5 грудня, 2021

Секрети успіху для сучасного міста

2 листопада 2021
Поширити в Telegram
443
Аня Кізірія

Цікавиться інтерсекційним фемінізмом.

Книга Джейн Джейкобс «Смерть і життя великих американських міст» уперше вийшла друком 1950 року, а в червні 2021-го CANaction переклали її українською мовою.

                
Обкладинка першого видання й українського перекладу

Хтось, напевно, запитає, чого ця книжка може навчити тепер. Незважаючи на поважний вік, вона досі надихає архітектор_ів та урбаніст ок у всьому світі. Особисто я вважаю, що кожна знайде в ній щось цікаве для себе. Я ж здобула нову оптику бачення навколишнього світу.

Місто-парк чи місто-автострада?

Перемістимося у США 1950–1960-х років. Чималої популярности в містобудуванні набирає ідея «осяйного міста» Ле Корбюзьє, який зображав його так: «Уявімо, що ми в’їжджаємо в місто через Великий парк. Наш швидкий автомобіль їде спеціально піднятою мотодорогою між величезними хмарочосами: щойно ми під’їжджаємо ближче, бачимо двадцять чотири хмарочоси, які височіють на тлі неба; ліворуч і праворуч від нас на околицях ділянок розташовуються муніципальні й адміністративні споруди, оточують простір музеї та університетські будівлі. Усе місто — це парк».

До ідеї хмарочосів додавалися безкінечні автомагістралі без перехресть (адже «це ворог вуличного руху»).

Одночасно американські містопланувальники захоплювалися ідеєю передмість (suburbs). Американська мрія втілилася в безлічі типових будинків із білими парканами й ідеально підстриженим газоном (а якщо пощастило, то й із басейном), на чималій відстані від місць праці й розваг. Це породило потребу в сімейних авто для переміщення між «функціональними» зонами: з дому на роботу, з роботи в треті місця (кафе, крамниця, клуб чи паб). І звичайно, активізувалося будівництво автомагістралей.


Ville Radieuse Le Corbusier


Ville Radieuse Le Corbusie

Широкі проспекти в той час будували і в радянських містах (багато з них було зруйновано під час Другої світової війни, як-от Мінськ, тому окремі взагалі перебудовували з нуля), але ці дороги ще довго стояли напівпорожніми. Якщо у США тоді автомобіль — це необхідність, то в Радянському Союзі — ознака статусу і розкіш.

Якщо порівняти Київ 1950-х і 2000-х років, різниця вражає. Одразу впадає в око домінування висотних новобудов і приватних автомобілів. Цього року кількість авто в Києві сягнула рекордних 400 одиниць на 1000 житель_ок, що майже вдвічі більше, ніж визначила компанія A+S 2015 року.

Стрімка автомобілізація вимагає достатньої кількости паркомісць, які втиснуть і в так невеликі публічні території. А що казала про це Джейн Джейкобс ще пів століття тому? «Міста вмирають тоді, коли на їхніх вулицях замість пішоходів рухаються одні автомобілі». Автомобілізація витісняє житель_ок з тротуарів і прибудинкових територій, люди втрачають відчуття причетности до свого двору, бо там тепер парковка, а не місце для дозвілля. Навіть такі знайомі нам міські квітники, що їх висаджують самі мешканки і мешканці будинків, змінюються на утеплення фасаду тільки своєї квартири.


Позняки, мікрорайон


Жінки доглядають прибудинкові території

Повернімося до Нью-Йорка. Джейн Джейкобс, яку тепер називають матір’ю урбаністики, жила у Ґрінвіч Віллідж — районі, який хотіли знищити заради будівництва нової автотраси. Її дивовижна здатність помічати речі, які ніхто більше не бачив, і небажання, щоб рідний район зрівняли із землею, надихнули Джейн на боротьбу з Робертом Мозесом — тогочасним «головним будівельником Нью-Йорка». Жінка, молода мати, без профільної архітектурної освіти мобілізувала людей на громадський спротив. Активіст(к)и писали листи, ініціювали зустрічі й засідання з місцевими службами, складали петиції та скликали мітинги в публічному просторі. Їм вдалося зібрати 30 000 підписів за збереження парку. Згодом простір повернули громаді.

З цієї боротьби й народилася книжка «Смерть і життя великих американських міст». Умовно її можна поділити на дві частини. Перша складається з нарисів про життя й занепад американських міст, друга — це опис тактик боротьби із занепадом.


Скрін змісту книжки

Очі вулиці

Особисто мене в книжці найбільше вразила концепція «очей вулиць». «Очі вулиці» визирають із вікон і балконів, дивляться крізь вітрини крамниць. Це постійні жителі й жительки району, які знають усіх напам’ять і одразу помічають «чужих». Це звичайні перехожі, які заповнюють ресторани й крамниці на перших поверхах будинків і стають активними учасни_цями «вуличного балету».

Джейкобс наводить приклад: вона довго чекала на автобус і раптом почула, як незнайома жінка з вікна гукає їй, щоб вона підійшла. Коли авторка порівнялася з вікном, жінка її попередила, що автобуси в суботу не ходять. Здавалося б, навіщо цій жінці допомагати незнайомій людині, але вона якраз і належить до непомітної мережі доглядач_ок вулиці та її «очей».

Коли я читала цю книжку, то потрапляла в ситуації, які щоразу змушували мене вигукнути: «Та це ж як Джейкобс писала!» Чи то в мене з’явилися нова оптика і чутливіші реєстри, чи такий збіг обставин.

Одного дня я курила на ґанку під’їзду, аж раптом побачила, що діти на спортивному майданчику стали гратися надто жорстоко: дівчинка дубасила вдвічі меншого хлопчика і волочила його по асфальту. Я розгубилася і вирішила повернутися додому, щоб спостерігати за майданчиком з вікна. За якийсь час почулися перелякані крики. Я вкотре визирнула з вікна і побачила таку картину: хлопець б’є старого чоловіка, а навколо них зібрався натовп верескливих підлітків. Далі події розгорталися швидко: мій партнер подзвонив у поліцію, якась жінка підійшла до дітей дізнатися, що коїться, сусід у халаті й капцях вилетів із під’їзду і врешті-решт зупинив бійку. Згодом він почав хвалитися перед підлітками кущами бузку, які висадив місяць тому.

Показово те, що поліція не відповіла на жоден дзвінок і передзвонила лише через пів години. Доки автовідповідач поліції повторював одну й ту саму фразу, ситуацію вирішили силами двору. Важлива деталь: усе це відбувалося на внутрішньому подвір’ї п’ятиповерхівок, де все видно як на долоні. Важко уявити ту саму швидкість реакції і турботу про життя свого подвір’я у 20-поверховому будинку, де живу я. Я навіть не знаю імен своїх сусідів, бо неможливо запам’ятати так багато людей.

Інша пригода «за Джейкобс» сталася на Липській — досить широкій вулиці, посеред якої є освітлена алея з лавками. До нас підбігла незнайома дівчина, неприродно радісна, і заговорила зі мною, наче із старою подругою. Я вже відкрила рота сказати, що вона помилилася і ми не знайомі, аж тут побачила біля неї моторошного чоловіка і зрозуміла, в чому річ і чому дівчина так поводиться. Ми знову взяли на себе місію «очей вулиці» і підіграли їй: пішли далі алеєю, вдаючи розмову давніх подруг, і дійшли до єдиного закладу, який ще працював о такій пізній порі. Продуктова крамничка от-от мала зачинятися, але встигла стати нашим притулком від нав’язливого чоловіка, доки приїхало таксі і дівчина безпечно поїхала додому.

Коли «боротьба» з міськими небезпеками лише погіршує ситуацію

Як боротися з небезпеками, крім побутового патрулювання вулиць місцевими? Джейкобс описує три відомі їй способи, які насправді не боротьба, а спосіб пристосуватися до небезпеки, і вони тільки погіршують ситуацію.

Перший — це змиритися з небезпекою і дозволити їй панувати, як це відбувається у віддалених житлових районах та соціальних гетто. Головне — знати місцеві правила. Другий — використовувати тільки особистий автотранспорт (як-от у Лос-Анджелесі). У такому місті людина, яка ходить пішки чи використовує занепалий громадський транспорт, безумовно належить до непривілейованого класу. Іншим на думку не спаде ходити пішки по місту через небезпеку, та й через те що воно для цього просто не придатне.

Варто зазначити, що в Києві це невеликі групи осіб, які зранку виїжджають за кермом свого авто з воріт дорогого ЖК і їдуть на офісний паркінг, а ввечері так само перебираються в ресторани «для своїх». Авто дає можливість уникати небезпек міського життя і, не докладаючи зусиль, просто їх не бачити.

Третій спосіб — це система так званого «покриття», яку практикують вуличні банди. Усі точно знають, де проходять межі районів, хто їхній «власник» і що буде, якщо їх перейти. У сучасному варіанті ця тенденція веде до створення «спільнот за парканом» (gated communities): зазвичай це «містечко в місті», відгороджена велика територія, яку пильно охороняють камери спостереження й охоронці.

Така сегрегація відбувається не тільки добровільно — вона вважається атрибутом успішного життя середнього класу. Новопечерські Липки, Ріверстоун, який повністю перекрив «звичайним людям» доступ до набережної, а згодом вибачився за тимчасові незручності, але не перед населенням усього району, а перед квартировласни_цями цього ЖК. Або Комфорттаун. Пам’ятаю, приїхала туди до друзів у гості, а охоронець не знайшов моє запрошення і погрожував перекинути мене через паркан.


Riverstone паркан


Пост Riverstone про паркан

То як же уникнути небезпек урбанізації, а не камуфлювати їх?

Розмаїття — основа успіху міст

Відповідь Джейкобс на питання вище — це ідея міського розмаїття. Є чотири передумови його створення:

1) багатофункціональність району,

2) короткі блоки будівель,

3) розмаїття будівель за віком, розміром і «соціальним статусом»,

4) щільна концентрація людей.

Описуючи багатофункціональність району, Джейн використовує метафору шахових фігур. Наприклад, спальний район — це ферзь. Щоб цей район не занепав і життя вирувало там не тільки після роботи й на вихідних, потрібно щонайменше дві фігури. Треба додати слона або коня — зону торгівлі, офісний центр або кілька ресторанів за рогом чи невеличку галерею сучасного мистецтва. Перебування людей в одному районі з різною метою в різну пору доби протидіє його спустошенню.

Як на мене, гарний приклад мультифункціональности — парк Шевченка в центрі Києва. Зранку в ньому збираються мами і тати з візочками, люди на ранковій пробіжці і ті, хто вигулюють собак. В обід його заповнюють студент(к)и, ввечері там зустрічаються друзі й закохані, а старші люди грають у шахи, відбуваються кінопокази. У затінку під деревами хтось займається йогою або читає книжку, туристи просять зробити фото навпроти пам’ятника Шевченку, а поруч біліють торгові ятки з різними дрібницями. Місце не порожніє, у його «графіку» немає прогалин, які могла б заповнити небезпека.

Наполягаючи на тому, щоб зберігати старі будівлі, Джейкобс підкреслює: у новобудовах вища орендна плата, яку не можуть собі дозволити малі бізнеси і люди з низьким рівнем достатку. Заселитися в нові будинки можуть дорогі ресторани, великі офіси, але аж ніяк не книгарня чи маленька кав’ярня. Добре фінансована галерея може дозволити собі приміщення в центрі міста, а незалежний арт-простір — ні. Тут і приходять на допомогу старі будівлі, які можуть стати постійним домом або трампліном, доки його мешканці й мешканки не покращать свою фінансову ситуацію.

Чи працюють такі трампліни в Україні сьогодні? Ринок нерухомости в Києві дедалі дорожчає. Нові ЖК пропонують комфортне життя для багатих, а люди з нижчим доходом витісняються на Лівий берег або ж винаймають кімнату в трикімнатній квартирі на Подолі.

* * *

Чому це все так важливо? Більшість футуристичних прогнозів сходяться на тому, що надалі людство житиме у величезних міських агломераціях. Десятимільйонні міста вже давно не рідкість на планеті. То якими ж вони будуть?

Джейн Джейкобс пише: «Коли ми маємо справу з містами, ми маємо справу зі складним і напруженим життям. Коли міста зазнають невдачі, вони зазнають невдачі з тих самих причин, чому зазнають краху демократії: корупція, тиранія, гомогенізація, надмірна спеціалізація і культурний дрейф. Коли міста досягають успіху, вони демонструють найчистіший прояв демократичних ідеалів. Міста можуть забезпечити щось для кожної й кожного лише тому і лише тоді, коли їх створено всіма».

2 листопада 2021
Поширити в Telegram
443
Репліки Спільноти
Реплік ще немає, Ваша репліка може бути першою