1374 
Коментар записала Ірина Дєдушева.
Подробиці дій сексуального характеру, цитати постраждалих, дуже яскравий опис їхньої психологічної травми — так висвітлювалися історії зґвалтованих жінок в інформаційному, медійному просторі. Чим це може нашкодити людям, які зазнали насильства, і взагалі суспільству? Як такі матеріали несвідомо сприяють інформаційно-психологічній війні, що її росіяни розв’язали проти українського народу? Пояснює психологиня, лікарка-психіатриса, волонтерка психологічної кризової служби Галина Гук.
Спільна відповідальність медіа і фахів_ців, які працюють з людьми, котрі зазнали насильства
Як приклад спеціалістка наводить статтю з українського онлайн-видання. Репортер передав розмову з фахівчинею, яка надає допомогу жінкам, котрі зазнали сексуального насильства від військових РФ.
«Хоча все було анонімно, в матеріалі залишилося багато деталей, за якими неважко впізнати випадки або подумати, що цей досвід дуже знайомий. Блоки інформації містили поради, як діяти, щоб убезпечити себе, з відсилками до Другої світової війни»,
— розповідає Галина Гук.
Тимчасом у коментарі для телебачення від фахівчині, яка виступала експерткою в цій самій статті, порушень професійної етики не було. «Справді, її мова була дуже коректною. Ви не уявляєте, яка велика різниця у сприйнятті матеріалу! Дуже різні акценти й манера викладу в першоджерелі і в матеріалі, створеному на основі прямої мови, перемішаної з власною інтерпретацією автора онлайн-видання. Тому справедливо говорити про спільну відповідальність за коректне висвітлення теми з боку фахів_ців і медіа», — підкреслює Галина Гук.
Важливо, щоб усі особи, залучені до підготовки й релізу такого контенту, були добре обізнані з істотними застереженнями проти завдання вторинної психологічної шкоди жертвам та моральної шкоди своїй аудиторії.
«Помилка мети»: якою має бути мета в матеріалах про воєнні злочини?
Ключова помилка, якої часто припускаються фахів_ці в інтерв’ю, а також журналіст_и й редактор_и, котрі формують матеріали, — це так звана «помилка мети». Коли йдеться про висвітлення злочинів проти людської гідности, треба запитувати: навіщо? з якою метою я зараз про це говорю?
«Читаючи або переглядаючи інформацію з відкритих джерел про сексуальні злочини воєнного часу я як спеціалістка, для якої ця тема не нова, помічаю, що часто відчуваю фізичний і психологічний дискомфорт. Інформацію подано так, ніби вона примушує буквально фізично прожити разом із постраждалою особою весь той жах. Часто описуються яскраві (але жахливі) деталі, хронологія, сам процес, якісь висловлювання, цитати, отримані травми», — ділиться психіатриса.
Можна уявити, як при цьому почуваються люди, котрі самі колись зазнавали такого. Як почуваються родичі, близькі постраждалих, а головне — самі постраждалі.
Підсилити емоційний резонанс досить легко, але це нездорова мета в цьому контексті. Вона небезпечна вторинною травматизацією аудиторії медіа (так звана «травма свідка») та негативними наслідками для психологічного стану осіб, які зазнали сексуального насильства.
Доцільнішою і здоровою метою медіа в умовах воєнного часу Галина Гук уважає констатацію факту — «так, ворог застосовує психологічну зброю і морально нівечить наше населення». Привернути увагу міжнародної спільноти, закарбувати факти в історії, актуалізувати те, що складно вписати в підручник з історії, але неможливо і неприпустимо забувати чи недооцінювати, — це теж адекватна мета.
«Якщо ми хочемо сказати світу, відповідальним організаціям і установам, що в цій війні порушуються міжнародні угоди, що в ній виражено компонент наруги над людяністю, честю й гідністю, говорімо про це, але так, щоб не вражати честь і гідність», — закликає психіатриса. Люди допоміжних професій, які стикаються з великим душевним болем постраждалих, — вони наче контейнер для безлічі приголомшливих історій. У них є власна відповідальність за дотримання етичних стандартів.
Це може бути дуже «привабливим» матеріалом для медіа, і це вже другий чинник небезпечного подання інформації, отриманої від експерт_ок і безпосередньо від осіб, які зазнали наруги. Тому щоразу важливо повертатися до питання «яка мета?», коли ми говоримо про висвітлення цієї теми: контекст, заголовки, формат.
Priit Mürk / ERR з акції у столиці Естонії Таллінні, яку влаштували, щоб привернути увагу до зґвалтувань російськими військовими в Україні жінок та дітей
Небезпечні наслідки для героя чи героїні матеріалу та читачів і читачок
Потреби людини, яка зазнала насильства, в безпеці, збереженні приватности, автономії, допомозі — абсолютний пріоритет на тлі потреб суспільства в оприлюдненні суспільно-значущої інформації.
У більшості випадків етичне питання висвітлення матеріалу «закривається» шляхом отримання згоди й анонімізації жертви, тобто приховуванням облич, зміною імені й віку або ж униканням згадок про них. Проте диявол ховається в деталях: обставини, наявність свідків, ведення репортажу з певної місцевости, зазначення напрямку, звідки було евакуйовано жертв, інші персональні деталі (склад сім’ї, особливості стану постраждалої людини, як-от термін вагітности, та інші «особливі прикмети») — завжди є спокуса впізнати знайому людину, близьку або рідну в тих описах. Це найгрубіша шкода, якої можна легко завдати.
«Зі згодою теж не все однозначно. Наскільки критично може оцінити людина, яка щойно зазнала тяжкої психологічної травми і в неї ще попереду шлях відновлення, як вона зреагує на публікації чи відео з описом її випадку через місяць, два, рік, п’ять? Чи не шкодуватиме вона, що її близькі бачитимуть через кілька років (наприклад, на річницю Перемоги) уривок з інтерв’ю, даного тоді? Начебто все етично, за згодою, але ми відчуваємо тут велике «але». І завдання фахівця/чині — оцінювати можливі ризики»,
— каже експертка.
Це може призвести до:
– ретравматизації;
– розвитку ПТСР чи інших негативних наслідків для психоемоційного стану;
– погіршення якости життя, зокрема інтимного;
– моральна і психологічна шкода завдається родичам, близьким постраждалих осіб, які також можуть болісно реагувати на подібні інформаційні приводи;
– негативні наслідки стосуються й інших осіб, які коли-небудь постраждали від схожих злочинів у воєнний або мирний час. Причетність до такого досвіду чи його близькість здатні реактивувати «приспані» переживання;
– Найбільша небезпека — це ризик того, що людина може завдати собі фізичної шкоди від тяжких переживань і неможливости з ними впоратися.
«Також некоректно, що говорять головно про наругу над жінками, дітьми. Проте від злочинів сексуального характеру страждають особи будь-якого віку й статі. Акцентуючи певні категорії, ми позбавляємо людей, які до цих категорій не належать, права на визнання того, що вони так само зазнали насильства, права на допомогу й відновлення зрештою.
Тема злочинів сексуального характеру проти чоловіків на війні, зокрема в полоні, — це те, з чим я безпосередньо знайома як фахівчиня. І мені болить, яке некоректне щодо них це гендерно-орієнтоване висвітлення. Те саме з особами похилого віку. Якщо ви гадаєте, що таких немає, то помиляєтеся», — зауважує психіатриса.
Вторинне травмування, або «травма свідка» — теж своєрідна сучасна психологічна епідемія. Нині новинний простір так насичено болісною інформацією, що вона руйнує і травмує тих, хто в неї занурюється, особливо якщо контент написано навмисно яскраво і він «чіпляє». Людям у відносній безпеці можуть снитися жахливі сновидіння, які віддзеркалюють новинний контекст, у них підвищується рівень тривожности, а відчуття провини за свою безпеку отруює життя.
Priit Mürk / ERR з акції у столиці Естонії Таллінні, яку влаштували, щоб привернути увагу до зґвалтувань російськими військовими в Україні жінок та дітей
Як убезпечити себе від насильства — чи працюють ці поради?
Попереджувальні поради, безперечно, мають позитивну мету — убезпечити. Проте ґвалтування на війні — це не окремий злочин, це системний компонент, вид зброї. І як неможливо убезпечитися від ракетного обстрілу інакше, ніж піти з місця, де він відбувається, так само неможливо говорити про те, що якась поведінка може гарантовано убезпечити від насилля.
Є певні поради з мінімізації травмування, фізичного і психологічного, але наскільки вони ефективні — немає однозначної відповіді. В абсолютно неадекватній ситуації, якою є сексуальне насильство, людина діє інстинктивно, рівень раціонального мислення мінімальний, лише базові захисні механізми. Така природа нашої вищої нервової діяльности. Слід бути особливо обережними з такими порадами, уникати риторики, яка може бути нагадувати знамените «сама винна, бо вдягла коротку спідницю».
Почуття (ірраціональне, звісно) провини й відрази до себе, неможливости сприймати своє тіло і так дуже інтенсивне в осіб, які зазнали сексуального насильства, тому не треба давати привід його підсилити. Це може бути небезпечно для життя людини.
Основні поради психологам і психологиням
Фахівці і фахівчині (передусім психолог_ам), які працюють зі злочинами проти чести й гідности, мають бути обізнані з нормативно-правовими та професійними стандартами роботи з такими випадками. Адже насправді важлива не тільки безпосередня допомога людині, а й реєстрація, фіксація цих випадків та доведення їх до відома компетентних органів, що забезпечують підтримку, захист і правосуддя.
Взаємодія з медіа — також значущий внесок у підтримання психічного здоров’я населення. Така тема не має бути табуйованою, але її обов’язково слід висвітлювати коректно.
Основні поради журналістам і журналісткам
З боку журналіст_ів хотілося б дотримання високих етичних стандартів у професії та невикривленого викладу матеріалів із першоджерел, а для цього потрібно не намагатися зробити інформаційний привід яскравішим.
Підсумуємо, як коректно висвітлювати випадки злочинів сексуального характеру, в сімох загальних принципах.
- Пріоритетність інтересів травмованої особи щодо колективних (суспільних) інтересів. Потреби людини, яка зазнала насильства, в безпеці, збереженні приватности, автономії, допомозі — абсолютний пріоритет на тлі потреб суспільства в оприлюдненні суспільно значущої інформації.
- Інформована згода та її зворотність. Кож_на фахів_чиня, залучена до супроводу особи, яка зазнала насильства, повинна заручитися інформованою згодою цієї особи на оприлюднення її історії, детально обговоривши й узгодивши цілі, обсяг, міру деталізації, контекст такого оприлюднення. Фахів_ець також оцінює ризики, пов’язані з оприлюдненням, навіть за наявности згоди. Згоду може бути відкликано в будь-який момент.
- Компетентне втручання. Щоб працювати в темі насильства, коментувати її або освітлювати в медіа, потрібно мати необхідні знання, навички й відповідний досвід (практика «спитати думку в психолога з приводу...» вельми поширена сьогодні, але часто порушує цей принцип).
- Конфіденційність та анонімність. Інформаційні матеріали про воєнні злочини, злочини проти людяности, жорстоке поводження повинні захищати право осіб, постраждалих унаслідок таких злочинів, на конфіденційність, анонімність, недоторканність приватного життя. Фахів_чині відповідають за надання для дальшого поширення відомостей, фотографій, малюнків тощо, які належать їхнім клієнтам і можуть бути використані для небажаного розкриття особи, навіть за наявности інформованої згоди.
- Необхідна і достатня за обсягом інформація. За можливости слід уникати оприлюднювати історії людей, які зазнали насильства, навіть за наявности інформованої згоди. Рекомендується посилатися на вже оприлюднені, зокрема офіційними особами, наводити приклади статистики, загальні тенденції, обговорювати не так долю конкретних осіб, як узагальнене явище.
- Неупереджене й недискримінаційне висвітлення. Інформуючи суспільство про випадки жорстокого поводження російських військових із мирним населенням, зокрема злочини проти сексуальної недоторканности особи, потрібно дотримуватися гендерно-чутливого підходу. Слід уникати оціночних суджень та коментарів щодо різного ступеню травмування осіб різної статі чи віку.
- Суспільна значущість інформації. Поширюючи інформацію на чутливі або травматичні теми, важливо пам’ятати, що сексуальне насильство — це не ексцес війни, а різновид зброї, яку застосовують проти всього суспільства. Треба не фокусуватися на поодиноких випадках, а просвіщати аудиторію — пояснювати причини й наслідки тих чи тих подій, давати узагальнені рекомендації, наводити корисні джерела інформаційної і фахової підтримки, за потреби також юридичної.
В усіх суперечливих етичних випадках Галина Гук закликає консультуватися з галузевими спеціаліст_ками, а в разі потреби освіжити або отримати додаткові знання про те, як коректно писати і говорити про злочини сексуального характеру. Можна організувати, наприклад, семінар чи майстер-клас, запросивши обізнаних у темі.
Для більшої наочности розглянемо кілька антиприкладів медіаконтенту, у якому було порушено котрісь із описаних вище етичних принципів. Цей матеріал ми використовуємо суто з просвітницькою метою. При цьому рекомендуємо бути обережними при поширенні інформації та не поширювати некоректний контент.
Антиприклад 1
«33-річна українка Наталія (ім’я несправжнє) розповіла, що її кілька годин ґвалтували п’яні російські окупанти. Крім того, вони застрелили її чоловіка у дворі їхнього будинку в Київській області. Про це пише видання The Times.
Жінка згадує, що загарбники розбили її авто, щоб вона не втекла. А потім уночі застрелили її чоловіка, його тіло лежало біля воріт.
Весь цей час удома був і 4-річний син Наталії, він ховався в котельні. Два окупанти змусили жінку роздягнутися і ґвалтували її по черзі, приставивши пістолет до її скроні. За її словами, вони були дуже п’яні. Коли нелюди заснули, постраждала втекла із сином, тепер вони перебувають у родичів у Тернополі.
Наталя досі не розповіла 4-річному синові про смерть батька, якого вона так і не поховала, бо село окуповано. Жінка зізнається, що не знає, як з усім цим далі жити.
“Тут на дитячому майданчику він підходить до людей і каже, що нам довелося покинути наш будинок, тому що була війна і в будинку були бандити, а тато залишився. Він не знає, що його батько мертвий”, — поділилася жінка, яка пережила жахи окупації.
Раніше генеральний прокурор Ірина Венедиктова розповіла про першу підозру російському окупанту за зґвалтування жінки в Київській області. Його оголошено в розшук і до суду подано клопотання про його затримання. У мережі з’явилася інформація про цього злочинця. Також показали фото російського командира Михайла Романова і його сім’ї. Саме він ґвалтував Наталію. Відомо, що його вже ліквідували ЗСУ».
Коментар спеціалістки:
Автор публікації формально виконав принцип анонімности. Однак анонімність слід відрізняти від конфіденційности: приблизний вік жінки й дитини, обставини, у яких вони жили, переховувалися, деталі домашньої обстановки та хронологія подій — усі ці деталі разом із називанням населених пунктів первинного перебування та переміщення вже дають підстави впізнати учасни_ць подій, до того ж ставлять «під підозру» інших людей зі схожими історіями.
І тут ми переходимо до порушення принципів необхідного й достатнього обсягу інформації, постає також питанням суспільної значимости інформації. Так, індивідуальні історії яскраві і привертають увагу читацтва, вони моментально закарбовуються в пам’яті. Уявіть, скільки співчутливих людей побачать у знайомих їм жінках, котрі прибули з окупованих територій з маленькими синами, герої_в розповіді, спроєктувавши цю історію на них.
Це загрожує емоційній безпеці і чита_чок, і реальних чи гіпотетичних її учасни_ць (нагадую про «травму свідка»), скажімо, внаслідок нав’язливих розпитувань і уваги оточення або, навпаки, через відстороненість, адже багато людей не знають, як краще поводитися в складних емоційних ситуаціях.
Яка мета публікації з огляду на принцип суспільної значимости? Важливо, що ми дізналися, що злочинця, відповідального за вбивство і зґвалтування, ідентифіковано й ліквідовано. Це про моральну сатисфакцію й ефективність роботи правоохоронної системи, це також мотивація заявляти до відповідних органів та фіксувати подібні злочини, бо їх не залишать без уваги.
Проте цей важливий меседж губиться і не досягає аудиторії, потонувши в трагічній персональній історії. Можна було б розповісти те саме знеособлено, змістивши акцент із деталей на загальне за схемою: факт злочину — наслідки — правосуддя.
Приклад написання:
«Офіційно стало відомо про черговий випадок злочинів російських військових проти людської чести й гідности, від якого постраждала ціла родина. Жінку у власному будинку зґвалтувала група окупантів, які перебували в стані сильного алкогольного сп’яніння. Попередньо злочинці розстріляли авто, щоб сім’я не могла врятуватися, і застрелили чоловіка.
Малолітній дитині пощастило сховатися, але довелося весь час сидіти в технічному приміщенні. Після пережитого мати з дитиною зуміли втекти на безпечну територію.
На жаль, каже жінка, чоловіка так і не вдалося поховати через загрозливу обстановку в населеному пункті. Вона досі не наважується розповісти про загибель батька синові, який думає, що тато залишився вдома.
За повідомленням генеральної прокурорки Ірини Венедиктової, одного зі злочинців уже встановлено, а за матеріалами справи винесено підозру й оголошено в розшук. Невдовзі стало відомо, що вбивцю і ґвалтівника ліквідували ЗСУ.
Нагадуємо, що наруга над людською честю й гідністю неприпустима, як у мирний час, так і на війні. Фіксувати звернення осіб, які зазнали жорстокого поводження, важливо для вчинення правосуддя й визнання дій російських окупантів такими, що суперечать законам ведення війни».
Антиприклад 2
«Росіяни вийшли з районів навколо Києва, але вони залишили глибоко травмованих людей, які можуть ніколи не оговтатися від цієї травми. BBC вислухала свідчення з перших вуст і знайшла докази зґвалтування українських жінок військовими-окупантами.
Попередження: цей матеріал містить натуралістичні описи сексуального насильства.
У тихому сільському районі за 70 км на захід від Києва ми поговорили з 50-річною Анною. Ми змінили її ім’я з метою безпеки.
Анна розповіла нам, що 7 березня вона була вдома зі своїм чоловіком, коли увірвався іноземний солдат.
“Під дулом зброї він відвів мене до будинку неподалік. Він наказав мені: ʻРоздягайся, а то я тебе застрелюʼ. Він постійно погрожував мене вбити, якщо я не зроблю, як він сказав. Потім він почав мене ґвалтувати”, — розповіла вона.
Анна описала свого нападника як молодого, худого чеченського бійця.
“Поки він мене ґвалтував, увійшли ще четверо солдатів. Я думала, мені кінець. Але вони його забрали. Більше я його не бачила”, — сказала вона. Вона вважає, що її врятував інший підрозділ російських солдатів.
Анна повернулася додому і знайшла свого чоловіка. Він був поранений у живіт.
“Він намагався бігти за мною, щоб урятувати мене, але в нього влучили кулі”, — сказала вона. Вони обоє сховалися в будинку сусіда. Через бої вони не могли відвезти її чоловіка до лікарні. Через два дні він помер від ран.
Анна не переставала плакати, розповідаючи нам свою історію. Вона показала нам, де вона із сусідами поховала свого чоловіка на задньому дворі їхнього будинку. На вершині могили стоїть високий дерев’яний хрест. Анна розповіла, що ходила до місцевої лікарні та отримує психологічну підтримку.
Солдати, які врятували її, пробули в її будинку кілька днів. Вона каже, що вони направляли на неї пістолет і казали віддати їм речі чоловіка.
“Коли вони пішли, я знайшла наркотики і віагру. Вони були під кайфом, і вони часто були п’яними. Більшість із них — убивці, ґвалтівники і мародери. Лише деякі нормальні”, — сказала вона.
По дорозі від будинку Анни ми почули ще одну страшну історію.
Жінку зґвалтували і вбили, а сусіди кажуть, що це зробив той самий чоловік, який зґвалтував Анну, — перш ніж піти до її будинку.
Жінці було 40 років. Її вивели з дому, кажуть сусіди, і тримали в спальні сусіднього будинку, мешканці якого евакуювалися, коли почалася війна. Добре оздоблена кімната з вигадливими шпалерами й ліжком із золотим узголів’ям тепер стала жахливим місцем злочину. На матраці й ковдрах великі плями крові. У кутку дзеркало з написом помадою, де зазначається, де була похована жертва.
Сусідка Оксана розповіла нам, що його залишили там російські військові, які знайшли тіло жінки і поховали її. “Вони [російські солдати] сказали мені, що її зґвалтували, що її горло або перерізане, або проколоте ножем, і вона стекла кров’ю. Вони сказали, що було багато крові”.
Жінку поховали в могилі в саду будинку.
Через день після нашого візиту поліція ексгумувала її тіло для розслідування справи. Тіло знайшли без одягу, з глибоким, довгим розрізом поперек шиї.
Начальник поліції Київської области Андрій Небитов розповів про ще одну справу, яку вони розслідують у селі за 50 км на захід від Києва.
Сім’я з трьох осіб — подружжя років тридцяти та їхня маленька дитина — жила в будинку на краю села. “9 березня кілька солдатів російської армії увійшли до будинку. Чоловік намагався захистити дружину й дитину, тому вони розстріляли його у дворі”, — розповів Небитов.
“Після цього двоє військових неодноразово ґвалтували дружину. Вони йшли, а потім поверталися. Тричі поверталися, щоб зґвалтувати її. Погрожували, що якщо вона буде чинити опір, вони скривдять її маленького хлопчика. Щоб захистити свою дитину, вона не чинила опір”. Коли солдати пішли, вони спалили будинок і розстріляли собак родини.
Жінка разом із сином втекла, а потім звернулася до поліції. Небитов каже, що його команда зустріла її та записала її свідчення. Вони збирали докази в будинку сім’ї — тепер залишився тільки його каркас. Лише кілька ознак попереднього мирного, звичайного життя лежать в обгорілих руїнах. Ми побачили дитячий велосипед, опудало коня, собачий повідець і чоловічий зимовий черевик, підбитий хутром.
Чоловіка поховали в саду сусіди. Тепер поліція ексгумувала його тіло для експертизи. Вони планують передати справу до міжнародних судів.
Уповноважена з прав людини Людмила Денісова каже, що вони документують багато таких випадків. “Близько 25 дівчат і жінок віком від 14 до 24 років були систематично зґвалтовані під час окупації в підвалі одного будинку в Бучі. Дев’ятеро з них вагітні, — розповіла вона. — Російські солдати сказали їм, що ґвалтуватимуть їх доти, поки вони не перестануть хотіти сексуального контакту з будь-яким чоловіком, щоб не дати їм народити українських дітей”.
Вона каже, що вони отримують дзвінки на “гарячі лінії” підтримки, а також отримують інформацію через телеграм-канали. “Нам зателефонувала 25-річна жінка, щоб розповісти, що її 16-річну сестру зґвалтували на вулиці на її очах. Вона сказала, що вони кричали: ʻЦе станеться з кожною нацистською повієюʼ, — коли вони ґвалтували її сестру”, — розповіла Денісова.
Ми запитали, чи можна оцінити масштаб сексуальних злочинів, скоєних російськими військами під час окупації. “Наразі це неможливо, тому що не всі бажають нам розповісти, що з ними сталося. Більшість із них нині звертаються за психологічною підтримкою, тому ми не можемо зафіксувати це як злочини, якщо вони не дадуть нам своїх свідчень”, — сказала Денісова.
Вона каже, що Україна хоче, щоб ООН створила спеціальний трибунал, щоб особисто судити Володимира Путіна за звинуваченнями у воєнних злочинах разом із зґвалтуваннями.
“Я хочу запитати в Путіна, чому це відбувається, — сказала Анна, жінка, яка розповіла нам, що її зґвалтували. — Я не розумію. Ми живемо не в кам’яній добі, чому він не може вести переговори? Чому він окупує і вбиває?”».
Коментар спеціалістки:
У цій публікації ми теж бачимо часткову анонімізацію осіб, до яких застосовувалося насильство, але про жодну конфіденційність не йдеться — текст доповнюють фото, зроблені безпосередньо в помешканнях герої_в історій, названо місто проживання. Усе це ніяк не допомагає убезпечити герої_в від розкриття особи.
Крім того, що цей матеріал — сам по собі потужний травматичний тригер для учасниць інтерв’ю і їхніх близьких, цей ефект посилено візуально. Фото з руїнами будинку, особистими речами, інтер’єром — це потужні емоційні якорі (пам’ятаймо про пріоритет інтересів травмованої людини). Матеріал також травмагенний для читацтва (необхідний і достатній обсяг інформації, суспільна значущість).
Чи убезпечить когось із читач_ів від вторинного травмування допис про специфічний характер контенту на початку статті? Гадаю, питання риторичне. Крім того, в публікації викладено певні відомості про слідчі дії в конкретних випадках, але наразі нічого невідомо про злочинців, відповідальних за це. Розкриття такої детальної інформації може допомогти злочинцям уникнути покарання або підказати їм ідею розправитися зі свідками. Тут явно простежується помилка мети, бо крім формування сенсаційного контенту, іншої мети я сформулювати не можу.
Якщо автор_и хотіли наголосити на необхідності звертатися до правоохоронних органів з приводу пережитого досвіду, можна було знеособити історії, розповісти, що особи, про яких ідеться, вже отримують відповідну медичну і психологічну допомогу, а на основі їхніх звернень у відповідні структури проводяться слідчі дії. Це було б прикладом і стимулом для тих людей, які ще не наважилися сказати про пережите вголос, шукати правосуддя. Корисно підкріплювати такі матеріали актуальними контактами для звернень по медичну, соціальну, психологічну і правову допомогу.
ВАЖЛИВО!!!
Ми не говоримо, що треба мовчати про злочини воєнного часу, навпаки. Однак пам’ятаймо про баланс користи й шкоди. На жаль, ідеться не просто про гострий сюжет, ідеться про справжні людські долі.
Свобода слова — важлива цінність сучасного демократичного світу і право кожної людини, а етика й права людини, зокрема у випадку висвітлення воєнних злочинів, — значущий інструмент підтримання суспільного й індивідуального добробуту. Головне – вміти ними користуватися.
