Чоловічі громадські організації в Україні. А такі є?

Питання прав і можливостей жінок порушують жіночі й феміністичні громадські організації. Український жіночий рух почав свій відлік від 1884 року, хоча радянська окупація зупинила його розвиток, як і будь-який інший громадський активізм. Від часу проголошення незалежности України жіночий рух відродився, набув нових змістів. І якщо запитати, чи знаєте ви про жіночі організації, то відповідь буде ствердною. Однак на питання, чи є чоловічі громадські організації, типовою, напевно, буде відповідь «а що, такі є?».

Гендерні проблеми чоловіків

Громадські організації актуалізували гендерні проблеми чоловіків ще в 2000-х. Початком можна назвати 2008 рік, коли за ініціативи харківської жіночої громадської організації «Крона» та за підтримки Фонду ім. Фрідріха Еберта в червні відбувся круглий стіл «Права чоловіків у контексті рівних прав та можливостей», де розглядали правове становище чоловіків в Україні; висвітлення чоловічих проблем у медіа; проблеми одиноких чоловіків-батьків; гендерну асиметрію в медицині та здоров’ї; перспективи залучення чоловіків до гендерного руху в Україні.

А у вересні 2008 року у Вінниці відбулася перша міжрегіональна конференція на тему «Актуалізація проблем чоловіків у контексті їх рівних прав та можливостей», організатором якої стала громадська спілка «Відкрите суспільство». Голова ради Світлана Ходакова тоді зазначила: «Коли ми проаналізували виконані гендерні проєкти, то всі вони були спрямовані на проблеми жінок. Чоловіки гендерні програми пов’язують із фемінізмом і не усвідомлюють, що гендерні проблеми — це насамперед про рівноправність, рівні права та можливості і чоловіків, і жінок. Коли ми ж почнемо говорити й про чоловічі проблеми, вони по-іншому подивляться на гендер».

У 2009 році в Києві відбувся круглий стіл «Становище чоловіків в Україні», на якому Елла Лібанова[1], директорка Інституту демографії та соціальних досліджень Національної академії наук України, назвала основні проблеми чоловічого населення, пов’язані з його гендерними ролями:  «Надсмертність чоловіків в Україні є результатом, по-перше, більшого поширення їхньої зайнятості в шкідливих та небезпечних умовах праці, а по-друге, диференціації способу життя, йдеться передусім про зловживання алкоголем та паління. Не можна забувати і про вищу суїцидальність представників «сильної» статі в Україні. Даються взнаки й гендерні особливості трудової еміграції. Чоловіки переважно працюють за кордоном у будівництві (67% ) і в сільському господарстві, тобто в галузях зі значно вищим ризиком нещасного випадку, трудового каліцтва і професійного захворювання. Жінки ж працюють здебільшого в якості домашньої прислуги, в торгівлі, ресторанах. Але все ж таки ми формуємо настанову, що хлопчик — а потім і дорослий чоловік — не має плакати, не має жалітися, не має звертатися до суспільства або до когось іншого по допомогу. Розглянемо типовий приклад  — безробіття. Що робить жінка? Найчастіше звертається до служби зайнятості. І саме тому, хоча рівень безробіття, визначений за методологією МОП, в Україні завжди був нижчим серед жінок, у складі зареєстрованих у центрах зайнятості завжди домінували жінки. Звернення до центру зайнятості є передумовою отримання психологічної допомоги, перенавчання, участі в громадських роботах тощо. Все це розвантажує жінку психологічно і забезпечує бодай невелике зростання її конкурентоспроможності на ринку праці. Чоловіки, не звертаючись до служб зайнятості, позбавляють себе такої допомоги й неминуче отримують дуже серйозний психологічний удар. Ці та інші «чоловічі» проблеми потребують механізмів їх вирішення».

Згадані гендерні проблеми чоловіків в Україні актуальности не втратили, з’явилися нові виклики. Захищати права й можливості чоловіків можуть чоловічі громадські організації. Розглянемо докладніше, які організації є в Україні і які напрями їхньої діяльности.

Чоловічі організації гендерного спрямування

Громадських організацій, які цілеспрямовано працюють у тематиці гендерної рівности, небагато. Це такі громадські організації, як «Чоловічий адаптаційний центр», «Велес+», «Міжнародний Чоловічий День в Україні», організація «Благодійний фонд «Чоловіки за рівність».

Громадська організація «Чоловічий адаптаційний центр» створена в 2003 році у Тернополі. Її очільником став Володимир Ханас. Мета ГО — зміна стереотипів гендерної поведінки й виховання чоловіків у суспільстві, усвідомлення ролі чоловіків у сучасній сім’ї та суспільстві, привернення суспільної уваги до наявності проблем у чоловіків[2]. Ця громадська організація входить у Всеукраїнську мережу «Жіночий Консорціум України», долучаючись до її програм та проєктів. Фокус організації спрямований на просвітницьку та інформаційну роботу. В 2011-му організація провадила інформаційно-просвітницьку кампанію «FAQ Гепатит» разом із партнерською тернопільською молодіжною організацією «Нівроку»[3]. Особлива увага була приділена роботі з чоловіками, жінки яких працювали за кордоном, наданню допомоги тим чоловікам, які повернулися з місць позбавлення волі. ГО мала різну динаміку від часу створення. Станом на 2011 рік було отримано 300 звернень від чоловіків, яким надавали консультації[4]. Володимир Ханас як голова організації повідомив, що від початку повномасштабного вторгнення загинули чотири її члени, тож наразі діяльність організації призупинена.

Громадська організація «Велес+» (колишня назва — ГО «Асоціація місцевого розвитку «Велес») зареєстрована в 2006 році у Луцьку. Її очільником є Віктор Вальчук. Свою діяльність організація спрямовує на розбудову громадянського суспільства, підтримує ідею гендерної рівности та виступає проти всіх форм дискримінації, стоїть на захисті прав найменш захищених, уразливих верств населення[5]. ГО «Велес+» перша в Україні розпочала проєкт «Попередження домашнього насильства в сім’ях учасників АТО» у 2014 році за підтримки Українського жіночого фонду. Віктор Вальчук як голова зазначив, що хоч громадська організація і є чоловічою, не можна змінити гендерну роль чоловіка, не змінюючи гендерної ролі жінки. Він ініціював флешмоб #Підтримую Її, спрямований «на подолання стереотипів, де жінка лише «берегиня», яка повинна сидіти вдома з дітьми і плекати годувальника-чоловіка»[6].

Інтерв’ю з Віктором Вальчуком про фемінізм та проблему домашнього насильства в Україні.

Питання запровадження офіційних днів — тема, яку адвокатують громадські організації. В Україні Міжнародний день прав жінок (8 Березня) є офіційним, а Міжнародний чоловічий день поки не запроваджений. Таку мету поставила собі ГО «Міжнародний Чоловічий День в Україні», створена в 2021 році у Києві. Її очільником є Руслан Булгаков^[7]. Найголовнішим напрямом діяльности громадської організації стало запровадження в Україні Міжнародного чоловічого дня (International Men’s Day). Члени організації ініціювали петицію про запровадження офіційного Дня чоловіків, яка не здобула підтримки (проєкт Постанови про встановлення в Україні Міжнародного чоловічого дня № 10270 від 20.11.2023 р.).

Фейсбук-сторінка групи «Міжнародний Чоловічий День в Україні», 17.06.2024

Серед стратегічних цілей організації — популяризація відповідального батьківства, гендерної рівности. ГО працює над створенням ресурсного центру для інформаційної та консультаційної підтримки чоловіків. У фейсбуці є група «Міжнародний Чоловічий День в Україні»[8], де порушуються питання мізандрії, сексизму та гендерних стереотипів щодо чоловіків. Організація чутлива до питань гендерної рівности. Ось зміст вітання з Міжнародним жіночим днем як Днем боротьби за права жінок і мир у всьому світі 8 березня 2025 року: «Це не просто день, коли чоловіки вітають своїх коханих жінок, дівчат, доньок та матерів зі святом. Це день визнання за жінкою права бути такою, як вона хоче»[9].

18 червня 2025 року відбулася зустріч представників Національної соціальної сервісної служби України та ГО «Міжнародний Чоловічий День в Україні». 

Серед обговорених питань — популяризація та запровадження в Україні Міжнародного чоловічого дня через інформаційні кампанії, просування ідеї створення ресурсних центрів (хабів) для чоловіків (психологічна підтримка, прихисток на час перебування в скрутному становищі, захист від насильства тощо). Після повномасштабного вторгнення росії організація зайнялася волонтерською діяльністю та підтримує фронт.

«Благодійний фонд «Чоловіки за рівність» зареєстрований у 2023 році в Києві. Його очільником є Андрій Жук. Історія організації починається зі створення ініціативної групи студентів, які зацікавилися правами жінок і чоловіків, ідеями фемінізму й несправедливости. Майбутній голова організації ініціював створення Центру гендерної культури в Університеті внутрішніх справ. Члени організації долучалися до активностей руху HeForShe. Ідея створення чоловічої організації зродилася тому, що гендерна тематика не завжди охоплює права та можливості чоловіків.

ГО «Чоловіки за рівність» — правозахисна, оскільки її членами є переважно юристи. Значна увага приділена питанню гендерного конструювання чоловіків у сучасному світі через просвітництво, оскільки соціум формує «умовного» чоловіка, а потім це впливає на його соціалізацію, ставлення до власного здоров’я. Організація актуалізувала такі складні теми, як психологічне, сексуальне насильство, чоловіче «обрізання». ГО має сторінку в соцмережах^[10]. З 2025 року призупинила діяльність.

Громадські організації відповідального батьківства

Громадська організація «Міжнародний центр батьківства» створена у 2003 році. Її президентом став Олександр Марченко. Свою місію Міжнародний Центр Батьківства (МЦБ)^[11] сформував так: «Наше бачення полягає в тому, щоб кожна дитина мала радість, любов, турботу і благополуччя через батька, залученого в її життя»^[12].

Багато зусиль у МЦБ було спрямовано на тривалу адвокаційну кампанію для запровадження Дня батька в Україні. Знадобилося 13 років, щоби цей День був офіційно затверджений у 2019-му. Громадська організація виникла на базі ініціативи запровадження Дня батька, основним її натхненником був Олександр Марченко, який потім став головою організації. На сайті ГО в рубриці «Історія Дня батька в Україні» зазначено, що вперше порушили питання встановлення офіційного Дня батька в Україні жіночі громадські організації у 2001 році[13].

Центральним напрямом організації є надання відповідей на потреби сучасної сім’ї, об’єднання учасників руху в чоловічі батьківські спільноти на рівні місцевих громад для обміну позитивним досвідом батьківства, взаємної підтримки та навчання. У 2019 році стартувала ініціатива з розвитку міжнародного руху чоловіків за відповідальне батьківство «Батько 24/7»^[14].

Тато-вікенд із фейсбук-сторінки ГО «Міжнародний центр батьківства», 21 березня 2023

Після повномасштабного вторгнення росії в Україну організація актуалізує питання впливу вимушеної міграції на участь батька в житті дитини. Виконавчий директор організації Сергій Цвєтков зазначив, що «кожна третя українська дитина виховується без повноцінної участі чоловіка в її житті»[15].

Саме тому організація порушила питання налагодження стосунків із дітьми після розлуки. А ще розробила курс «Основи батьківства» для зустрічей чоловіків у форматі малих груп із розвитку батьківських навичок та якостей або ж для самостійного опрацювання на сайті 247.org.ua[16].

Останніми роками триває реалізація проєкту «Таткова майстерня». Це мережа безоплатних гуртків для хлопчиків молодшого шкільного віку, які виховуються в сім’ї без батька. У фокусі організації також питання, пов’язані з демобілізацією чоловіків, їхньою адаптацією до життя після повернення з фронту. Організація активна, має партнерські зв’язки за кордоном, зокрема в США. Зміст подій, заходів і контенту діяльности Міжнародного центру батьківства ґрунтується на християнських цінностях.

У русі відповідального батьківства багато суб’єктів і тем. Однією них є партнерські пологи. Тепер ми сприймаємо присутність чоловіків-партнерів на пологах як норму, але така можливість виникла лише на початку 2000-х років завдяки громадській активності. У 2002-му розпочалося втілення проєкту «Здоров’я матері та дитини» USAID (Американське агентство з міжнародного розвитку), який надав можливості для впровадження у кількох областях (Волинська, Львівська, Донецька), а також в АРК партнерських пологів. Пізніше ця практика була поширена по всій країні. Це стало можливим завдяки Міністерству охорони здоров’я України та головно ініціаторкам та ініціаторам, які бачили прогрес у таких змінах.

Проєкт дав змогу ознайомитись із міжнародним досвідом, надав тренінгову допомогу в навчанні адміністрації та персоналу, започаткуванні шкіл батьківства. Від 2005 року була розроблена широка нормативно-правова база, що надавала цим інноваціям сталости.

Водночас розвивалися так звані тато-школи, які займалися просвітницькою діяльністю серед чоловіків про важливість підтримки партнерок перед, під час та після пологів. Така робота стала можливою за підтримки SIDA (Шведське агентство з міжнародного розвитку) та інших партнерів. Одним із піонерів руху тато-шкіл став вінницький активіст Володимир Марценюк, який, набувши шведського досвіду, разом із групою однодумців запроваджував нові підходи до відповідального батьківства чоловіків, у яких нема місця гендерним стереотипам, дискримінації, насильства. На постійній основі перша тато-школа в Україні почала працювати у Вінниці в 2004 році. В 2005-му тут зареєстрована громадська організація «Олег», очільником якої став Володимир Марценюк. Відтоді тато-школи й чоловічі центри постали в багатьох містах, часто на базі громадських організацій, оскільки просвітницько-інформаційну допомогу в кризових ситуаціях важливо було інституціоналізувати.

Докладнішу інформацію про проєкт «Олег» можна одержати тут.

Інтерв’ю з Оксаною Дюжер про гендерні проєкти в Україні.

Рух відповідального батьківства отримав новий виток розвитку в 2020 році, коли в 10 містах України були створені тато-хаби[17] як мережі шкіл батьківства для допомоги татам у відточуванні навичок та дій, які допоможуть їм стати більш відповідальними батьками та партнерами[18]. У тато-хабах працюють із темами партнерських стосунків у сім’ї, токсичної маскулінности, виховання дітей, розпізнавання цькування тощо. В цьому русі багато взаємодії та співпраці між громадськими організаціями, органами влади, міжнародними партнерами.

ТатоHub Київ, 28 лютого 2025

Ольга Плахотнік[19], вивчаючи чоловічі організації на Заході в 2000-х роках, дійшла висновку, що серед усіх течій чоловічого руху найбільш поширена та, що розвиває питання відповідального батьківства. В Україні спостерігаємо такі самі тенденції.

Громадські організації чоловіків проти насильства

Свято 8 Березня 2009 року ООН відзначала під гаслом «Жінки і чоловіки: єднаймося заради припинення насильства щодо жінок». В Україні цього самого року почалася Національна кампанія «Стоп насильству!» і була створена Національна мережа чоловіків-лідерів проти насильства, які об’єдналися задля привернення уваги суспільства та подолання цього ганебного явища. До її складу ввійшли відомі українські політики, спортсмени, мистці, громадські діячі, які беруть активну участь у суспільному житті країни.

Так в Україні з’явилися центри «Чоловіки проти насильства» у Києві, Вінниці, Луганську, Ужгороді, Херсоні, Дніпрі, створені переважно на базі чинних громадських організацій.

Вінницька міська громадська організація «Чоловіки проти насильства» була створена влітку 2001 року. Її очільником став Володимир Козлов. Метою організації було об’єднання чоловіків задля розвитку їхньої самосвідомости, зниження рівня насильства й досягнення гендерної рівности в суспільстві. Організація брала активну участь у багатьох інформаційних кампаніях, визнаючи, як зазначив її голова Володимир Козлов, більшу вразливість у питанні постраждалих жінок. Однак у проблемі насильства вразливими є й чоловіки, оскільки очільнику відомі випадки, коли в чоловіків не приймали заяв про насильство з боку дружин^[20]. 

Херсонський обласний громадський центр «Чоловіки проти насильства» діяв на базі ГО «Херсонський центр чоловіки проти насильства» (очільник — Дмитро Федорінов). Метою організації стало об’єднання чоловіків задля запобігання й подолання складних життєвих обставин через зміну стереотипів поведінки людини. Члени організації прагнули вплинути на зміну стереотипів у поведінці чоловіків, привернути увагу громадськости до чоловічих проблем в Україні через консультативну, просвітницьку, інформаційну діяльність. Після повномасштабного вторгнення інформацію про діяльність організації знайти складно, як і про інші організації мережі «Чоловіки проти насильства».

При ГО «Школа Рівних Можливостей» з 2002 року виник рух «Юнаки проти насильства»[21]. Така ідея зродилася в юнаків, які проходили тренінгові заняття щодо запобігання та протидії гендерному насильству. Координувала рух ініціативна група на чолі з Сергієм Сидорівим. Вони проводили інформаційні кампанії проти будь-яких форм та проявів агресії в сім’ї та суспільстві, популяризуючи ненасильницькі стандарти життя. Найбільш активною мережа була з 2008-го по 2016 рік у Києві, Івано-Франківську, Одесі, Вінниці та Луганську. Деякі активісти руху, як-от Сергій Сидорів, наразі розвивають інклюзивну освіту.

Тематику ролі чоловіків у боротьбі з гендерним насильством (на прикладі США) розкрила Тамара Марценюк.

Громадські організації захисту тато-сімей

Громадська організація «Об’єднання батьків-одинаків України» створена в 2007 році у Києві. Її очільником став Олександр Мазур. ГО відстоювала права дітей, які свого часу втратили батька чи матір, та батьків-одинаків, надаючи моральну, психологічну, правову, інформаційну підтримку та матеріальну допомогу. Від часу повномасштабного вторгнення росії громадська організація призупинила діяльність.

Держава до 2010 року взагалі «не бачила» такої категорії сімей, як одинокі чоловіки-батьки. А на той час таких було 14 тисяч, де головним опікуном був батько. Першою громадською організацією в Україні, яка привернула увагу громадськости до проблем одиноких чоловіків-батьків у Волинській області, котрі самостійно виховують дітей, як до гендерної проблеми, стала ГО «Нова хвиля» (проєкт «Сприяння гендерній рівності на Волині», керівниця проєкту — Оксана Ярош). У 2003 році у Волинській області таких сімей було 941. Окрім збору даних, було проведене дослідження соціально-психологічного портрету батьків-одинаків. Дослідження Наталії та В’ячеслава Кардашів[22] виявило особливості психологічного клімату в сім’ях: недостатня сформованість соціально бажаного образу поведінки дитини в батьківському ставленні; не надто глибока зацікавленість справами і планами дитини; невисока оцінка інтелектуальних і творчих здібностей дитини; нечасте заохочення дитячої ініціативи та самостійности; прояви авторитаризму. Батьки здебільшого жадали від дитини беззастережної слухняности й дисципліни, мали відчуття постійної тривоги за неї. Така група потребувала правової, педагогічної та психологічної допомоги.

ГО «Міжнародний союз мужніх татусів» був зареєстрований ще в 2001 році. Його президентом став Михайло Коновалов, а засновником — Євген Коновалов. Організацію створили задля подолання стереотипів щодо вторинности чоловіків у сім’ї. Самотнього батька в Україні дискримінують за статевою ознакою, зазначав Є. Коновалов і закликав змінювати стереотипи радянських часів, за якими мати має більше прав на виховання дитини, аніж батько. «Судді чомусь досі кажуть: «Вона народила — вона мати, тому потрібно їй дати ще один шанс, навіть якщо мати веде аморальний спосіб життя і зовсім не є прикладом для дитини»^[23]. Діяльність громадської організації була зосереджена у Вінниці та Слов’янську. Актуальну інформацію про її теперішню роботу знайти складно, хоча юридично вона ще існує.

Бути батьком досі означає натрапляти на бар’єри можливостей. Валерія Печеник у матеріалі «(Не)видимі татусі: догляд за дитиною — це й чоловіча справа»[24] описала ситуацію зі скаргою в травні 2019 року, яка з’явилася на сторінці «Гарячої лінії» Львова» від львів’янина Тараса Антоніва щодо відкриття в Парку культури ім. Хмельницького у громадському туалеті кімнати матері та дитини. На думку львів’янина, назва спеціальної кімнати є дискримінацією за гендерною ознакою: «Вважаю це дискримінацією за гендерною ознакою усіх татусів, а також мовчазно-пасивним порушенням права і потреби дитини на піклування, турботу і догляд з боку батька». Водночас у місті й далі відкривають кімнати матері та дитини. Наприклад, торішньої осені їх створили в низці поліклінік та сімейних амбулаторій Львова. Ця ситуація виникла в 2019 році, але концепція підходів до громадських вбиралень поки що не змінилася не лише у Львові, а й загалом по Україні. Відкриваються нові простори, але залишаються старі підходи, у яких догляд дітей — материнська справа. Батькам-чоловікам досі складно перебувати поруч із дитиною в лікарні, оскільки палати задумані як простори, де з дітьми мають перебувати лише мами.

Організації, що займаються питаннями відповідального батьківства, роблять актуальні й часто унікальні справи. Однак не всі діють у контексті прав людини. 

Деструктивний чоловічий активізм

Громадська організація «Батько має право» зареєстрована в 2015 році у Києві. Її очільником став Олександр Швець. Публічні висловлювання голови ГО агресивні й мізогінні, а в діяльности організації вбачають порушення закону. Зафіксовані скарги в Офіс Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, публічні звернення, публікації в медіа щодо переслідування матерів і викрадення дітей батьками. Журналістки NGL.media[25] провели в 2024 році розслідування «Викрадачі дітей». Також справами щодо викрадення дітей займалася відома правозахисниця Галина Федькович із ГО «Центр «Жіночі перспективи». Вона зазначала, що від часу повномасштабного вторгнення росії в Україну до неї періодично зверталися жінки, яких хочуть позбавити материнських прав колишні чоловіки. Одна з причин — уникнення мобілізації.

Про те, що не так із ГО «Батько має право», читайте в статті Наталі Бурмаки. 

Ветеранські організації

Від початку незалежности організації, які займалися питанням ветеранів армії та правоохоронних органів, як-от ветеранські спілки воїнів АТО, ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів), офіцерів України, були чоловічими за складом. Розвиток гендерної культури та внесення змін до чинних нормативно-правових документів із рівних прав та можливостей жінок і чоловіків та прийняття нових, зокрема Стратегії ветеранської політики[26], змінюють їхні склад і профіль.

Розвиток ветеран-хабів почався з ГО «Побратими», яка надихнулася досвідом створення системи психологічної підтримки ветеранів США, Канади і Данії та вирішила адаптувати його для України. У Львові створили Будинок воїна для надання юридичних, психологічних та соціальних консультацій воїнам АТО, учасникам ООС, волонтерам. А вже у 2019 році тут створили Перший жіночий ветеранський простір «Рехаб», оскільки назріла потреба спеціалізованого простору для ветеранок. Це лиш один із прикладів. Ветеран-хаби наразі розвиваються як гендерно чутливі простори. 

Громадські організації, які захищають права гомосексуальних чоловіків

Більшість організацій, які діють у правозахисті ЛГБТ+ спільнот, є інклюзивними за складом і працюють задля того, щоб люди, незалежно від сексуальної орієнтації чи гендерної ідентичности, мали рівні права й не зазнавали дискримінації. В історії їхнього становлення був передусім захист прав чоловіків, але наразі вони працюють для багатьох груп. Це такі громадські організації, як «Точка опора», «ГейАльянс України», «Ти не один» та інші.

Захистом прав ЛГБТ+ військових займається ГО «Українські ЛГБТ+ військові та ветерани за рівні права», зареєстрована в 2021 році у Києві. Її керівником став Віктор Пилипенко. Військовослужбовці та ветерани різної сексуальної орієнтації мають, окрім активної участи в захисті країни від російських окупантів, захищати ​свої рівні права й докладати зусиль до розбудови суспільства, вільного від дискримінації та ненависти.

Про те, яких прав не вистачає ЛГБТ+ військовим, читайте у статті Ганни Гриценко. 

Громадські організації для захисту осіб, які пережили полон, тортури, насильство (СНПК)

Громадська організація «Мережа чоловіків України, які пережили полон і тортури, — «Випускники (ALUMNI)[27]», зареєстрована в 2024 році у Херсоні. Її очільником став Олексій Сівак. Мета об’єднання — захист чоловіків України, які пережили полон і тортури, та допомога один одному. Члени ГО є голосами тих, що ще перебувають у полоні, працюють заради подолання суспільної стигми та мовчання.

У межах проєкту «Психологічна едукація чоловіків, які пережили полон та тортури, та членів їх родин» ГО розробила навчальні модулі за принципом «рівний — рівному». Вони провадять роботу не лише з тими, хто цього потребує, а й з їхніми близькими, діючи, зокрема, в Херсоні та Запоріжжі, але не обмежуючись географією. Співкоординатор ГО Даниїл Булгаков зазначив, що «мережа продовжує системну роботу над розбудовою безпечного середовища підтримки як самих чоловіків, так і їхніх родин»^[28], адвокатує, зокрема, питання реєстру збитків для України, який має поширити свій мандат не лише на постраждалих під час повномасштабного вторгнення, а з 2014 року, коли почалася збройна агресія»^[29].

Фейсбук-сторінка «Мережі чоловіків України, які пережили полон і тортури», 31 липня 2025

Організація ALUMNI співпрацює з ГО «29 грудня», зареєстрованою 2021 року в Києві. Її очільником став Андрій Кочмурадов. Організація займається захистом осіб, котрі постраждали від сексуального насильства під час конфлікту (СНПК), а також тими, що працюють із цією тематикою, серед яких жіноча ГО «Нумо, сестри». 

Висновки

Чоловічі організації, як і інші громадські організації, актуалізують теми, які часто є невидимими для органів влади та громадськости. Жодні прогресивні зміни не відбуваються самі собою, за ними завжди стоять конкретні люди й організації.

Соціальний захист одиноких чоловіків-батьків через визнання їхнього статусу — це заслуга громадських організацій, які спеціально для цього й створені, оскільки держава «не бачила» такої категорії, як одинокі чоловіки-батьки, котрі самостійно виховують неповнолітніх дітей.

До здобутку громадських організацій належить розвиток відповідального батьківства. Це важливе питання для впровадження гендерної рівности, оскільки закріплення догляду дітей лише за жінками позбавляє їх можливости розвиватись у професійному та суспільно-політичному житті. Міжнародні інституції та органи влади розвивали цю тему, однак потрібно було докласти багато зусиль для її усвідомлення і прийняття самими чоловіками, чим і займалися громадські організації, оскільки принцип «рівний — рівному» спрацьовує щонайкраще.

Чоловічих організацій, які працюють на подолання гендерних проблем, небагато. Після повномасштабного вторгнення деякі ГО, як-от «Чоловічий адаптаційний центр», БФ «Чоловіки за рівність», «Об’єднання батьків-одинаків України» призупинили роботу або ж переорієнтувалися на волонтерську діяльність (допомагають постраждалим від війни, а також фронту). Причина ще й у ресурсах: людських, часових, фінансових. Громадська робота потребує значних ресурсів. Хтось вигорає, знаходить іншу зайнятість, яка не дає змоги займатись активізмом, або змінює життєві пріоритети.

Невирішених питань, які потребують адвокації у сфері прав та можливостей чоловіків, багато. Звісно, ними можуть займатися і займаються не лише чоловічі громадські організації, а й ті, що працюють із різними цільовими групами. Питання прав чоловіків можуть бути в громадських організаціях наскрізними, тим паче що чинна нормативно-правова база дозволяє вносити  зміни в статут, що й зробили багато громадських організацій України після 2019 року.

Прикладом чутливости жіночих організацій до теми «чоловічого» є започаткування Дня батька, оскільки це питання було ініційоване жіночими громадськими організаціями, як і багато інших, а саме актуалізація проблеми гендерного розриву середньої очікуваної тривалости життя жінок і чоловіків, профілактики різних захворювань, психологічного здоров’я, суїцидальної поведінки, згубних звичок. Багато гендерних програм, проєктів, громадських об’єднань у своїй діяльности фокусуються не лише на жіночих проблемах, але й на чоловічих.

Час від часу виникають публічні дискусії з приводу мобілізації чоловіків як порушення їхніх прав та рівних можливостей, хоча організованого активізму чоловіків у цьому питанні не спостерігається. Чинне законодавство, а саме ст.  6 Закону України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків», містить норму про обов’язкову строкову військову службу для чоловіків, яка не вважається дискримінацією за ознакою статі. 

Розвитку чоловічого активізму та організацій заважають гендерні стереотипи, упередження, сексизм. Міжнародна фундація виборчих систем в Україні (IFES) у 2017−1918 роках реалізовувала програму MALЕ (Рівноправне партнерство жінок і чоловіків), сформувалася мережа рівноправного партнерства чоловіків і жінок[30]. Великою проблемою стало досягнення гендерного паритету учасниць і учасників. На тренінги з гендерної тематики досі зголошуються переважно жінки, і тренерками теж є здебільшого жінки.

Чоловічі гендерні проблеми поки не знаходять широкого відгуку в самих чоловіків, готових діяти через інституції. Однак напрацювання і невеликий актив ГО та активістів спостерігається з 2000-х років. Тож розвиток руху за чоловічу гендерну емансипацію є питанням часу.