106 
Війна в Україні стала справжнім випробуванням майже для всіх громадян та громадянок, однак особливо гостро її тягар відчули люди з вразливих груп населення, зокрема ромські жінки, чиї голоси часто залишаються поза увагою. Жіночі громадські організації відіграють ключову роль у підтримці цих громад, надаючи допомогу, просуваючи права та створюючи простір для змін навіть у найскладніших умовах.
«Гендер в деталях» поговорив із Анжелікою Бєловою — президенткою громадської організації «Обʼєднання ромських жінок “Голос Ромні”», яка не лише підсилює голос ромських жінок, а й активно працює над їхньою інтеграцією та лідерством у повоєнному відновленні України.
Про те, як локальні й національні ініціативи можуть змінити життя громад і чому об’єднаність та лідерство є ключем до майбутнього – читайте в матеріалі.
– Чи належите ви до якоїсь із течій фемінізму? Можливо, є щось, що вам особливо близьке?
– Так, я належу до інтерсекційного фемінізму. Це пов’язано з тим, що я працюю з ромськими жінками. Це основна авдиторія моєї організації. Ці жінки стикаються з інтерсекційною мультидискримінацією, і саме тому ця течія мені найближча.
– У яких сферах, на вашу думку, вплив фемінізму найбільш відчутний? Де він поки що, можливо, губиться або залишається непомітним?
– Найпомітніший вплив, мабуть, у сфері адвокації, зокрема міжнародної. Це про готовність до діалогу — те, що моя організація разом з іншими ромськими жіночими організаціями просуває. Ми доносимо меседж про залученість жінок із різних категорій. І це вже впливає на те, як враховуються проблеми й потреби жінок у важливих політиках і програмах, зокрема в планах раннього відновлення України чи гуманітарного реагування. Мовиться про співпрацю з міжнародними організаціями, про адвокацію гендерно чутливого та інклюзивного відновлення, про що ми говорили, зокрема, на Ukrainian Recovery Conference 2024 (Міжнародній конференції з питань відновлення України 2024).
Але, якщо чесно, мені цього поки що недостатньо. Можливо, через мій досвід: я представляю досить молоду організацію і не бачу масштабної співпраці з владою чи змін у законодавстві. Мені б дуже хотілося, щоб, наприклад, ромські жінки долучалися до Коаліції 1325 «Жінки. Мир. Безпека» і могли впливати на Резолюцію Ради Безпеки ООН та регіональні плани 1325. На місцевому рівні співпраці з феміністичними організаціями теж бракує. Ми намагаємося це змінити, але самотужки це складно — потрібне обʼєднання з іншими ромськими організаціями, які готові бути активними. Однієї організації та її ресурсів замало, щоб зрушити щось суттєво. Тож мій ключовий меседж полягає в силі обʼєднання та конструктивного діалогу.
– Якщо говорити про всеукраїнські феміністичні перспективи в цілому, хто найбільше рухає їх уперед?
– На національному рівні я би назвала кілька ключових сил. Це передусім апарат Урядової уповноваженої з гендерної політики Катерини Левченко. Її команда активно працює як на міжнародній арені, так і всередині країни, просуваючи важливі меседжі щодо гендерної рівности. Також Український жіночий фонд — у них багато партнерів, вони діють як нетворкінгова платформа. Так, це фонд, але вони створюють консорціуми, підтримують локальні організації, що мені дуже імпонує.
Серед політикинь чи політиків, на жаль, не можу назвати когось конкретно, на кого б я спиралася. Але є ще Український жіночий конгрес — потужна організація з чітким фокусом на адвокації. Вони працюють із центральними органами влади, проводять заходи з високопосадовцями і високопосадовицями. Ви, мабуть, бували на таких, я впевнена. І, що круто, вони беруть місцевих лідерок, активісток і дають їм змогу просувати права жінок із різних груп на національному рівні, підвищуючи їхню видимість.
Це те, що мене особисто чіпляє.
Ще я дуже вдячна за співпрацю з оонівськими структурами. Останнім часом вони приділяють особливу увагу включенню потреб ромських жінок та інших вразливих груп у гуманітарне реагування. Є різні групи, такі як Gender in Humanitarian Action, які працюють над тим, щоб ці голоси звучали в процесі ухвалення рішень. Я сама була на кількох їхніх заходах. Наприклад, у липні 2023 року відбувся чудовий захід лише для ромських жінок. Ми говорили про наші потреби, напрацьовували документ із рекомендаціями для оонівських агенцій. Цей документ став фундаментом, і я розповідаю про нього кожному партнеру. Вони навіть просять його надіслати. Завдяки таким ініціативам ми можемо впливати на їхні рішення. ООН Жінки та Жіночий фонд миру та гуманітарної допомоги ООН (WPHF) також проводять консультації з жіночими організаціями, долучаються до адвокації, фінансують проєкти та підсвічують діяльність активісток на місцях. Оце, мабуть, ключові гравці, яких я можу назвати.
– Дякую за таку ґрунтовну відповідь! Як думаєте, хто ігнорує чи навіть заперечує ці феміністичні перспективи? Чи є ті, що встромляють палиці в колеса, і чому?
– Це насамперед структури, які тримаються за так звані традиційні цінності. Часто це місцева влада, якій просто нецікаво цим займатися. У 2019 році, наприклад, заступник голови Запорізької облради і очільник комісії з питань гендерної рівности Владислав Марченко назвав жінок, які носять лосини та короткі спідниці, повіями. А ще там проводили молитовні ранки за «традиційні цінності». І це не лише в нашому регіоні — в інших теж є такі представники та представниці влади, які ігнорують або навіть протидіють феміністичній емансипації різними способами.
– Ви вже почали розповідати про дії, які втілюють феміністичні перспективи, і згадали масштабні проєкти національних та закордонних організацій. А як щодо чогось меншого, локального? Чи є проєкти, які ви вважаєте перспективними для масштабування? Розкажіть, будь ласка, і про діяльність вашої організації.
– Почну, мабуть, із більш масштабного. Мені дуже подобається діяльність Коаліції 1325 — вони якісно працюють, мають багато планів. Але я відчуваю, що залученість ромської громади до цих процесів поки що недостатня. І тут важливо розуміти, що це двосторонній рух. З одного боку, не можна просто казати, що нас не залучають, якщо ми самі, наприклад, на місцях не намагаємося долучитися. Тож ромський жіночий рух теж має бути активним, щоб стати частиною таких ініціатив. Із другого боку, коаліціям варто демонструвати зацікавленість у залученні жінок із вразливих груп.
Якось я говорила з директоркою Центру гендерної освіти при Ужгородському національному університеті Маріанною Колодій про можливість долучитися до Коаліції 1325 у Закарпатській області, оскільки я зараз живу тут. Зрештою наша організація «Голос Ромні» подала заявку на приєднання і нещодавно нас одноголосно прийняли.
До речі, це перша регіональна коаліція, яка залучила кошти з місцевого бюджету на реалізацію планів 1325. Я ними пишаюся — вони справді молодці!
Також мене вразила ще одна ініціатива, яку реалізує Бізнес-мережа сільських жінок України на чолі з Софією Буртак. Її команда організовує курси для жінок у сільській місцевості, оскільки багато тамтешніх чоловіків зараз воюють, вчить працювати з технікою, комбайнами, диджиталізовувати фермерство. Наприклад, дівчата складають дрони, які можна використовувати не тільки на фронті, а й для посіву. Молоді дівчата приходять на курси, а потім їхні мами й бабусі кажуть: «Ми теж хочемо!». Це дуже круто і має довгострокові результати. Але всі ці ініціативи не можуть триматися лише на грантах, які громадські організації шукають цілодобово. Їх треба включати до національних планів із державним фінансуванням.
Щодо діяльности нашої організації — «Обʼєднання ромських жінок “Голос Ромні”», то ми плануємо пілотний проєкт зі створення коворкінгів для ромських жінок у компактних поселеннях. Такі поселення є не всюди в Україні, але це саме та група, яка найбільше потребує підтримки. Вони живуть ізольовано, часто навіть не виїжджають за межі своїх громад. Наприклад, щоб діти могли відвідувати наш дитячий простір, забираємо їх із поселень і привозимо до себе. Це наштовхнуло нас на думку, що інфраструктуру треба розвивати саме там — у громадах. Щоб жінки могли навчатися, проходити курси, опановувати нові спеціальності, працювати й розвиватися.
Я спілкувалася з жінкою, що мешкає у компактному поселенні у мікрорайоні «Шахта» в Ужгороді, яка, зокрема, сказала: «Ми дуже хочемо, щоб і в нас щось таке відкрилося». Ужгород — невелике місто, але дістатися до центру для ромів і ромок із «Шахти» проблематично через брак коштів і складні умови життя (без води, опалення, з масою соціальних викликів). Ми хочемо масштабувати цю ініціативу. В нас уже є успішні історії: ромські жінки приходять до наших офісів у Запоріжжі, Кривому Розі, Харкові, Ужгороді. Спочатку отримують гуманітарну або грошову допомогу, відтак ми пропонуємо курси. Не всі погоджуються, але багато хто проходить їх, а далі отримує бізнес-гранти. Їм допомагають із бізнес-планом, вони започатковують власну справу. Наша цінність — холістичний, комплексний підхід. За допомогою різних послідовних видів допомоги (від гуманітарної допомоги до навчання та бізнес-грантів) ми покращуємо життя жінок, які прийшли до нас у вкрай вразливому становищі.
Нещодавно партнери розповіли мені про Nomad Skills — це набір навичок, які можна використовувати без привʼязки до певного місця проживання. Враховуючи ситуацію в Україні, це дуже актуально. Такі ініціативи треба масштабувати, але я розумію, що це не може бути лише на плечах громадських організацій. Було б добре, якби інші ГО брали нашу методологію й адаптували її в своїх регіонах. А ще важливо внести це до «ромської стратегії» та регіональних планів щодо фінансування. Ми не можемо охопити всіх ромів і ромок в Україні самотужки, але якщо це стане частиною національного плану з бюджетом, то зміни для вразливих груп стануть реальними.
– Поговорімо тепер про перспективи після війни, після перемоги. Якою ви бачите повоєнну відбудову? Що буде найважливішим у цьому процесі?
– Дуже важливо не зводити відновлення лише до відбудови. Зараз багато організацій і лідерів та лідерок про це говорять. Так, відбудова — це не єдине важливе питання на сьогодні, але вона критично необхідна. Мовиться про інфраструктуру для жінок і дітей, але маємо думати ширше. Після війни повернуться багато людей із пораненнями, з ампутаціями, на колісних кріслах. Людей з інвалідністю стане значно більше, і нам треба готувати міста до того, щоб ці люди могли вільно пересуватися. Це про доступність і про нашу готовність прийняти тих, хто повернеться з фронту.
Ще один важливий аспект — освіта дітей. Війна триває, перед нею кілька років лютував ковід. Діти з вразливих груп уже п’ять років не мають нормального доступу до навчання, часто через відсутність гаджетів або інтернету. Відновлення України — це про те, як дати новому поколінню гідну освіту й заповнити прогалини, які утворилися через пандемію та повномасштабну війну. У нас, наприклад, є дитячі простори в трьох регіонах України, там величезний запит на курси — підготовка до національного мультипредметного тесту, ІТ-програмування, заняття з розвитку тощо. Батьки відчувають, що їхні діти втратили конкурентоспроможність за ці п’ять років через брак доступу до освіти. Такі простори тепер відкривають багато організацій, і це теж про відновлення — про інфраструктуру та розв’язання соціальних проблем.
І ще одне, про що я хочу сказати, це психологічна допомога. В наших дитячих просторах я бачу колосальний запит на консультації психологів для дітей. Війна їх травмує так сильно, що дитяча психіка просто не справляється. Це проявляється в проблемах із соціальною адаптацією, симптомах ПТСР, нічних жахіттях, навіть самоушкодженні. Мусимо думати, як з цим упоратися на національному рівні. Це також частина відновлення, і це треба планувати вже зараз. Крім того, з дітьми працюють логопеди.
– Що ми можемо зробити, щоб феміністичні перспективи ще сильніше вплинули на майбутнє українського суспільства? Чи здатні в цьому допомогти міжнародні організації, донори, уряди інших країн, і якщо так, то як саме?
– Знаєте, перше, що спадає на думку, це об’єднання. Я останнім часом бувала на різних міжнародних заходах, спілкувалася з партнерами і скрізь чула: міжнародна спільнота хоче бачити нас, жіночий і феміністичний рух, єдиним. Розгалуженість і внутрішні конфлікти дуже помітні ззовні, і це відштовхує. Партнери не бачать сенсу інвестувати, якщо ми не консолідовані. Але ми вже показуємо хороший результат. На цьогорічній Комісії зі становища жінок, що відбулася у Нью-Йорку, український жіночий феміністичний рух був дуже скоординований та обʼєднаний, у нас були спільні меседжі, важливі для України, взаємопідтримка. Особисто я відчувала опору та силу. Кожна з нас є лідеркою на своєму рівні чи то в Запоріжжі, чи в Кривому Розі, чи в Києві. Обʼєднавшись, ми станемо сильнішими, зможемо залучати більше коштів і допомагати більшій кількості людей. Це ключовий фактор.
Друге — співпраця з владою і масштабність. Так, спочатку варто об’єднатися, обговорити наші потреби та проблеми, а потім іти до представників влади, говорити про це на всіх рівнях. Ми можемо впливати на національні політики та програми, але зі свого досвіду скажу: навіть якщо є хороша «ромська стратегія» до 2030 року, важливо контролювати її виконання на місцях. Часто регіональні програми не відповідають реальним потребам. Національний план — це загальна рамка, але він має базуватися на оцінках потреб місцевих громад. Наприклад, в компактних поселеннях Ужгорода на деяких вулицях нема води й газу, це треба виправляти. У Запоріжжі компактних поселень як таких немає, лиш окремі вулиці, де мешкають ромські родини, і проблеми там інші. Тож вплив на регіональному та місцевому рівнях, контроль і залучення до планування критично важливі.
Так ми зможемо лобіювати включення проблем жінок у політику й експертні групи на всіх рівнях. Наприклад, у Дніпропетровській області я ввійшла до експертної ради при представникові омбудсмана. Нас там близько десяти, і лиш один чи два чоловіки. Це позитивний досвід: ми говоримо про гендерно зумовлене насильство, потреби жінок, і наші рекомендації завжди гендерно інклюзивні. Це вказує на те, що в жінок тепер багато можливостей просувати феміністичну адженду на різних рівнях.
Щодо міжнародних партнерів, то вони є, їхня підтримка суттєва. Є величезна кількість організацій, які інвестують у феміністичну політику в Україні. Важливо скористатися цим моментом: писати спільні грантові заявки в консорціумах, розвивати мережі. Коштів в Україну заходить багато і від гуманітарних організацій, і від програм розвитку. Навіть гуманітарні проєкти часто мають розвитковий компонент, тож нам треба діяти вже, щоб закріпити цей вплив.
– На завершення хотіла б уточнити: яким ви бачите розвиток жіночого лідерства в цьому контексті?
– Нам критично важливо розвивати лідерок, які підростають. Багато людей виїхали за кордон, і на місцях, особливо в прифронтових зонах із великими соціальними проблемами, маємо працювати над жіночим лідерством. Це наше майбутнє — нове покоління з унікальним досвідом, яке може внести свіжий погляд. Треба підтримувати цих дівчат, підтягувати їх. Я сама йшла цим шляхом з 2015 року, і це було складно. Але коли є підтримка організацій, людей, які розуміють, чому це важливо, які можуть запалити в тобі вогонь лідерства й показати, навіщо просувати права жінок і вразливих груп — це дуже круто й необхідно.
Ми мусимо об’єднуватися і виховувати більше лідерів і лідерок. На політичному рівні нас досі недостатньо. Кажу, зокрема, про ромських жінок. У Верховній Раді, центральних органах виконавчої влади немає їхніх представниць. А політичне лідерство — один із ключових факторів, щоб наші проблеми були розв’язані. Багато адвокаційних експертів та експерток казали мені: якщо ти там, усередині системи, то можеш реально впливати, але це складні структури, де доводиться боротися, щоб твої питання потрапили до порядку денного.
Для мене розвиток лідерства, інвестування в нього — це спосіб скоротити шлях до гендерної рівности та розв’язання проблем вразливих груп населення. Кожна з нас працює на місцях, із громадами, і наш досвід, напрацювання мають бути почуті. Потрібні люди, готові слухати і вносити ці потреби до порядку денного на високому рівні. Це один із моїх головних меседжів: через лідерство ми можемо досягати більшого та підсилювати феміністичну політику.
Фото надані експерткою.
Цей текст написаний в межах комунікацій дослідження «Місцеві феміністичні перспективи як важелі трансформації для сталого розвитку в Україні в умовах оборони, що триває». Дослідження проведене експертним ресурсом «Гендер в деталях» у 2024–2025 роках за підтримки Німецького інституту розвитку та сталості (IDOS) і Німецького товариства міжнародного співробітництва (GIZ). Комунікаційні заходи проєкту підтримав Фонд ім. Гайнріха Бьолля, Бюро Київ — Україна.
