21 лютого, 2024

Ісландія: країна, де переміг фемінізм

8 березня 2021
Поширити в Telegram
2885
Марина Шевцова

Кандидатка економічних наук, PhD з політології. Гостьова дослідниця Лундського університету (Швеція), Університету Флориди (США) за програмою імені Фулбрайта (2018–2019). Програмна менеджерка ГО «Батьківська ініціатива “ТЕРГО”». Співавторка курсу «Школа для всіх: Безпечне шкільне середовище». Сфера наукових інтересів охоплює такі теми: ЛГБТ+ права у Східній і Центральній Європі, антигендерні рухи, ЛГБТ+ міграція, створення інклюзивного середовища в школі й на роботі, робота з батьками ЛГБТК-людей, європейська інтеграція.

Серед останніх публікацій — книжки LGBTQ+ Activism in Central and Eastern Europe. Resistance, Representation and Identity (з Раджаною Буянтуєвою) та LGBTI Asylum Seekers and Refugees from a Legal and Political Perspective (з Арзу Гюлер і Деніз Вентурі).

Уже кілька років поспіль Ісландія посідає топові місця у світових рейтингах гендерної рівности. Західні видання, як-от «Форбс» і «Економіст», постійно згадують цю невелику північну країну як приклад, який повинні наслідувати всі розвинуті демократичні держави. Майже десяток років як в Ісландії найменший розрив у зарплаті між жінками й чоловіками і ця країна — світовий лідер із залучення жінок як робочої сили: частка жінок, які працюють, 2017 року сягнула 80 %. У правліннях великих компаній жінки займають майже половину посад, це результат запровадженої 2013 року обов’язкової гендерної квоти у 40 %. Країна також надзвичайно дружня до ЛГБТІК-спільноти: з 2010 року тут узаконено одностатеві шлюби, одностатеві пари можуть удочеряти і всиновлювати дітей та користуватися послугами штучного запліднення, а для людей з інтерсекс-варіаціями з 2020 року є опція обрати стать «Х» у документах. Інакше кажучи, Ісландія з населенням трошки менше як 320 тисяч осіб принаймні зовні схожа на країну, де фемінізм, толерантність і права людини таки перемогли. Чи справді це так і як ісландським жінкам вдалося те, про що в інших частинах світу можна лише мріяти, спробуймо розібратися в цій статті.

З чого все починалося: жінки в ісландських сагах та в історії

Ісландія здавна була нацією мореплавців: чоловіки багато часу проводили далеко від дому, або на риболовлі, або в походах. Відтак жінки, які залишалися на господарстві, брали на себе ролі, що їх деінде традиційно виконували чоловіки, — полювали, будували, захищали домівки. Це не означає, що жінки мали рівні права з чоловіками: коли чоловік був удома, роль дружини зводилася до побутових справ, догляду за літніми й дітьми, приготування їжі і виробництва одягу. Ісландська середньовічна збірка законів Grágás, наприклад, містила навіть перелік конкретних обмежень для жінок: вони не мали права вдягати чоловічий одяг, коротко стригти волосся і брати до рук зброю. Утім, ісландські саги донесли до наших днів кілька історій про видатних ісландських жінок, як-от Унур Кетільсдоттір (Unnur Ketilsdottir). Було це в ІХ столітті в Шотландії, чоловіка Унур зрадили й убили, і вона залишилася вдовою. Унур твердо вирішила повернутися до своєї родини в Ісландію: вона таємно організувала будівництво корабля, який під її керівництвом відплив до берегів батьківщини. У команді корабля зібралося більше як двадцять чоловіків, серед них раби й полонені ісландці, які хотіли втекти і повернутися додому. В Ісландії Унур дарувала своїй команді волю та здобула репутацію поважної і милостивої лідерки. Пізніше вона освоїла ісландські землі, управляла маєтком, завжди була щедрою до тих, хто її підтримував. Коли Унур померла, її поховали всередині корабля — зазвичай так ушановували тільки найбагатших чоловіків. Цій самій Унур приписують поширення християнства в Ісландії.

Ще одна жіноча постать, яка з’являється в кількох ісландських сагах, — Фрейдіс Еріксдоттір (Freydís Eiríksdóttir), її описують як дуже вольову жінку і сильну воїтельку. У «Сазі про Еріка Рудого» Фрейдіс постає як героїня, котра відвойовувала території у корінних племен Північної Америки. Згідно з цією сагою, після того як ісландські чоловіки покинули поле битви, Фрейдіс, яка була на восьмому місяці вагітности, вихопила меча і боронилася так люто, аж змусила нападників тікати. А от у «Сазі про гренландців» Фрейдіс названо зрадницею, бо вона начебто підмовила свого чоловіка вбити всіх членів команди, коли корабель прибуде в Північну Америку. Прихильники Фрейдіс стверджують, що цю історію вигадали, щоб дискредитувати славетну жінку-вікінга.

Загалом ісландці дуже пишаються тим, що історично в їхній країні жінки мали більше прав і користувалися більшою повагою, ніж в інших країнах Європи. Дуже часто саме жінки керували фінансами в родині, управляли маєтками, поки чоловіки подорожували, а після смерти чоловіків ставали самостійними заможними землевласницями. За певних обставин жінки могли навіть розлучатися. Та найчастіше жінки усе-таки залишалися за лаштунками: у сагах є багато історій про те, як жінки посилали своїх чоловіків на бій — помститися за них, захистити честь родини. У дослідницькому колі погоджуються, що то, можливо, був одинокий спосіб для тогочасних жінок якось відійти від традиційних гендерних ролей[1].


Інгеборг, героїня однієї з ісландських саг (Frithiof’s Saga). Картина Петера Арбо (Peter Nicolai Arbo) 1868 року

Суфражистки і перші жіночі рухи в Ісландії

Історія жіночого руху й боротьби за право жінок голосувати в Ісландії пов’язана з індустріальною революцією та поступовим відділенням країни від Данії. Суверенітет Ісландія отримала 1918 року, а повну незалежність від датчан ісландці проголосили аж 1944-го. До кінця ХІХ століття Ісландія була переважно країною фермерів і землевласників, середнього класу як такого довго не існувало. На зламі століть із розвитком промисловости почало потроху зростати міське населення, і 1920 року вже 20 % людности проживало в столиці, Рейк’явіку.

До початку ХХ століття право голосувати мали майже всі чоловіки в країні, крім робітників на фермах, але не жінки. Цікаво, що вже в другій половині ХІХ століття ісландський парламент кілька разів більшістю голосів голосував за надання виборчого права жінкам, але уряд Данії щоразу накладав вето на ці законопроєкти.

Перша жіноча організація в Ісландії не мала політичного підґрунтя: її створили 1869 року в сільській місцевості для єднання й підтримки жінками жінок у регіоні. Першим завданням організації було зібрати гроші на придбання в’язальної машини, яку всі членкині могли б використовувати по черзі. Ще шість таких ініціативних груп з’явилися в Рейк’явіку до 1907 року, головно для організації взаємної допомоги, обміну досвідом і знаннями про нові технології й засоби виробництва. Окремі організації діяли як суто доброчинні, засновані для допомоги бідним. Саме жіночі групи наполягли на побудові першого медичного центру в Рейк’явіку та виступали за посилення ролі держави в наданні безкоштовних медичних послуг населенню. Першу ж політичну організацію було засновано 1894 року, коли жінкам уже дозволили брати участь у місцевих виборах, але не в національних. Вона називалася Асоціація ісландських жінок.

Про боротьбу жінок за виборче право в Ісландії не можливо розповісти, не згадавши Брієт Б’єрнхьєдіесдоттір (Bríet Bjarnhéðinsdóttir). Народилася вона 1856 року і була старшою із шести дітей у фермерській родині. У 18 років переїхала в Рейк’явік, де здобула найвищу можливу тоді для жінок освіту, якийсь час заробляла на життя приватними заняттями та писала в різні видання статті про права жінок. У 1888 році Брієт вийшла заміж за редактора ісландської газети «Ф’яллконан» (Fjallkonan) Вальдімара Асмундсона, з яким вони разом працювали, а 1895-го заснувала власне видання — «Жіночий журнал» (Kvennablaðið).

У 1904 році з Брієт зв’язався Кері Чепмен Кет (Carrie Chapman Catt), голова Міжнародного альянсу жінок-суфражисток. Брієт на той час уже овдовіла, була фінансово незалежною, вільно розмовляла датською й англійською, а головне — її журнал став дуже популярним в ісландських жінок. Брієт запросили на Міжнародний конгрес альянсу 1906 року в Копенгагені, після якого її журнал зайняв найактивнішу позицію в боротьбі за права жінок. «Жіночий журнал» публікував новини про феміністичні рухи у світі і біографії суфражисток. Брієт запропонувала Асоціації ісландських жінок знову звернутися до парламенту і порушити питання про надання жінкам рівних виборчих прав із чоловіками, але в Асоціації їй відмовили, бо зневірилися в успіху справи. Тоді невтомна Брієт заснувала свою організацію — Ісландську асоціацію за права жінок. У 1908 році жінки Рейк’явіка подали власні списки на місцеві вибори і вибороли 22 % усіх голосів та чотири позиції голів місцевих рад. До 1918 року жіночі списки подавалися на всі муніципальні вибори, і саме з цим періодом в Ісландії пов’язують зростання загального добробуту. Йдеться про налагоджене постачання газу й води, покращення комунікацій; у початковій школі запровадили безкоштовне харчування для бідних дітей і медичний огляд; зарплату вчительок підвищено до рівня чоловіків-учителів; підвищили стандарти гігієни для запобігання поширенню туберкульозу.

З 1913 року знову почалося обговорення надання жінкам права голосувати на парламентських виборах, і нарешті 1915 року жінки віком за 40 років отримали право брати участь у національних виборах. Ще через п’ять років, 1920-го, віковий бар’єр для жінок узагалі скасували. Перша жінка, Інгібйорг Бєрнасон, увійшла до ісландського парламенту 1922 року. Вісім років вона була членкинею парламенту, де активно просувала законотворчі ініціативи на захист прав жінок.


Святкування з нагоди надання жінкам виборчого права. 1915 рік

Національний жіночий страйк 1975 року

Ісландці розповідають, начебто коли Рональд Рейган став президентом США, один маленький хлопчик в Ісландії дуже обурився. «Він не може бути президентом — він же чоловік!» — сказав він мамі, побачивши Рейгана в новинах. Це було в листопаді 1980 року, а напередодні розлучена мати-одиначка Вігдіс Фіннбогадоттір (Vigdis Finnbogadottir) стала першою жінкою, яку обрали президенткою Ісландії, першою президенткою в Європі і першою жінкою у світі, яку обрали демократичним шляхом на посаду голови держави. Сама Вігдіс стверджує, що вона ніколи не стала би президенткою, якби не події 24 жовтня 1975 року, коли 90 % усіх жінок країни вирішили продемонструвати своє значення і вийшли на загальнонаціональний жіночий страйк[2].

Хоча жінки вибороли право обиратися в парламент за багато років до того, у 1970-х тільки 5 % місць в ісландському парламенті належало жінкам (в інших скандинавських країнах жінки отримували від 16 до 23 % місць). Крім того, жінки виконували майже всю хатню працю, їх дискримінували на робочих місцях — або платили меншу зарплатню, ніж за таку саму роботу чоловікам, або просто брали на нижчі позиції. Коли ООН проголосила 1975 рік жіночим, жіночі організації Ісландії активізувалися і почали планувати національний страйк, про який говорилося вже багато місяців.

24 жовтня 1975 року 90 % жінок у країні не вийшли на свої робочі місця і відмовилися виконувати хатню роботу. По всій країні було організовано близько 20 протестів, найбільший із них пройшов у Рейк’явіку — в центрі міста зібралися більше як 25 тисяч жінок.

Розповідають, що ісландським чоловікам того дня довелося нелегко! Більшість роботодавців спокійно поставилися до зникнення жінок на один день, але намагалися підготуватися до нашестя великої кількости дітей, яких чоловіки мусили брати із собою на роботу. В окремих організаціях навіть подбали закупити солодощів і кольорових олівців, щоб якось розважити малечу. Популярний бренд напівфабрикатів «Sausages» побив рекорди продажів, бо чоловіки того дня самі годували себе і дітей. Школи, крамниці, дитячі садочки закрилися, бо майже ніхто не вийшли на роботу. Жінки, які працювали на «Ранкову газету» (Morgunbladid), одну з головних в Ісландії, опівночі зникли з редакції, наче Попелюшка з балу, і наступного дня газета вийшла вдвічі меншою за звичайний обсяг і лише з новинами й статтями про страйк. День страйку став одкровенням для багатьох чоловіків, яким довелося займатися дітьми ще й увечері після роботи, не дивно, що пізніше вони називали цей день «довгою п’ятницею»[3].

Що здобули жінки цим страйком? По-перше, він дуже вплинув на суспільну думку. Уже наступного року було ухвалено закон, який забороняв гендерну дискримінацію в заробітній платні. На той час розрив між зарплатами чоловіків і жінок становив більше як 40 %. Страйк також допоміг жінкам середнього класу пробити «скляну стелю» і проклав їм шлях у політику, яким і пройшла майбутня президентка Вігдіс Фіннбогадоттір. На жаль, це був далеко не останній раз, коли жінкам довелося виходити на вулицю й нагадувати ісландським чоловікам про необхідність гендерної рівности.


25 тисяч жінок зібралися в Рейк’явіку 24 жовтня 1975 року

Видатні жінки в ісландській політиці

Саме загальний жіночий страйк 1975 року і дальше обрання Вігдіс Фіннбогадоттір першою президенткою Ісландії стали поворотними в соціально-політичному розвитку Ісландії, яка доти плелася позаду інших північноєвропейських країн у питаннях гендерної рівности.

У 1980 році перемога Вігдіс, колишньої вчительки французької мови й театрального мистецтва, директорки театральної трупи Рейк’явіка, розлученої жінки, яка в 41 рік 1972 року стала першою матір’ю-одиначкою, котра виборола в суді право удочерити дівчинку, в досі загалом консервативній Ісландії здавалася малоймовірною. А проте на перших своїх президентських перегонах Вігдіс обійшла трьох суперників-чоловіків, отримавши 33,6 % голосів. Після того вона обіймала посаду президентки Ісландії шістнадцять років! У 1984 і 1992 роках вона взагалі була єдиною кандидаткою на президентських виборах, а 1988-го перемогла, набравши майже 95 % голосів.

Треба сказати, що посада президентки в Ісландії радше символічна, але той факт, що 16 років її обіймала жінка, надзвичайно важливий для країни, яка за цей час поступово перетворювалася на одного зі світових лідерів у плані гендерної рівности. Крім захисту прав жінок, Вігдіс зосередилася на євроінтеграційних процесах і відіграла велику роль у тому, що Ісландія 1994 року вступила в Європейську економічну зону, попри серйозну опозицію серед співвітчизників. Вона була й залишається завзятою екоактивісткою, багато робить для популяризації ісландської мови. Мова і природа — дві найбільші цінності ісландців, уважає Вігдіс.


Вігдіс Фіннбогадоттір після перемоги на виборах 1980 року

Після перемоги Вігдіс Фіннбогадоттір участь жінок у політичному житті Ісландії пожвавилася, Ісландія стала світовим лідером за кількістю жінок у політиці без запровадження гендерних квот. Однак уряд країни жінка очолила аж 2009-го: Йоганна Сігурдардоттір (Jóhanna Sigurðardóttir) стала не лише першою прем’єркою Ісландії, а ще й першою відкритою лесбійкою — головою держави в усьому світі. Саме її уряд узаконив одностатеві шлюби (2010 року, Йоганна і її партнерка Йоніна — одна з перших пар, які уклали шлюб в Ісландії), заборонив стриптиз як комерційну практику та активно працював над усуненням нерівности в заробітній платі жінок і чоловіків. Йоганна пішла з політики 2012 року, а вже 2017-го ісландський уряд знову очолила жінка — представниця партії лівих зелених Катрін Якобсдоттір (Katrín Jakobsdóttir). У 2020 році її обрали головою Світової ради жінок-лідерок.

Законодавчі ініціативи

Західний світ недарма аплодує Ісландії: за останні двадцять років у країні впроваджено кілька ефективних законодавчих ініціатив, які суттєво покращили життя жінок. Насамперед 2000 року суттєво змінили закон про декретну відпустку. Наразі схема в Ісландії така: батьки отримують усього дев’ять місяців декретної відпустки, але обоє повинні взяти не менше як по три місяці з неї. Решту три місяці пара може поділити між собою на свій розсуд. Протягом відпустки батьки, які працювали повний робочий день, отримують 80 % своєї заробітної платні. У результаті нині майже 90 % ісландських чоловіків ідуть у відпустку по догляду за дитиною! Ба більше, із січня 2021 року загальна тривалість відпустки збільшиться до 12 місяців, а мама й тато мусять брати мінімум по п’ять місяців для догляду за дитиною[4]. Крім того, в Ісландії дуже розвинута якісна система дитячих садків, і 90 % дітей у віці від одного до п’яти років відвідують дитсадки. Звичайно, в таких умовах мамам, які цього хочуть, легше будувати кар’єру[5].


90 % ісландських чоловіків беруть відпустку по догляду за дитиною

У 2010 році в Ісландії ухвалили закон, який змушує компанії мати в складі правління мінімум 40 % жінок або чоловіків (набрав чинности 2013 року). А 2018 року ісландський уряд затвердив революційний законопроєкт про подолання гендерної нерівности в заробітній платні. Що ж тут революційного, спитаєте ви, адже в багатьох країнах світу платити менше за гендерною ознакою давно заборонено на законодавчому рівні? Особливість ісландського закону в тому, що тепер усі ісландські компанії повинні отримувати так званий сертифікат про рівну оплату. Ісландські компанії мають продемонструвати прозорість посад і політики формування зарплат по кожній із них та довести, що вони докладають зусиль для подолання гендерного розриву[6].

Ісландський підхід до платних сексуальних послуг

Перші стрипклуби з’явилися в Ісландії 1995 року, а вже на початку ХХІ сторіччя країна побила європейський рекорд за їх кількістю на душу населення. Досі в Ісландії майже не існувала видима сексробóта, тому феміністки забили на сполох, привертаючи увагу до зростання кількости платних сексуальних послуг у країні. Відтак уже 2007 року ісландський уряд декриміналізував сексроботу, а з 2009-го запроваджено так звану шведську модель, коли надання сексуальних послуг жінками законне, а кримінальна відповідальність покладається на клієнтів і третіх осіб, які намагаються заробити на секспрацівницях. Мало того, 2010 року набрав чинности закон, за яким ресторанам і клубам заборонено заробляти на оголеності персоналу, так що майже всі стрипклуби довелося зачинити. Та попри суворі закони й активну роботу відповідних служб та поліції, ситуація із сексроботою в країні ще далека від ідеалу.

Згідно з останніми річними звітами Національного комісаріату ісландської поліції (2017, 2018 і 2019 роки) сектор сексуальних послуг у країні стрімко зростає. Це пов’язано передусім з організованою злочинністю і торгівлею людьми, на боротьбу з якими в ісландської поліції просто не вистачає ресурсів. За словами дослідниць теми й журналістів, переважна більшість сексробітниць у країні — іноземні громадянки, лише 25 % із них місцеві жінки. Решта приїздять в Ісландію на термін від кількох днів до кількох років. Більшість — жінки із східноєвропейських і балтійських країн-членів ЄС: з Угорщини, Польщі, Румунії, Литви, Латвії, Болгарії[7]. Поліція пояснює розширення ринку сексуальних послуг зростанням популярности Ісландії як туристичного напрямку, однак експертні джерела вказують, що майже 75 % клієнтів, які купують секспослуги в Ісландії, — місцеві одружені чоловіки. Несподівано на руку індустрії зіграв розвиток добової оренди житла AirBnB: сексробітниці бронюють квартиру і розміщують оголошення в соцмережах типу фейсбук або інстаграм і на них дуже швидко виходять клієнти. На питання поліції молоді жінки відповідали, що працюють незалежно, але в більшості випадків є обґрунтовані підозри, що їх використовує третя сторона[8].

За словами ісландських дослідниць цієї теми, реально оцінити ситуацію із сексроботою в країні важко, бо бракує реальних даних. Інформація надходить переважно з журналістських розслідувань, які часто не об’єктивні, або з поліцейських звітів, які теж досить вибіркові залежно від загальної завантажености і пріоритетів правоохоронних органів. Загалом можна сказати, що ісландська (або шведська) модель у тому вигляді, як вона працює в Ісландії, поки що не стала панацеєю. По-перше, вона не вирішує питання маргіналізації і соціальної стигми, з якою, як пишуть дослідниці, досі широко стикаються сексробітниці в Ісландії. По-друге, наразі вона не передбачає механізмів активної боротьби з торгівлею жінками з інших країн та ефективної системи захисту жертв. По-третє, згідно з даними про затримання й судові справи проти клієнтів секспрацівниць в Ісландії, актуальне покарання (невеликий за ісландськими мірками штраф, судові засідання за зачиненими дверима і нерозкриття особи клієнта) має дуже короткий ефект і кількість справ з року в рік не зменшується. Інакше кажучи, наступне десятиліття покаже, чи вдасться активісткам і дослідницям привернути більше уваги до цієї теми та покращити ситуацію.

Жінки й релігія

Ісландська євангелічна лютеранська церква досить рано порівняно з іншими християнськими церквами дозволила рукоположення жінок — 1974 року. Першу жінку, яка стала пасторкою в церкві, звали Аудур Ейр Вільяльмсдоттір. Наступною рукоположили аж її доньку, 1981 року. Відтоді багато що змінилося, і нині жінки становлять 40 % духовенства в Ісландії.

Ісландські священнослужительниці ще й справжні активістки в боротьбі за права жінок. У 1978 році на факультеті теології Ісландського університету виникла перша група феміністичної теології, яка дозволила жінкам, котрі навчалися на цьому факультеті, поєднати інтерес до прав жінок і релігії. За кілька років саме з цієї групи почалася активна діяльність Агнес Сігурдадоттір (Agnes M. Sigurðardóttir), яку 2012-го вперше звели в сан єпископині Ісландії.

У 2018 році священнослужительниці Ісландії зробили заяву у зв’язку з рухом #metoo та сексуальним насильством і домаганнями, з якими їм довелося зіткнутися на своїх посадах. Шістдесят чотири жінки підписали заяву з детальним описом зовсім не церковної поведінки колег-чоловіків. Єпископиня Агнес прокоментувала цю заяву так, що вона зовсім не здивована, бо й сама за кар’єру немало бачила і чула, та пообіцяла зробити все, що в її силах, щоб змінити ситуацію в церкві на краще[9].


Ісландські священнослужительниці

Нордичний парадокс: чому Ісландія досі не є раєм для жінок

Нордичний парадокс (Nordic paradox) — так науковиці називають ісландський феномен: для країни, якій вдалося добитися чималого прогресу в гендерній рівності в різних сферах життя, в Ісландії високі показники домашнього насильства і сексуальних злочинів проти жінок. У 2018 році Ісландія ратифікувала Стамбульську конвенцію проти гендерного насильства, а 2019 року в Рейк’явіку пройшла міжнародна конференція, присвячена рухові #metoo. Попри ці ініціативи, в тому, що стосується жіночої безпеки, Ісландії є куди розвиватися.

Під час пандемії ісландські дослідниці й активістки заговорили про тривожну тенденцію зростання випадків домашнього насильства: за перше півріччя 2020 року від рук партнерів загинули дві жінки, а це багато для такої маленької країни. Для порівняння: якщо у світі серед убитих жінок в середньому 38 % гинуть від рук партнера-чоловіка, то в Ісландії ця частка сягає 50 %. Проведене в Ісландії 2018 року опитування показало, що кожна четверта жінка зазнала сексуального насильства або домагань, тоді як по всій Європі це пережила кожна десята. Однак лише 12 % жінок, які стикаються із сексуальним насильством, наважуються звернутися в поліцію. Ще моторошніша цифра — дві третини випадків, коли жертва звертається по допомогу, вирішуються не на користь постраждалої жінки[10]. Одна соціологічна теорія зростання гендерного насильства пояснює так, що надання жінкам прав, майже рівних із чоловіками, викликає у частини чоловіків протест і злість, що їх вони спрямовують у фізичне й сексуальне насильство — легкодоступний їм канал. Наявні ж судова і правоохоронні системи, очевидно, не встигають за розвитком інших секторів. За результатами досліджень, судова система сприяє виправданню чоловіків-насильників і досі з недовірою ставиться до жінок, котрі подають позови, а це, своєю чергою, відбиває в жінок бажання робити це надалі.

Ісландський уряд відкрито визнає проблему, і кількість ініціатив, спрямованих на вирішення проблеми, постійно зростає, але місцеві дослідниці й правозахисниці стверджують, що миттєвого покращення чекати не слід, адже річ у тому, щоб змінити уявлення ісландських чоловіків про маскулінність і роль чоловіків у родині.

Замість післямови

Коли я починала збирати матеріали для цієї статті, ситуація в Ісландії мені уявлялася досить ідеалізовано, адже те, що досі я читала про цю країну, обмежувалося оптимістичною інформацією про подолання розриву в зарплатах, про жінок на чолі уряду та про обов’язкову декретну відпустку для чоловіків. Мій єдиний знайомий ісландець — колега Х’ялмар із факультету гендерних студій, фемініст і правозахисник, тому мені здавалося, що десь такі і всі ісландські чоловіки. Тому коли я почала читати довгі звіти про домашнє насильство і трафік сексробітниць в Ісландії, спочатку, зізнаюся, пережила гостре розчарування. То які висновки ми можемо зробити з ісландського досвіду?

По-перше, зміни відбуваються не за одну ніч. Попри десятиліття боротьби, зміни в шкільній програмі, жінок в уряді і серед духовенства, питання гендерної рівности та поваги до жіночих прав і гідности досі не стало чимось безумовним для багатьох ісландських чоловіків (і, звичайно, жінок, які, наприклад, не наважуються подати позов проти насильників, тому що чоловіча правота досі нормалізована для певних груп суспільства). Однак те, що зміни відбуваються повільніше, ніж хотілося б, не скасовує того, що ситуація поступово покращується.

По-друге, зміни вочевидь набагато ефективніші, коли їх закріплено на законодавчому рівні. Навряд чи так багато чоловіків радісно бігли б у декретну відпустку, якби їх не змушував закон. Малоймовірно, що стільки жінок зайняли б менеджерські позиції і пройшли в уряд, якби не освіта і квоти. Без законодавчих змін не вдалося б так швидко скоротити розрив у заробітній платні чоловіків і жінок. Тут Україні, безумовно, є чого повчитися.


Страйк жінок в Ісландії 2018 року проти гендерного розриву в зарплатах

І третє, найголовніше: усі ці зміни не відбулися б, якби в Ісландії не було дуже активного і потужного руху жінок, готових мобілізуватися в боротьбі за свої права. Хоча в Ісландії найменший розрив в оплаті праці чоловіків і жінок, у жовтні 2018 року жінки в шістнадцятьох містах Ісландії пішли з роботи о 14:55: за підрахунками, саме з цього часу вони працюють «безкоштовно» (розрив становить близько 16 %). Інакше кажучи, ісландські жінки не здаються, солідаризуються і далі борються за свої права. Це теж те, що може нас в Україні надихати.


[1] Chapman, M. (2018). Gender Equality in Iceland. Guide to Iceland // https://guidetoiceland.is/history-culture/gender-equality-in-iceland

[2] Brewer, K. (2015). The day Iceland’s women went on strike. BBC, October 23, 2015 // https://www.bbc.com/news/magazine-34602822

[3] The Guardian. (2005). The day the women went on strike. October 18, 2005 // https://www.theguardian.com/world/2005/oct/18/gender.uk

[4] Work in Iceland. MATERNITY AND PATERNITY LEAVE // https://work.iceland.is/living/maternity-and-paternity-leave

[6] UNHR. (2018). Iceland leads the way on closing gender pay gap, UN experts say // https://www.ohchr.org/en/NewsEvents/Pages/DisplayNews.aspx?NewsID=22594&LangID=E

[7] Elliott, A. (2019). Lifting the lid on prostitution. Ruv.is. Mar. 06. 2019 // https://www.ruv.is/frett/lifting-the-lid-on-prostitution

[8] Antonsdottir, Hildur Fjola (2019). Iceland: (Young) People and Prostitution: Knowledge Base, Social Initiatives, and Legal Measures. In Young People, Vulnerabilities and Prostitution/Sex for Compensation in the Nordic Countries: A Study of Knowledge, Social Initiatives and Legal Measures TemaNord: pages 97–138 // https://nikk.no/wp-content/uploads/2019/11/Young-People-Vulnerabilities-and-Prostitution-Sex-for-Compensation-in-the-Nordic-Countries.pdf

[9] Iceland Monitor (2018). Icelandic women priests join the #metoo movement. Mon 15 Jan 2018 // https://icelandmonitor.mbl.is/news/politics_and_society/2018/01/15/icelandic_women_priests_join_the_metoo_movement/

[10] Sigrún Sif Jóelsdóttir, Grant Wyeth (2020). The Misogynist Violence of Iceland’s Feminist Paradise. July 15, 2020 // FT. https://foreignpolicy.com/2020/07/15/the-misogynist-violence-of-icelands-feminist-paradise/

8 березня 2021
Поширити в Telegram
2885
Репліки Спільноти
Реплік ще немає, Ваша репліка може бути першою
Усі статті теми
Про стереотипи з пелюшок.
В реальності домагання зовсім не те, що уявляють чоловіки.
Чому рівність — це не про однаковість, а про можливості.