6614 Олег Марущенко[1] — кандидат соціологічних наук, експерт і тренер з теми дискримінації в освіті. Народився й проживає в Харкові. У 1999 році закінчив Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна, а 2002 року — аспірантуру, захистив кандидатську дисертацію на тему «Становлення інноваційної освіти в Україні» (2004). З 2001 року викладає філософські й соціологічні дисципліни в Харківському національному медичному університеті. Доцент кафедри філософії (з 2008), провідний соціолог Навчально-наукового центру (нині — Навчально-науковий інститут якості освіти) ХНМУ (з 2006).
Експерт, тьютор дистанційних курсів, тренер у ГО «ГІАЦ “Крона”» (з 2010)[2]. Член робочої групи з питань політики гендерної рівності і протидії дискримінації в освіті Міністерства освіти і науки України (з 2015). У 2018 році став співавтором і лектором відеокурсу «Недискримінаційний підхід у навчанні»[3] на платформі EdEra. Головний редактор науково-популярного журналу на гендерну тематику «Я»[4].
Вибрані праці на гендерну тематику:
- Марущенко, Олег. В поисках гендерного воспитания: метод. пособ. / О. Андрусик, Н. Водолажская, А. Ефимцева [и др.]; под ред. О. Андрусик, О. Марущенко. — Х.: Золотые страницы, 2013. — 144 с.
- Марущенко Олег, Плахотнік Ольга. Гендерні шкільні історії. — Х.: Монограф, 2012. — 88 с.
- Марущенко, Олег. «Прихований навчальний план» сучасної школи: методологія та структурування предмету дослідження // Гендер-PRO: Збірн. наук. праць за матеріалами наук.-практ. конф. студентства й наукової молоді. — Х., 2013. — Вип. 1. — С. 57–64.
- Марущенко, Олег. «Прихований навчальний план» сучасної української шкільної освіти як механізм гендерного конструювання // Ґендерні дослідження: прикладні аспекти: Монографія / За ред. В. П. Кравця. — Тернопіль: Навчальна книга — Богдан, 2013. — С. 211–221.
- Марущенко, Олег. Гендерні стереотипи вчительства сучасної української школи: соціологічний аналіз // Гендерна парадигма освітнього простору. — 2015. — № 2. — С. 88–95.
- Андрусик Ольга, Марущенко Олег. Гендерні стереотипи «зараз» — реальні трагедії «потім»: прогулянкові спостереження // Я. — 2018. — № 44: Гендер і діти.
- Марущенко, Олег. Одна проти системи: відчайдушні «пікетування» патріархату // Я. — 2017. — № 43: Гендер, традиція, релігія.
- Марущенко, Олег. Де чиє місце: уявлення та реальний досвід гендерованої праці учнівства сучасної школи // Я. — 2016. — № 40: Гендер і освіта.
Вибрані інтерв’ю:
- «Гендерна контузія» у школі: 10 способів захистити дитину. Олег Марущенко // Гендер в деталях. 10 жовтня 2017 року //
- Олег Марущенко: «“Несправжній” чоловік — це проблема для патріархату» // WOMO
Вибрані лекції:
- Лекція Олега Марущенка «Міфи про гендер і школу» в рамках EdCamp Ukraine 2018;
- Лекція Олега Марущенка «Гендерні дискримінації на уроці: стратегія вчительської протидії» в рамках EdCamp Ukraine 2017;
- Лекція Олега Марущенка «Гендер і школа: про те, як можна піднести або скалічити дитину» в рамках EdCamp Ukraine 2015.
І.: Коли ви почали задумуватися над темою рівності чоловіків і жінок?
О. М.: Ви знаєте, у мене така дивна історія, бо мені якось пощастило з вихованням. Мене ніколи в житті не виховували так, типу «ти маєш бути справжній мужик, маскулінний».
Коли став студентом, дізнався про гендерні стереотипи і дискримінацію. Для мене це був справжній шок, я пам’ятаю це дуже добре. І тоді виявилося, що те, у що я вірив, і те, як я себе позиціоную, називається «фемінізм».
Це та дивна історія, коли я спочатку, мабуть, так і жив і продовжую жити, а вже потім пізнав саму «теоретичну оболонку». Та це був початок, це ще була студентська пора, а потім була велика перерва, коли я просто займався чимось іншим, писав дисертацію. І тільки 2007 року абсолютно випадково мені запропонували написати статтю в якийсь науковий журнал — узяти дослідження, яке в мене було, і подивитися в розрізі чоловіків і жінок. І все, з того усе почалося. З того моменту ця активна діяльність уже було свідомою — активістська, наукова, громадська, експертна, тренерська.
І.: Що взагалі для вас означає слово «фемінізм»?
О. М.: Просто фемінізм же не один, у нього багато облич. Найпростіше — це про рівні можливості жінок і чоловіків. А максимальне завдання — повна деконструкція патріархату в тому вигляді, у якому він є, — з чоловічими привілеями, з усією цією системою розподілу влади. От скільки сотень років треба над цим працювати — будемо працювати, колись так і буде.
І.: Отже, вас можна назвати про профеміністом?
О. М.: Ні, мене можна назвати феміністом, бо «про-» — це щось таке «майже», дружнє до чогось, але все-таки не те. Якщо тільки не брати позицію радикального фемінізму, що чоловіки просто не можуть бути феміністами, бо це неможливо через їхню стать. Якщо не зважати на цю позицію, то, в принципі, будь-яка людина може боронити феміністичні погляди. Я згоден з Майклом Кіммелом, коли він каже, що його дивує, що всі чоловіки досі не феміністи. Мені здається, навіть чоловіки могли б отримати з цього певні зиски, я вже мовчу про таку банальну штуку, як відчуття справедливості, от і все.
Для мене фемінізм — це, звісно, справедливість, бо насправді патріархат — це несправедливість.
І.: Це такі ідеї привели вас у Гендерний інформаційно-аналітичний центр «Крона»?
О. М.: Справа в тому, що «Кроні» як організації 21 рік[5]. Коли я прийшов, вона існувала вже десь 12 років. Це була дуже потужна організація, яка пройшла і шлях активізму, але все-таки більше займалася експертною, просвітницькою діяльністю. Мене запросила Ольга Плахотнік[6], на той момент членкиня організації.
Я потрошки став займатися журналом «Я», вести тренінги, які ми проводили для вчительства, для медіа. Те, чим займається «Крона», — це не низовий активізм у його класичному варіанті, це просвітницько-аналітична діяльність. Так організація позиціонувала себе завжди, такою вона й залишається. Єдине, що змінилося, — те, що спочатку вона була жіночою організацією, а згодом стала і нині є гендерним центром. Дещо змінилася тематика і підходи, організація вже не тільки жінок об’єднує... Тобто ще раз: я не створював «Крону», я розвивав там певні проекти і продовжую це робити. З 2014 року я директор організації, відколи відійшла в засвіти Людмила Гуслякова, керівниця «Крони» від заснування організації й аж до 2014 року. Ось така історія.
І.: Які, на вашу думку, найголовніші напрями діяльності «Крони»?
О. М.: Гендерний журнал «Я» — це найстаріший проект, йому вже 15 років.
Друге — це наші проекти для вчительства, наприклад, щойно ми завершили абсолютно фантастичний проект, який не має аналогів, я так думаю. Ми проводили у вісьмох навчальних закладах Харківської області гендерний експеримент[7]. Ідея була в тому, щоб не з дітьми працювати, адже це найлегше, але це не має сенсу, бо діти приходять і потім ідуть, а школа залишається, приходять нові діти. Ми вирішили, що було б класно придумати щось таке, щоб змінити підвалини школи, змінити свідомість учительства, щоб від того була користь усім дітям і зараз, і потім, через десять років. Буквально за місяць вийде підсумкова книжка про цей проект.
Раніше ми видали схожу за темою дуже успішну книжку, яка перетворилася на бренд «Крони», — «У пошуках гендерного виховання»[8] (російською). Відтоді за п’ять років її завантажили з нашого сайту майже 160 000 разів.
Ще у нас є дуже розгалужений портал: там бібліотека[9], багато інших корисних матеріалів, поточні новини, авторські матеріали. Портал — це третій великий напрям діяльності «Крони».
І.: Яка історія популярного гендерного журналу «Я», у якому ви наразі головний редактор?
О. М.: Він пройшов фантастичну еволюцію від журналу про жінку (у першому випуску навіть щось про берегиню написано, мовляв, жінка — це берегиня) до більш фахового видання, яке боронить засадничу тезу, що жінка має рівні права з чоловіком.
Нині це абсолютно феміністичний продукт. Жодних перешкод немає, крім того, що хотілося б, аби він виходив частіше, але нас на це не вистачає. Ми постійно залучені в інші проекти і стараємося ніколи не відмовляти. Наприклад, «Крона» — партнерка в антидискримінаційній експертизі підручників. Третій рік поспіль усі підручники, що їх друкують для шкіл, проходять експертизу. За три роки опрацьовано 600 підручників. Ця експертна група — це десь 50 людей по всій Україні. Вони працюють, щоб те, що вони знайшли й визнали стереотипним, дискримінаційним, видавництва врахували і виправили чи вилучили це в остаточній версії підручників, коли їх друкуватимуть. Інколи доводиться боротися за те, щоб така експертиза продовжувалася. Я не знаю, чи можна вважати перемогою, що наразі враховано десь 35 % усіх зауважень.
Експертизу починали з нуля. Тепер працюємо з видавництвами, проводимо тренінги. Ми ж не вважаємо, що автори і видавці — якісь вороги українським дітям, вони теж продукти цієї культури, цієї системи. На цей великий проект у «кронівців» іде багато часу, але це того варто. Це якраз той проект, де ми працюємо в партнерстві з EdCamp Ukraine і Міністерством освіти й науки України. Це той проект, яким ми завжди пишатимемося.
І.: Ви багато і самі писали, наприклад, видали книжку «Гендерні шкільні історії»[10] у співавторстві з Ольгою Плахотнік. До кого ви хочете донести всі ці ідеї?
О. М.: Ми так пишемо книжки, щоб навіть коли її розгорне дитина, їй було б цікаво. Я маю на увазі три книжки: «Гендерні шкільні історії» — це була перша, потім «У пошуках гендерного виховання» і третя, яка зараз пишеться.
На кого їх усе-таки розраховано? Мабуть, передусім на вчительство. Далі також ідуть тати, мами, діти, бабусі й дідусі — всі, хто цікавиться темою «Гендер і школа». І ми знаємо, що вони «заходять» добре, тому розраховані на всіх, хто вчиться, хто вийшов із матриці, побачив матрицю і сказав: «Ага, ніфіга собі, треба щось змінювати!»
І.: Ви багато часу приділяєте освіті й інноваціям в освітній системі. Чому такий фокус уваги саме на цій сфері?
О. М.: Я впевнений, що якби вдалося налаштувати освіту, зробити її гендерночутливою, то це істотно пришвидшило б усі ці процеси на рівні суспільства. От тільки уявіть, якби всі діти України отримали нестереотипні підручники або нестереотипних учителів / учительок, які не дискримінують дітей у класі, не тільки за ознакою статі. Це дало б такий поштовх суспільству, бо виросло б покоління абсолютно незастереотипізованих дітей.
Усі знають, що є три сфери, зміни у яких пришвидшують усі соціальні зміни, — це політика, освіта і медіа. Тому ми потрошку працюємо з кожною цією сферою. У нас були і політичні проекти. «Крона» колись першою в Україні провела акцію «Стоп-сексизм». Ми працювали з медіа, проводили дистанційні курси для них. Та все-таки освіта — це наше головне захоплення. Так, там результати не будуть швидкими, але це буде ґрунтовніше. Політики сьогодні одні, завтра інші, а освіта — це на десятиліття. Тому ми займаємося освітою.
І.: Розкажіть, будь ласка, докладніше про ваш освітній експеримент у школах і його результати.
О. М.: Була ідея приїхати в школу, зібрати людей і спитати: «А давайте ми вам покажемо вашу діяльність у незвичному ракурсі. Скажіть, будь ласка, хто хоче дискримінувати дітей?» Ніхто не хоче. І от ці вісім шкіл зважилися на такий переворот.
Уявіть, три роки ми методично, багато разів зустрічалися, щось планували, проводили якісь конкурси, де вчителі і вчительки могли проявити себе в гендерній площині, пропонували їм робити якісь розробки, публікували, робили спеціальні видання, наприклад «Гендерний педагогічний альманах»[11]. Це перша педагогічна книжка в Україні, де звичайні вчительки і вчителі написали реально «живі» тексти про гендер і школу в стилі «У мене була така історія...» або «Коли, наприклад, діти в класі запитують про геїв і лесбійок, що робити? Не можна ж відповісти: “Я не знаю”. І не можна відповісти: “Я знаю, але не скажу”. От я придумала так і отак...».
Це вже цікаво читати, правда? Ви спитали, що найскладніше було. У французького філософа Мішеля Фуко є дуже класний концепт про неперсоналізовану владу — вона просто «розлита в повітрі», як якась ідея, у яку люди вірять. І з цієї позиції школа — це жахлива інституція. Ця система тебе вибудовує, підлаштовує. Найскладніше було боротися з цією системою, але загалом ми більш-менш упоралися.
Ця дискурсивна влада Фуко — вона точно про українську школу. Почасти нам вдалося зсунути свідомість цих людей, бо дехто стали нашими партнерками, працюють у наших проектах, самі стають тренерками, експертками — проводять експертизу підручників, захопилися цим, як і ми. Ми «ненормальні», і вони теж «захворіли» цією темою.
І.: Чи плануєте продовжувати цей проект?
О. М.: Ой, ні, все, три роки пройшло, ми рушили далі. Розумієте, у чому ідея книжки, яку ми робимо і яка називатиметься «Гендер їде». Це фраза, яку ми почули випадково. У нас у проекті була сільська школа, яка згуртувалася до нашого приїзду. Односельчанка питає: «Що там відбувається у школі?» І в розмові прозвучало: «А, у вас гендер завтра їде!»
«Гендер їде» — нам це дуже сподобалося. Так, дуже метафорично, дуже багато сенсів. У чому ідея книжки: ми хочемо будь-якій людині, яка хоче в школі, в дитсадку впроваджувати гендерні новації, показати, як це можна зробити; щó краще не робити, тобто що не спрацює, а що спрацює. Просто описати «живою» мовою наш досвід. Можливо, ми колись повернемося до експериментальної роботи в навчальних закладах, але поки що не плануємо.
І.: З ким ще ви співпрацюєте, хто вас надихає?
О. М.: Є така організація в Україні, яка допомагає вчительству розвиватися, — наша партнерська організація EdCamp Ukraine[12]. Ми якось знайшли один одного — дві організації, разом зробили проект експертизи підручників, бо самотужки це було неможливо зробити. У цих самих проектах «Крона» співпрацює також із Міністерством освіти і науки України. Ще один наш партнер уже, мабуть, двадцять років — фонд імені Гайнріха Бьолля, його представництво в Україні[13]. Це унікальний випадок в історії, принаймні я не знаю такого, щоб два десятки років якийсь фонд-донор підтримував організацію. Ми абсолютні однодумці, однодумиці в питаннях, що таке гендерна нерівність і як її побороти.
І.: Ви співпрацюєте з МОН у гендерному й антидискримінаційному напрямі. Які результати вашої діяльності, що було цікавого, що ви зробили?
О. М.: Це почалося три роки тому, коли було створено робочу групу з питань гендерної рівності і протидії дискримінації в освіті. Потім, що дуже важливо, у МОН з’явилася посада — радниця міністерки освіти з гендерних питань і питань дискримінації, нею стала Олена Масалітіна[14]. На той момент вона була експерткою «Крони», і вона також програмна координаторка EdCamp Ukraine.
Це було дуже непросто — прийти в міністерство і сказати: «Люди, у нас є великий шмат проблем, давайте щось робити». Треба віддати належне цій команді МОН, міністерці Лілії Гриневич особисто, заступнику міністерки Роману Гребі, апарату МОН — ці люди добре розуміють, у чому проблема, дослухаються до наших рекомендацій, без їхньої підтримки не була б можливою та ж таки експертиза підручників. І таких проектів немає ніде у Європі: коли ми розповідаємо десь за кордоном, що в Україні відбувається антидискримінаційна експертиза підручників, люди дуже дивуються, адже про щось таке тільки починають замислюватися, а в Україні це вже є і цим можна пишатися.
От ця робоча група — посередницька структура між нами, тобто експертною спільнотою, громадським сектором і державою. Наприклад, 2015 року було підготовлено документ під назвою «Стратегія впровадження гендерної рівності в освіту»[15]. Цей документ, якби його ухвалили, зробив би справжню революцію в системі освіти. Та наразі сильний спротив чинять праворадикальні і релігійні організації, які всіляко намагаються відтягнути його затвердження, вступити в дискусію, поки що цілком цивілізовану. І хоча на нашому боці законодавче підґрунтя, бо ми діємо винятково в межах законодавчих норм, люди традиційних поглядів часто не хочуть нічого цього чути — їм достатньо посіяти моральну паніку в суспільстві. Це, в принципі, нормальний процес для держави, якій лише 27 років.
І.: На вашу думку, чи поширено феміністичні ідеї серед чоловіків в Україні?
О. М.: Якщо мене брати як експерта, тому що я чоловік, то це буде не дуже чесно, бо я «не той чоловік», власне. Однак дедалі більше чоловіків молодого й середнього віку розуміють, що в гендерній рівності щось є. Принаймні вони вже не кажуть, що вона повинна тільки сидіти вдома, дедалі більше татів гуляють з дітьми.
Та поки що я це бачу насамперед у великих містах. У невеличких містах, селах це складніше, там інший устрій і соціокультурний контекст. Проте зміни потрошку відбуваються. Ще десь через 10–20 років це перетвориться на чоловічий дискурс, а бути феміністом, може, стане навіть модно. А за десять років якраз підростуть ті, хто нині вчаться за тими підручниками, і коли ці діти визначатимуть розвиток суспільства, тоді й буде реальний прорив.
І.: Ваше оточення — друзі, родина, колеги — підтримують вони ваші ідеї і діяльність?
О. М.: Так, звісно. Єдине, для мене є дуже непростий маркер... Річ у тім, що два з половиною роки тому народилася моя донька, і у нас із дружиною були партнерські пологи. Частина людей з мого кола не могли зрозуміти, навіщо я брав у цьому участь. Для мене ж було дивно, як можна дев’ять місяців бути поруч з дитиною, а тоді, коли ти потрібний найбільше, сказати: «Усе, дорогенька дружина, тепер ти сама». Та ще й піти з друзями пити, як в анекдотах.
Якби чоловіки робили це частіше і не просто були присутніми, а залучалися, допомагали, то їхнім партнеркам було б легше. Лікарі і жінки, які пройшли через це, кажуть, що пологи проходять набагато легше, коли чоловік поруч, і навіть минають швидше.
Дуже цікава деталь, про яку мені розповіли і моя дружина, і дружина мого друга (у них теж були партнерські пологи). У певний момент, коли лікарі казали моїй дружині, що їй треба робити, вона їх наче не чула, а чула тільки мій голос. І якби я не переказував їй, що робити, ото була б біда. Розумієте, в чому проблема?
Партнерські пологи в Україні — це нині вже кожні другі пологи, і для мене це маркер. Не участь у партнерських пологах, а як люди сприймають це, бо певна кількість людей чомусь були в полоні стереотипів, наприклад, ніби після партнерських пологів ви більше не зможете займатися сексом, бо відчуватимете відразу. Маячня! Це, мабуть, одинокий випадок, коли моє оточення справді розкололося на дві частини. А взагалі моє основне коло спілкування — люди з двох згаданих організацій, які працюють разом, і вони просто не можуть бути якимись неадекватними, бо інакше вони не були б поруч зі мною.
І.: З якими, можливо, ще проблемами і непорозумінням ви стикалися як чоловік?
О. М.: Мене шокують дві речі. Перше — коли приїжджаєш на якийсь захід, на конференцію, тебе радо зустрічають і кажуть: «Ой, ви у нас сьогодні на почесному місці, сідайте, будь ласка». І навіть на гендерних конференціях у чоловіків особливе місце. Ми приїхали поговорити про патріархат, а вони пропонують зайняти почесне місце.
Другий момент — це коли ти розповідаєш щось фахово, цікаво, а тобі не вірять тільки тому, що ти чоловік. Це буває дуже рідко, але буває, при цьому кажуть, що чоловіки не можуть займатися цією темою. Частка правди в тому є, бо я справді не можу пережити жіночий досвід. Та якщо ти вивчаєш якусь тему дуже довго, багато років і знаєш безліч лайфхаків, знаєш статистику, як із цим працювати, то все-таки, вважаю, продуктивніше почути послання, а не дивитися одразу на те, хто це послання висловлює. Це теж певна проблема — невелика група людей, які не сприймають чоловіків, дружніх до фемінізму.
І.: Які найбільш негативні наслідки патріархатних відносин, на вашу думку?
О. М.: Я навіть не знаю жодних позитивних. Ну, реально не знаю. Патріархат — це такий устрій і в головах, і в суспільстві, коли все чоловіче вважається важливішим. І в цієї групи чоловіків є привілеї, і це визнається нормальним, мало того, ніхто не запитує чому. І коли ти запитуєш дітей у школі або студентство в університеті, з’ясовується, що вони про це ніколи критично не думали.
І.: Що для вас означає бути чоловіком?
О. М.: Цікаве запитання. Насправді бути чоловіком — це велика трагедія. Уявіть, ви народилися чоловіком, виросли, причому в абсолютно нормальній егалітарній атмосфері. У вас абсолютно демократичний світогляд. А потім вам розповіли, що група, до якої ви належите, спричинила дуже багато проблем в історії людства. Вона панівна, пригнічує інші групи. І ти до неї належиш. Оце подвійний стрес.
Перше — це розуміння, що накоїла група і що ти є її частиною. А ти не хотів цього, не обирав це. Друге — те, що ти користувався привілеями, які насправді не заслужив. Ще є й третє — а що можна зробити, щоб якось виправити це. Є почуття того, як складно це зробити.
І.: Які у вас плани чи мрії на найближче майбутнє, проекти, ідеї?
О. М.: Ми хочемо далі робити експертизу підручників. Коли я побачу, що видавництва України враховують всі 100 % зауважень експертної спільноти і це стало нормальним, тоді я скажу, що ми цей процес завершили.
У нас є цікава ідея щось зробити з дошкільною освітою. Бо ми розуміємо, що багато гіркого коріння насправді не в школі починається, а набагато раніше. Я кажу про певні зрушення в програмах дошкільної освіти, але це плани на другу половину 2019 року щонайменше.
Нам дуже цікаво просувати фемінітиви в Україні. Якщо в мові немає жінки, то її немає й у свідомості людини, бо є таке поняття як «мовна картина світу». Це дуже складне питання, але оця, умовно кажучи, «мовна революція» — якраз те, чим ми хотіли б займатися в найближчі кілька років.
А взагалі, я дедалі частіше думаю, на скільки мене ще вистачить. Коли спілкуєшся з людьми, які займаються гендерними дослідженнями або були феміністками у Європі, вони кажуть: «Олегу, 10–15 років максимум, ти не зможеш так довго йти проти системи, згориш». І от уже десь років сім ми активно цим займаємося, а останні чотири роки дуже активно. І так, це дуже складно, коли довкола кажуть: «Дурні, що ви наробили? Ви хочете зруйнувати інститут сім’ї?» А у тебе своя чудова сім’я, на яку мені страшенно не вистачає часу, а хочеться, наприклад, проводити час зі своєю донькою.
Є такий таємний план — щось зробити з таймінгом, якось реструктурувати 2019 року своє життя, щоби просто було трішки більше часу на себе і на сім’ю.
Інтерв’ю підготували в рамках курсу «Маскулінність і чоловічі студії» восени 2018 року студентки 4 року навчання кафедри соціології Національного університету «Києво-Могилянська академія» Таїсія Жерносєкова, Валерія Клименко і Дар’я Христич.
Авторка ідеї і редакторка інтерв’ю Тамара Марценюк.
