28 жовтня, 2020

Фемінізм та чоловічі рухи за рівність в Іспанії

7 жовтня 2020
Поширити в Telegram
1313
Олександра Крот
Випускниця Києво-Могилянської академії, докторантка міжнародної докторської школи Університету Мурсії. Президентка Форуму феміністичної політики в регіоні Мурсія, співробітниця проєкту гуманітарної допомоги недержавної організації Fundacion Cepaim. Сфера інтересів — гендерна політика, гендерна перспектива у формуванні бюджетів, міграція, гендерні аспекти міграції, торгівля людьми й проституція, соціальна ексклюзія.

Як правильно називати чоловіків, які прагнуть гендерної рівности, — феміністи чи профеміністи? Що мотивує таких чоловіків добровільно позбутися привілеїв патріархального суспільства? Чи потрібні взагалі чоловіки у феміністичному русі? Якщо так, то яка їхня роль? Моє зацікавлення чоловічими рухами почалося з формулювання цих питань та знайомства з першим чоловіком, який з гордістю називав себе феміністом.

Тема чоловічих феміністичних рухів в Україні мені видається надзвичайно цікавою, адже поява і розвиток таких чоловічих організацій уможливлять якісні зміни по той бік «барикад» гендерної боротьби. Чоловіки феміністи — агенти змін, інфлуенсери в тих сферах, де жінок не слухають чи не сприймають, бо в них немає так званого ситуативного знання (термін, який Донна Харуей використовує на позначення соціокультурного контексту певної соціальної групи): жінки не знають, що відбувається в чоловічих групах, коли немає жінок, — які там норми, які вимоги і які «покарання» за невиконання цих норм.

Права жінок в Іспанії

Приклад Іспанії демонструє, як політична ситуація може нашкодити жінкам і навіть відкинути феміністичний рух на кілька десятиліть назад або, навпаки, посприяти. Під час Першої (1873–1874) і Другої (1931–1939) Республік права жінок було суттєво розширено, але за часів режиму Франко знову скасовано. Жінок позбавили політичних і економічних прав: вони не могли голосувати, мати банківські рахунки, працювати без дозволу чоловіка тощо. Усі ці базові права почали повертатися лише після смерти Франко 1975 року. Наприклад, право голосу жінкам повернули 1977 року, розлучатися дозволили 1982-го, аборти — 1985-го, і аж до 2015 року мінімальний вік вступу в шлюб був 14 років.

А проте сьогодні Іспанія посідає восьме місце в рейтингу Global Gender Gap Report 2020[1]. Ще два роки тому країна займала 29 місце. Різкий прорив став можливим завдяки активній участі жінок у політиці. У новому соціалістичному уряді понад 60 % міністерств очолюють жінки, у новому парламенті кількість депутаток перевищує кількість чоловіків — 47,4 % та 42,6 % відповідно.

Прогалини в інших сферах теж є. Наприклад, рівень залучености жінок на ринку праці на 10–11 % нижчий за чоловіків, більше ніж 20 % жінок, які працюють, мають контракти на пів ставки, серед чоловіків таких лише 7 %. Головна причина неповної зайнятости — догляд за неповнолітніми дітьми чи іншими членами родини (наприклад, старими батьками)[2]. Через нерівний розподіл домашніх обов’язків і складнощі поєднання сімейного життя з професійним виникає економічна нерівність, виражена в нижчих доходах, як наслідок — у нижчій пенсії та в економічній залежності від партнера.


Кабінет міністрів останнього скликання

За офіційними даними, 2019 року в результаті гендерно зумовленого насильства загинуло 55 жінок. Порівняно з іншими країнами Європи це небагато, саме тому іспанські противники закону про гендерну рівність стверджують, що тут ситуація краща, ніж у «гендерно зразкових» країнах північної Європи. Та справа зовсім не в тому, що іспанці менш агресивні, ніж шведи чи норвежці, і не в тому, що закони тут діють краще, ніж у Нідерландах чи Німеччині. Справа в методології підрахунку й означенні «жертва гендерного насильства». В Іспанії сюди зараховують лише жінок, убитих чоловіками, з якими ці жінки мали романтичні стосунки (чоловік, колишній чоловік, партнер, колишній партнер). Якщо взяти неофіційні дані порталу feminicidio.net, цифра за той-таки 2019 рік майже вдвічі більша — 99 жінок[3]. Портал також веде підрахунок неповнолітніх, які залишилися сиротами внаслідок гендерного насильства.

Восьме місце у світовому рейтингу означає, що Іспанії є чим пишатися в царині гендерної рівности. На інституційному рівні впровадженням гендерної політики займається Міністерство рівности. На його сайті можна знайти закони і законопроєкти в розробці, а також терміни консультацій із громадськими організаціями. Цьому міністерству підпорядковується Інститут жінки, який постійно проводить дослідження, інформаційні кампанії, засновує гранти й премії для досліджень у сфері гендерної рівности. Ось, наприклад, інформаційна кампанія «Не плутай пристрасть із привласненням», спрямована на молодь. Її завдання — розвіювати популярні міфи про кохання й романтичні стосунки: любовні почуття не дають права контролювати соціальні мережі партнера чи партнерки, казати, як він чи вона повинні одягатися тощо.


Інформаційна кампанія «Не плутай пристрасть із привласненням»

На побутовому рівні феміністичні теорія і світогляд дедалі набирають популярности. За результатами останнього опитування, 43 % населення вважає себе феміністами; показник серед жінок — 48,5 %, серед чоловіків — 37,3 %[4]. Марші, маніфестації і страйки 8 березня щороку численніші. Цей день не вихідний, тому профспілки оголошують робочий страйк жінок і всім, хто не виходить цього дня на роботу, вираховують один день із місячної зарплати і робочого стажу.

Марш 8 березня 2020 року в Мадриді й Барселоні

Чоловічі рухи в Іспанії

Іспанські чоловічі рухи можна поділити на два типи — феміністичні й антифеміністичні. Так склалося, що організації, у назві яких є словосполучення «чоловіки за рівність» або «за справжню рівність», в Іспанії мають іншу конотацію — нічого спільного з рівноправ’ям. Представники цих організацій уважають, що фемінізм — те саме, що мачизм, тобто рух жінок за верховенство над чоловіками через пригноблення. На їхньому порядку денному визнання закону про рівність неконституційним: начебто той закріплює за жінками більше прав і в такий спосіб дискримінує чоловіків. Ці організації сповідують католицькі традиційні цінності й тяжіють до правої політичної ідеології. Серед вимог — спільна опіка над дітьми в разі розлучення за будь-яких обставин, навіть якщо батько має судимості за домашнє насильство, анулювання гендерних квот, скасування гендерного насильства як типу злочину та прирівняння його до домашнього насильства (рівне покарання за насильство чоловіка над жінкою і жінки над чоловіком та інших членів родини між собою).

Автобус асоціації «Дай себе почути» з написом «Зупинимо фемінаці, насильство не має гендеру»

На противагу консерваторам існує нове покоління чоловічих рухів, що означують себе як феміністичні, спрямовані на підтримку феміністичного руху, знищення патріархату і водночас визнають себе другорядними діячами цього руху. Їхні учасники вважають, що для досягнення рівноправ’я замало, щоб чоловіки стояли осторонь і просто не заважали жінкам на їхньому шляху, що ефективніше боротися разом, підтримуючи жіночий рух, працюючи над новою маскулінністю і в жодному разі не перетягуючи увагу на себе.

Першопрохідці чоловічого феміністичного руху

Мігель Лоренте Коста, судмедексперт, директор відділу юридичної консультації для жертв гендерного насильства в Андалусії (автономній області на півдні Іспанії), автор книжки «Мій чоловік мене б’є, але в межах допустимого» (2001), згадує свої перші роки роботи судмедекспертом.

«Назва книжки — це цитата. Я свідомий, що ця фраза викликає подив і нерозуміння. Такий самий подив вона викликала в мене, коли я вперше її почув. До мене приходили жінки із синцями, подряпинами й іншими травмами, типовими для домашнього насильства, на їхніх обличчях читався сором, сором бути жертвою насильства. Я ніколи не бачив такого виразу обличчя в інших жертв, навпаки, ті інші хотіли правосуддя і якнайжорсткішого покарання для людини, котра їх скривдила. Жертви домашнього насильства не хотіли розголосу, вони просили суддю просто сказати чоловікові: “Слухай, не бий більше свою дружину, бо погано закінчиш”. Тобто у свідомості цих жінок, та й усього суспільства, чоловік має право підняти на них руку за певні провини, і це не насильство, це своєрідне повчання, і соромно має бути саме жінці»[5].

У своїх лекція, публічних виступах і блозі Акоста часто наголошує, що боротьба за гендерну рівність — це боротьба за права людини. Коли йдеться про права людини, держава не може економити чи очікувати економічної вигоди, але в цьому випадку подолання гендерного насильства ще й економічно вигідне. Згідно з результатами дослідження Університету Гранади, понад 70 % жінок, які страждають від гендерного насильства, мають хронічні хвороби, такі як цукровий діабет, підвищений артеріальний тиск, проблеми зі щитовидною залозою тощо[6].

Кошти, які держава витрачає на лікування цих хронічних хвороб, у кілька разів перевищують витрати на кампанії проти гендерного насильства. Якщо ще додати судові витрати, вартість пристроїв для моніторингу (браслети), витрати на психологічну і юридичну допомогу жертвам тощо, то витрати на запобіжні заходи становлять лише 5–7 % від витрат на подолання наслідків насильства.

Як лікар і активіст Акоста привертає увагу до «невидимого насильства», адже ВООЗ багато років попереджає про всі проблеми зі здоров’ям, які розвиваються внаслідок перебування в стосунках, де є гендерне насильство, і які виходять далеко за межі фізичних ушкоджень[7].

Жорстоке оточення і стан постійної насторожености, у якому перебувають жертви, намагаючись уникнути нападів, спричиняють фізіологічні і психологічні хвороби. Усе це впливає на здоров’я жінок, змушує їх на 20 % частіше звертатися в клінічні консультації. Проте через брак досліджень і знань у цій сфері гендерне насильство діагностують лише у формі фізичних травм і ушкоджень. Відтак через брак діагностики не вживаються жодні запобіжні заходи, і насильство триває, а часто ще й зростає його інтенсивність, що, своєю чергою, призводить до серйозніших проблем зі здоров’ям і ризику смерти — як унаслідок захворювань, так і через убивство. Якби підрахунок жертв гендерного насильства вели так само, як, наприклад, коронавірусу (тобто кожна померла людина з позитивним результатом на COVID–19, навіть якщо у неї низка інших хвороб), ми мали б справу зі справжньою «пандемією».


Мігель Лоренте Акоста


Мігель Лоренте Акоста. «Mi marido me pega lo normal»

Ще один відомий активіст Октавіо Саласар — фемініст, батько, доктор юриспруденції, викладач конституційного права в Університеті Кордоби, член Феміністичної мережі конституційного права — зазначає: «Хоча наші товаришки вже сотні років долають перешкоди, які на їхньому шляху розставила історія, і кожен може спостерігати відмінність між його бабусею і, скажімо, тіткою чи племінницею, ми, чоловіки, перебуваємо в критичній точці, коли повинні зупинитися і спитати самих себе, чи ми так само еволюціонували, як наші партнерки»[8].

Саласар наголошує на важливості індивідуального активізму в повсякденному житті. На його думку, кожен чоловік може зробити свій внесок у невідтворення застарілих сексистських стереотипів, визнати свої привілеї й поступитися місцем жінкам у тих сферах, які раніше було окуповано лише чоловіками. Він пропонує починати з чогось простого, наприклад не мовчати, коли у ватсап-групі з’являються матеріали порнографічного характеру, мати мужність висловитися проти чи навіть вийти з групи. Своїм колегам — викладачам і дослідникам — Саласар радить не брати участи в конференціях, «круглих столах» та інших таких заходах, якщо серед спікерів немає жінок. У своїй книжці «Чоловіки, якими ми мали би бути: чоловіча революція, на яку століттями чекало стільки жінок», він дає 10 практичних порад для здійснення чоловічої революції і перетворення на нового чоловіка — не всесильного, не відсутнього, не агресивного і не домінантного.


Фото книжки «El hombre que no deberíamos ser»

Ось ці поради.

  1. Чоловіки не повинні й надалі некритично користуватися своїми привілеями. Вони повинні трансформувати владні структури, які утримують жінок у підлеглому становищі.
  2. Чоловіки повинні бути відповідальними агентами в побутовій і сімейній сферах.
  3. Чоловіки не повинні вважати себе всемогутніми істотами. Вони повинні бути вихователями і взяти на себе відповідальність за потреби, які мають інші істоти, щоб вижити.
  4. Чоловіки не повинні тікати від жіночности, краще прийняти і цінувати свою ніжність та вразливість.
  5. Чоловіки не повинні монополізувати владу, престиж і авторитет; має існувати паритет із жіночою половиною суспільства.
  6. Чоловіки не повинні відтворювати патріархальні методи в публічному житті, натомість повинні прагнути організувати суспільство, комфортне і для жінок.
  7. Чоловіки не повинні бути центром і референтом культури, науки й мислення.
  8. Чоловіки не повинні бути співучасниками сексуального насильства чи патріархальних інститутів, таких як проституція. Вони повинні виступати радикально проти нерівности, насильства й експлуатації жінок.
  9. Чоловіки не повинні бути ні сексуальними хижаками, ні романтичними героями; вони повинні будувати стосунки, визнаючи свою партнерку чи партнера як рівну чи рівного.
  10. Чоловіки повинні стати феміністами.


Октавіо Саласар

Чоловічі феміністичні асоціації

Сантьяго Фернандес, координатор Асоціації чоловіків за гендерну рівність (AHIGE) у регіоні Мурсія, згадує перші кроки зі створення організації (початок 2001 року), коли друзі з філософського факультету збиралися і говорили про маскулінність, очікування від чоловіка в сучасному суспільстві, стосунки чоловіка з його батьками, партнерами, дітьми. «Було багато питань і дуже мало відповідей. Ми почали приміряти до себе гендерну перспективу; нам, сімом дорослим чоловікам, це допомогло побачити світ по-новому і позбутися перешкод, які заважали нам будувати близькі стосунки один з одним» (інтерв’ю).

Фернандес упевнений, що сьогодні в Іспанії молоді чоловіки й хлопці часто демонструють традиційнішу маскулінність, ніж їхні батьки і навіть діди. Одна з причин цього — відсутність позитивних прикладів у сучасній популярній культурі і спорті: важко знайти відомого чоловіка — представника нової маскулінности.


Сантьяго Фернандес


Логотип Асоціації чоловіків за гендерну рівність (AHIGE)

З невеликої групи чоловіків, котрі рефлексували про своє місце у світі, організація виросла в референта чоловічого руху за гендерну рівність в Іспанії. Особливої уваги в асоціації приділяють культурі турботи і піклування. Йдеться про відповідальне й емоційне батьківство, залучення чоловіків до традиційно жіночих професій, пов’язаних із піклуванням про інших (вихователі, соціальні робітники, сфера геріатрії). Дедалі більше чоловіків виконують домашню роботу, але при аналізі конкретних обов’язків чоловіка і жінки виявляється, що чоловік дуже рідко або майже ніколи не прибирає туалет. Саме тому щоразу, коли чоловіки-феміністи закликають інших чоловіків робити домашні справи, вони окремо акцентують «і мити унітази».

За словами Фернандеса, афективний зв’язок між батьком і дитиною формується через піклування. Батько, який уставав ночами до своєї дитини, проводив вільний час із нею, лікував і взагалі був більше ніж просто гаманцем, з набагато меншою ймовірністю чинитиме домашнє насильство. Саме через це асоціація чоловіків за гендерну рівність — один із головних лобістів (поруч із жіночим феміністичним рухом) закону про рівну відпустку по догляду за дитиною для обох батьків. Актуальна для України і тема прав батька після розлучення: асоціація чоловіків за гендерну рівність вимагає замінити термін «режим опіки» на «план батьківства», виступає проти використання в юридичній практиці при розлученнях «синдрому батьківського відчуження» як аргументу для позбавлення матері опіки над дитиною.

Ще один член цієї асоціації Хосе Руїс, теж філософ за освітою, викладає іспанську мову для іммігрантів у громадській організації, у вільний час організовує театр імпровізації для роботи над гендерною тематикою. За допомогою скетчів він відтворює різні повсякденні ситуації, у яких можуть проявитися сексизм чи гендерне насильство, а глядачі виконують активну роль — можуть втрутитися будь-якої миті і переграти ситуацію так, щоб вона стала не травматичною і не образливою для жінки. Хосе Руїс — автор кампанії з підрахунку вбивць: крім підрахунку вбитих чоловіками жінок, який ведеться вже більше як 10 років і ця цифра доступна на порталах майже всіх державних установ, він запропонував вести облік убивць цих жінок, щоб змістити відповідальність і рефлексію над тим, яких чоловіків виховує суспільство. Якщо торік було вбито 55 жінок, це означає, що до 2019 року суспільство виховало й успішно толерувало 55 убивць.


Хосе Руїс

Мігель Ласаро, співзасновник проєкту Masculinidad Beta («Маскулінність бета», Мадрид, 2018), наголошує на важливості змішаного простору, у якому присутні і чоловіки, і жінки, для роботи над токсичною маскулінністю. У певний момент, на його думку, закриті чоловічі простори перетворюються на комфортну групу підтримки, але саме жінки передають інформацію про ті простори, ситуації, види поведінки чоловіків, коли вони (жінки) почуваються дискримінованими, нерівними або навіть у небезпеці. Наразі цю асоціацію очолює психологиня, яка довгий час працює з чоловіками-агресорами, кривдниками, у котрих є судимості за домашнє насильство.


Кадр із документального фільму «Клонувати чоловіка», знятого асоціацією «Маскулінність бета»


Мігель Ласаро

Мета асоціації — спровокувати глибинні зміни у свідомості чоловіків щодо їхнього самосприйняття. Наприклад, один із напрямів роботи «Маскулінність бета» — навчальний семінар «Como ligar sin ofender» («Як загравати, не ображаючи»), цільова аудиторія цього семінару — підлітки і молоді чоловіки, які хочуть будувати здорові стосунки з жінками, але не володіють неінвазивними й несексистськими навичками. Як показує практика, багатьом чоловікам хотілося б мати подруг, але їм бракує вміння будувати стосунки з жінкою без сексуального підтексту. Як приклад — дікпік (від англ. dickpic — фотографія статевого органа), популярні в соцмережах. Вражає, як запросто чоловік може надіслати фото свого члена незнайомій жінці, але ще більше питань викликає мотивація такого вчинку. Було б цікаво дізнатися, скільки жінок, отримавши дікпік, хочуть мати сексуальні стосунки з цим чоловіком.

Ще один характерний для цієї асоціації напрям — робота з працівниками підприємств і профспілками в рамках навчання із запобігання промисловим травмам. «Коли я чую щось на зразок “Хуан вийшов на пенсію після 40 років роботи на підприємстві, де не пропустив жодного робочого дня”, мені соромно. Це означає, що цей чоловік поставив свою роботу вище за все, вище за свою родину. Це означає, що людина відмовилася від домашніх обов’язків для того, щоб покласти своє життя на якусь роботу, через яку, можливо, померла чи стала інвалідом. Через таку “відданість” роботі чоловіки частіше перевищують швидкість за кермом, нехтують засобами безпеки, не ходять до лікаря і так далі» (Мігель Ласаро, приватна розмова).

Підсумки

Сьогодні чоловічий феміністичний рух існує в різних формах — асоціації, організації, робочі групи тощо. На жаль, точних даних про кількість чоловіків, що їх об’єднують такі організації, немає, але щороку найвідоміші з них, як-от AHIGE, створюють дедалі більше нових осередків і виходять за межі великих міст у провінції. Навчальні програми, що їх пропонують такі організації, охоплюють дедалі більше чоловіків, як примусово (терапевтичні групи для домашніх насильників, семінари для приватних компаній), так і за власним бажанням (групи для рефлексії, неагресивного дозвілля тощо).


Група чоловіків за рівність «Свіжий вітер» (Уельва)

Чоловічі феміністичні рухи в Іспанії зародилися через те, що чоловіки почали ставити під сумнів необхідність відповідати усталеним канонам, відверто визнали свої привілеї, проаналізували негативні впливи традиційної маскулінности. Засновники й ініціатори цих організацій добре обізнані з теоретичною базою феміністичного руху і не бояться вживати слово на «ф». Можна стверджувати, що зі спостерігачів ці чоловіки перетворилися на агентів гендерної рівности, які активно виконують свою частину турботи і роблять свій внесок у зменшення прірви між жінками й чоловіками.

У сучасній Іспанії важко тримати нейтралітет чи бути байдужою/им до питань гендерної рівности. Соціалістичний уряд з перших днів своєї роботи не припиняє законотворчі процеси в цій сфері, навіть під час пандемії. Наприклад, збільшено термін відпустки по догляду за дитиною для чоловіків до 16 тижнів, зачинено будинки розпусти, внесено зміни до Кримінального кодексу — збільшено термін покарання за зґвалтування. Звісно, частина суспільства вважає ці зміни негативними і такими, що нищать традиції й норми, зазвичай це ті, хто голосує за праві і праворадикальні партії.

Наразі на національному рівні таких меншість, але в провінціях ситуація може кардинально відрізнятися. З огляду на форму правління в Іспанії та компетенції місцевих урядів часто ці останні ігнорують закони, ухвалені на національному рівні, особливо якщо більшість сповідує іншу політичну ідеологію.

І тут у гру вступають громадські об’єднання, жіночі й чоловічі феміністичні організації, які здійснюють тиск/лобі шляхом вуличних маніфестацій і акцій протесту, ведуть просвітницьку роботу з громадою, підтримують жертв домашнього й інших видів насильства над жінками тощо. Акції протесту найбільше привертають увагу преси, але тиск з боку організацій постійний — через скарги і звернення громадських рад, проведення досліджень, поширення даних про ефективність певних законів, нерівні наслідки для чоловіків і жінок тощо. Без активної участи жіночих, чоловічих і змішаних феміністичних організацій досягнення гендерної рівности було б можливим лише на папері.


[1] Див.: Global Gender Gap Report 2020 // http://www3.weforum.org/docs/WEF_GGGR_2020.pdf

[2] Див.: Дані Національного інституту статистики (Instituto Nacional de Estadistica) // https://www.ine.es/jaxiT3/Datos.htm?t=10896#!tabs-tabla

[3] Портал, де зібрано дані про гендерне насильство в Іспанії: https://feminicidio.net/

[5] Acosta, Miguel Lorente. Mi marido me pega lo normal: agresión a la mujer: realidad y mitos. 2001.

[6] Виступ Мігеля Лоренте Акоста на конференції «Гендер і здоров’я» в Університеті Мурсії 17 квітня 2018 року.

[7] Акоста, Мігель Лоренте. Жінки і смертність, вірус і насильство // https://elpais.com/elpais/2020/03/01/mujeres/1583090416_285807.html

[8] Презентація книги Октавіо Саласара «Чоловік, яким ми не повинні бути» (El hombre que no deberíamos ser) (2018) у рамках культурної програми «Картахена мислить» (Cartagrna Piensa) 12 липня 2018 року.

7 жовтня 2020
Поширити в Telegram
1313
Репліки Спільноти
Реплік ще немає, Ваша репліка може бути першою
Усі статті теми
Навіщо змінювати своє тіло в погоні за недосяжним ідеалом? Теорія сексуальних суперстимулів підказує, що в цьому може бути сенс — гіперсексуалізація приваблює протилежну стать. Та чи здатні «принади» стати базою здорових стосунків?
Конкурси краси і фемінізм: завжди вороги?
Чи мають конкурси краси щось спільне із фемінізмом? І чи можливо це взагалі?
На захисті прав жінок? Фемінізм, правий популізм і націоналізм у сучасній політичній риториці
Націоналізм, права жінок, праворадикальні рухи, традиційні цінності — можете викреслити зайве? В Україні ця відповідь очевидна. Проте останніми роками праві націоналістичні партії, політики й політикині в багатьох країнах Європи переглянули свою політичну програму і поквапилися внести в неї захист прав жінок, а дехто навіть ЛГБТ-спільноти. Чому так сталося і чи сумісні націоналізм, правий популізм та фемінізм?