557 
Спускаюся сходами з аптеки і поглядом натикаюсь на молодого чоловіка, який однією рукою колише дитину у візочку, а другою тримається за милицю. У нього ампутовано праву ногу вище коліна, і без милиць він не може стояти. У цю аптеку по сходах він не підніметься.
Кількість громадян/ок, які постраждали від війни, на жаль, зростатиме. І ці люди постійно стикатимуться з проблемою недоступности громадських місць та послуг. Тому про інклюзію, про доступність міського простору треба говорити вже тепер, щоби потім не було прикрої ситуації, коли люди, завдяки яким відбудова міст стане можливою, не зможуть у цих містах повноцінно жити.
Нині в дискусії про інклюзивне суспільство додаються нові аргументи, близькі й зрозумілі, на жаль, багатьом. І цю розмову варто розвинути. Інклюзія повинна стосуватися не лише містобудування — вона виходить далеко за рамки урбаністики. Розбудова інклюзивного світу потребує холістичного підходу й комплексної соціально-політичної програми, яка має систематично виконуватися, а отже, фінансуватися.
Інклюзія передбачає:
1) інклюзивні проєкти з відбудови зруйнованих будівель; інклюзивна реновація наявного житлового фонду й публічних просторів;
2) роботу соціальних служб, допомогу в адаптації, працевлаштуванні, виплати, розвиток культури груп психологічної підтримки тощо;
3) роботу з громадською думкою, стереотипами, дискримінаційним ставленням до людей з інвалідністю.
Цей список можна продовжувати, і його мають писати насамперед люди, які стикаються з (не)інклюзією. «Нічого для нас без нас» — один із головних принципів, який повинен бути в центрі планування і втілення майбутнього рівного доступу.
Експерт(к)ами з інклюзивности мають виступати люди, на чиї потреби буде спрямовано соціальні програми й урбаністичні перетворення. Саме вони повинні озвучити свої думки й потреби, і їхні голоси мають бути почутими. В Україні є громадські організації, які представляють потреби людей з інвалідністю, до них і слід звернутися передусім. Це буде найдієвіший і найефективніший шлях до планування життєздатних заходів з відбудови. Адаптація ветеранів і ветеранок потребуватиме додаткової уваги.
Адаптуватися до мирного життя може бути не менш важко, ніж адаптуватися до війни. Тому неможливо уявити мирну Україну без чутливости до потреб різних груп і спільнот. На жаль, наразі картина спостерігається інакша. Ми бачимо певні «острівці інклюзивности» в містах, але і їм бракує системности. Чудово, що є інклюзивний пішохідний перехід, але чи всі можуть ним скористатися, чи, може, на шляху до нього існують бар’єри, як-от бордюри?
Мають бути не безбар’єрні об’єкти, а безбар’єрні маршрути. Мало зробити інклюзивні під’їзди в ЖК — від під’їзду треба ще дістатися до крамниці, аптеки, зупинки громадського транспорту і безперешкодно в них потрапити.
Я вірю в те, що нині закладається фундамент майбутньої країни, кращої, ніж була. Ми платимо дорогу ціну за наше незалежне майбутнє і повинні зробити все, щоб не множити страждання, нерівності і несправедливості.
Я не вірю в ідеальний світ майбутнього, але вірю в рух у правильному напрямку. І це рух до світу, де захисник чи захисниця, які втратили ногу, можуть піднятися нагору в аптеку.
