Агентка змін: чого ми можемо навчитися в Мілени Рудницької?

Мілена Рудницька була феміністкою і політикинею в скрутні для України часи. 1930-ті. України як незалежної держави немає. На підрадянській частині України штучно спровокований голод, репресії, розстріли інтелігенції. На західних українських землях у складі Польщі між двома світовими війнами — національні утиски.

У Європі набирають популярности фашистські партії. Націоналізм радикалізується, його нова версія — інтегральний націоналізм — заперечує попередні ідеали українських демократів, зокрема цілі емансипації жіноцтва.

У цих надскладних умовах Мілена Рудницька, феміністка й патріотка, боронить одночасно і права жінок, і політичні права українського народу, займається, як ми нині кажемо, міжнародною адвокацією — розповідає світовим політичним силам правду про Голодомор і тисне, щоб вони реагували.

Багаторічна голова Союзу українок — масової жіночої організації на Західній Україні, яку за кількістю відділень можна порівняти із сучасною «Новою поштою». Депутатка польського Сейму. У її роботі переплітаються українське й жіноче питання, і ми бачимо наснажливий приклад, як фемінізм та обстоювання прав і інтересів українського народу йдуть поруч, посилюючи одне одного.

Нотатки до біографії

Мілена Рудницька

Мілена Рудницька народилася 1892 року у Зборові на Галичині в сім’ї українського греко-католика з юридичною освітою та жінки з єврейської ортодоксальної родини. У 1910-му Рудницька закінчила гімназію у Львові, а потім сім років вивчала філософію у Львові та Відні. Отримала диплом учительки середньої школи з основними дисциплінами філософія і математика, а також диплом з педагогіки.

У 1919 році Рудницька одружилася з Павлом Лисяком. У них народився син, Іван Лисяк-Рудницький. Шлюб не склався, і Рудницька виховувала сина самотужки, паралельно активно займаючись політичною і громадською діяльністю^[1].

Якийсь час викладала в освітніх закладах Львова, проте найбільший внесок в історію Рудницька зробила як депутатка Сейму (1928–1935) у міжвоєнній Польщі, до складу якої тоді входила Галичина, та як голова потужної жіночої організації Союз українок (1928–1939).

Від початку Другої світової війни жила в еміграції в Празі, Женеві, Нью-Йорку, Римі, а з 1959 року в Мюнхені, де й померла 1976 року.

Цю статтю присвячено діяльності і здобуткам Мілени Рудницької як голови Союзу українок та депутатки польського Сейму.

Її успіхи, виклики й рішення стосуються не лише нашого минулого, а й багато в чому теперішнього, адже вона відповідала на закиди проти фемінізму, пояснювала людям за кордоном прагнення української нації та боролася проти пропаганди і приховування злочинів росії.

Лідерка українок

Мілена Рудницька прийшла в український жіночий рух з 1919 року. У 1921-му була членкинею української делегації на конгресі Міжнародної жіночої ліги за мир і свободу у Відні та заступницею голови Союзу українок.

У 1920-х років брала активну участь в організації, регулярно виступала з доповідями про її міжнародну діяльність. 28 грудня 1928 року її обрали головою Союзу українок і щороку переобирали на цю посаду аж до припинення діяльности організації на початку Другої світової війни.

Союз українок мав давню історію. Ще 1900 року в Тернополі було засновано Жіночу громаду, яку 1917-го перейменували на Союз українок. Під орудою Рудницької організація розросталася і процвітала. За масштабами охоплення на західних землях України (тоді в складі Польщі) це була феміністична «Нова пошта[1] » свого часу. Союз українок мав відділи і представництва не лише у великих містах, а й навіть у невеличких селах і містечках, і користувався великою популярністю. За словами Рудницької, організація нараховувала «у своїх 82 повітових філіях і 1100 сільських кружках понад 100 тисяч членів»^[2].

Членкині Союзу українок. Село Бортники, 1930-ті
Архів проєкту «Локальна історія»

Союз українок. Село Колбаєвичі, 1930-ті
Особистий архів Ольги Гниди

Більшість у Союзі українок становило селянство. Це руйнує уявлення про феміністичний рух як справу лише заможних і освічених жінок. Дослідниця українського жіночого руху Марта Богачевська-Хом’як відзначає, що організація була популярною серед селянок, адже вона справді допомагала їм здобути корисні навички, освіту і заняття і такий спосіб доводила, що емансипація жінок може підвищувати рівень життя^[3].

Кулінарні курси при Союзі українок. Село Чайковичі
Особистий архів Марії Попіль

Для підтримки жінок на селі Союз українок організовував Свято селянки. Рудницька вбачала два його завдання: «віддати належну пошану і подяку тій нашій убогій селянці, що мов та бджілка, ціле своє життя невтомно працює» та «показати цій самій жінці, що у її власній організації її сила і що тільки зорганізованими, густими лавами доб’ється вона кращої долі для себе»^[4]. Це були гучні події: співи, урочиста хода та інші дійства, за можливости в національному вбранні. Рудницька писала, що під час Свята селянки в Рогатині у дефіляді (урочистій ході) взяли участь близько двох тисяч жінок, а в Сокалі на Свято селянки прийшло подивитися п’ятнадцять тисяч людей^[5].

Союз українок був передусім феміністичною організацією, проте він мав і чітко виражену патріотичну українську політичну позицію: союз ідеологічно стояв «на позиціях соборницьких і незалежницьких, ворожих до Радянського Союзу і до імперіалістичної Польщі», а в українській політиці «заступав поступово-демократичну лінію, протиставляючися напорові тоталітарного націоналізму»^[6]. Перспектива, яка розглядає жіноче й українське питання як взаємопов’язані, на мою думку, дуже актуальна і для сучасної України, яка нині вкотре боронить свою незалежність.

У 1934 році Союз українок організував Жіночий конгрес у Станіславові з нагоди 50-річчя українського феміністичного руху. За точку відліку взяли заснування 1884 року Товариства руських женщин під проводом Наталії Кобринської — першої української організації за емансипацію.

Метою конгресу були обмін досвідом та налагодження контактів між представницями українських жіночих організацій «усіх українських земель та еміграції (крім, очевидно, Радянської України)»^[7]. Мілена Рудницька вбачала подвійну користь у конгресі, яка знов-таки свідчить про зв’язок національного і жіночого питання для неї: активізація жіноцтва для кращої роботи над «вихованням української жінки», а також «скріплення зв’язків між ріжними українськими територіями та до ломання цеї духової барієри, яка наростає між дітьми одного народу внаслідок кордонів, що порізали наш національний організм»^[8].

Український жіночий конгрес у м. Станіславові. 23–24 червня 1934 року
Архів Львівського обласного відділу Союзу українок

Свою промову на відкритті Жіночого конгресу 23 червня Рудницька почала з розповіді про дві трагедії — відсутність незалежної української держави та знищення українського народу Радянським Союзом^[9].

Голодомор вона описала так: «Ось ми є свідками винищування нашого Народу голодом, витвореним свідомо й організовано, як методою, що має на цілі приборкати, здушити всі протирадянські настрої, всі самостійницькі течії і національно-державницькі змагання Народу»^[10].

Найбільше ж її тішило те, як зростає національна свідомість на всіх українських землях. Рудницька міркувала про те, що через п’ятдесят років після постання українського жіночого руху в 1884-му актуальним завданням залишається пошук українського жіночого шляху, їхнього «вірую». Частину засад цього «вірую» вона сформулювала в промові. Вона говорила про те, що рівноправности жінок і чоловіків не досягнуто, в наводила як приклад актуальний і тепер низький відсоток жінок на керівних посадах. Водночас вона зазначала, що рівноправність — це не мета, а засіб жіночого руху, який «уможливлював нам вступ у громадське життя в ролі співрішаючого і співвідповідального чинника, який дозволяв нам зачати перетворювати і формувати світ, сотворений і сформований мужчиною»^[11].

Мілена Рудницька відзначала, що український жіночий рух не закликає до жіночого сепаратизму (відокремлення жінок від чоловіків), не веде до «змужчинення» жінки і не підлягає осуду за інтернаціоналізм, адже «не було і нема другого жіночого руху, який би до такої міри черпав свої сили з національної ідеї, як український жіночий рух»^[12].

На конгресі ухвалили заснувати газету «Жінка», яка мала виходити двічі на тиждень. На практиці це був журнал-двотижневик, який виходив від січня 1935-го до початку Другої світової війни. Журнал формували розмаїтий: він містив статті з політичних, феміністичних і культурних питань, так само про господарювання, моду і фізкультуру^[13].

Після конгресу активність Союзу українок зросла. У березні 1936-го Рудницька писала, що минув активний рік, протягом якого з’явилося «294 нових Кружків і 11.000 нових членів». Крім культурно-освітньої роботи, дуже актуальним було сільськогосподарське знання, яке могло покращити матеріальний стан селянства, тому набрали популярности різні практичні курси, як-от з куховарства і домашнього господарства^[14].

Курс «Вишкіл виділових кружків Союзу українок». Місто Ходорів, 1937
Особистий архів Миколи Гулея

У 1938 році польська влада заборонила діяльність Союзу українок і арештувала голів філій, проте діяльність організації було відновлено вже за три місяці. Остаточно організація припинила діяти на українських землях через Другу світову війну^[15].

Крім досягнень на посаді голови Союзу українок, Мілени Рудницької мала чималі успіхи в іншій ролі, яка й дозволила їй, зокрема, врятувати Союз українок», коли його кілька разів намагалася закрити місцева польська влада, починаючи ще з 1929 року.

«Пані посол» до Сейму

Паралельно з громадською діяльністю в Союзі українок Мілена Рудницька вела активне життя як політична діячка. Відомо, що 1927 року вона брала участь у засіданнях ЦК УНДО (Українське національно-демократичне об’єднання) — найбільшої української політичної партії Польщі. Там відбувалися дискусії про участь жінок у політичному житті, а в січні 1928-го кандидатуру Рудницької затвердили як посолку (депутатку) від цієї партії до польського Сейму. 14 березня її обрали посолкою, і вже 29 травня Рудницька, не гаючи часу, виступила в парламенті на захист українських інтересів.

Молодь із гімназії з українською мовою викладання в Станіславові не взяла участь у відзначенні польського національного свята; за це гімназію зачинила польська влада. Рудницька у своїй промові підкреслила, наскільки кара неспівмірна з діями молоді, та взагалі висловилася проти примусової участи української молоді в польських національних святах: «Польська молодь реагувала на накази окупаційної шкільної влади так само, як це робить українська молодь, однак цих шляхетних поривань української молоді Ви зрозуміти не хочете»^[16].

Це не поодинокий випадок, коли Мілена Рудницька обстоювала українські права в освітній сфері на засіданнях Сейму. Її діяльність стосувалася панування польської мови, однак її аргументи можуть звучати доречно і в сучасному контексті, наприклад щодо мовного законодавства і викорінення російської мови з освітнього простору.

Рудницька регулярно виступала на захист українських гімназій, коли вкотре порушувалося питання про їх закриття, та критикувала польську шкільну програму. Наприклад, у 1934 році вона зробила докладну доповідь про полонізацію українських шкіл. У тій промові вона зазначала, що польська влада «не трактує українського громадянства як окремої і суцільної національної особовости, з власним культурним обличчям та власними політичними змаганнями». Наводила аргументи проти запровадження двомовної освіти, яка негативно впливає на засвоєння матеріалу, а на практиці ще й просто польськомовна^[17].

Посолка наполягала, що саме «українська мова має бути осередком, довкруги якого концентруються всі інші предмети» і що для польських дітей програма справді будується навколо польської мови й культури, тоді як українські діти такого позбавлені^[18].

Діяльність Рудницької у парламенті не обмежувалася українським питанням. Коли 1929 року львівська польська влада спробувала закрити Союз українок, Рудницька виступила у Сеймі проти цього рішення. Вона підкреслювала, що Союз українок — це «товариство феміністичного характеру, яке ставить собі метою громадянське самоусвідомлення жінок і призвичаєння їх до громадської праці», а юридичних підстав його закрити немає^[19]. Її виступ мав успіх, і за кілька тижнів заборону на діяльність Союзу українок скасували^[20].

Амбасадорка на міжнародній арені

За умовами Версальського миру Польща підписувала договір про охорону національних меншин, який давав українському народу право звертатися до Ліги Націй зі скаргами про порушення. Це сприяло міжнародній політичній діяльності Рудницької і розширювало її обрії. У справах порушення прав української меншини в Польській державі вона регулярно бувала в Женеві на засіданнях Ліги Націй, змогла вивчити «її процедуру, пізнати її звичаї, атмосферу, збагнути її офіційну лінію та позакулісові махінації»^[21].

Мілена Рудницька на Конгресі національних меншин. Женева, 1931 рік

Як посолка Сейму Рудницька їздила за кордон і боронила українські інтереси. На травневій сесії Ліги Націй 1931 року в Женеві вона обстоювала право українського народу на автономію і завважила, що інші держави недотримуються міжнародних зобов’язань у цьому питанні. Вона справила враження на англійців і їздила до Лондона на запрошення англійських парламентарів. Після поїздки вона заявила, що в англійській політиці тепер є «багато приятелів і союзників»^[22].

На жаль, ця справа не мала успіху, але Рудницька однаково сприйняла досвід як позитивний, адже українське питання прозвучало на міжнародній політичній арені і можна було далі за нього боротися.

У 1932 році Рудницька відвідала Рим і дала іноземному кореспонденту інтерв’ю «Терпіння і надії українського народу». Нині багатьом із нас знайома ця потреба — пояснювати людям за кордоном, що таке Україна і чого ми прагнемо. В інтерв’ю Рудницька заявила, що мета українського народу — незалежна українська держава на територіях, де більшість населення українське і які тоді були частинами Радянського Союзу, Польщі, Румунії та Чехословаччини^[23].

На питання кореспондента, чи найбільший ворог для українського народу — це російський імперіалізм, Рудницька відповіла ствердно: «Наше серце б’є в Києві, мученім червоними варварами... Освобождення України з під Росії неминуче. Се лиш питання часу, коли настане нова війна, нова революція, яка мусить наступити по економічнім і ідеольоґічнім заломаню большевизму»^[24].

Дуже цікаві спогади Рудницької про її політичну діяльність у справі розголосу і спроб подолати наслідки Голодомору 1932–1933 років. Вона детально описує політичне тло того часу. Багато що змінилося в міжнародній політиці, але певні виклики, з якими стикалася Рудницька, знайомі до болю й сьогодні. І заперечення росіянами їхніх кричущих злочинів, і проплачені кореспонденти в чільних західних медіа, і слабкість Міжнародного комітету Червоного Хреста, і так само небажання західних країн сваритися з росіянами, щоб не втрачати вигідної торгівлі.

Атмосфера для українства у Європі складалася несприятлива. У Німеччині до влади прийшов Гітлер, і радянські дипломати об’єдналися із західними демократичними країнами через спільне занепокоєння цим фактом.

Рудницька писала, що більшовики докладали багато зусиль, щоб приховати Голод (так вона називає Голодомор), залучаючи до пропаганди підконтрольних їм кореспондентів у провідних західних виданнях, як «Нью-Йорк таймс» і «Асошіейтед прес». Радянські дипломати потім покликалися на їхні статті як на незалежне західне підтвердження, нібито Голодомору не існує^[25].

Втягували в пропаганду і представників культури. Показовим був візит до Радянського Союзу навесні 1933 року англійських «діячів літератури і громадського життя під проводом Бернарда Шова». Після поїздки в СРСР Шоу й інші учасники подорожі писали в «Манчестер ґардіан» (Manchester Guardian; нині просто Guardian), що відомості про експлуатацію робітників, голод і провали колективізації — це брехня^[26].

Та попри надзвичайні заходи радянської влади, інформація про Голодомор пробивалася на Захід, і дехто навіть правильно тлумачили його причини — пов’язували їх «з національною політикою совєтського уряду, вказуючи на те, що большевики хотіли такими методами здушити самостійницькі прагнення українського народу»^[27].

Багато в чому саме Рудницькій ми завдячуємо поширенням інформації про Голодомор ще 1933 року на найбільших міжнародних політичних майданчиках того часу. Вона входила до української делегації з чотирьох осіб на Конгресі меншин у Берні, столиці Швейцарії, де їм вдалося поставити на порядку денному питання Голодомору, хай і завдяки Німеччині, яка охоче підтримала ініціативу, аби тільки заглушити обговорення її антисемітських законів^[28].

Після російського делегата виступила Рудницька: «нічого не пом’якшуючи, я з’ясувала і голодове лихоліття українського народу, і злочинну політику Москви, яка це лихоліття спричинила, і політику великодержав, які заради добрих взаємовідносин з совєтським урядом, прижмурюють очі на його злочини в Україні і таким чином стають за нього співвідповідальні»^[29].

Її виступ мав успіх, і конгрес ухвалив резолюцію до голови Ліги Націй, у якій підкреслив «обов’язок підтримати акцію на користь жертв жахливої голодової катастрофи в Совєтському Союзі, особливо ж в Україні»^[30].

У Лізі Націй були чіткі правила й процедури, згідно з якими офіційним шляхом поставити на порядок денний обговорення Голодомору було неможливо. Та це не зупинило Рудницьку, яка побачила іншу нагоду — під час тієї сесії головування в Лізі Націй переходило до прем’єр-міністра Норвегії Йогана Мовінкеля. За словами Рудницької, це вселяло оптимізм, адже Норвегія не була «великодержавою», захищала політичних біженців і мала традиції допомоги потерпілим від голоду 1921–1922 років, ідеться насамперед про місію Фритьйофа Нансена.

Йоган Людвіг Мовінкель

Через особисті контакти Рудницької з представником норвезького уряду при Лізі Націй вдалося організувати її зустріч з Мовінкелем. Прем’єр Норвегії виявився доброю і шляхетною людиною та погодився спробувати винести Голодомор на обговорення. Для цього йому потрібні були формальні підстави, отож Рудницька із Зеноном Пеленським закликали українські організації й діаспори в різних країнах надіслати Мовінкелю телеграми на підтримку обговорення Голодомору в Лізі Націй.

Однак усередині Ліги Націй існував сильний спротив цій події, тому Мовінкель для додаткового обґрунтування попросив Рудницьку, щоб із проханням винести на обговорення Голодомор в Україні до нього звернулася якась поважна міжнародна організація. Тут знову перетинається національне й жіноче, діяльність Рудницької як депутатки і як учасниці жіночого руху. Через контакти в жіночому русі, зокрема в Союзі українок, вона зв’язалася з Корбет Ешбі, головою Міжнародного жіночого альянсу. Ешбі скликала нараду, на якій заслухали Рудницьку і схвалили заклик до Мовінкеля розглянути Голодомор у Лізі Націй^[31].

Мовінкель таки добився засідання, але закритого. Він активно наполягав, що Ліга Націй повинна бодай якось відреагувати на Великий Голод. Країни ж, які вели успішну торгівлю з Радянським Союзом, не заперечували Голодомор, але наводили формальні причини, чому Ліга Націй не може на це реагувати. Досягненням цього засідання стало фактичне міжнародне визнання Голодомору, хоча Ліга Націй «по-пилатівськи обмила свої руки»^[32]. Зрештою, справу передали Міжнародному комітету Червоного Хреста для організації допомоги Україні. МКЧХ надіслав запит до радянської влади про надання гуманітарної допомоги й отримав відповідь, що допомога не потрібна і голоду немає^[33].

Згадуючи ті події, Рудницька підкреслювала, що жахливим був не лише штучно створений голод, від якого загинули мільйони, а й міжнародна реакція на нього: «Ніколи Москва не досягла б таких пропагандистських успіхів у заперечуванні правди про Голод, якби не натрапити на податливий ґрунт в демократичних колах закордону, які з політичних і господарських мотивів бажали добрих стосунків з Совєтським Союзом»^[34].

Підсумки

Попри складний політичний період, коли український народ не мав власної держави, світ ще не оговтався від Першої світової війни, а вже наближалася Друга, і жінки в політиці були радше аномалією, Мілена Рудницька невтомно працювала й досягала успіху. Вона активно допомагала українським селянкам, додавала українкам упевнености у власних силах, дієво боронила українські політичні і культурні права.

Мілена Рудницька зуміла не втрапити до жодної з політичних пасток, що їх не уникнули інші українські політичні діячі. Вона надзвичайно негативно ставилася і до комуністів, і до нацистів. І хоча Рудницька була депутаткою польського парламенту, вона вважала польську владу окупаційною і виборювала права українського народу і перед Польщею, і перед іншими державами. Рудницька була справжньою патріоткою і феміністкою, яка вірила в демократичне майбутнє незалежної України і в чільну роль жінок у ньому. Така перспектива актуальна і сьогодні.

Джерела фото: Локальна історія; Рудницька, Мілена. Статті. Листи. Документи / Упор. М. Дядюк. — Львів: Місіонер, 1998.