3873 
“Я пішла воювати у 2015-му, навіть не так через патріотизм, а тому що я хотіла захистити своїх дітей. Запоріжжя – менше ніж за 200 кілометрів від Донбасу, я не хотіла, щоб ця вся наволоч приперлась до мене додому. Кожна жінка має право сама вирішувати, як вона хоче захистити своїх дітей”,
– каже мені Юлія Матвієнко (“Білка”), яка п’ять років була снайперкою на Донбасі. На щастя, Юля повернулась із війни до своєї сімʼї живою. Так щастить далеко не всім.
Від початку російської агресії у 2014-му жінки воюють на рівні з чоловіками. На жаль, вони так само гинуть.
За словами Ганни Маляр, заступниці Міністра оборони, зараз Україна має один із найбільших показників щодо кількості жінок у Збройних силах серед країн-членів НАТО. Загалом в українській армії служать більше 38 тисяч жінок, сім тисяч приєдналися до Збройних сил після початку повномасштабного вторгнення[1].
Проєкт “Що таке пам’ятати” досліджує політику та практики вшанування памʼяті загиблих військових у російсько-українській війні – зокрема, аналізує статистику, яка була доступною на момент проведення польової частини дослідження (червень-липень 2021 року). Згідно з цими даними, в Україні було зареєстровано 423 076 учасників бойових дій, серед яких 21 789 жінок[2]. На 16 червня 2021 року в «Книзі пам’яті полеглих за Україну» було внесено 4 415 загиблих, серед них 21 жінка[3].
Нещодавно в Офісі Президента озвучили, що втрати української армії з моменту повномасштабної російської агресії сягають до 13 000 загиблих військових станом на 1 грудня 2022. В етері 24 каналу Радник Офісу Президента Михайло Подоляк озвучив: "У нас є офіційні оцінки Генерального штабу, є офіційні оцінки, які говорить Верховний головнокомандувач. І вони в нас сягають від 10 до 12,5-13 тисяч загиблих. Тобто, ми відкрито говоримо про кількість загиблих" [4]. А наприкінці листопада 2022-го міністр оборони Олексій Резніков розповів, що після 24 лютого 101 захисниця з лав ЗСУ загинула на війні. Ми розуміємо, що ці дані не є остаточними, і про достеменну статистику ми зможемо поговорити лише згодом. Сьогодні ж ми можемо говорити про особисті історії жінок-героїнь, про памʼять, біль і гордість.
Волонтерка Діана Макарова каже, що смерть жінки завжди сприймається особливо болісно. Нас виховували на тезах про те, що війна – то чоловіча справа. Ми наче і звикли, що жінки виборюють своє місце в армії, воюють на рівні з чоловіками, але ми не звикли, що вони також гинуть. Власне до смертей і не можна звикати…
Можливо, смерть жінки особливо шокує, бо кожній жінці ще й доводиться проходити в армії складний шлях, боротись за своє місце, перемагати не лише страх і власні фізичні обмеження, але й гендерні упередження. Близькі загиблих свідчать, що з цими упередженнями доводиться боротися навіть після смерті героїнь.
Загиблих жінок більше засуджують, ніж шанують?
Шана до мертвих починається з поваги до живих. Тому, мабуть, про памʼять жінок-військових неможливо говорити окремо від становища жінок у армії. Бо там, де немає для жінки військової форми, берців маленького розміру, згодом не знайдеться і місця у списку нагороджених, навіть посмертно. Її іменем не буде названа вулиця, по якій вона ходила в школу чи університет. Якщо жінка-військова чує на свою адресу знецінення, бо вона “погана мама – кинула дитину”, “пішла в армію, щоб знайти чоловіка” і “навіщо тебе туди відпустили”, то ймовірно, якщо так станеться, що вона загине, те саме почує її сімʼя.
І якщо жива жінка може за себе постояти, то такі слова глибоко ранять тих, хто переживає втрату.
Як не парадоксально, але гендерні стереотипи працюють навіть після смерті. Анастасія Береза, яка опікується родинами загиблих військових ще з 2014 року, каже, що сімʼї, які втратили на війні маму, дружину, дочку чи сестру стикаються з нерозумінням, а іноді й осудом суспільства: “Особливо, якщо це не жінка, яка професійна військова, яка почала свою службу ще в університеті, готувалась, а доброволиця, яка, як і багато чоловіків, пішла захищати Україну”.
Анастасія Береза, Голова ГО “Небесна Гвардія”
Анастасія очолює Громадську Організацію “Небесна Гвардія”, яка надає підтримку сімʼям загиблих. До повномасштабного вторгнення “Небесна гвардія” знала про три сімʼї, де загинула жінка, спілкувалася з ними. Анастасія розповідає – близькі загиблих жінок кажуть, що дуже часто чують: “ой, а навіщо вона пішла?”, “у неї була маленька дитина”, “не треба було так робити”, “чому ви її туди відпустили?”. Для родин загиблих жінок – це особливо складно, бо до всього того горя, яке з ними відбувається, вони ще відчувають знецінення. Коли на фронті гине чоловік, наше суспільство вже поволі навчилось давати їхнім сімʼям відчуття гордості та поваги до подвигу. Ця шана допомагає родинам впоратись з горем.
Анастасія Береза зазначає, що в першій стадії війни, ще до повномасштабного вторгнення, у родин загиблих жінок не було цієї підтримки, а зараз суспільство дедалі більше розуміє і цінує роботу військових, в тому числі і жінок. Втім, хоч ситуація трошки-трошки змінюється, та різниця все ще є дуже великою.
Наталія Їжова, практична психологиня, розповідає про свій досвід консультування сімей загиблих: “Гендер не впливає на масштаб горя, немає значення – сімʼя втратила чоловіка чи дружину, батька чи матір, брата чи сестру, сина чи доньку, переживання втрати завжди однакове. Але оточення може підтримувати, або навпаки – знецінювати. І якщо суспільство не помічає і не цінує внеску живих жінок, то марно сподіватись, що ситуація зміниться після смерті".
Анастасія Береза каже, що чоловіки жінок, які загинули на війні, зазвичай замість того, щоб відчувати повагу, гордість, підтримку, відчувають вину, бо “відпустив”, “не вберіг”. А якщо це ще й чоловік не військовий, то він відчуває сором, бо ми досі живемо в суспільстві, де будь-який подвиг жінки сприймається, як “невдача” її чоловіка. Тому, якщо жінкам-вдовам співчувають, то на чоловіків накладають додаткову провину. Анастасія помітила, що чоловікам доволі важко говорити про своїх дружин, про їхні героїчні вчинки.
Під час проведення соціологічної частини дослідження “Що таке памʼятати” ми інтервʼювали родини загиблих. Більшість опитаних нами вдів і матерів загиблих спілкуються з іншими вдовами й матерями, іноді вступають до організацій родичів загиблих[2]. Та ці організації мають гендерне забарвлення, їхні активні учасниці – переважно жінки, значно рідше – чоловіки, які втратили синів чи доньок, практично ніколи – чоловіки, які втратили дружин. Вдівці здебільшого залишаються сам на сам зі своїм горем.
Психологиня Наталія Їжова каже, що потрібні групи підтримки “рівний-рівному” для вдівців, де вони могли б у безпечному просторі ділитись своїм болем і переживаннями. На жаль, наша гендерна соціалізація не вчить чоловіків ділитись своїм болем, а навпаки – закриватись в ньому, а коли твоя дружина героїчно загинула на фронті, а ти не зміг її захистити – то ще й нав'язує комплекс провини.
Мені хочеться захистити памʼять про кожну жінку, від стереотипів чи забуття, від узагальнень, захистити кожну сімʼю від необережних і образливих слів. Бо поки хтось може досі піддавати знеціненню роль жінки в армії, мої соцмережі – повні некрологів. Із цих фотографій на мене дивляться усміхнені і дуже красиві люди, чоловіки і жінки. Кожна їхня історія розказана близькими з великим трепетом, сповнена сили, відваги, любові й болю.
Я хочу поділитись з вами кількома такими історіями, в яких будуть живі і сміливі жінки, які прожили гідне життя і не намагались вписатись у жодні шаблони.
Дівчина, яка змогла
Ольга Сімонова, командир БМП.
(12 липня 1988, Челябінськ, РФ — 13 вересня 2022, Херсонщина, Україна)
Я пишу, що Ольга була “командиром”, а не “командиркою” БМП, бо я знаю, що вона так хотіла. Вона не любила і не визнавала фемінітивів. З цією позицією можна сперечатись. Була б вона жива, я б так і зробила, але Оля загинула.
Ольга загинула, воюючи з росією – країною, де вона зʼявилась на світ і виросла, прапор якої не один раз піднімала на спортивних змаганнях. Народилась Оля у 1988 році в Челябінську, з дитинства багато займалась спортом: майстер спорту та кандидат в майстри з кількох видів спорту: від карате до скелелазіння.
Фото Ольги Сімонової. Фотогравка: Валерія Бурлакова
Анастасія Федченко, подруга Ольги, з якою вони познайомились на Донбасі у 2018, так описує її: “Вона була дуже активна і спортивна людина. По ній це було видно, коли вона рухалась. В ній був оцей внутрішній стержень, відчувалась сила волі й витримка, яка відрізняє спортсменів”.
Фото Ольги Сімонової та Анастасії Федченко. Особистий архів Анастасії Федченко
До 2014-го Ольга Сімонова ніколи не була в Україні, в неї тут не було навіть родичів. До того ж вона мало цікавилась політикою, бо життя у професійному спорті – це постійні тренування і змагання, на “телевізор” не залишається часу. Ольга мало знала про Революції Гідності в Україні, хоча швидше інтуїтивно підтримувала українців. Після окупації Криму Оля була прикро вражена реакцією своїх колишніх співвітчизників: росіяни божеволіли від радості.
В Україні Оля починала з волонтерської медичної служби, але швидко перейшла на бойову посаду. Як згадувала сама Ольга в інтервʼю: “Якось прийшло усвідомлення, що в нас реально буде менше поранених, якщо ми просто вб’ємо їх”.
Фото Ольги Сімонової. Фотогравка: Валерія Бурлакова
В Олі було особливе ставлення і до фемінітивів, і до жінок в армії. Анастасія Федченко розповідає: “Оля терпіти не могла фемінітиви, тому я іноді, щоб подратувати, називала її “сержантка”. Вона це розуміла і ніяк не ображалась, а я ніяк не ображалась, що вона негативно ставиться до фемінітивів.”
Діана Макарова згадує Олю і каже, що часто продовжує сперечатись з нею в своїх думках. Тема жінок в армії – це була єдина тема, на якій вони принципово не сходились: “Я вважала і продовжую вважати, що жінкам в армії складніше, що їх треба підтримувати в їх бажанні служити. Оля ж була непохитна – якщо ти не здатна долати труднощі, то тобі не місце в армії, армія – не для слабаків. Оля терпіти не могла жінок на службі з манікюром і макіяжем, не любила тих жінок і чоловіків, які шукали для себе тепленького місця".
На фото: Діана Макарова та Ольга Сімонова. З особистих архівів Діани Макарової
Оля була категорична. Доходило до смішного. Діана Макарова пригадує, що якось вони привезли на позиції для дівчат біотуалети.
“Ми знаємо, що жінкам на фронті дещо складніше. Там де чоловіки в туалеті не застудяться, дівчинка – застудиться. Можливо, жінкам треба більше усамітнення, просто, щоб підмитись. Тому ми привозили такі невеликі унітази, чоловіки в підрозділах зразу починали клопотатись – робили окремі кабіни або виділяли окремий бліндаж. Хвалили, що це ми гарно придумали, щоб “дівчата не простуджувались”, і дівчата вже мали відносний комфорт. Так от – Оля це висміювала і жодного разу не погодилась на отакі “комфортабельні подарунки”. Можливо, це дійсно занадто… Але Оля була такою, вона б ніколи не визнала, що вона може бути у чомусь вразливою".
Оля була з тих жінок, які дійсно довели, що слабкості немає. Діана каже: “І навіть, коли Оля довела, що сильніша за чоловіків, сильніша духом, вона все одно продовжувала тримати цю планку і доводити, доводити. Може, так не можна, а, може, під час війни так і треба. Я не маю відповіді на це питання і продовжую нашу суперечку з Олею, дружню суперечку”.
Попри те, що Оля була дуже вимоглива і безкомпромісна до людей, вона була дуже добра до тварин. Куди б не потрапляла, де б не воювала, завжди рятувала покинутих котиків і собачок.
Діана Макарова розповідає – коли військові обживають позиції, до них сходяться всі собаки і коти, худющі, голодні. От біля Олі всі ці тварини починали “вилюднювати”. А ще Оля воювала з Дашею – своєю собакою, яку підібрала ще цуценятком, їздила з нею по всьому фронту. Даша була дворняжкою й Оля називала її “майже вівчарка”. Коли Оля стояла під Попасною, коли вже було активне вторгнення, вона зрозуміла, що треба евакуювати Дашку. Дашка живе у друзів. В багатьох людей є киці від Олі, цілий клуб тварин, врятованих Олею.
На фото: Анастасія Федченко та собака Дашка
“От на фронті іноді неможливо врятувати тварин, от неможливо, думаєш про людей, – розповідає Діана Макарова. – А Оля могла, думала і про людей, і про тварин, в неї на всіх вистачало сили. І коли в людини вистачає сил на оцих безсловесних, викинутинутих, гавкаючих, нявкаючих… – це означає, що це Велика Людина! Олька була Велика, принципова, іноді аж занадто".
На фото: кошеняти, врятованого Ольгою Сімоновою. Фото із соцмереж Ольги Сімонової
Спроби стати громадянкою України Оля почала ще в 2015-му, а в березні 2017 – таки досягла свого і стала першою, хто отримав паспорт українського громадянина під час проходження контракту в ЗСУ. Як згадує Оля в інтервʼю, свій російський паспорт вона просто відправила листом у російське посольство. Діана Макарова сміється: “Оля потрапила в 24-ту бригаду, а це Львівська бригада! Покажіть мені ту людину, яка потрапить у львівську компанію і не полюбить Україну. Минуло кілька років війни, перш ніж Оля почала спілкуватись українською, і почала якось раптово й одразу. А те, як Оля лаялась – це треба було чути! Дівчинка з Челябінська лаялась як “порєдна” львівська газдиня. Ми реготали і розуміли, що дуже швидко Оля нас заткне за пояс – принаймні у мистецтві лаятись українською".
Оля була одиначкою, їй було так добре, вона нікого не потребувала, казала, що війна наповнює її всю, тому в неї нічого немає і їй більше нічого не потрібно. Ну хіба кішка, яку вона врятувала на лінії фронту. Оля була за переконанням чайлд-фрі: “якби їй хтось сказав, що от повернешся з фронту, народиш дітей, вона, мабуть, спопелила б”.
Ольга вірила в нашу перемогу і казала, що миру без перемоги не буває. Якось, уже під час повномасштабного вторгнення, Анастасія Федченко запитала Олю: “Слухай, ти провела в росії багато часу, ти там народилась, виросла, сформувалась. Скажи мені, чому росіяни настільки жорстокі, чому вони ґвалтують жінок і дівчат, вбивають, грабують, катують людей? Чому вони все це роблять?” Оля тоді відповіла, що вони так поводяться з людьми беззахисними, поки їм не дати відсіч, що росіян пересилити може лише інша сила.
Фото Ольги Сімонової. Фотогравка: Валерія Бурлакова
Оля любила і ненавиділа армію водночас: любила тих, хто воював з нею пліч-о-пліч, ненавиділа – армійську бюрократію. “Оля не збиралась робити військову карʼєру, – каже Діана. – Вона від неї втікала, як від вогню. Сскільки ми їй не казали: “Ну ти ж уже можеш, іди, давай на офіцера”, вона казала, що їй це не треба. Оля була ідеальним сержантом, а ми йдемо до того, що сержанти – це основа армії. Якби вона спитала моєї думки, а вона не питала, то я б сказала “Окей, Оля ти права, ти – ідеальний сержант”.
Останній раз Діана говорили з Олею за два тижні до її смерті. Запитала, яка в неї посада. Оля сказала, що виконувала обовʼязки заступника командира роти, але точно більше так не хоче: “та ну його такі нерви – керувати сотнею людей, краще я буду просто воювати”.
Діана каже: “Оля загинула, будучи на своїй ідеальній посаді, виконуючи ті обовʼязки, на які вона погоджувалась. Ми йдемо до того, що на сержантах тримається армія. Загинув один із великих стовпчиків нашої армії, тому що Оля була великим стовпчиком. Вона була відома як дівчина яка змогла, дівчина, яка стала воїном”.
Ольга Сімонова загинула від час виїзду на бойовій машині піхоти 13 вересня 2022 року на Херсонщині. Підірвалась. Побратими розказали, що вона померла від втрати крові та больового шоку.
“Мені дуже боляче, що Оля загинула, – розповідає Діана. – В її екіпажі були поранені, були контужені, а Оля – загинула. Вона сиділа на тому місці, що й повинна була сидіти, де сидить командир машини. Можливо, якби вона прийняла посаду умовного “заступника командира батальйону”, то цього б не сталось. Але вона загинула, як сержант, як командир невеликого, але боєздатного підрозділу. Її машина наїхала на міну… Оля загинула, будучи попереду, першою в ешелоні, йдучи в саме пекло. Мабуть, Оля не могла загинути інакше".
На фото: Ольга Сімонова з побратимами при виконанні обовʼязків. Фото із соцмереж Ольги Сімонової
На похороні Ольги Сімонової всі стояли, як пришиблені. Діана розповідає: “Коли ми її ховали, там хтось намагався сказати: “Ой, яка красива дівчинка загинула, а вона ж могла жити-народжувати. А ми говорили: “Ні, не треба хоронити її як “дівчинку”, хороніть її як воїна. Це єдине, чого б вона хотіла. І ми ховали воїна. Ми прощались з воїном.”
Настка Федченко каже – Оля хотіла, щоб її після смерті не закопали в землю, а кремували й потім над її прахом посадили дерево. І в цьому теж – Оля. В цьому небажанні скніти, гнити навіть після смерті. У цьому бажанні піти яскраво, зробити щось хороше навіть після смерті.
“Я мрію побачити якийсь памʼятник Ольці, – каже Діана Макарова. – Але я поки не уявляю цього пам'ятника, бо Оля з її оригінальним і принциповим підходом до життя скривилася б на будь-який памʼятник”. За мить після цих слів Діана радісно вигукує: “Придумала! Мабуть, найкращим памʼятником для Олі був би притулок тварин! Особливо – тварин, врятованих із зони бойових дій! Оце б Оля оцінила!”
Фото Ольги Сімонової. Фотогравка: Валерія Бурлакова
В Олі було стільки життя, що навіть смерть не здатна це життя припинити. Оля не вкладалась у жодні кліше. Вона – дівчина, яка змогла, яка стала рівною чоловікам, а то й кращою. Хоча якби я при ній це сказали, то вона б відповіла: “а в чому проблема? ми, жінки, це можемо.”
Матір Героїв
Наталія Луговська, військова психологиня
(21.04.1971, м. Червоноград, Львівська обл. - 03.05.2022, м. Маріуполь, Донецька обл.)
Наталя Луговська мала позивний “Ромашка”, але азовці називали її “мама Наталя”, бо після втрати сина, який теж воював в “Азові”, вона стала матірʼю для них всіх. У 2019-му вона офіційно оформила свої стосунки з “Азовом” – підписала контракт.
На фото: Наталія Луговська. Фото з особистого архіву її дочки Тетяни Ластович
Наталя жила в Червонограді, займалась психологією, виховала двох дітей. Її життя змінилось назавжди взимку 2014-го, коли син Юрко пішов на Майдан, а потім одним з перших – відправився на Схід та став снайпером. Наталя багато волонтерила, постійно збирала допомогу і відправляла в підрозділ сина. Юрка вбили у 2018-му. Згодом Наталю часто запитували, чи не хотіла вона його зупинити, як поставилась до його рішення. Наталя казала, що його зупинити було неможливо, він завжди був вірний своєму рішенню і єдине, що вона могла – це допомагати і підтримувати. Власне вона його таким і виховала: сильним, сміливим, непохитним. Такою є і донька Тетяна, яка за прикладом брата теж стала військовою – рикордонницею-кінологинею. Брат їй допомагав вибирати спеціальність і дуже не хотів, щоб вона пішла служити туди, де й він. Сказав, що дуже б відволікався і хвилювався, знаючи, що десь поруч “шастає” молодша сестричка.
“Мама була абсолютно не конфліктною людиною, проте вона мала дуже міцний внутрішній стержень”, – каже дочка Тетяна. Саме цей стержень і непохитні цінності завжди допомагали Наталії йти до своєї мети.
Тетяна каже, що любов до Батьківщини в їхній сімʼї була чимось природним: “Нам з дитинства розповідали про нашого діда, який був воїном УПА, про нашу родину, яку розкуркулювали, бо вони підтримували повстанців. Наша мама виховувала в нас любов до України та бажання її захищати. Тому Юра без питань пішов на Майдан, а потім – на війну. Я буквально через рік після початку війни, у 2015, пішла на військову службу”.
Юрій Луговський загинув у 2018 році біля селища Водяне у Приазовʼї від кулі ворожого снайпера.
На фото: Наталія Луговська та побратими-азовці її сина Юрія Луговського в день поминальної зустрічі. Фото з особистого архіву її дочки Тетяни Ластович
“Ніхто не зміг пережити смерті Юрка, але всі вчились із цим жити”, – написала мені Марʼяна, дівчина, з якою зустрічався Юрко, і яка була записана в телефоні Наталі – “старша доця”.
У 2019-му Наталя стала психологинею полку “Азов” і переїхала до дочки Тетяни, її чоловік Олексій теж служив в “Азові”. Вона вчилась жити знову. Наталя переїхала до дочки в Ялту – маленьке курортне містечко біля Маріуполя. Там вони жили у затишному будинку з внуками та собаками і планували майбутнє, ремонт будинку.
На фото: Наталія Луговська з дочкою Тетяною Ластович та онучками. Фото з особистого архіву її дочки Тетяни Ластович
Наталі віддали у розпорядження для її психологічної служби будиночок з причалом на березі моря в Урзуфі – селі Маріупольського району. Там вона організовувала психологічний хаб для підтримки азовців, шукала туди крісла-мішки, парти, матеріали для психологічних занять.
Наталя постійно здобувала нові знання, вивчала нові техніки, щоб застосовувати з військовими. Вона старалась зробити знання з психології дійсно цікавими та корисними для військових. Наприклад, організовувала на полігоні лекції з самоконтролю, контролю свідомості, розповідала про роботу з власним стресом та допомогу побратимам і посестрам. Хотіла запровадити нові техніки боротьби зі стресом під час військової служби. Багато працювала на приватних консультаціях. Вважала, що особисте життя дуже впливає на якість роботи, тому навіть в цьому дуже старалась їх підтримати.
На фото: Наталія Луговська із зятем Олексієм Ластовичем та онучками. Фото з особистого архіву її дочки Тетяни Ластович
Ранок 24 лютого 2022-го застав Наталю та її сімʼю в Ялті. Військові, звісно, знали про те, що планується ескалація, складали списки сімей азовців та нацгвардійців на евакуацію. Тетяна, дочка Наталії, була на останніх місяцях вагітності третьою дитиною. Вона пригадує: “В день, коли почався широкомасштабний наступ, ми були вдома. Подзвонив мій чоловік, сказав, що почалося, що йдуть масовані обстріли і треба евакуюватись. Лише 25-го ввечері вдалося знайти людину, яка погодилась нас вивезти в Енергодар. Як тільки ми дістались до міста, росіяни його оточили, виїхати було неможливо. Так ми опинились в окупації. А мама 24-25 лютого опомагала вивозити сімʼї азовців та нацгвардійців у Запоріжжя і сама повернулась в Маріуполь”.
Так Тетяна на останніх місяцях вагітності та з двома маленькими дочками, найстаршій з яких 4 роки, опинилась в окупації в Енергодарі, а Наталя та чоловік Тетяни Олексій – на “Азовсталі”.
Тетяна каже: “Теоретично мама, мабуть, могла не залишатися в Маріуполі, але навіть такого питання не було. Ми навіть цього не обговорювали, це не в її характері”.
Наталя провела в бункері на “Азовсталі” понад два місяці, поки її дочка і внуки були в окупації в Енергодарі. Сімʼю азовців, звісно, швидко видали: “сусідка бігала по їхніх окупаційних комендатурах”. Те, що їх не арештували, – просто диво. Тетяна розказує: “Нам дуже пощастило. Мабуть, переслідувати жінку на останніх місяцях вагітності було занадто навіть для них. Тому вони вдавали, що не знають про те, що я в місті. Я ж намагалася бути непомітною. Проте не хочу, щоб ви думали що в цих людей є хоч крихта благородства, я знаю дуже багато історій, які закінчились не так щасливо, як наша”.
З мамою та чоловіком Тетяна спілкувалась регулярно через Signal. По відео було помітно, що Наталя виснажена, але вона завжди казала: “Ми сильні, ми тримаємось”. Навіть у таких обставинах вона не втрачала оптимізму й мріяла, як вони з дочкою нарешті вирвуться з оточення та окупації, винаймуть будиночок в Запоріжжі та зможуть трохи морально відпочити від усіх цих подій і просто побути з дітьми.
На “Азовсталі” Наталія намагалася підтримувати всіх, хто був поряд. Якось обмовилась дочці, що психологічний стан у багатьох – дуже подавлений. Наталя взяла на себе місію повідомляти іншим, що хтось із їх близьких загинув.
“Мамі доводилось надавати психологічну підтримку в тих нереально складних умовах, щоб не допустити якоїсь серйозної істерики, бо в закритому приміщенні, в бункері, це дуже небезпечно, – каже Тетяна. – Вона допомагала, чим могла. Трохи підпрацьовувала парамедиком, допомагала з пораненими. На постійні основі працювала і психологинею, і звʼязковою”.
21 квітня на “Азовсталі” загинув Олексій Лістович, зять Наталії. Їй про це дочка повідомила по телефону, оскільки Наталія та Олексій були в різних бункерах. Це сталось за кілька днів до того, як Тетяна планувала виїжджати з окупованого Енергодара, щоб народити дитину на підконтрольній Україні території.
Через кілька днів після звістки про смерть чоловіка Тетяна виїхали. На першому блокпосту їх розвернули, бо, перевіривши документи Тетяни, побачили, що вона зареєстрована на вулиці Степана Бандери. Водій вирішив ризикнути і поїхав на інший блокпост – там побачили повну машину малих дітей, жінку, якій ото-от народжувати і пропустили, навіть не перевіряючи документи. Від Енергодара до Запоріжжя – дві години їзди, але Тетяна їхала 16-ть.
Буквально через кілька днів, 3-го травня, під час бомбардування “Азовсталі” загинула Наталія. “З 2-го на 3-тє вночі почався дуже серйозний обстріл, дуже масований. Вони стандартно спустились в їдальню, де ховались під станіми. Одягли броню і сиділи в їдальні. Чекали, поки завершиться обстріл. Один з ударів сильно зачепив бункер. Маму та ще одну дівчину, яка сиділа з нею, зачепило вибуховою хвилею і відкинуло в стіну. Коли закінчився обстріл, до них підбігли і побачили, що вони загинули”, – каже Тетяна.
На фото: Наталія Луговська в бункері на Азовсталі. Фото з особистого архіву її дочки Тетяни Ластович
На “Азовсталі” Наталя намагалася максимально підтримати людей, коли вони дізнавались, що хтось із їх рідних загинув. Дочка Наталі, навпаки, дізналась про загибель мами в найтравматичніший з усіх можливих способів. Вранці вона відкрила ТГ-канал і побачила фото понівеченого тіла: “Мабуть, людина, яка це запостила, думала, що вони прикрили обличчя і неможливо буде ідентифікувати, але я впізнала маму по її яскравому светрі”, – згадує донька.
Через тиждень у Наталі народився внук Ілля – як дві краплі води схожий на свого батька-героя.
“Як би я хотіла, щоб вшанували памʼять моєї мами? – повторює моє питання Тетяна. – Я б спочатку хотіла її поховати як належить, з почестями, біля брата…”
Тетяна зараз виховує трьох маленьких дітей і мріє повернутись з ними на Донеччину, землю, яку захищав їхній тато, дядько Юрко і бабуся.
“Моя мама постійно казала в інтервʼю: ми повинні боротись, бо з нами – памʼять тих, хто загинув. Вони віддали все, що у них було, найцінніше – життя, своє майбутнє. І зараз ми не можемо просто здатись, скласти руки, бо ми маємо бути достойними їхньої жертви”.
Захисниця степу
Ірина Цвіла, парамедикиня.
(29 квітня 1969, Київщина - 25 лютого 2022, м.Ірпінь)
“Іра, скажи мені що це все неправда, і що ти жива”, – це було моє останнє повідомлення Ірі Цвілі. Написане ввечері 25 лютого 2022, вона його вже ніколи не прочитає. Іра загинула на Київщині разом зі своїм коханим. Їхня машина потрапила під обстріл.
Іра була дуже красива. Мабуть, дивно писати так про жінку-військову для феміністичного видання. Але я не можу почати цей текст інакше, бо Іра була дійсно дуже красива.
На фото: Ірина Цвіла. Фото із соцмереж Ірини Цвілої
Їй не було потрібно підкреслювати свою красу макіяжем, чи підбирати одяг, який би вдало показав її фігуру. Ні. Ірина краса була іншою, це було продовженням її краси внутрішньої. Іра була дуже красивою людиною, бо вона всюди бачила красу, створювала її і несла в собі.
З Ірою я була знайома особисто. Ми зустрілись у 2018-му на Першому Злеті жіночого ветеранського руху. Я була тоді вагітна і всі ветеранки, здається, трошки намагались захистити мене. Згодом Іра іноді запитувала мене в месенджері, як я. І якщо в мене був поганий настрій, то розповідала, як себе розрадити. Здається, ці поради – це було щось, до чого вона прийшла тоді сама, бо вона вчилась підтримувати себе в процесі повернення з війни.
До війни Іра вирощували красиві англійські троянди в своєму садку під Києвом, тому на квіткових форумах у неї був нік “Англічанка”. Квіткарки – то особлива компанія. Моя приятелька Віра Шелест, теж квіткарка, розповідає, що це – спільнота дуже розумних і вишуканих жінок, і вона – далеко не лише про квіти. Вони ходили один до одного в гості, підтримували, створювали сади, писали статті, книги і вірші, а також говорили про політику і ходили на мітинги. Квіти були частиною їхнього красивого світу, який вони вміло створювали.
На фото: гербарії, які засушувала Ірина Цвіла. Фото із соцмереж Ірини Цвілої
Життя Іри змінив Майдан. З нього вона однією з перших поїхала на війну парамедикинею. З війни повернулась у 2018-му. ЇЇ близька подруга “Атеїстка” каже, що Ірина ніколи не була військовою людиною, вона не планувала робити військову карʼєру, вона в армії виконувала свій громадянський обовʼязок – рятувала людей і свою країну.
“Я думаю, що вона пішла з армії, бо відчувала певне розчарування. У 2018 році на лінії фронту був застій, заморожений конфлікт, нічого не змінювалося. Але Іра була готова повернутись в армію, як тільки це знову стане необхідно”, – пригадує подруга.
Іра жила своєю справою. Віра Шелест розповідає, що в неї було особливе мислення, вона вміла вибудовувати композиції, бачити свій сад на роки вперед.
На фото: квіти, які вирощувала у своєму саду Ірина Цвіла. Фото із соцмереж Ірини Цвілої
Після повернення з війни 2018-му Іра відновлювала свій сад. Але дуже змінилось її відчуття естетики. Вона відмовилась від примхливих рослин, які вимагають багато догляду та особливих умов, і почала вирощувати степові. Її заворожувала простота, стійкість цих рослин, вона бачила в них оцю глибоку та непоказну красу, яку потрібно розглядати.
Віра каже, що така зміна відбулась з Ірою тому, що вона цей степ захищала і відчувала свою тотожність з ним: “Навесні степ дуже насичений, це велике зелене поле з плямами квітів. Потім він починає вигоряти, розпушується, повітря стає медовим, густим. А восени степ стає графічним – гілки кущів, великі рослини з тонкими голочками. Степ віддзеркалював нову естетику світовідчування Ірини, вона сама була як той степ”.
На фото: квіти, які вирощувала у своєму саду Ірина Цвіла. Фото із соцмереж Ірини Цвілої
Після повернення з фронті Іра почала створювати прикраси – квіти, застиглі у смолі, наче намагаючись зберегти мить цієї мінливої краси. Згодом захоплення переросло у бренд Verba, який вона започаткувала разом з донькою Даркою. На назву бренду їх надихнула “Лісова пісня” Лесі Українки та верба, як символ України.
“Атеїстка”, подруга Іри, каже, що в цій любові до степових квітів і був її патріотизм: не пафосний, не помпезний, а дуже глибокий і навіть метафоричний.
На фото: прикраси, які виготовляла Ірина Цвіла. Фото з ФБ-сторінки бренду Verba Workshop
Іра ніколи не говорила про війну. Ніхто з наших спільних знайомих не може пригадати, щоб вони говорили з Ірою про війну. І я не можу. Вона будувала плани, в тому числі і бізнес-плани, садила квіти, розвивала свою справу, ходила на йогу, каталась на яхті, фотографувала, кохала. Вона не любила війну, але була до неї готова.
24 лютого 2022-го Ірина Цвіла знову була серед перших, хто став на захист своєї країни. Наступного дня вона загинула при обороні Києва.
На фото: Ірина Цвіла. Фото з ФБ-сторінки бренду Verba Workshop, який зараз продовжує працювати завдяки дочці Дарії
Останні свої роки Іра садила інший сад, стійкий і самодостатній, мабуть вона відчувала, що цьому саду доведеться бути самостійним.
Помічати жінок
Оля любила скелелазіння і рятувала тварин, Наталя обʼєднувала довкола себе людей, давала їм життєві орієнтири, віру і підтримку, Іра вирощувала сад і робила прикраси із степових квітів. Жодна з них не любила війну. Оля була чудовим сержантом, опорою армії, Наталя вміла знаходити слова підтримки навіть в оточеному та заблокованому бункері на “Азовсталі”, Ірина любила і захищала український степ.
Ці жінки ніколи не обирали війну. Але їм не залишили вибору люди, які не вміють нести нічого, крім війни. Ці жінки були сильні, бо вміли захистити і себе, й інших.
Діана Макарова зізнається: “Я боюсь, що ми не захистимо жінок на фронті від того, що їм скажуть потім. Що ми не захистимо сім'ї загиблих. Це вже було після Другої світової війни, нічого доброго жінкам не сказали – “ти пішла, щоб чоловіка знайти”, “щоб поваландатись”. Через це багато жінок приховували, що воювали. Я дуже боюсь, що в і наш час знайдуться обивателі, які щось подібне скажуть. І вже знаходяться. І особливо боюсь, що вони скажуть це дитині, матір якої загинула.
Ми маємо захищати памʼять про цих жінок. Ця робота ще на нас чекає. І після закінчення війни, і після активної фази війни. Ми це все проходили вже в 2015, коли закінчилась активна фаза. Від “я тебе туди не посилала” до “та вона туди пішла, щоб мужика собі знайти”. Це нівелює, знецінює, ранить так, як не здатні ранити слова ворога”.
“Діано, що ж робити, щоби цього не сталось?”, – запитую я.
Здається, я чую, як пані Діана усміхається в слухавку: “Помічати жінок”.
На фото: Діана Макарова, Голова БФ “Фонд Діани Макарової”. Фото з особистого архіву Діани Макарової
Текст підготований платформою пам'яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та загиблих українських військових, спеціально для “Гендер в деталях”. Аби повідомити дані про втрати України – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.
Джерела:
-
Масенко, Вероніка. Після повномасштабного вторгнення до армії приєдналися 7 тисяч жінок // The Village, 25.07.2022;
-
Що таке памʼятати: http://artsandrights.org/2021/07/04/scho-take-pamyataty/
-
Книга памʼяті полеглих за Україну: https://memorybook.org.ua/
-
Подоляк назвав справжні втрати України у війні // 24 канал, 01.12.2022: https://www.youtube.com/watch?v=yc5RKA-Kcjw
-
Морозов, Олексій. 101 захисниця України загинула на війні з початку повномасштабного вторгнення // The Village, 28.11.2022
