Інтерв’ю з Миколою Ябченком про гендерну нерівність та про стереотипи в українському суспільстві

Інтерв’ю підготували в рамках курсу «Маскулінність і чоловічі студії» восени 2018 року студентки 4-го року навчання кафедри соціології Національного університету «Києво-Могилянська академія» Дарія Куліш та Ольга Худецька. Авторка ідеї і редакторка інтерв’ю Тамара Марценюк.

Микола Ябченко[1] — громадський активіст, експерт із гендерної політики, менеджер комунікацій Українського жіночого фонду[2]. Має 15 років досвіду у сфері комунікацій, десять із них — у міжнародних організаціях і програмах, спрямованих на забезпечення гендерної рівности та підтримку прав жінок. Працював у Програмі рівних можливостей і прав жінок ЄС-ПРООН[3].

Член експертної робочої групи з упровадження гендерних підходів у роботу Міністерства України у справах сім’ї, молоді та спорту[4]. Попрацювавши керівником відділу зв’язків із громадськістю в цьому міністерстві, 2008 року почав професійну діяльність у сфері гендерної рівности і захисту прав жінок у «Програмі рівних можливостей та права жінок в Україні» ЄС-ПРООН (2008–2011). Працював комунікаційним координатором у програмі USAID «Здоров’я жінок України» (2012–2016). Нині продовжує діяльність, спрямовану на забезпечення гендерної рівності, як комунікаційний менеджер в УЖФ.

Розробляв комунікаційні стратегії для низки проєктів, зокрема для USAID «Здоров’я жінок України»[5] (2012) та для проєкту УЖФ за підтримки ЄС «Рівність заради безпеки»[6] (2018). Керував соціальними кампаніями з поширення ідей гендерної рівности та розширення можливостей жінок в Україні.

Координував конкурс відеороликів серед молоді «Ген рівності», у рамках якого було проведено GenderCamp, де молодь знайомилася з мистецтвом відео, основами гендерної рівности. Під час GenderCamp було знято дуже цікаві відеоролики на тему рівности[7].

Під керівництвом Миколи Ябченка було розроблено серію навчальних відео на тему гендерної рівности, зокрема серію ток-шоу на національному телебаченні проти домашнього насильства «Легко бути жінкою»[8], освітні фільми про гендерну рівність[9], серію фільмів про імплементацію підходу мобілізації громад для розширення можливостей (програми ООН–Жінки і представництва ЄС в Україні «Відновлення управління та сприяння примиренню в постраждалих від кризи громадах України», 2018)[10].

Батько двох синів — дев’ятирічного Ростислава й однорічного Арсена. Доглядав за ними протягом місяця в декретній відпустці, яку роботодавець радо схвалив, бо сповідує цінності відповідального батьківства і рівномірного розподілу обов’язків[11].

Гість на Громадському радіо[12]. Проводить тренінги, зокрема з Ольгою Веснянкою, з гендерно-чутливої журналістики[13]. Учасник Маршу за права жінок[14].

Микола Ябченко — прихильник всесвітнього руху HeforShe. 23 травня 2019 року разом з іншими феміністами брав участь у презентації україномовного перекладу книжки Майкла Кіммела і Майкла Кауфмана «Чоловіки про фемінізм» (Книголав, 2019)[15]. А 8 червня 2019 року в рамках Національного дня Швеції брав участь у дискусії «Чим рівність вигідна чоловікам?».

Вибрані інтерв’ю й коментарі

Update розібрався. Чим корисний фемінізм для чоловіків // https://update.com.ua/likbez_tag/update-rozbravsia-chim-korisnii-femnzm-dlia-cholovkv_n4032

5 книг про фемінізм і гендерну рівність від Миколи Ябченка // https://euprostir.org.ua/practices/139960

Коментарі на тему абортів // https://expres.online/discussions/koli-abort-poza-zakonom-analizuemo-praktiku-krain-de-obmezheno-pravo-zhinki-na-pererivannya-vagitnosti

Коментар про соціальну рекламу // http://www.korydor.in.ua/ua/ideas/social-advert-ukraina.html

— За яких обставин ви прийшли до фемінізму, що вплинуло на це?

— У цю тему я занурився 2008 року, коли працював у Міністерстві у справах сім’ї, молоді та спорту. Одного разу мене запросили на семінар з питань рівности. Коли я взяв у ньому участь, то був здивований, що взагалі такі проблеми існують: мені особисто як чоловікові раніше не доводилося з ними стикатися.

Дискримінувати людину через її стать — це нонсенс. Ну, чому жінка не може робити чогось лише тому, що вона жінка? Якщо людина не має якихось професійних здібностей — це одне, а лише через стать... Так само можуть дискримінувати і чоловіка, звісно, але чоловіків рідше в чомусь обмежують. Тому тут актуальніше говорити про проблему з правами жінок.

З особистого архіву

Я почав звертати увагу на ці аспекти і побачив, що все справді так, мені це стало важливо. Мене це питання турбує з позиції прав людини. Жінки виступають за фемінізм, тому що це несправедливість щодо них безпосередньо. Я як чоловік, котрий стоїть на профеміністичних позиціях, не можу сказати, що шукаю вигоду для себе.

Після семінару я зацікавився цією темою, озвучив кілька своїх думок, і мене запросили працювати в проєкт Програми розвитку ООН, який саме тоді починався і був присвячений питанням гендеру. З того часу, з 2008 року, це основна сфера моїх інтересів, і професійно я теж намагаюсь залишатися в цій темі.

— Як це сприйняло ваше оточення, коли ви з 2008 року стали на профеміністичні позиції?

— У сім’ї ми завжди дотримувалися того, що робота не ділиться на чоловічу й жіночу — конкретну справу робить той, хто має час. Якщо у мене час, я готую їсти, забираю дитину і займаюся нею, коли, наприклад, дружина їде у відрядження. Тож у сім’ї особливо нічого не змінилося.

Загалом в оточенні є люди, які мене поважають, але не поділяють моїх поглядів. Вони просто тримають свою думку при собі. Однак є й ті, кому моя позиція важлива, і вони починають замислюватися: якщо я вважаю, що це нормально, то й вони починають «приміряти» до себе профеміністичну позицію.

З особистого архіву

— Як саме чоловіки можуть допомагати жінкам у боротьбі за їхні права? І як участь чоловіків у боротьбі за гендерні права сприяє самим чоловікам?

— Дехто з радикальних феміністок уважають, що чоловіки-профеміністи, які намагаються приєднатися до жіночого руху або жіночих організацій, радше шкодять, бо ці поодинокі особи створюють ілюзію, ніби чоловіки теж, у принципі, всі нормальні. При узагальненнях ми не можемо говорити про проблеми у ставленні чи у вчинках чоловіків, адже у відповідь обов’язково наведуть приклад, мовляв, ось цей же от один нормальний. І це трошки змінює тон розмови.

У дечому я з цим погоджуюсь. Я часто бачу, як щойно чоловік стверджував, що він профемініст, і тут-таки починає щось вимагати від жінок, диктувати їм якісь умови. Це справді неправильно і непорядно. У цьому сенсі я погоджуюсь, що чоловіки повинні працювати насамперед із чоловіками, щоб змінювати ставлення до жінок.

Є такий рух HeForShe[16], який ініціювала система ООН. Це корисна ініціатива в плані роботи чоловіків задля прав жінок. Не жінки мають організовувати чоловіків і щось робити, а чоловіки повинні організовувати чоловіків. Як говорить моя улюблена Шерил Сендберґ[17], «Доки всі вважатимуть, що це жіноче питання, прогресу не буде. Чоловіки повинні усвідомити, що питання рівности — це питання суспільства загалом, тобто і їх так само». Доки всюди панує патріархат і чоловіки перебувають у панівному становищі, контролюють більшість ресурсів і ухвалення рішень, то саме вони передусім здатні усвідомити і змінити ситуацію.

Якось я читав книжку «Монологи вагіни»[18] і поліз на свою голову в інтернет шукати англомовний варіант. І на одному з форумів начитався чоловічих відгуків. Я не розумію, звідки береться ця чоловіча солідарність, коли абсолютно різні, я впевнений, люди — з різним рівнем освіти, досвіду, географією — всі як один встають і починають кричати, що це неправда, феміністки вигадали, і, навіть не читаючи, стверджують, що це повна маячня.

Я для себе провів таку аналогію. Згадав, як колись дивився фільм, у якому чоловік хворів на сказ, а вірус сказу боїться води. І коли цьому чоловіку на певному етапі розвитку хвороби дали склянку води, його почало дуже судомити. Він як особистість хотів цю воду випити, але вірус його так контролював, що тіло намагалося склянку перекинути, відштовхнути. У мене складається враження, що патріархат — це такий вірус, коли у людей вимикається мозок і вони, не здатні критично мислити, починають усе заперечувати.

Така сама ситуація була з кампанією #metoo[19], коли чоловіки, які стверджують, що ніколи не здійснювали небажаних сексуальних дій щодо жінок, однаково захищають людей, які доведено були ґвалтівниками. Може, вони вважають, що наявність чоловіків-ґвалтівників дискредитує всіх чоловіків. Так це ж нонсенс. Серед українців, як і серед будь-яких націй, є вбивці, але наявність убивць серед українців не примушує мене думати, що я вбивця. Я не розумію цієї дивної солідарности.

Моя колежанка йшла на роботу із сумкою з написом «Я феміністка». Якийсь чоловік на машині зупинився перед нею просто на пішохідному переході, не дав їй пройти, висунувся з вікна, крикнув їй «натягни собі на голову цю сумку», показав середній палець і поїхав. Я не розумію, що це було? Для чого це було? Водій продемонстрував, що він сильний, лідер, класний? Таке враження, що тут вмикається якийсь механізм самозахисту.

Можливо, суспільство винне в тому, що відбувається протиставлення жінок і чоловіків. Воно впливає негативно, бо загострює протистояння. Замість наближатися до спільної позиції ми віддаляємось. Фемінізм буває різний, і різні бувають позиції. Кожна течія має право на існування, і не мені як чоловікові розповідати феміністкам, який фемінізм сповідувати. Проте справді радикальні течії, які заявляють, що чоловіки взагалі — ґвалтівники, і про жодний діалог з чоловіками не може йти мова, — такий підхід деструктивний. Він так само загострює протистояння.

Я не вірю в те, що існує можливість революційно перевернути ситуацію, коли жінки отримають повний контроль і змінять усе. Ні, на жаль, це процес еволюційний, і потрібно говорити про спільні точки дотику.

Мені не дуже подобається, коли намагаються знайти якісь переваги в боротьбі за права жінок для чоловіків. Це якийсь консьюмеристський підхід. Ми говоримо про права людини.

У мене два сини, а могло бути дві доньки. Другий син народився недавно, і я не знав, хто це буде — дівчина чи хлопець. Я не хотів би, щоб моя донька отримувала меншу зарплату лише тому, що вона дівчинка. Я не хочу, щоб це було звичайною річчю — ляскати по сідницях чи обіцяти посаду тільки за умови інтимних стосунків. Або просто заявляти, що тобі освіта не потрібна, бо у тебе буде чоловік. А раптом не буде? Чоловіки живуть менше, от помре він раніше — і що? Ледь не половина юнаків у віці 16 років не доживуть до 60-ти. Що вона робитиме зі своєю маленькою зарплатою і «скляною стелею»? Я не хочу цього всього для своєї гіпотетичної доньки.

З особистого архіву

Утім, це теж корисливий мотив, бо я кажу про свою гіпотетичну доньку. А цього в принципі не повинно бути, ні з ким. У нас відбулася Революція гідности, ми боролися за справедливість. І виходить, що ми разом перемогли, а тепер ви повертайтеся собі на кухню — ми самі покеруємо, поділимо ресурси. Так не повинно бути.

— Чи казали колись вам знайомі чоловіки, що їхня позиція щодо фемінізму й гендерної рівности змінилася після спілкування з вами?

— Так, щоб прямим текстом хтось таке казав, то ні. Це, мабуть, і не заведено — визнавати зміну думки. Та, скажімо, з дописів у соцмережах я бачу, що лише один мій знайомий опонує мені, та й те, схоже, зі спортивного інтересу. А кількість тих, хто підтримує, постійно збільшується.

Є й така проблема — чимало жінок, які не поділяють ідей фемінізму. Це дає підстави противникам фемінізму заявляти, мовляв, який ще фемінізм, він же навіть жінкам не потрібен, нащо ви його тут просуваєте. Антигендерні рухи, як-от «Катехон», виробили певну тактику. Вони знайшли одну-єдину Олександру Скляр, яка почала з блогу «Першу феміністку я вбила у 16 років», нібито вона її вбила в собі. Я поважаю розумних ворогів, вони обрали правильний підхід, сказали: ось же є такі жінки, які проти гендерної рівності, ось вони. На 8 Березня вивели дівчат на марш із гаслами. Є підозри, правда, що ці гасла їм написали чоловіки з правих організацій, бо дівчата не могли до пуття озвучити свою позицію. Проте така інформаційна тактика дуже правильна.

Тут важливо, щоб жінки справді усвідомили можливість змін. Ми завжди так жили і не знали, що можна інакше. Жінки завжди йшли з роботи додому і там займалися дітьми, варили їсти, прибирали, мали ці години неоплачуваної репродуктивної праці — і це вважалося нормою. Чоловіки заробляли більше грошей, тому жінки погоджувалися на таке гарування. Важко пояснювати людям щось таке, про що вони не мають уявлення. Їм треба спробувати жити інакше — можливо, їм сподобається справедливий розподіл обов’язків.

З особистого архіву

Я ще розумію, у кам’яну добу потрібно було, щоб чоловіки завжди були готові діяти — йти полювати на мамонта чи воювати. Тепер часи змінилися, не треба бігати за мамонтом чи щодня воювати. Та ця практика — лежати на дивані, бо «раптом війна, а я стомлений» — збереглася. І це дуже дивно, адже навіть еволюційно непотрібні частини тіла атрофуються й відмирають. Практика нічого не робити і мати всі ресурси, звичайно, зручна, і просто так від неї ніхто не відмовиться.

Недавно у мене була бесіда про тюремні практики, і от дивіться, як цікаво. Тюремному світу притаманна гомофобія, а проте є традиція «опускати». При цьому той, хто опускає, тобто той, хто в активній позиції під час такого сексу, не втрачає свої позиції в ієрархії. Погано бути пасивним, тобто в ролі жінки. Я ніколи не заглиблювався в тюремну культуру, і мене це просто вразило. Тут погано зовсім не те, що чоловік із чоловіком має секс, а погано опинитися саме в «жіночій», пасивній позиції в сексі.

— Ви казали про проблеми, з якими стикаються жінки в Україні. Можете розповісти про них більше? Рішення, як з ними боротися, як правильно комунікувати меседжі для жінок?

Це дуже непросте питання. Є багато проблем, викликаних саме нерівністю і стереотипами. Стереотипи існують і щодо чоловіків, як і проблеми, спричинені нерівністю. За моїми враженнями, якщо всі породжені нерівністю проблеми поділити на чоловічі й жіночі, то десь 95 % стосуються жінок і 5 % припадають на чоловіків. Наприклад, чоловікам суд, як правило, не залишає при розлученні дитину. З одного боку, це проблема, з другого боку, більшість чоловіків це влаштовує.

Головне у вирішенні проблем нерівности — усвідомити, що якщо жити не за стереотипами, то життя може бути якіснішим, кращим. Якщо прийде усвідомлення справедливости, тоді буде легше ці проблеми вирішувати.

Торік відкрили понад 450 посад, які раніше для жінок було заборонено. Тепер популярна реакція — «я не хочу йти в шахту». Не хочеш — не йди. Тут питання про права, а не про примус. Є жінка, яка хоче працювати в шахті, — вона повинна мати цю можливість. Так само часто говорять, що жінці не місце на війні. А тут питання про професійність і мотивацію. Тому що є чоловіки, яких примусово мобілізували і вони на фронті спивалися. Їм навіть зброю не давали, бо вони там постійно п’яними ходили. А є жінка — мотивована, фахівчиня, хоче бути снайперкою, то в чому проблема? Коли в армії відкрили посади для жінок, це стало можливо за законом, але неофіційно командири дуже часто закон саботують.

З особистого архіву

У нас була історія з дівчиною-гранатометницею, яку зарахували бухгалтеркою, бо на той момент вона не мала права обіймати посаду гранатометниці. І от по документах вона сиділа в тилу з калькулятором, а по факту воювала на передовій із гранатометом. І коли затвердили наказ про розширення переліку посад для жінок-військовослужбовиць, ми її запросили на презентацію міні-фільму «Невидимий батальйон». Я спитав тоді, чи вона нарешті переоформилася згідно зі своєю реальною спеціальністю. А вона відповідає, що ні, бо командир сказав: «Не мороч голову, немає часу цим займатися». Навіть коли є закони, поки ти не почнеш боронити свої права — нічого не буде. Є організації, готові підтримати, але якщо немає людини, готової боротися за свої права, нічого не вийде.

Була ще одна історія: дівчину не взяли на офіцерські курси у Львові, вона в Академію вступала. Здійнялася буча, її багато хто підтримав. А дівчина потім каже: «Мені запропонували рішення. Цього року я не вступлю, я вступлю наступного». Одній людині дали подачку, затулили рот — і системно проблема не вирішилась, тому що 99 інших жінок, яких так само завернули, не маючи на те підстав, промовчали. Наступного року двісті дівчат подаватимуться і їх теж завернуть, бо системно проблему не вирішили. Одній щось запропонували, щоб вона більше тему не порушувала, і все.

Головне — щоб у нас у суспільстві з’явилася установка — свої права боронити не соромно, а нормально. Якщо ми хочемо жити в правовій державі, потрібно починати з маленького.

Мабуть, треба більше говорити про випадки сексуальних домагань, про які майже ніхто не говорить. Це в жодному разі не провина жінок. Багато людей думає, що це найпевніше нічим не закінчиться і тебе в кращому разі звільнять. Однак треба ж якось починати, бо якщо мовчати, то люди, які вдаються до сексуальних домагань своїх працівниць, почуватимуться безкарно, стверджуватимуться, бачачи, що це працює. І тоді нічого не зміниться.

Про менші зарплати в жінок. Люди можуть працювати в колективі і не знати зарплату одне одного. Багато супротивників у боротьбі за права жінок заявляють, що це не за одну й ту саму роботу різна зарплата, а це різні роботи. Жінка, мовляв, менше робить, обіймає менш шкідливі і менш відповідальні посади. Та ні, ми ж пам’ятаємо історію на BBC, коли ведучій платили менше, ніж її колезі-чоловікові, і спалахнув скандал, BBC виправдовувались, відшкодовували різницю. Є таке, але ніхто про це не говорить. Дали якісь гроші — і добре. І ситуація тому не змінюється.

Це дивно, бо в структурі населення України жінок більше, ніж чоловіків, — 54 %. Дівчат більше за юнаків серед випускників вишів. Куди вони діваються? Щоправда, існує ця вертикальна сегрегація: що вище посада, то менше жінок на таких позиціях, і навпаки. Та чому так відбувається? Хоча я знаю приклади, коли успішні жінки відмовлялися від кар’єри, щоб чоловік міг продовжити свою або щоб він міг кудись переїхати. Знову ж таки ця фраза «чоловік повинен заробляти більше за жінку». У нашій країні це, як правило, вирішується не в той спосіб, що чоловік заробляє більше, а так, що жінці платять менше. Це ж класно, це ж просто. Про пенсію ми говорили, що у чоловіків вищі зарплати, більший стаж, бо вони не народжують, у них більша пенсія. Проте вони живуть у середньому на 12 років менше за жінок. Вони виходять на пенсію і майже одразу помирають, і своєю чудовою пенсією скористатися не можуть. А жінки живуть довше, але бідно.

З особистого архіву

Насильство — теж проблема. Культура насильства, реклама сексистська. Доведено, що секс більше не продає, а така об’єктивація жінок призводить до того, що до жінок ставляться, як до речей. Як наслідок — підвищення рівня насильства. Однак уже п’ять років рекламують бетон за допомогою оголеної жінки в комбінезоні. Я не розумію, кому ця реклама, крім директора заводу, допомагає. Я переконаний, що люди, які обирають бетон, щоб звести 20-поверховий будинок, керуються ціною в перерахунку на все це велике будівництво, думають, скільки їм треба грошей витратити, а не про те, що там у комбінезоні ця жінка гола. Не думаю, що це так працює. Я читав монографію про сексуалізацію медіа, де доходять висновку, що секс продає тільки секс. Людина, яка бачить секс у рекламі, може задумуватися про секс, але не асоціює його із цим товаром.

— Чи стикалися ви як комунікаційний менеджер із сексистськими висловами державних посадовців або колег?

— Постійно. Державні посадовці це постійно роблять. У попередній владі можна згадати екс-прем’єра Миколу Азарова, який заявляв, що жінки не повинні проводити реформи. Серед нинішніх Назар Холодницький, який сказав «я вам не дівка, щоб мене примушувати». Це відомі випадки, воно нікуди це не зникли. Міняється влада, але не міняються люди. Хтось мені казав, що в нинішній Верховній Раді всі партії нові, партій із такими назвами не було на минулих виборах. А по факту люди всі одні й ті самі — депутати вже не першого скликання.

Чоловік, який досягає успіху, вважає, що це його заслуга і він такий альфа-самець. Це, мені здається, лише загострює прояви маскулінности і напади патріархату. Із цим важко боротися. З одного боку, залишати такі речі без реакції не можна, тому що бувають різні випадки. Є такі ситуації, як із Холодницьким, коли він каже «вибачте, не подумав». Тут треба просто підказати. Як поліція, яка на перший раз не виписуватиме штраф, а обмежиться попередженням. З іншого боку, є організації, які повинні працювати з органами влади над упровадженням законодавчих змін. Зрозуміло, що вони не будуть негативно висловлюватись про людей, на співпрацю з якими сподіваються. З позицій дипломатії зауважень не роблять. Отже, має бути громадський контроль.

Є чудова ініціатива щодо фемінітивів. ДСНС розробила словник фемінітивів, у порядку рекомендації, порад на упередження — це хороша штука. Я знаю, що вже кілька років громадські активістки готують рекомендації про те, як не треба вітати жінок, як не треба звертатися. А то ці «шановні жіночки», «любі берегині», набори каструль — ці суперхіти й вічна класика. Щороку хтось та й «відзначається».

Треба працювати з людьми і вірити в те, що вони коли-небудь та й зміняться. Бо якщо говорити «зрада-зрада» і «ніхто ніколи не зміниться», то навіщо це все? Тоді треба їхати в іншу країну і там жити. А якщо ти тут, просто бурчати і нічого не робити — це нічого не змінить.

— У ЗМІ ви згадували, що були у відпустці по догляду за дитиною. Що вплинуло на це рішення?

— Мені просто пощастило, що мої роботодавці поділяють ці цінності. Коли народився перший син, я працював у проєкті Програми розвитку ООН. Я, щоправда, не пам’ятаю, перша відпустка була два тижні чи місяць, але вона була. Тепер мені так само дали місяць.

Коли народилася перша дитина, у нас не було досвіду. І навіть удвох — ба навіть не вдвох, бо нам допомагали батьки дружини, — ми однаково «зашивалися». Були ситуації, коли ми обоє валилися з ніг: обоє не спали, потім одночасно починали вирубатися — було дуже важко. Тепер, коли народився другий, а старшому треба ходити в школу, я думаю і не знаю, як жінки справляються самотужки. Навіть ось тепер, коли цей місяць я був удома, ми не завжди все встигали. Вранці прокинувся, нагодував старшого сніданком, відвів до школи, приїхав, — пора йти з молодшим у колясці на прогулянку. Погуляв, віддав дружині годувати, поїхав у магазин щось купив. Повернувся — знову треба виходити з коляскою. Далі вже старшого треба забрати зі школи і відвезти на секцію. Як жінка має впоратись сама — не знаю, не уявляю.

З особистого архіву

Коли кажуть про післяпологову депресію... Я не знаю, не маю досвіду і не скажу саме про гормональні наслідки. Та навіть у цей період було дві доби, коли я не спав. І коли ти щойно засинаєш, а дитина знову прокидається і тобі треба вставати, а ти зомбі, то це дуже складно психологічно. Я розумію людей, у яких це в режимі нон-стоп протягом місяців. Думки про суїцид — цілком логічний, неправильний, але логічний у цій ситуації висновок, до якого можуть доходити люди. Я вважаю так: якщо ти чоловік, хай там який ти патріархально налаштований мачо, але якщо ти хочеш, щоб твоя дитина і твоя дружина були живі-здорові, треба знімати з неї це навантаження.

Після появи першої дитини я зрозумів, що людина, яка ходить на роботу, відпочиває більше, ніж та, хто цілодобово доглядає за дитиною. Тому що робота — це хоч якась зміна обстановки і контроль ситуації: ти можеш розраховувати, що о першій дня у тебе буде обід, тебе не чіпатимуть протягом години. Коли ти вдома з дитиною, то в тебе маленька людина, яка себе не контролює, діє за рефлексами, інстинктами, потребами. І перебуваючи з нею, ти ніколи сам не розпоряджаєшся собою.

Коли чоловік повертається з роботи, він не повинен говорити: «Я втомився, цілий день просидів за монітором, зараз відпочину». Якраз той із подружжя, хто сидить удома, чекає, що прийде друга половинка і допоможе, хоч трошки розвантажить. Перебування у відпустці по догляду допомагає це зрозуміти. В ідеалі краще б узагалі залишити чоловіка на дві доби з дитиною самого, щоб він відчув це все вповні. Насправді, крім годування груддю, немає нічого такого, що чоловік не здатний зробити в доглядовій праці. Чому чоловіки з криком «а я можу!» лізуть на десятий поверх по балконах, а поміняти підгузок — «ні-ні, я не вмію». Нічого ж складного, інструкції у ютьюбі, будь ласка. Можна дуже швидко навчитися, було б бажання.

Насправді відпустка по догляду за дитиною мені сподобалася. Хоча я більше був зайнятий із старшим сином, а дружина — з молодшим. Та я й досі щовечора купаю малого, вночі встаю, колишу. У нас домовленість, що дружина сама встає годує, але коли я чую, що вони прокинулись, щоразу сам устаю і йду щось допомагаю. Мені здається, це нормально.

Коли люди одружуються, виголошують клятви про «в горі і в радості, руку і серце». А по факту проходить якийсь час і ставлення змінюється десь на таке: «ти там повинна робити щось як хатня робітниця, а я там повинен щось приносити». Це нонсенс. Якщо ви партнери, пара, ви повинні одне одного підтримувати, і це всього стосується. Дружина має відчувати підтримку, бачити, що чоловік не самоусувається.

Я допомагаю навіть там, де це, може, непотрібно, але я запропоную: хай вона відмовить, зате вона знатиме, що вона не сама. Хай вона знає, що є відчуття ліктя. Якщо щось — вона не сама, як це буває, коли наче і сім’я велика, а людина почувається самотньою, бо всім байдуже. Це важливо. Як казала хтось із іноземок, у них було таке гасло: «Рівномірний розподіл обов’язків удома покращує якість сексу». Адже коли жінка прийшла з роботи і ще 4–5 годин гарує на кухні, миє підлогу, чистить взуття, перевіряє уроки, то про який там уже секс може бути мова. І це теж аргумент.