуть, що чоловіки не можуть займатися цією темою. Частка правди в тому є, бо я справді не можу пережити жіночий досвід. Та якщо ти вивчаєш якусь тему дуже довго, багато років і знаєш безліч лайфхаків, знаєш статистику, як із цим працювати, то все-таки, вважаю, продуктивніше почути послання, а не дивитися одразу на те, хто це послання висловлює. Це теж певна проблема — невелика група людей, які не сприймають чоловіків, дружніх до фемінізму.

І.: Які найбільш негативні наслідки патріархатних відносин, на вашу думку?

О. М.: Я навіть не знаю жодних позитивних. Ну, реально не знаю. Патріархат — це такий устрій і в головах, і в суспільстві, коли все чоловіче вважається важливішим. І в цієї групи чоловіків є привілеї, і це визнається нормальним, мало того, ніхто не запитує чому. І коли ти запитуєш дітей у школі або студентство в університеті, з’ясовується, що вони про це ніколи критично не думали.

І.: Що для вас означає бути чоловіком?

О. М.: Цікаве запитання. Насправді бути чоловіком — це велика трагедія. Уявіть, ви народилися чоловіком, виросли, причому в абсолютно нормальній егалітарній атмосфері. У вас абсолютно демократичний світогляд. А потім вам розповіли, що група, до якої ви належите, спричинила дуже багато проблем в історії людства. Вона панівна, пригнічує інші групи. І ти до неї належиш. Оце подвійний стрес.

Перше — це розуміння, що накоїла група і що ти є її частиною. А ти не хотів цього, не обирав це. Друге — те, що ти користувався привілеями, які насправді не заслужив. Ще є й третє — а що можна зробити, щоб якось виправити це. Є почуття того, як складно це зробити.

І.: Які у вас плани чи мрії на найближче майбутнє, проекти, ідеї?

О. М.: Ми хочемо далі робити експертизу підручників. Коли я побачу, що видавництва України враховують всі 100 % зауважень експертної спільноти і це стало нормальним, тоді я скажу, що ми цей процес завершили.

У нас є цікава ідея щось зробити з дошкільною освітою. Бо ми розуміємо, що багато гіркого коріння насправді не в школі починається, а набагато раніше. Я кажу про певні зрушення в програмах дошкільної освіти, але це плани на другу половину 2019 року щонайменше.

Нам дуже цікаво просувати фемінітиви в Україні. Якщо в мові немає жінки, то її немає й у свідомості людини, бо є таке поняття як «мовна картина світу». Це дуже складне питання, але оця, умовно кажучи, «мовна революція» — якраз те, чим ми хотіли б займатися в найближчі кілька років.

А взагалі, я дедалі частіше думаю, на скільки мене ще вистачить. Коли спілкуєшся з людьми, які займаються гендерними дослідженнями або були феміністками у Європі, вони кажуть: «Олегу, 10–15 років максимум, ти не зможеш так довго йти проти системи, згориш». І от уже десь років сім ми активно цим займаємося, а останні чотири роки дуже активно. І так, це дуже складно, коли довкола кажуть: «Дурні, що ви наробили? Ви хочете зруйнувати інститут сім’ї?» А у тебе своя чудова сім’я, на яку мені страшенно не вистачає часу, а хочеться, наприклад, проводити час зі своєю донькою.

Є такий таємний план — щось зробити з таймінгом, якось реструктурувати 2019 року своє життя, щоби просто було трішки більше часу на себе і на сім’ю.

Інтервю підготували в рамках курсу «Маскулінність і чоловічі студії» восени 2018 року студентки 4 року навчання кафедри соціології Національного університету «Києво-Могилянська академія» Таїсія Жерносєкова, Валерія Клименко і Дар’я Христич.

Авторка ідеї і редакторка інтерв’ю Тамара Марценюк.

 
28 квітня 2019
Репліки Спільноти
Реплік ще немає, Ваша репліка може бути першою
Усі статті теми
В Україні запровадять офіційний День батька
У третю неділю червня кожного року в Україні відзначатиметься День батька.
#книголав видає український переклад відомого бестселера про фемінізм від чоловіків-науковців
У травні зі спільної ініціативи видавництва #книголав та глобального руху HeForShe в Україні вийде популярна книжка «Чоловіки про фемінізм» Майкла Кауфмана та Майкла Кіммела українською мовою. Видання розкаже основи та принципи фемінізму та змінить чимало поглядів на вже сформовані стереотипи.
Не чоловіча робота. Дещо про гендерний дисбаланс серед журналістів
Жінки в редакціях українських ЗМІ — більшість, якій не позаздриш. Чому так склалось і як профеміністично реагувати на ситуацію — розповідає Отар Довженко.