Фемінізм у кримськотатарському суспільстві: історія

Російська, а згодом радянська орієнталістика майже не цікавилися мусульманським населенням Криму, зокрема кримськотатарськими жінками. Тому їхня історія довгий час залишалася невидимою і невідомою. Та варто відкинути завісу й подолати стереотипи — і ми побачимо потужний жіночий мусульманський рух, який на початку ХХ століття став унікальним явищем у цілому ісламському світі.

Кримські татари — перша мусульманська нація, яка надала жінкам виборчі права, до того як це зробили європейські країни. І хоча це був недовгий період в історії Криму, але він важливий етап демократизації кримськотатарського суспільства. Кримські татарки були не лише просвітницями, культурними діячками — вони стали політикинями, здобувши підтримку чоловіків-виборців.

Приклад жінок-лідерок початку ХХ століття надихав наступні покоління кримських татарок, давав їм сили для боротьби за права свого народу в умовах депортації і репресивної політики радянської влади.

Зазирнути під вуаль

Після анексії Криму російською імперією 1783 року російському і взагалі європейському суспільству відкрився майже не знаний доти кримськотатарський світ. Особливий інтерес для тодішнього чоловічого світу становила «східна» — кримськотатарська — жінка. Цей інтерес європейські чоловіки могли задовольнити дуже рідко. А от європейки-мандрівниці залишили нам розлогі описи так званих орієнтальних жінок. Із цих описів можна дізнатися, як жінки вдягалися, як вели домашнє господарство, тобто про суто жіночі на той час сфери життя.

Прикметно, що в російській літературі (і в белетристиці, і в історичній публіцистиці) про зустрічі з кримськими татарками зовсім трохи. Як зазначає Керстін С. Йобст, «через майже цілковиту відсутність робіт російських авторок серед досліджуваного матеріалу виникає враження, що в російських дискусіях тема кримськотатарських східних жінок була менш важливою, ніж у текстах авторів неросійського походження. У кожному разі такі тексти існують, хоча російські чоловіки мали тільки обмежені контакти з кримськотатарськими жінками»[1].

У поодиноких описах кримських татарок, що їх вдалося побачити авторам-чоловікам, незалежно від часу створення цих текстів згадується вуаль. Дмітрій Пєрєвощиков під час «Путешествия из Петербурга в Крым и обратно» («Современник», 1853) побачив «мару, загорнуту з голови до ніг у білу шаль», а Євгеній Марков через двадцять років у своїх «Очерках Крыма» (1872) — «загорнуту в біле простирадло татарку, наче живу статую на театральній сцені». Хоча в літературі чимало згадок про «привидів», «статуї» чи «тіні», наскільки вуалі були поширеними в Криму в ХІХ столітті впевнено стверджувати не можна. Є згадки, що вже 1820 року на півдні півострова старші жінки не носили вуалей[2].

У 2003 році часопис «Cornucopia» опублікував знімки з колекції Російського етнографічного музею в Санкт-Петербурзі, на яких зображено кількох кримських татарок без вуалей. У кожному разі на початку ХХ століття і особливо в русифікованих районах частіше відходили від традиції, тож, відповідно, і вуалі там були менш поширені. Натомість у Бахчисараї і прибережних областях зберігалися суворіші правила в одязі та сегрегація жіночої й чоловічої сфер життя», — переконана Керстін С. Йобст[3].

Група жінок п’є каву. Ялтинський повіт, с. Алма-Тархан. 1907. Фотограф М. І. Дубровський. З колекції Російського етнографічного музею (Санкт-Петербург)

Група жінок і дівчат біля будиночка. Таврійська губернія, 1911. Фотограф М. І. Дубровський. З колекції Російського етнографічного музею (Санкт-Петербург)

Своє припущення дослідниця підкріплює спогадами Міхаїла Шевлякова[4] (1909), який стверджував, що в колишній резиденції хана жінки «особливо непорочні», тобто живуть, дотримуючись традицій.

Жінка, закутана в покривало. Бахчисарай. 1913. Фотограф С. С. Некрасов. З колекції Російського етнографічного музею (Санкт-Петербург)

Вуаль як знак ісламських жінок, такий собі культурний маркер, у європейському світі досі вважається ознакою цивілізаційної відсталости. Інколи (не завжди) вона інтерпретується як знак жіночої підлеглости.

Одні вбачали у вуалі передусім узанси (звичаї), які існували в соціальних світах авторів. Скажімо, Євгеній Марков зазначає, що для кримських жінок вуалі були «неуникною передумовою суспільних манер, такою самою як корсет і кринолін для наших дам». Автор відзначав позитивні зміни в житті кримськотатарських жінок, які вже «ходять із відкритими обличчями на очах незнайомих чоловіків так само вільно, як і наші жіночки»[5].

З подорожніх описів складається враження, ніби у ХVІІІ–ХІХ століттях кримськотатарська жінка вважалася безправною, ізольованою, а її життя і спілкування обмежувалися родинним колом. Та якби в авторів було бажання (і можливості) вийти за межі своїх орієнтальних поглядів, вони могли би побачити процеси, які підготували сплеск жіночого руху і змінили уявлення про роль і вплив кримськотатарських жінок на суспільство.

Жінки поряд із чоловіками: перші десятиліття ХХ століття

Уже з другої половини ХІХ століття, попри обмеження з боку царату на національну й мусульманську освіту, в культурному, освітньому і політичному житті Криму спостерігається помітне піднесення. Роль і участь жінок у цих процесах у різних регіонах Криму відрізнялася. Очевидно, поза дуже русифікованим прибережним регіоном, їхня роль була меншою.

Ключове значення в піднесенні ролі жінок у кримськотатарському світі відігравала освіта.

Традиційно жінки отримували домашню освіту, вміли читати й писати. Дівчата з простих родин нарівні з хлопчиками мали відвідувати мектеб — початкову школу при мечеті. А з ХVІІ–ХVІІІ століття хлопчики й дівчатка навчалися разом. Дівчата із заможних сімей отримували домашню освіту: читання, письмо, тлумачення Корану, рукоділля.

У ХІХ столітті національну і мусульманську освіту для кримських татар у російській імперії було обмежено. В імперській освітній системі існували тільки початкові школи, медресе та російсько-татарські школи[6]. Останні, до речі, не здобули популярности серед кримських татар, тому що «татарські вчителі, крім навчання дітей “читати, писати російською”, нічого не знають і — що найобурливіше — не вміють у більшості випадків підписуватися татарською»[7].

Тенденції до піднесення освіти в Криму проявилися в другій половині ХІХ століття, головно завдяки Ісмаїлу Гаспринському та Номану Челебіджихану. Гаспринський став піонером у навчанні дівчат. Його реформаторська програма передбачала розвиток і оновлення освіти дівчат у тюрксько-мусульманському світі, ґрунтувалася на підвищенні соціального статусу жінки в суспільстві, містила механізми дотримання рівних прав чоловіків і жінок. Адже основа рівноправности — це однакова можливість здобути освіту[8].

Гаспринський заохотив свою сестру Селіме Пембе-ханум Болатукову відкрити 1894 року в Бахчисараї першу школу для дівчат, яка поєднувала світсько-релігійне і професійне навчання[9].

На початку ХХ століття, 1906 року, в Бахчисараї існувало вже 13 шкіл для дівчат, а в Алупці того ж таки року почала функціонувати професійна жіноча школа. Незабаром їхній вплив так зріс, що 1910 року російська влада наказала закрити нові школи і повернутися до традиційної освіти. До вищої освіти кримські татарки доступу не мали, власне, як і жінки інших національностей у російській імперії. Таке право вони отримали лише 1915 року.

У видавничій справі поруч з Ісмаїлом Гаспринським стояла його дружина Зухра Акчуріна-Гаспринська. Коли 1883 року Гаспринський добився дозволу видавати газету «Терджиман» («Перекладач»), Зухра підтримала ініціативу чоловіка. У 1887 році вона спробувала заснувати жіночий журнал «Тербіє» («Виховання»), а з 1891 року виходив додаток до газети «Кадин» («Жінка»). Довгий час Зухра Акчуріна займалася не лише оформленням, документацією газети, а й перекладала тексти татарською та редагувала їх.

Роботу матері продовжила Шефіка Гаспринська, яка стала редакторкою першого спеціалізованого журналу для мусульманок «Алем-і нісван» («Жіночий світ»). З різною періодичністю цей журнал виходив до 1911 року.

Зухра Акчуріна-Гаспринська в день весілля. 1882

Шефіка Гаспринська. 1901. Фото з відкритих джерел

Секуляризація кримськотатарського життя, початок розкріпачення жінок, зменшення авторитету мулли — такими були результати молодотурецької революції. На думку Наталії Малиновської, «саме турецьке зрушення до лібералізму і революція 1908 року стимулювали прогресивні зміни в середовищі кримських татар»[10]. Відзначимо, що революційні події в Османській імперії набагато більше вплинули на кримських татар, ніж російська революція 1905–1907 років, яка сприймалася як щось чуже, зовнішнє.

Важким був шлях кримських татарок до театрального мистецтва. До кінця ХІХ століття кримськотатарське суспільство не сприймало жінку на сцені. Жіночі ролі спершу виконувало чоловіки, бо акторство вважалося не гідним жінки-мусульманки. Першим кримськотатарським акторкам навіть довелося виїхати з Криму[11].

Однак на початку ХХ століття ситуація змінилася. У 1910-х роках на сцені кримськотатарського театру грали Айше Тайганська, Еміне Челебієва, Фатіме Ширінська, Айше Болатукова, Зоре Ширінська, Еміне Болат, Емір-заде Асіє й інші. У 1917 році в Акмеджі заснували суто жіночу трупу «Ешиль ада» («Зелений острів»), у ролі драматургині й режисерки виступила Айше Тайганська. У 1923 році, вже за радянської влади, було створено Кримський державний драматичний театр, у якому жінки служили нарівні з чоловіками[12].

«Якщо в тієї чи тієї нації жінки поряд з чоловіками залучені до участи в суспільному житті, причетні до інтелектуальної діяльности, то така нація досягне успіхів, вона не загине, буде незнищенною і не зазнає занепаду», — писав 1916 року Номан Челебіджихан у газеті «Терджиман»[13].

За цими словами відомого кримськотатарського просвітника стояли роки плідної праці разом з Ісмаїлом Гаспринським задля освіти жінок, їхньої участи в культурному й суспільному житті. «Вбачаючи необхідність рівности прав жінок і чоловіків, вони обґрунтовували поєднання демократичних свобод та релігійних догм ісламу», — зазначає Наталія Малиновська[14].

Отже, емансипація кінця ХІХ — початку ХХ століття стала певним викликом для кримських татар, рушійною силою для змін, які сформували плеяду жінок-лідерок доби революції 1917 року.

«І я піду»: жінки в кримськотатарській революції 1917 року

Навесні 1917 року в Крим розгорілися події одразу трьох революцій: загальноросійської, української та — ексклюзивно — кримськотатарської[15]. Не останню роль в останній відіграли жінки.

У квітні 1917 року в Бахчисараї відбувся перший жіночий мітинг. Уже відому тоді Шефіку Гаспринську[16] обрали головою жіночого мусульманського комітету. Вона також ініціювала створення Виконавчого комітету мусульманок Криму, діяльність якого було спрямовано на визнання за жінками-мусульманками всіх прав, на захист материнства і дитинства, входження мусульманок до всіх сфер суспільної й професійної діяльности.

«Цей мітинг став знаменним початком зміни в становищі тюркської жінки. Вперше в історії тюрків та ісламу жінку покликали до суспільного життя, вона випрямила спину і сказала собі: “І я піду”»[17], — писала Шефіка Гаспринська. Протягом квітня-травня 1917 року жіночі комітети засновувалися в інших населених пунктах Криму. Їхню діяльність координував Комітет жінок Акмечеті.

Кримськотатарські лідерки гідно представляли Крим на всеросійських мусульманських з’їздах. У квітні делегатки з Криму взяли участь у роботі Всеросійського з’їзду мусульманок у Казані, мали представництво на І Всеросійському мусульманському з’їзді в Москві (травень 1917-го). Шефіку Гаспринську з’їзд привітав стоячи[18]. У серпні 1917-го в Сімферополі було створено Центральний комітет мусульманських жінок (Жіночий кримський обласний комітет). Головою його обрали Ільхаміє Тохтар, її заступницею — Шефіку Гаспринську.

Слід відзначити, що програма кримськотатарських феміністок поєднувала соціальні й національні ідеї. Вони наполегливо підкреслювали, що в дискримінації жінок дві причини — відсутність права на Батьківщину і помилкове трактування ісламу[19].

Мусульманський феміністичний рух 1917 році в Криму переживав піднесення: кримські татарки активно працювали в освітніх і виховних закладах, у пресі, з’являлися в театрах і на вечірках, стали важливим чинником суспільного і політичного життя.

Успіхи кримськотатарського жіночого руху якоюсь мірою пов’язано з муфтієм Номаном Челебіджиханом та його соратниками-чоловіками. Підтримка емансипації мусульманок мала не лише організаційний чи фінансовий складники, а передбачала й конкретні кроки. Тимчасовий Кримсько-мусульманський виконавчий комітет (Мусвиконком) оприлюднив заклик за підписом муфтія про зняття чадри[20], дозволив спільне богослужіння для жінок і чоловіків у мечетях. А у квітні 1917 року Кримський шаріатський суд ухвалив безпрецедентне для дореволюційного кримськотатарського суспільства рішення — спільні вчительські курси для чоловіків і жінок[21].

Традиціоналісти піддавали гострій критиці всі ці рішення. У червні 1917 року татари-вояки «різко критикували “жіночі вольності” та вимагали неухильного дотримання норм шаріату». У відповідь «феміністки проголосили намір неухильно рухатися шляхом “розкріпачення мусульманської жінки”»[22].

Участь і виборність жінок демонстрували прогресивність і демократичність мусульманського Криму. Особливе враження кримськотатарські делегатки справили на З’їзді поневолених народів росії в Києві (вересень 1917 року). «На з’їзді виступили серед інших дві рідкісні фігури суспільних зібрань — дві жінки татарки пані Еміне Шабарова та Айше Ханим Ісхакова», — писала російськомовна газета Мусвиконкому[23]. Участь жінок наочно засвідчила успіхи феміністок Криму, і вони були вагомі, адже більшість делегацій представляли винятково чоловіки.

Важливе значення для утвердження рівности чоловіків і жінок у кримськотатарському суспільстві мав І Курултай кримськотатарського народу. Рішення про його скликання ухвалили в жовтні 1917 року в Сімферополі на З’їзді громадських і народних організацій. На з’їзді, де були присутні 20 жінок, затвердили програму, яка дозволяла жінкам разом із чоловіками брати участь у виборах.

Збори першого Курултаю. 1917

Під час виборів до Курултаю восени 1917 року із загальної кількости 76 депутатів/ок було обрано чотири жінки: Ільхаміє Тохтар, Хатідже Авджи, Аніфе Боданинська й Шефіка Гаспринська[24]. Це перший випадок у мусульманському світі, коли до органів конституційної влади могли обирати і обиралися жінки, ба більше — їх було обрано.

Лідерки мусульманського жіночого руху в Криму Зейнеб Амірхан, Ільхаміє Тохтар, Шефіка Гаспринська

26 грудня 1917 року Курултай проголосив утворення Кримської Народної Республіки й ухвалив Конституцію. Серед інших демократичних засад Конституція проголошувала рівність прав чоловіків і жінок[25].

На жаль, обсяг статті не дає можливости розповісти про життя і діяльність лідерок кримських татарок, та й самих відомостей про них дуже мало. Однак те, що їх обрали до складу І Курултаю кримськотатарського народу, свідчить про їхню реальну впливовість і авторитет та про визнання їхньої роботи в попередні десятиліття.

Після 1918 року відомостей про жінок-лідерок узагалі немає, а це свідчить, що вони не співпрацювали з більшовиками. Натомість у публікаціях радянського періоду знаходимо імена кримських татарок, згадки про членкинь комуністичній партії, їхню участь у місцевих театрах, інших культурних подіях у Криму.

Від революції до депортації

У сучасній російській історіографії активність мусульманок пов’язують передусім із радянською владою, яка на законодавчому рівні зрівняла в правах чоловіків і жінок та провадила політику залучення жінок до суспільного життя. Проте цей висновок не враховує попередні зусилля кримськотатарського суспільства, у якому жінки посіли своє місце всупереч імперській політиці. На думку Марини Вороніної, «більшовики просто закріпили те, що відбулося під час революцій 1905 і 1917 років»[26]. І «через жіночу мережу радянська влада передусім залучала якомога більше партійців та агітаторів»[27].

Жінки в радянському союзі мали повні громадянські права, а ідеї емансипації стали частиною комуністичної ідеології. Однак навіть у порівняно вільні 1920-ті жіноча активність була радше формальною. Політична і громадська активність жінок визначалася через квоти для них у комсомолі, партії, радах різного рівня.

На думку Мирослави Смольницької, «негласно існував своєрідний гендерний контракт, санкціонований державою, т. зв. “контракт працюючої матері”»[28]. Жінці відводилося дві ролі — працівниці і матері. При цьому побут і сім’я вважалися особистою справою кожної жінки. Очевидно, такий «контракт» існував і в кримськотатарському суспільстві з урахуванням мусульманських норм і практик.

Майданчиком для просування такого «контракту» стали нова радянська періодика. У 1920-х у вже радянському Криму виходив часопис «Асрий мусульманлыкъ» («Сучасне мусульманство»). У його матеріали викладалися ідеї радянської влади, яка виховувала «нову людину». Публікації про рівність чоловіків і жінок, необхідність освіти для жінок, з одного боку, спиралися на норми ісламу, а з іншого — повторювали традиційну радянську пропаганду 1920-х[29].

Хоча слід відзначити певну поміркованість «Асрий мусульманлыкъ»: теми руйнування патріархальної сім’ї і її цінностей, розлучення як способу звільнитися від нерівности, «гендерної війни» тощо, характерні для російськомовних журналів на зразок «Работница» і «Крестьянка», у часопису не тільки не розглядали, а й не зачіпали[30].

Це не означає, що жінки опинилися поза політичним, професійним і культурним життям. Відомою громадською діячкою 1930-х років була Ребія Бекірова. Відомостей про її життя збереглося небагато. Ребія закінчила жіночий педагогічний інститут, згодом рік навчалася в Комуністичному університеті трудящих Сходу. Обіймала керівні посади в жіночому відділі райкомів Криму. У 1932 році її кандидатуру затвердили на посаду заступниці народного комісара освіти, а 1934-го — народної комісарки охорони здоров’я Кримської АРСР. У 1933 році «за активну роботу із залучення жінок-татарок до громадського життя країни» була нагороджена орденом Трудового Червоного прапора. А 1938 року Ребію звинуватили в підготовці «бактеріологічної війни проти радянського народу» і засудили як членкиню «контрреволюційної націоналістичної організації»[31].

Жінки — кримські татарки отримали більше можливостей для освіти і з часом не тільки навчалися, а й навчали. Серед них було багато вчительок, а також директорки шкіл, викладачки у вищих навчальних закладах, науковиці.

Згадаймо Зоре Аблямітову — видатну вчену в галузях біохімії і морської біології, докторку біологічних наук, педагогиню. Зоре захоплювалася стрільбою і ввійшла в історію як перша кримськотатарська жінка-парашутистка.

Зоре Аблямітова

Вищу освіту Зоре Аблямітова здобула в Кримському педагогічному інституті. По закінченні навчання працювала вчителькою хімії в кримськотатарській школі в Судаку. Партнером Зоре був Костянтин Виноградов, відомий морський біолог та іхтіолог. Разом вони працювали на Карадазькій біологічній станції АН СРСР. Завдяки шлюбу їй вдалося уникнути депортації.

Зоре Аблямітова захистила спочатку кандидатську, а згодом докторську дисертації. З 1953 року працювала в Одесі: спочатку на біологічній станції Інституту гідробіології АН УРСР, потім, до самої пенсії, завідувачкою відділу біохімії в Одеському відділенні Інституту біології південних морів (нині Інститут морської біології НАН України)[32].

Життя в депортації

Найтрагічніша сторінка в історії кримськотатарського народу в часи Другої світової війни — депортація 1944 року, здійснена радянським керівництвом за обвинуваченням кримськотатарського народу в колабораціонізмі. Багато кримських татар служили в лавах радянської армії. Нарівні з чоловіками проти німецьких окупантів боролися жінки — лікарки, медсестри, зв’язківиці, розвідниці. В історію ввійшли імена видатних кримських татарок, як-от розвідниці окремої Приморської армії Аліме Абденанової, підпільниць Найме Велієвої, Хатідже Чапчакчи, Абібе Асанової, Гульзади Софу та інших[33]. Їх аж ніяк не звинуватиш у співпраці з нацистами, але й вони розділили долю своїх співвітчизників та співвітчизниць.

У роки депортації вся відповідальність за сім’ю лягла на жінок. У цей важкий час зароджується кримськотатарський національний рух, і тут жінки знову виступили нарівні з чоловіками, зробили свій внесок. Кримськотатарські жінки борються з труднощами пліч-о-пліч із чоловіками, при цьому не тільки виконують звичні, традиційні функції, дбаючи про дітей і сім’ю, а й працюють, навчаються.

Тамакова Уріє й узбеки. Узбекистан, 1950-ті. Світлина Мустафи Томака. З архіву Нізамі Ібраімова. (Джерело: Свєженцев Максим, Кислий Мартін-Олександр. Расове питання в часі й просторі...)

Саґіде Уста на фабриці. Узбекистан, 1950-ті. З родинного архіву Бекірових. Джерело: (Свєженцев Максим, Кислий Мартін-Олександр. Расове питання в часі й просторі...)

Депортація від початку передбачала, що кримські татари повинні асимілюватися в Узбекистані з місцевим населенням. Та попри спільну релігію — іслам і подібність мов, асиміляція не відбулася. «Місцеве населення не прийняло кримських татар як “братів по вірі”. Як згадують респонденти серед кримських татар, узбеки не ставилися до них як до мусульман. Вони критикували депортованих за неправильне сповідування ісламу: “Дівчата із закритими обличчями жбурляли каміння в наших жінок, вигукуючи: “ʻБезштанні росіянки!ʼ”»[34]

Узбекистан, 1953. З архіву Едіє Муслімової. (Джерело: Свєженцев Максим, Кислий Мартін-Олександр. Расове питання в часі й просторі...)

Шлюб із місцевими чоловіками не був стратегією виживання для кримських татарок. Він понижував їх в ієрархії національностей, обмежував доступ до освіти, роботи тощо, а передусім вилучав їх із кримськотатарської спільноти. До того ж кримські татари в депортації жили компактно, переважно в містах, тоді як узбеки здебільшого залишалися в сільському господарстві і вели традиційний спосіб життя. Шлюби між кримськими татарками і чоловіками іншої національности були радше винятком, ніж усталеною практикою.

Процеси реабілітації в середині 1950-х майже не зачепили кримських татар. Постанова Ради Міністрів СРСР «Про зняття з обліку деяких категорій спецпереселенців» від 24 листопада 1955 року поширювалася на такі групи населення як «1) жінки-спецпоселенки, які взяли законний шлюб із місцевими жителями, які не є спецпереселенцями; 2) жінки російської, української, білоруської та інших національностей, які не підлягали виселенню разом із кримськими татарами за ознаками їхніх подружніх стосунків, що натепер припинилися»[35].

Очевидний дискримінаційний характер цієї постанови, адже вона обмежувала права жінок. Щоб її зняли з обліку, кримська татарка мала одружитися з чоловіком, який не є спецпереселенцем. З іншого боку, постанова спонукала жінок іншої національности розлучатися з кримськими татарами — чоловіками. В обох випадках влада вдавалася до практики розмивання кримськотатарського етносу.

На думку Діани Кириченко, «декларовані радянською владою привілейовані для жінок підстави звільнення від обліку спецпереселенців були лише новими методами щодо репресивних дій стосовно кримськотатарського народу, особливо жіночого складника цієї національности»[36].

Та попри дальшу репресивну політику щодо кримських татар, у другій половині 1950-х років відбувається швидке організаційне оформлення кримськотатарського правозахисного руху як політичної сили, яка обстоює і висловлює інтереси народу. І знову, як і в революції 1917 року, жінки стали пліч-о-пліч із чоловіками, сформувавши нову генерацію жінок-лідерок кримськотатарського народу, котрі десятиліттями боролися за права своєї спільноти.

Історія кримських татарок у другій половині ХХ століття та у ХХІ столітті виходить за часові рамки цієї статті, тож продовжимо тему в наступних публікаціях. Нині, під час нової анексії Криму росією, маємо особливо уважно берегти історію народу, який зазнав і далі зазнає репресій.