28 жовтня, 2020

Хіджаб: дозволити не можна заборонити

16 вересня 2020
Поширити в Telegram
4575
Марія Демішева

Художниця. Має ступінь магістра з міжнародних відносин (Львівський національний університет імені Івана Франка). Дослідниця країн Близького Сходу та Магрибу.

Вступ

Хіджаб — це найпоширеніший вид покривала, яке носять жінки (переважно мусульманки) в країнах Заходу. На Близькому Сході, у країнах Магрибу та в інших регіонах поширення ісламу існує багато видів таких покривал. У них різні назви, вигляд і довжина; одні закривають тільки волосся жінки, інші повністю накривають її тіло разом з обличчям, а інколи з очима. В Ісламській Республіці Іран з 1979 року закон зобов’язує всіх жінок носити чадру (покривало, схоже на відкритий плащ). В Афганістані, особливо часів правління Талібану, жінки мусили носити бурку (покривало, яке повністю накриває обличчя, голову і тіло). У Саудівській Аравії жінки переважно накривають голову разом з обличчям і залишають відкритими тільки очі, — цей одяг називається нікаб [11: 5–6]. У цьому тексті я використовуватиму слово «хіджаб» як універсальне для всіх цих видів покривала.


Іл. 1. Види покривал мусульманок

Коран радить жінкам покривати голову, але пророк Мухаммед нічого не казав про довжину покривала і необхідність закривати обличчя та очі. Тому в цьому питанні серед мусульман немає згоди — у кожній країні до нього ставляться по-різному. Скажімо, в Сирії, з огляду на її минуле, носити покривало не обов’язково, натомість в Ірані жінці заборонено виходити з дому з непокритою головою. Більшість мусульманок погоджуються, що хіджаб — це традиція і вагома частина ідентичности жінки, котра сповідує іслам.

У країнах Заходу питання про хіджаб постало особливо гостро після атак 11 вересня 2001 року, які привернули пильну увагу до ісламу й ісламізму. У феміністках цих країн борються два протилежні почуття — бажання мультикультуралізму і страх радикалізму. Більшість західних феміністок виступили проти хіджабу та багатьох інших традицій мусульманок, які нав’язують мусульманським жінкам патріархальні практики ісламу. Традиції мусульманок стали асоціюватися із жахливими діями ісламістів Аль-Каїди та інших терористичних угруповань, а тому Захід виступив категорично проти хіджабу й інших видів покривал для жінок.

Однак ситуація набагато складніша. Незабаром мусульманські й ліві феміністки засудили орієнталістичне ставлення, як назвав його Едвард Саїд у своїй праці «Орієнталізм». Голос жінок мусульманських країн примусив багатьох активісток задуматися про те, що історія фемінізму в країнах Близького Сходу не менша, ніж у країнах Заходу, і мусульманкам є що відповісти на обвинувачення їхньої традиції з боку тих, хто, як вони вказували, нічого про неї не знає. Тому сьогодні питання хіджабу вже не таке однозначне, як на початку ХХІ століття. Про іслам і його традиції є багато інформації, але з огляду на ситуацію на Близькому Сході, ці відомості часто правлять за інструмент маніпуляцій і не розкривають позицію людей, у яких є безпосередній досвід життя в родинах та/або країнах, що сповідують іслам.

Іслам виник у VІІ ст. н. е., його основоположником вважається пророк Мухаммед (570–632), якому нібито ангел Джебраїл передавав окремі одкровення — слова Аллаха. «Священну книгу» — Коран — було зібрано воєдино вже після смерти Мухаммеда при халіфі Османі. Коран написано мовою, якою говорив пророк, — арабським діалектом. Книга складається зі 114 розділів (сур), у яких сформульовано головні канони ісламу. Ще одне джерело цієї релігії — сунна й хадиси, тобто повідомлення про практики і приклади життя Пророка. З приводу хадисів мусульманські вчені так і не дійшли згоди: одні приймають їх, інші визнають частину, а дехто взагалі не вважає їх вірогідними.

Крім того, пророк Мухаммед об’єднав на Аравійському півострові велику кількість окремих бедуїнських племен і заснував першу в цьому регіоні державу — Халіфат, яка згодом розширилася на весь Близький Схід, країни Північної Африки, окремі країни Азії і Європи. Найбільші її завоювання припадають на часи правління династії аль-Рашид (632–661) (іл. 2). Нині, за даними дослідницького центру Pew, у світі нараховується 50 мусульманських держав, тобто таких, де іслам — релігія переважної частини населення (іл. 3).


Іл. 2. Поширення ісламу (622–900)


Іл. 3. Мусульманське населення по країнах

У мусульманських країнах іслам став підставою для формування релігійної системи права — шаріату, який базується на Корані і хадисах. Країни, де діє шаріат, позначено на карті (іл. 4). Як видно з ілюстрації, Саудівська Аравія, Ірак, Іран та деякі інші країни імплементували шаріат як основну правову систему на фундаментальному рівні, натомість Туреччина і центральноазіатські країни прийняли релігійні правові норми в найменшому обсязі порівняно з іншими.


Іл. 4. Країни шаріату

В Україні іслам сповідує близько 1 % населення (1–3 млн осіб станом на 2017 рік), більшість мусульман проживає у східних областях і в Криму (іл. 5). У країні існують мусульманські релігійні громади та духовні центри.


Іл. 5. Частка мусульман в Україні

Романтичне ставлення західного світу до Сходу як чогось привабливого, але дикого й жорстокого, досі витає в повітрі Заходу. Щоб не стати в домінантну позицію, яка нерідко передбачає насилля проти тих, хто не ми, хто інакші, дуже важливо прислухатися до думок жінок із мусульманських суспільств та/або родин. У цій статті я намагалася зібрати і описати ставлення до хіджабу передусім таких жінок та представниць західних феміністичних течій, які активно висловлюються з приводу хіджабу й ісламу.

Ті, хто підтримують хіджаб: мусульманський холістичний, ісламський та «гібридний» фемінізм

Феміністки, котрі підтримують добровільне носіння хіджабу, найчастіше трактують це як знак розмаїття і вияв ідентичности. Більшість із них самі мусульманки або ж не бачать в ісламі нічого небезпечного, тобто такого, що суперечило б засадам фемінізму.

Багато дослідниць ісламу вважають, що Коран мав революційний ефект і став великим кроком до гендерної рівности. Справді, окремі його істини суттєво змінили практики кочових арабських племен стосовно жінок і дівчат. Звичайно, Коран постав в умовах патріархального ладу, коли всі важливі рішення ухвалювали майже винятково чоловіки, тому в ньому зафіксовано характерні для тієї історичної доби традиції, що їх сьогодні критики ісламу називають відверто дискримінаційними. Наприклад, багато хто заявляє, що жінка в публічній сфері варта лише половини чоловіка, бо в Корані сказано, що свідчити може два чоловіка або один чоловік і дві жінки «і якщо одна жінка забуде, то інша нагадає їй» (2:282). Це правило є частиною шаріату (ісламського права) до сьогодні.

Водночас іслам заборонив багато жахливих бедуїнських практик, поширених на доісламському Аравійському півострові. Скажімо, не просто припинилася практика успадкування дружини разом із майном небіжчика, а й запроваджувалася нова — виплата мáхру (плати за дружину), яка гарантувала жінці певну економічну свободу, а в разі розлучення — можливість жити самостійно. Ще Коран скасував традицію язичників-арабів закопувати новонароджених дочок живцем у землю, щоби боги зробили з них янголів. Ця традиція мала суто прагматичний вимір: з економічного погляду, народження дівчинки було тягарем для родини. «Коли сповіщають когось із них (арабів-язичників. — М. Д.) про народження дівчинки, він похмурніє, тамує свій гнів, ховається від людей через цю погану звістку і не знає, залишити її в живих і терпіти приниження чи поховати її. Який несправедливий їхній суд!» (16:57–59) [13].

Як писала Малала Юсуфзай у своїй книжці «Я Малала», усі знають, що в окремих мусульманських суспільствах народженню дівчинки зазвичай не радіють. Міжнародні організації часто повідомляють про дії щодо жінок у регіоні, які суперечать не тільки правам людини, а й канонам ісламу. Дехто з феміністок на це відповідають, що питання полягає передусім в інтерпретації канонів. Це надзвичайно важлива річ, особливо в часи, коли терористи в Сирії й Іраку не дозволяють жінці виходити з дому без супроводу чоловіка й аргументують це цитатами з Корану. Сама претензія на інтерпретацію коранічного джерела в суспільствах, де цим завжди займалися винятково чоловіки, вже близька до феміністичного акту, — стверджують представниці ліберального мусульманського й ісламського фемінізму. Крім суто політичного сенсу, вони вбачають у цьому оборону власного сакрального — можливости єднання з Богом.

Саме з прагнення довести, що Коран захищає жінку та її права і що справжній іслам не існує без рівности статей, почався фемінізм на Близькому Сході та в країнах Магрибу. Єгипетська феміністка Марго Бадран назвала цю течію мусульманським холістичним фемінізмом, тобто фемінізмом, суть якого полягає в реінтерпретації коранічних джерел крізь призму фемінізму й гендерної рівности. Сьогодні цей напрям фемінізму дуже активний, особливо в мусульманських країнах. Більшість його представниць можна зарахувати до мусульманського ліберального фемінізму, вони часто співпрацюють зі світовими державними й недержавними інституціями, такими як ООН, ЄС, WILPF та інші. Наразі за її географічними масштабами і, як результат, впливом на уряди регіону така стратегія вважається найуспішнішою. Представницею мусульманського фемінізму можна назвати і Малалу Юсуфзай, яка у своїй діяльності робить акцент на тому, що іслам — релігія миру.

У цієї течії давня історія. Зародилася вона на початку минулого століття в Єгипті під час боротьби країни за незалежність від Британії і поступово поширилася на більшість країн регіону під назвою секулярний фемінізм, бо її представниці, крім іншого, виступали за відсторонення релігії від управління державою. У більшості колоній секуляризацію сприймали як вплив західного світу, що його уособлювали метрополії, і тому в результаті визвольних революцій вона зазнала поразки. Крім того, з’явилися популярні націоналістичні ісламські течії, як-от «Брати-мусульмани», які не підтримували право жінок на чільне місце в публічній сфері. Уже в незалежних країнах ця течія фемінізму трансформувалася відповідно до нових реалій, а коли у ХХІ столітті активізувалися й набрали сили ісламістські терористичні угруповання, представниці цієї течії на противагу їм почали пропагувати свою інтерпретацію ісламу на глобальному рівні.

Під час боротьби країн Близького Сходу і Магрибу за незалежність виникли й інші феміністичні течії, котрі підтримували іслам як інструмент визволення жінки, наприклад ісламський фемінізм, який бере початок у 1890-х. Його прихильниці стверджують, що в «неправильних» формах трактування ісламу, який ставить жінку в залежність від чоловіка, винен патріархальний Захід [3: 78–87]. Представниці ісламського фемінізму стверджують, що державний устрій і економічна система, насаджені метрополіями, патріархальні за своєю суттю та не відповідають канонам ісламу і традиції мусульманських суспільств. Відколи ці крани здобули незалежність, прихильниці ісламського фемінізму зосередилися на розбудові інклюзивних державних інституцій. На жаль, жінкам небагато вдалося досягти в цій сфері, бо весь час виникали нові консервативні націоналістичні рухи, які трактували Коран несприятливо для жіноцтва [3: 78–87].

Сьогодні ісламський фемінізм, так само як мусульманський холістичний фемінізм, виступає за повну рівність чоловіків і жінок в усіх сферах життя [4]. У сучасному світі ці напрями вельми схожі, але традиційно вважається, що активістки ісламського фемінізму більше зосереджуються на вивченні коранічних джерел. До того ж не всі мусульманські феміністки (вони найчастіше називають себе секулярними феміністками) визнають іслам як інструмент боротьби за рівні права. А проте подібність цих двох напрямів породила те, що Хума Ахмед-Гош назвала гібридним фемінізмом, — третю тенденцію фемінізму в мусульманських суспільствах, яка об’єднує ці два історично сформовані напрями [12].

До згаданих течій фемінізму належать такі відомі політичні діячки, як Беназір Бхутто в Пакистані, Тансу Сіллер у Туреччині, Мегаваті Сукарнопутрі в Індонезії. Перша велика асоціація ісламського фемінізму — «Сестри в ісламі» — з’явилася в 1980-х роках у Малайзії. До її структур досі входять дослідниці, які аналізують Коран і життя пророка [1]. Поряд із «Сестрами в ісламі» у світі діє ще низка феміністичних організацій, у фокусі яких демократія, іслам та права людини. Список найвідоміших із них є за посиланням.

Схожу позицію посідають представниці панарабського фемінізму, які об’єднуються, зокрема, в Arab Feminist Union (AFU) [7].

Звичайно, говорячи про хіджаб конкретно, ці течії ніколи не мають на увазі примусове покриття голови і виступають проти політики мусульманських держав, яка диктує суворий дрескод для жінки. Водночас їхні представниці визнають, що хіджаб — традиція для мусульманської жінки, котра сама здатна зробити вибір, хоче вона дотримуватися традицій чи ні. Позицію тих західних держав, які засуджують спосіб життя мусульманок, мусульманські феміністки вважають ворожою до розмаїття і націленою на руйнування їхньої ідентичности. Окремі радикальні представниці ісламського фемінізму називають такі дії продовженням колоніальної політики Заходу, спрямованої на підкорення «нецивілізованого» Сходу. Нині більшість представниць цих течій належать до ліберального фемінізму, тому загалом вони підтримують жінок, котрі обрали носити хіджаб, як здатних зробити свій вибір.

Провідна організація в цій сфері — World Hijab Day (WHD), яку заснувала Назма Хан з метою підвищити обізнаність про те, що таке хіджаб. Організація вказує на дискримінацію, якої найчастіше зазнає жінка в традиційному мусульманському одязі в країнах Заходу. Раз на рік, 13 лютого, активістки WHD запрошують немусульманок провести день у хіджабі і відчути, як на них реагуватиме суспільство, представницями якого вони є.

Існує також низка організацій і рухів, які радикальніше боронять свою позицію. Вони відмовляються від підвищення обізнаности і від діалогу з країнами Заходу, аргументуючи це тим, що вони не повинні доводити свою ідентичність і свій вибір суспільствам, які нічого про них не знають. Та хай там яких форм прибирає позиція тих, хто підтримує хіджаб, вона чітка: мусульманка не жертва насаджених патріархальним суспільством релігійних вірувань, вона здатна самостійно зробити вибір, який і є кроком на шляху до розмаїття та рівности.

Проти хіджабу: лівий мусульманський і західний ліберальний фемінізми

Феміністок, які виступають проти хіджабу, можна поділити на дві групи: феміністки з країн Заходу, які стверджують, що релігійні джерела ісламу патріархальні і пригнічують жінку, насаджуючи їй правила й канони поведінки, несумісні з гендерною рівністю; та ліві феміністки з мусульманських суспільств та/або родин, які хоч і не заперечують можливість вибору жінки носити хіджаб, виступають проти використання ісламу як інструменту боротьби за гендерну рівність. Власне, питання про те, чи варто залучати релігію до боротьби за утвердження прав людини, і є справжнім предметом дискусії феміністок — представниць мусульманського суспільства.

Хай там що кажуть, а «з Мухаммеда не вийде зробити провідного фемініста», — заявляє турецька анархо-феміністка Севінк Карака. Єгипетська ліва феміністка Наваль Ель-Саддаві підтримує таку позицію і додає, що хоч би скільки ми розбирали Коран, опресивні норми однаково залишаться в мусульманському суспільстві, бо вони походять саме від традицій і підвалин цього суспільства та від нерівности [6].

Ліві феміністичні рухи існують по всьому регіону, та, на жаль, нам важко дізнаватися про їхню діяльність, бо вони мусіть діяти підпільно. І все-таки ми знаємо про потужний рух лівих феміністок у Туреччині, Єгипті й Тунісі. Коли частина феміністок у Тунісі зрозуміла, що мусульманські ліберальні феміністки не репрезентують повністю їхню позицію, вони об’єдналися в рух під назвою Feminism Attack. Нині в країні вони діють разом з іншими анархістськими організаціями, як-от Disobedience and Alerta, ідеологія якої — веганство і зелений анархізм (іл. 6) [2].


Іл. 6. Протест проти держави й капіталізму в Тунісі

Узагалі, ці течії не виступають проти хіджабу як такого, натомість, як уже згадано, критично ставляться до патріархальної культури мусульманських суспільств і не підтримують мусульманських ліберальних феміністок у їхньому намаганні реінтерпретувати Коран задля досягнення гендерної рівности. Самі представниці цих течій відмовляються носити хіджаб і вважають його проявом нерівности в патріархальному суспільстві. Водночас вони не заперечують, що в жінки може бути безліч причин, щоб вибрати накривати голову.

Успішно втілюють ліві феміністичні практики в регіоні курдські жінки в Рожаві (Сирійський Курдистан, північ Сирії). Жінки з Робітничої партії Курдистану створили спеціальні військові загони для боротьби з ісламістами, і хоча багато представниць курдського суспільства сповідують іслам (особливо в Сирії), вони критично ставляться до використання цієї релігії як інструменту в боротьбі за гендерну рівність.

Курдські жінки Рожави не виносять хіджаб як окреме питання на порядку денному. Згідно з їхньою ідеологією, жінка вільна обирати, накривати їй голову чи ні. Однак в умовах боротьби з ісламістами, відмова носити хіджаб і традиційний мусульманський одяг для жінок на цій території — акт протесту й непокори. У їхніх реаліях хіджаб зовсім не є проявом ідентичности, як у країнах Заходу; навпаки, за такий прояв править курдський традиційний одяг, який останнім часом набирає популярности в курдському суспільстві.

Актом непокори і боротьби за рівність стала відмова від хіджабів серед феміністок Ірану. У 2014 році іранська журналістка Масіх Алітеджаж ініціювала фейсбук-кампанію під назвою «Моя скромна свобода», метою якої було продемонструвати, що примусове носіння хіджабів — насилля над жінками. Алітеджад закликала солідарних жінок Ірану викладати свої фотографії без хіджабів у соціальній мережі. У результаті у фейсбуку з’явилися тисячі фото жінок із непокритою головою. У відповідь іранське керівництво, щоб підкреслити її маргінальність, почало представляти Масіх Алітеджад як жертву наркотиків і насильства. Міжнародна спільнота підтримала журналістку, наразі вона не живе в Ірані, але й далі активно виступає за права іранських жінок [14].

У 2015 році персидська служба «Голосу Америки» запустила 15-хвилинне шоу Tablet, у якому іранські жінки ділилися відеозаписами без хіджабів та своїми думками про насильницьку політику влади і не тільки щодо дрескоду. Акції непокори у зв’язку з хіджабом відбувалися і в публічних просторах. Наприклад, 2017 року Віда Мовахед вилізла на трансформаторну будку на центральній вулиці Тегерана і звідти махала хіджабом, наче прапором, поки її не заарештували. Наступного дня жінки вийшли на ту саму вулицю в столиці і повторили дії Мовахед [8].

Сьогодні громадянки Ірану досі борються з клерикальною владою за право одягатися так, як вони хочуть, але роблять це переважно з-за кордону. Питання хіджабу в Ірані вийшло далеко за межі релігії, тому проти примусового покривання голови повстали разом мусульманки і не мусульманки. Вони вважають, що влада, хоч і аргументує свої дії правилами шаріату, насправді хоче тільки тотально контролювати громадян_ок і їхні тіла [9].

Є також багато феміністок на Сході і Заході, які мають досвід соціалізації в мусульманському суспільстві або/та родині, але відверто виступають проти хіджабів та ісламу як патріархальної релігії. Бенгальська феміністка Тасліма Насрін заявляє: «Якщо якась релігія тримає жінок у рабстві, якщо якась релігія тримає людей у невігластві, то прийняти таку релігію для мене неможливо. Ця релігія — інструмент ув’язнення жінок у своїх будинках. Хоча багато з них мають освіту, їм не дозволяють працювати; вони повинні коритися своїм чоловікам, бо так говорить їхня релігія. Тому я не приймаю іслам, тому я його критикую».

Зазвичай такі позиції характерні для радикального секулярного фемінізму, який виступає за повне відділення релігії від державного апарату. Валентина М. Могадам, науковиця-феміністка, соціологиня й активістка з Ірану (нині проживає у США), стверджує: «Хоча реформа релігії корисна й необхідна, важливо визнати її обмеження. Права жінок і права людини найкраще популяризуються й захищаються в середовищі світської думки і світських інституцій» [12]. Такі погляди важко просувати в країнах шаріату, адже моделі державного устрою, що їх вони пропонують, асоціюються в регіонах ісламу із західними, а тому наражаються на вороже ставлення.

Цю думку підтримує і ряд феміністок на Заході. Я вже згадувала, що особливо після атак у вересні 2001 року багато західних феміністок, які доти зовсім мало знали про те, що відбувається в країнах, де більшість сповідує іслам, заявили про ворожість мусульманського світу до демократії і прав людини. На сьогодні завдяки потужним зусиллям мусульманських феміністичних організацій, які активізували свою освітню діяльність з приводу ісламу та спроби налагодити діалог, особливо з країнами ЄС і США, ця позиція помітно втратила популярність, але не зникла взагалі. Багато західних феміністок, спостерігаючи події на Близькому Сході і в країнах Магрибу, так само обурені гендерною нерівністю, яка, на їхню думку, — наслідок консервативних релігійних норм. Найчастіше представниці цієї позиції належать до західного ліберального фемінізму, їх особливо критикує лівий і постколоніальний фемінізм, який називає такий підхід імперіалістичним, бо він, мовляв, передбачає вищість західних цінностей над цінностями мусульманського суспільства [11: 58–67].

Самі ж західні ліберальні феміністки на противагу цій критиці вказують, що хіджаб — символ насилля. Вони стверджують, що в покритті голови немає нічого визвольного, адже цей акт — свідчення покори патріархальним стандартам, які містяться в ісламі. Вони говорять про насильство в мусульманських суспільствах щодо жінки і закликають мусульманок відмовитися від хіджабу, що стало б початком їхньої реальної боротьби за свої права. Представниць цієї позиції можна було побачити, наприклад, у Франції під час ухвалення заборони на покривало, яке закриває обличчя жінки разом із волоссям. Багато феміністок підтримали цю заборону, покликаючись, зокрема, на дослідження Джоан Скотт «Політика хіджабу». У ньому стверджується, що більшість дівчат у державних школах носять хіджаб не як елемент визволення, а навпаки, їх або примусили зробити це батьки, або це просто традиція і вони не можуть назвати причини, чому вони це роблять. Хоча слідчі органи визнали, що «кілька (десятків) дівчат заявили, що хіджаб для них — символ емансипації, дослідницька група Національної асамблеї з’ясувала, що більшість усе-таки вважає його елементом гноблення» [10: 217–219].

+Серед представниць цієї течії популярна також думка, що жінки, які, за їхніми словами, накривають голову добровільно, — жертви «помилкової свідомости» або ж просто обдурені релігією. Тобто обираючи носити хіджаб, ці жінки нібито самі себе позбавляють гендерної рівности. На таких позиціях стоїть, наприклад, французька міністерка сім’ї, дитинства і прав жінок Лоренс Россіньйол [10: 221].

Отож, як випливає з цього розділу, позиції тих, хто виступає проти хіджабу, суттєво відрізняються. З одного боку, є ліві феміністки, які не підтримують дрескод мусульманок суто в контексті боротьби феміністок за гендерну рівність, з іншого — західні ліберальні феміністки, які відверто засуджують практики ісламу.

Підсумки

Рішення носити хіджаб може бути глибоко релігійним, але сам акт носіння, оборони хіджабу або ж нападів на нього, особливо серед феміністок, — усе це вже давно вийшло за межі суто релігійного питання, бо охоплює також категорію ідентичности, яка надзвичайно важлива для політики фемінізму. Однак слід розуміти, що ідентичність, так само як інструменти політики, залежить від контексту і обставин. Джудіт Батлер пише: «Хоч як це парадоксально, реконцептуалізація ідентичности як ефекту, тобто того, що створюється або генерується, відкриває можливість “агентства”, що його підступно усувають позиції, які приймають категорію ідентичности як засадничу й фіксовану» [5: 200].

Тобто для жінок, котрі живуть у Рожаві, прояв ідентичности — це відмовитися від хіджабу, тоді як для мусульманок, які проживають на Заході і часто вибирають покривати голову, — це елемент протесту проти панівної позиції. З іншого боку, іноді позиції феміністок розбігаються критично, аж питання зводиться до того, що феміністичне, а що — ні. У часи, коли більшість західних феміністок запитує, чи феміністично сповідувати іслам, мені хочеться запитати протилежне — чи розширює права й можливості жінок та чи мотивує до діалогу позиціювання цих жінок як жертв їхньої «помилкової свідомости»? Чи справді така позиція може допомогти жінці зробити «кращий» вибір, а не спровокувати вороже ставлення до всього, що критичне до її світогляду?

Список використаних джерел і літератури:

  1. 43 Important Hadith about Women In Islam // https://islamgreatreligion.wordpress.com/2012/04/23/43-important-hadith-about-women-in-islam-must-read-by-women/ (останній доступ 31.07.2020)
  2. Anarcha-Feminism in Tunisia // https://robertgraham.wordpress.com/2013/11/24/anarcha-feminism-in-tunisia/ (останній доступ 31.07.2020)
  3. Badran, Margot. From Islamic Feminism to a Muslim Holistic Feminism // IDS Bulletin: Gender, Rights and Religion at the Crossroads. — 2011. — Vol. 42. — P. 78–87.
  4. Exploring Islamic Feminism // https://www.wilsoncenter.org/event/exploring-islamic-feminism (останній доступ: 31.07.2020).
  5. Butler, Judith. Gender Trouble: Feminism and the Subversion of Identity. — Routledge, 2007. — 272 р.
  6. Karaca, Sevinc. Feminism in the Muslim World // https://stealthishijab.com/gender/feminism-in-the-muslim-world/ (останній доступ: 31.07.2020)
  7. Leitz, Lisa. Arab Feminist Union // https://www.britannica.com/topic/Arab-Feminist-Union (останній доступ 31.07.2020)
  8. Hatam, Nassim. Iranian women threw off the hijab — what happened next? // https://www.bbc.com/news/world-middle-east-44040236 (останній доступ 31.07.2020).
  9. Hakakian, Roya. The Flame of Feminism Is Alive in Iran // https://foreignpolicy.com/2019/03/07/the-flame-of-feminism-is-alive-in-iran-international-womens-day/ (останній доступ 31.07.2020).
  10. Kalantry, Sital. The French Veil Ban: A Transnational Legal // https://scholarworks.law.ubalt.edu/cgi/viewcontent.cgi?article=2011&context=ublr (останній доступ 31.07.2020)
  11. Women and the Islamic Veil: Deconstructing implications of orientalism, state, and feminism through an understanding of performativity, cultivation of piety and identity, and fashion // https://www.hofstra.edu/pdf/academics/colleges/hclas/rel/rel_thesis_platt.pdf (останній доступ 31.07.2020)
  12. El Kaidi, Youssef. Feminist Thought in the Muslim World: From Secular Feminism to Islamic Feminism // https://insidearabia.com/feminist-muslim-world-islamic-feminism/ (останній доступ 31.07.2020)
  13. Демішева, Марія. 1 — Жінка очима пророка: аналіз Корану та хадисів // https://femwork.org/kritika/zhinka-ochima-proroka-analiz-koranu-ta-hadisiv/ (останній доступ 31.07.2020)
  14. Демішева, Марія. 4 — Форми спротиву жінок в мусульманських суспільствах: фемінізм та його прояви // https://femwork.org/kritika/4-formi-suprotivu-zhinok-v-musulmanskih-suspilstvah-feminizm-ta-yogo-proyavi/ (останній доступ 31.07.2020)
16 вересня 2020
Поширити в Telegram
4575
Репліки Спільноти
Реплік ще немає, Ваша репліка може бути першою
Усі статті теми
Навіщо змінювати своє тіло в погоні за недосяжним ідеалом? Теорія сексуальних суперстимулів підказує, що в цьому може бути сенс — гіперсексуалізація приваблює протилежну стать. Та чи здатні «принади» стати базою здорових стосунків?
Конкурси краси і фемінізм: завжди вороги?
Чи мають конкурси краси щось спільне із фемінізмом? І чи можливо це взагалі?
На захисті прав жінок? Фемінізм, правий популізм і націоналізм у сучасній політичній риториці
Націоналізм, права жінок, праворадикальні рухи, традиційні цінності — можете викреслити зайве? В Україні ця відповідь очевидна. Проте останніми роками праві націоналістичні партії, політики й політикині в багатьох країнах Європи переглянули свою політичну програму і поквапилися внести в неї захист прав жінок, а дехто навіть ЛГБТ-спільноти. Чому так сталося і чи сумісні націоналізм, правий популізм та фемінізм?