Інтерв’ю з Ігорем Сердюком про історичні аспекти маскулінности в Україні

Інтерв’ю підготували в рамках курсу «Маскулінність і чоловічі студії» восени 2019 року студентки 4-го року навчання кафедри соціології Національного університету «Києво-Могилянська академія» Маргарита Прокудіна, Дар’я Щербина і Катерина Щирба.

Авторка ідеї і редакторка інтерв’ю — Тамара Марценюк.

Ігор Сердюк[1] — доктор історичних наук, професор кафедри історії в Полтавському національному педагогічному університеті імені В. Г. Короленка, завідувач Центру історико-антропологічних досліджень ПНПУ. Співредактор історичного порталу historians.in.ua[2]. Співорганізатор щорічної серії наукових заходів «Історія. Гендер. Сексуальність. Полтава»[3] та серії публічних лекцій, присвячених проблемам фемінізму і гендерних студій.

Наукові інтереси історика — історична демографія, соціальна історія Гетьманщини, історія дитинства та цифрова гуманітаристика. У 2010 році в Національному університеті «Києво-Могилянська академія» захистив кандидатську дисертацію «Полкові міста Гетьманщини середини ХVІІІ ст.: історико-демографічний вимір (на прикладі Ніжина, Переяслава й Стародуба)». У 2018 році в Запорізькому національному університеті захистив докторську дисертацію «Дитина й дитинство в Гетьманщині: соціально-історичний та історико-антропологічний виміри».

Отримував гранти Міжнародної асоціації гуманітаріїв (МАГ) та Наукового товариства імені Шевченка у США.

Ігор Сердюк відомий на Полтавщині як спортивний турист. У 2019 році отримав гран-прі фестивалю аматорських фільмів «Туристичний Оскар»[4].

Сторінка на GoogleScholar:

https://scholar.google.com.ua/citations?user=vMd6FToAAAAJ&hl=uk

Сторінка у Вікіпедії

Вибрані праці:

• Маленький дорослий: Дитина й дитинство в Гетьманщині XVІІІ ст. — К.: К.І.С., 2018[5] (рец.: https://krytyka.com/ua/reviews/malenkyy-doroslyy-dytyna-ta-dytynstvo-v-hetmanshchyni-xviii-st)
• Полкових городов обивателі: історико-демографічна характеристика міського населення Гетьманщини другої половини XVIII ст. — Полтава: АСМІ, 2011. — 304 с.
• Повторні шлюби в Гетьманщині у другій половині XVIII ст. (за даними метричної книги Христорождественської церкви містечка Яреськи Миргородського полку) // Краєзнавство. — 2010. — № 3/4. — С. 47–55.
• Баба-повитуха в населенні ранньомодерного міста (за даними статистичних джерел) // Краєзнавство. — 2009. — № 3/4. — С. 214–221.

— Беручи до уваги ваші наукові інтереси, хотіли б поцікавитися, що таке історична демографія.

— Наразі це самостійна дисципліна на перетині історії, демографії, медицини, соціології. Вона вивчає основні характеристики населення: вік, стать, шлюбність, народжуваність, смертність, тривалість життя. Історична демографія послуговується категоріями й методами класичної демографії, які застосовуються до джерел, що формувалися в достатистичну добу, тобто зовсім не призначалися для демографічного аналізу.

Наприклад, ми рахуємо співвідношення чоловіків і жінок, коефіцієнти маскулінности і фемінности, аналізуємо різні вікові групи. На перший погляд, це нудно й сухо. Однак отримані числові значення, графіки, співвідношення вимагають пояснень, а їх пошук — це якраз і найцікавіше.

Уявімо, наші підрахунки показали, що в населенні якогось українського міста ХVІІІ ст. зросла чисельність жінок. Тоді ми визначаємо, коштом якої вікової категорії це відбулося, і бачимо, що в місто прийшли наймити, серед них традиційно більше було дівчат. Або ж аналізуємо шлюбну поведінку. Здавалося б, що там аналізувати — брали шлюб рано (13–15 років), не розлучалися і т. д. Проте щодо «козацької України» це стереотип. Історична демографія показує, що середній вік вступу в перший шлюб для чоловіків був 21–23 роки, а для жінок — 19–21. Маючи такі дані, ми бачимо зовсім інший контекст і намагаємося дати відповідні пояснення.

В поході Марамороськими горами (Карпати, січень 2020 р.)

— Ми розуміємо, що робота істориків — це об’єктивно оцінювати наявний фактаж. Скажіть, будь ласка, яка ваша думка з приводу того, що історію писали чоловіки і ми змушені шукати голоси жінок крізь призму пригнічення. Отже, ми не можемо об’єктивно визначити внесок і чоловіків, і жінок у певні історичні події?

— Я не казав би, що сучасний історик може аж так категорично стверджувати, що він об’єктивний і пише так, як було насправді. Історик працює з джерелами в рамках своїх дисциплін, він послуговується певними науковими концепціями й категоріями, спирається на певний науковий досвід, освіту, він є продуктом певного середовища.

Тобто ми маємо таке собі конструювання минулого через суб’єктність історика (це про об’єктивність). Що ж до голосів жінок, то домодерна культура патріархальна, відповідно мова джерел патріархальна, їхні творці — майже винятково чоловіки. До того ж чи не всі «мої» джерела зазнали істотного впливу Святого Письма, норм християнської моралі, теж тотально патріархальних.

Це, до речі, приглушувало не тільки жіночі, а й дитячі голоси. Я говорю саме «приглушувало», бо категорія «пригнічення» надто сучасна й оціночна. У той час не знали, що може бути інакше, адже на таких відносинах покори і підпорядкування ґрунтувався світ християнської людини.

— Як ви щойно згадали, у сфері ваших інтересів якраз історія дитини, дитинства в Гетьманщині. Чи можете ви відповісти, що так вплинуло на розвиток відлучення чоловіків, відсторонення від татівства і чи нині наслідки цього токсичні для самих чоловіків?

— Наше сучасне суспільство великою мірою використовує домодерні традиції, які так чи так функціонують і в сучасній системі цінностей. Очевидно, можна спробувати розгледіти тяглості і спадок Гетьманщини, тільки це треба робити обережно, усвідомлюючи, що за риторикою (наприклад, політичною) часто немає реальних практик.

Повертаючись до «мого» часу, то тоді істотною практикою була гендерна сепарація, зокрема змалечку культивувався відповідний розподіл праці. Маленькі хлопчики — це вже підпаски, це яскраво описав Остап Вишня (дорослішання від гусей до корів, свиней, овець). Натомість дівчинку через мініатюрних ляльок, посуд привчали до жіночої праці, зокрема доглядати за маленькими братиками, сестричками. Тобто тогочасна культура чітко знала, що жіноче і що чоловіче: від роботи до одягу, простору, соціальних ролей, активностей, сфер відповідальности. І от цей поділ сприяв ізоляції, відокремленню чоловіка від дітей — від немовлят обох статей і від старших дівчаток.

Такі практики ми з вами спостерігаємо через акцентовані літературні образи та відповідні уявлення про «минуле». Скажімо, не козацька це справа — баблятися з немовлятами. Вплив таких стереотипів суттєвий. Сьогодні деякі тати можуть соромитися того, що вони міняють підгузок своєму маляті чи роблять іншу домашню роботу, яку чомусь уважають жіночою, хоча цей поділ сам по собі абсолютно вже не відповідає часу.

Із сином Святославом біля пам’ятника Даніелю Крману (с. Жуки, 14 жовтня 2019 р.)

Про таке відсторонення слід завважити, що раніше маленька дитина до певного віку була істотою безстатевою, яка ще не повністю належала цьому світу, не вважалася повноцінним членом християнського соціуму. Це особливо помітно по одягу на старшинських портретах, простежується і в приватних документах. Навіть вельможі дуже високого рангу пригадують, що їхнє дитинство пройшло в селі, де до п’яти-шести років вони влітку і взимку бігали в одній лише сорочечці. Тобто до певного віку сорочечка була універсальним одягом.

А сьогодні в крамниці дитячого одягу запитують при купівлі бодіка для новонародженого: «Вам рожевий чи синенький?» Ти запитуєш: «А яка різниця?» — й отримуєш відповідь: «Ну, для хлопчика чи дівчинки?» Є також відповідні малюнки, персонажі тощо.

У «моєму» суспільстві такого ще не було, бо не було індустрії дитячого й такого подібного. Релігійна традиція вимагала статево диференційованого одягу від семи років. Це пов’язано з набуттям так званої «церковної дієздатности». Ще важливий момент, пов’язаний із набранням дитиною суб’єктности в очах батьків. У старшинських щоденниках бачимо, як старшина згадує своїх найменших діток неперсоніфіковано, без означення статі, але потім вони підростають і їхні батьки починають згадувати їх на ім’я, проводити з ними час, тобто включаються у виховання, але тільки хлопчиків.

— Так, дякуємо, дуже цікаво! А що ви можете сказати про так звані «материнські інстинкти» і кому, на вашу думку, доцільніше приділяти більше уваги у вихованні дитини?

— Я думаю, і татові, і мамі — всім потрібно включатися у виховання, бути рівноправними партнерами. А в інстинктах я не фахівець, про такі матерії в сьогоденні повинні говорити соціологи, психологи чи медики.

Як історик я можу говорити хіба про конструювання модерної моделі материнства, відповідних почуттів, про що свого часу дуже добре написала Елізабет Бадінтер[6]. У своїй класичній праці вона показала, зокрема, як Просвітництво у Франції за посередництва держави формувало нову модель, своєрідну моду на материнську любов, наповнену емоціями, потребою бути з дитиною. Доти вельможні жінки і навіть представниці «середнього класу» одразу після народження віддавали своїх дітей годувальницям, по суті, позбувалися їх і дуже рідко бачили. Бадінтер наводить приклад знаменитого Шарля Талейрана, якого в такий спосіб «зіпхнули» через кілька годин після народження і який майже не бачив матері. На жаль, такі важливі книги досі не перекладено українською, а це поглиблює наше незнання з цієї тематики.

Із сином Святославом (весна 2019 р.)

— Чи вважаєте ви себе феміністом?

— Чесно кажучи, спеціально не задумувався над таким питанням. Особисто для мене фемінізм ототожнюється з інтелігентністю, освіченістю, правосвідомістю, це щось, що сьогодні має бути притаманним «за замовчуванням».

З іншого боку, я розумію, що фемінізм в Україні (й у світі) — явище дуже неоднорідне, множинне, ми можемо говорити про багато різних фемінізмів і бачень того, хто є феміністкою чи феміністом, якою мірою і в яких іпостасях.

— Що особисто ви вкладаєте у слова «маскулінність» і «фемінність»?

— Я історик ранньомодерної доби, і тут найперше мені спадають на думку категорії патріархального, маскулінного й фемінного в мові моїх джерел. Джерел, де жіноче постійно приглушене, де жінка на задньому плані, безіменна, безголоса, бо замість неї говорять чоловіки. Звісно, тут можуть бути винятки і регіональні особливості, як показують, наприклад, чудові дослідження Наталі Старченко про жінок у шляхетському соціумі. Та мені йдеться насамперед про Гетьманщину і простолюд, а також про відповідні тяглості.

Згаданий історичний контекст особисто для мене нещодавно осучаснився й актуалізувався — я теж переживаю і здобуваю досвід татівства. Це вже приватний, часто емоційний і інтуїтивний досвід, який, проте, цікаво аналізувати крізь призму історії. Мене вразило, скільки патріархального і традиційного успадкувало наше сучасне суспільство з домодерної культури.

І тут не тільки домінування маскулінного, а й специфічна монополія на сфери, традиційно визначені як фемінні. Важливо, що йдеться не тільки про відсторонення чоловіків, а й про таке їх окреслення самими жінками. Наприклад, мені цікаво спостерігати, як округлюються очі у працівниць органів соцзабезпечення, коли я заходжу оформити якісь документи, пов’язані з батьківством. Вони чомусь завжди запитують: «Ви що, не могли це як усі нормальні люди оформити на маму?» А на заняттях у центрах дитячого розвитку майже винятково мами. Я доволі часто приходжу в таку групу разом зі своїм сином і ще жодного разу не перетинався там з іншими татами.

Презентація книги Ю. Волошина «Козацька феміда» (Полтава, 2019 р.)

Я свідомий того, що наводжу занадто конкретні і приватні приклади, але вони про те, що навіть родини, не затиснуті в лещатах патріархальности, стикаються з різними формами суспільного тиску, з нав’язуванням традиційних уявлень про маскулінне і фемінне. Як на мене, парадокс у тому, що така модель ускладнює батьківство, до того ж і татівство, і материнство. Останнє більшою мірою, особливо в контексті недооцінености жіночої праці, стереотипів про матерів (як гірших працівниць тощо), уявлень про «добру матір». Однак і якісне татівство від цього теж страждає.

— Як ви ставитеся до чоловіків у декретній відпустці?

— Абсолютно позитивно. Я сподіваюсь, в Україні настане час, коли стимулюватимуть рівне перебування в декреті чоловіків і жінок, створюватимуть нормальні можливості для цього. Це важливо і з огляду на необхідність повноцінної реабілітації жінки після пологів та нон-стоп перших місяців догляду за малям, і з погляду можливостей для тата краще зрозуміти свою дитину, бути рівним партнером у вихованні, домашній роботі.

Моя дружина Надія вийшла на роботу після шести місяців декретної відпустки, я ж тоді добував останні місяці докторантури з майже готовою дисертацією і мав можливість цілоденно бути із сином. Це було чудове літо, прекрасний і безцінний досвід. На жаль, більшість уважає чоловіка і декрет несумісними явищами. Тут побутує сильний конформний тиск, але тим більшу повагу викликають такі тати. Показово, що їх небагато. Серед моїх знайомих лише один був у повноцінній, офіційно оформленій декретній відпустці.

— Скажіть, будь ласка, що для вас традиційна сім’я і що ви вкладаєте в цей термін?

— Стосовно сучасного суспільства для мене цей термін не є засадничим. Я волів би, щоб говорили про щасливу, гармонійну партнерську родину. І буду радий, коли саме ці матерії розумітимуть під цим означенням. Проте сьогодні буває, що під словом «традиційна» приховують певний тиск, мовляв, так треба, так історично склалося. У такому контексті традиційна родина — це тато, мама, трійко діток (щоб забезпечити демографічний ріст). Він тяжко працює, щоб забезпечити родину, і ключове слово тут — «тяжко», інакше немає драматичного надриву. Вона вірна дружина, хороша домогосподарка, мати і берегиня. Такі сепарування й рольові акценти побутують навіть на рівні мови, скажімо, ми часто чуємо характеристику «вірна дружина», а от про чоловіка скажуть радше, що він дбайливий.

На презентації книг Сергія Плохія у Полтаві (листопад, 2018 р.)

— Ви могли б розповісти про історичні передумови виникнення конструкту маскулінности?

— Мені важко про це говорити. Не зважаючи на тезу про те, що до певного часу історія України взагалі писалася чоловіками і про чоловіків, маскулінні студії в Україні абсолютно не розвинуті. Я сказав би, що чоловіча історія у нас суттєво поступається жіночій: інституційно, сюжетно, числом досліджень, відсутністю спеціалізованих видань тощо.

Тому формування традиційної і сучасної маскулінности на українському матеріалі ще належить дослідити. Це цікаве поле для дослідження, зокрема з позицій того, як відповідні образи вмонтувала в нашу культуру класична література. Я, наприклад, із задоволенням почитав би про те, як сформувався класичний образ ідеального чоловіка-козака — з люлькою і бандурою, котрий випив відерце горілки, співає сумні пісні й зажурено думає про високі матерії. Такий собі козак Василь у виконанні Івана Миколайчука з фільму «Пропала грамота». До речі, виписування таких маскулінних образів неможливе без протиставлення жіночим. Біля хороших козаків жінки як не відьма чи стерва, так безіменна прислуга. Вони про високе не думають (максимум про чобітки чи намисто), а пораються по господарству. Хто з пересічних українців отак навскидь може сказати, як звали дружину Тараса Бульби? Ці образи міцно вкорінено в нашу культуру, але і вони змінюються, адже сьогодні великий вплив мають ЗМІ, інтернет, попкультура тощо. Вони можуть як деконструювати традиційні уявлення, так і посилювати їх, подавати у якісно нових інтерпретаціях.

— Так, нас більше цікавить якраз той факт, що ви історик і все можна проаналізувати в історичній перспективі, які були передумови такої ситуації.

— Я краще наведу кілька конкретних прикладів із козацьких літописів (як попередників літератури ХІХ століття). Автори цих літописів дуже детально описують головних персонажів, батальні події, канву політичних перипетій, але геть вільно згадують «жіноче» і «дитяче».

Наприклад, усі ми знаємо про Богдана Хмельницького і його синів Тимоша та Юрія, а про інших хлопчиків із його родини невідомо. На цьому тлі показова версія початку Хмельниччини, сконструйована Григорієм Грабянкою. Вона починається з того, що Хмельницький хоче викрасти грамоту, яку нібито дав польський король полковнику Пушкареві. Аж зненацька жінка Хмельницького народжує! Отак раптово й зручно. Далі Хмельницький запросив Барабаша бути кумом, на хрестинах його напоїв, украв грамоту і, поки новоспечений кум спав п’яний, майбутній гетьман поїхав на Запоріжжя починати «Визвольну війну українського народу».

Згодом цю версію широко ретранслювали у відповідних піснях тощо. Якщо в неї вчитатися, із сучасного погляду це абсурд — запросити когось на хрестини своєї дитини, вкрасти важливу річ і кинути обікраденого й озлобленого ворога наодинці зі своєю дружиною й новонародженою дитиною. Однак тоді, коли конструювався цей текст, читач про абсурдність і не подумав би, бо жінка й маля були неважливими. Настільки неважливими, що «літописець» навіть не вказує ім’я і стать дитини і далі про неї геть не згадує.

Ми бачимо, як жіноче, дитяче використовують як інструмент, тло для посилення образів чоловічих персонажів. Так само у Самовидця є маса згадок про Дорошенка (переважно негативних) і лише одна про його дружину: як вона зрадила чоловіка і «Сонце Руїни» мусив кидати всі свої завоювання на Лівобережжі й спішно рухатися до Чигирина.

З Юрієм Волошином на презентації книги «Маленький дорослий» (квітень 2018 р.)

— Так, було б цікаво освіжити в пам’яті текст. Скажіть, от якщо згадати Троянську війну або схожі за мотивами події, які розгорнулися через жінку. Жінка тут виступає як інструмент доведення влади, ієрархії, ніби вона честь чоловіка.

— Так, це стандартні образи, коли жінка — причина нещасть або ж вона штовхає в довгі небезпечні мандри. Для нас актуальніший класичний приклад про Адама, Єву і гріхопадіння. Кожен християнин знає, що ми живемо не в Раю лише тому, що жінці схотілося яблука і вона не послухала чоловіка. Крім цього засадничого, є потужний наратив різноманітних локальних сюжетів, як-от про доброго Вакулу й Оксану в Гоголя, або й реальні справи про відьомство, про що є прекрасна книжка Катерини Диси[7].

Християнський наратив довгий час плекав думку, що жінка нечиста. Це дуже потужна категорія, яка протиставляється святості. Її використовують повсякчас, адже жінка нечиста під час місячних, вона нечиста після пологів і потрібна окрема процедура для її очищення — введення у храм і так далі. На те, що саме жінка «не така», вказують біблійні сюжети про бездітність. Остання сприймалася як хвороба, а отже, як покарання за гріхи. Тут завжди винуватили жінку. Це чітко накладається на біблійні розповіді. Наприклад, живуть батьки Богородиці Йоаким і Анна, вона не може народити, але на старість Бог винагороджує його за праведність і вона народжує йому сина! Тобто логіка така, що народити не може вона, а винагороджують його!

— Розкажіть, чи були у ХVІІ–ХVІІІ століттях особи, які мали в сучасному розумінні профеміністичні погляди?

— Ні, думаю, що ні. Хоча, знаєте, я іноді читав тексти на кшталт «Княгиня Ольга — перша українська феміністка». Погляди будуть профеміністичними тоді, коли жінка не просто вважатиме себе рівноправною в чоловічому світі, а вважатиме такими й інших жінок. Чи погодилася б та ж таки умовна Ольга, що її невістка — рівня її синові? Очевидно, що ні.

Треба розрізняти випадки, коли жінка займала чоловіче місце, себто виконувала патріархальну роль, і фемінізм. Справді, у Гетьманщині жінки іноді були дуже помітними, але найчастіше тоді, коли ставали вдовами й успадковували статок чоловіка, статус голови домогосподарства. Цей статус міг бути тимчасовим, доки не підростали діти і не заявляли про свої права. Наголошу, що в таких випадках найбільше важило, ким був покійний чоловік.

В історії Гетьманщини винятковою постаттю є Анастасія Скоропадська[8] — дружина гетьмана Івана Скоропадського, дуже активна, жорстка і діяльна жінка при набагато старшому чоловікові. Про них склали яскраву приказку: «Іван носить плахту, а Настя — булаву». Тобто Скоропадська справді мала вплив ще при живому чоловікові, а після його смерти впливала на великий старшинський клан. Однак про те, що вона висловлювала феміністичні в сучасному розумінні погляди, ми нічого не знаємо.

— Чи були розбіжності в розумінні чоловіками гомосексуальности і гетеросексуальности в досліджуваний вами період порівняно із сьогоденням?

— Гомосексуальність — це була табуйована тема, відповідно вона дуже мало фігурує в джерелах. Мені пригадується буквально кілька таких архівних справ і лише одна наукова стаття авторства Олега Репана в журналі «Соціум». Ідеться про те, як один сотник у поході зґвалтував козака, молодого хлопця. Олег Репан назвав статтю «“Шпетная окказия” варвинського сотника Павла Ладинського»[9]. У заголовок він виніс цитату зі справи: слово «шпетна» означає гидка, потворна, брудна. Тобто йшлося про настільки огидний казус (оказію), що самі слідчі не знали, як толком підступитися до цього.

Гомосексуальність уважалася огидним гріхом, за який потрапляють у Пекло. У часи Гетьманщини людина завжди перед очима, її контролювали громада, родина. У селі чи місті з порівняно нечисельним населенням такі зв’язки були неможливі. Крім того, вони означали для людини втрату соціального капіталу. Спільнота не стала толерувати б це. З погляду історичного контексту, ми маємо дослідження про гомосексуальність, які стосуються другої половини ХІХ — початку ХХ століття. Показово, що вони розглядають гомосексуальну поведінку як практики, притаманні найперше великим містам і специфічним міським соціальним категоріям. Суспільство ж Гетьманщини функціонувало в абсолютно іншому соціальному контексті.

До речі, якщо говорити про наші ідеалізовані уявлення про «золоте минуле», то, на мою думку, нині вони можуть перешкоджати толеруванню гомосексуальности. Апелювання до історії, традицій тощо використовують як інструмент у дискусіях про сучасні практики, поведінки, ідентичності. І проблема тут не лише в нав’язуванні минулого, а й у вибірковому, інструментальному застосуванні тих чи тих стереотипів, нефахової інформації для просування певної ідеології.

З пам’ятним подарунком після презентації книги Тамари Марценюк «Чому не варто боятися фемінізму» (Полтава, травень 2019 р.)

— Наразі в академічному середовищі гендерні студії — радше міждисциплінарний продукт. На вашу думку, хто має читати подібні дисципліни і чи потрібні вони як обов’язковий предмет усім спеціальностям?

— Я вважаю, що гендерні студії повинні бути складником різних дисциплін. Тобто не обов’язково це мусить бути якийсь однаковий для всіх спеціальностей предмет на зразок базового курсу філософії. Відповідні кейси були б дуже корисними для істориків, культурологів, соціологів, філологів. Я згадую насамперед ті дисципліни, які ближчі до моєї сфери. З іншого боку, думаю, що колеги з інших галузей наведуть свої аргументи.

На жаль, такі ініціативи не завжди знаходять підтримку, наражаються на неприйняття. Я знаю, що в нас у Полтаві такий курс (чи курси) впроваджувала Олена Стрельник[10], дуже авторитетна дослідниця, але адміністрація її вишу не побачила в цьому потенціалу.

Загалом же фаховий історик не може оминути гендерні питання. Навіть банальні студії судової документації не уникнуть розважань про чоловіче й жіноче, голоси чоловіків і жінок, як це сказано вище. Коли ми говоримо про історичну демографію, то на етапі трактування даних ми зобов’язані роздумувати про патріархальне, маскулінне, фемінне.

Отже, ми однаково приходимо до потреби володіти відповідним категорійним апаратом, знати засадничі тексти, які можуть бути фундаментом для вужчих досліджень. Тут дуже відчувається брак відповідних ресурсів, видання перекладів, але, що дуже важливо, є запит і інтерес.

Свого часу ми з ініціативи редактора сайту historians.in.ua Володимира Маслійчука[11] започаткували серію заходів «Історія. Гендер. Сексуальність. Полтава». Крім відповідних «круглих столів», ми організовували лекції відомих дослідниць гендерних студій, котрі розповідали про свої напрацювання. Нашими спікерками були Олена Стрельник, Марія Маєрчик, Тамара Марценюк, Надія Чушак, Тамара Гундорова, Наталя Старченко. Важливо, що всі лекторки мали дуже хорошу й широку аудиторію. Вони артикулювали надзвичайно цікаві потужні речі, які пізніше проявлялися в дослідженнях відвідувачів/ок цих лекцій. Щоразу мене вражало, скільки слухачів/ок приходило і які питання вони ставили. Тобто серйозний запит на гендерну тематику відчувався навіть у провінційній Полтаві, і це чудово. Ми з Володимиром усе ще сподіваємося продовжити цю традицію, якщо знайдемо відповідну підтримку!

Прогулянка Полтавою після лекції Тамари Марценюк на серії заходів «Гендер. Історія. Сексуальність. Полтава» (березень 2017 р.)

— Так, дякуємо вам. І насамкінець важливе питання до вас: чи варите ви борщ?

— Так! Так, я варю борщ і не тільки борщ. На жаль, останнім часом готую рідко і переважно нашвидкуруч. Востаннє борщ готував не вдома. У нашої родини є хобі — подорожі, мандрівки, походи. Ми з Надією (дружиною) мандрували по горах Кавказу, Тянь-Шаню, Карпатах, робили веломандрівки по Україні. Так от на виїзді я завжди готую і неодмінно борщ, а найбільше задоволення отримую саме від процесу приготування.