28 жовтня, 2020

Травма і фемінізм: як зцілює підтримка

22 вересня 2020
Поширити в Telegram
2176
Яна Сасіна

Психоаналітична психотерапевтка, журналістка. Сфера наукових інтересів — феміністичний психоаналіз, сексуальність, психоаналіз материнства, гендерні аспекти в психотерапії.

Поняття, що їх використовують у щоденному спілкуванні, часто знецінюються, ніби тканина знебарвлюється від багаторазового прання. Зрада, перемога, депресія — перелік можна продовжувати. Травма як психологічний термін не виняток. Буквальний переклад слова «травма» з грецької — рана. І якщо з медичним означенням усе зрозуміло, то що таке психічна травма, чим вона відрізняється від стресу та чому її наслідки можуть переслідувати нас усе життя, не даючи проживати його повноцінно, очевидно не для всіх.

Психічну травму може викликати як об’єкт (наприклад, людина, яка чинить психологічне чи фізичне насильство), так і подія (війна, катастрофа, смерть близької людини). Ще 1895 року Фройд у праці «Дослідження істерії» писав: «травматичний вплив може мати будь-яка подія, яка викликає болісне почуття страху, сорому, душевного болю»[1]. Сила чинника, потрібна для виникнення психічної травми, суб’єктивна. За аналогією з хворобою, травма може бути гострою або хронічною.

На відміну від травми, стрес — реакція на менш драматичні для особистости події, що зазвичай має два відомі виходи — бийся-біжи або замри. Травма настає там, де емоційний процес або афект такі великі, що жодна з цих стратегій не спрацьовує. Якщо стрес — неодмінна частина нашого життя, травма — це те, що загрожує функціонуванню. Простіше кажучи, стрес — це вм’ятина від удару на гнучкій поверхні, що згодом розправляється і набирає попередньої форми, травма — вм’ятина на металі.

Досліджуючи травму на практиці, Фройд дійшов висновку, що її переживання сягають корінням раннього дитинства. Тоді й формуються так звані примітивні стратегії психічного виживання. Примітивні, бо для дитини ще не доступний широкий діапазон гнучкіших реагувань. Дитячі травми закріплюють ці механізми відповіді на травмувальний чинник на все життя, тому і в дорослому віці людина так само вдається до примітивних захистів.

Витіснення

Одна з особливостей психоаналізу, яка відрізняє його від інших напрямів психотерапії, — визнання несвідомого як частини психічного апарату. Велику увагу приділяється вивченню захисних механізмів, які діють на рівні несвідомого і захищають Его (або свідомість) від «дискомфортного зовнішнього світу, створюють такий його образ, у якому людина могла би безстрашно діяти»[2]. Отож психологічні захисти мають два протилежні аспекти. З одного боку, бережуть свідомість від «пошкодження», якого можуть завдати нестерпні почуття, що виникають у відповідь на несвідомі імпульси або взаємодію із зовнішнім світом. З іншого боку, модифікують реальність, позбавляють контакту з нею та доступу до власних переживань. «Якщо сприйняття реальности викликає незадоволення, то істина приноситься в жертву»[3]. Стикаючись із травматичним переживанням, психіка не має кращого варіанту, як «спотворити» картинку реальности або вдатися до прийому «не пам’ятаю, значить не було».

Витіснення — один із засадничих захисних механізмів, який полягає в евакуації й дальшому утриманні в несвідомому нестерпних почуттів. Американська психоаналітикиня Ненсі Мак-Вільямс підкреслювала[4], що витіснення відрізняється від простого забування тим, що йому підлягають лише небезпечні для психічної сталости переживання. Отже, витіснення становить собою запобіжник, який спрацьовує, коли рівень напруги загрожує сталости психіки. Схоже працює дисоціація — відщеплення болісних почуттів — страху, сорому, злости, відчуття непричетности до того, що відбулося. Багато постраждалих від стихійного лиха чи насильства кажуть, що бачили себе під час травматичної події з боку і не відчувають емоцій.

Здавалося б, витіснення виконало свою захисну роль і людина може жити собі далі. Проте цього не відбувається і витіснена травма продовжує впливати. По-перше, психічне самозбереження, покликане захистити від дальшої травматизації, на думку сучасного психоаналітика Дональда Калшеда, починає «грати роль головного чинника спротиву будь-яким спонтанним проявам Я у взаємодіях із зовнішнім світом»[5]. А що відбувається з витісненим переживанням? Розвиваючи теорію травми, Фройд зазначав, що «психічна травма [...] діє як чужорідне тіло, яке після проникнення всередину ще довго залишається дієвим чинником»[6].

Чому так важко подолати наслідки травми і не ретравматизуватися знову?

Часто основна проблема психологічної ретравматизації — неможливість припинити дію травматичного чинника. Особливо це стосується травматизації жінок, які перебувають у токсичних стосунках. Спричинюють це як зовнішні, так і внутрішні фактори — наявність агресора та психологічні захисти від ситуації. Продовжуючи тему спотворення реальности примітивними захисними механізмами, варто згадати про поняття «згода на невдоволення»[7], яке описав угорський психоаналітик Шандор Ференці. Так він означив процес, який відбувається в психіці, коли вона опиняється в травматичній ситуації. Це компромісне рішення, яке маскує незадоволення під так звану «норму», щоб уникнути почуттів, пов’язаних із переживанням цього незадоволення. Тобто психіка вдає, що стосунки з агресором «нормальні».

Інший захисний механізм, за Ференці, — ідентифікація (або ототожнення) з агресором. Тлумачення цього механізму близьке до відомого «стокгольмського синдрому» — поняття, яке сформувалося після подій 1973 року в столиці Швеції. Озброєний Ян Ерік Улсон увірвався в приміщення банку і взяв у заручники чотирьох людей, вимагаючи гроші, свободу своєму співкамернику й авто. Пізніше заручники, визволяти яких довелося за допомогою газової атаки, зокрема, говорили, що боялися дій не злочинців (Улсона й співкамерника, якого привезли на його вимогу до захопленої будівлі), а поліції. Ба більше, пізніше вони допомагали Улсону і його другові найняти адвоката для суду.

Чому так відбувається? Як уже сказано, створюючи відчуття катастрофічної нестабільности й небезпеки, травма відкидає психіку назад, тобто викликає психологічний регрес, змушуючи несвідомо звертатися до захисних механізмів, які в дитинстві гарантували індивіду захист. Згідно з теорією Ференці, страх дитини, яка зазнає насильства, такий нестерпний, що змушує її психіку взагалі ліквідувати агресора з об’єктивної реальности і зробити частиною свого Я. Напади на особистість переходять із зовнішнього на внутрішнє поле бою. Дитина ніби мімікрує під того, хто завдає їй болю, намагається вгадати його бажання й відповідати їм. Водночас вона бере на себе почуття провини аб’юзера — така ілюзія дозволяє психіці врятуватися від переживання повної втрати контролю над ситуацією. Зважаючи на регрес дорослої психіки в разі травми, ідентифікація з агресором може відбуватися в будь-якому віці. Це почасти пояснює, чому важко піти від людини, яка чинить домашнє насильство: адаптація жінки до пригнічення в її сім’ї, якому часто передує насильство в батьківській сім’ї і системне пригнічення патріархального суспільства, не дає побачити себе окремо, мало того, змушує вважати себе винною. Ідентифікацію з агресором можна вважати причиною категоричної незгоди окремих жінок із феміністичною повісткою в розрізі актуальности проблеми домашнього насилля, об’єктивації й базової нерівности. Порівняймо: стокгольмські заручники відмовлялися свідчити проти Улсона і його товариша.

Наштовхуючись на нерозуміння і неприйняття своїх почуттів, дитина може вирішити, що причина її болю — власний «дефект». Це хибне уявлення травмована людина може пронести крізь усе життя, звинувачуючи лише себе та підміняючи свою суб’єктивну реальність чужою. Як і у випадку ідентифікації з агресором, так вдається зберегти зв’язок, наприклад із нечуйним партнером.

Теоретики об’єктних відносин припустили, що значимі люди, які оточують нас у дитинстві, репрезентуються в психіці, стаючи її складниками. За аналогією з ототожненням, стосунки з цими людьми продовжують розвиватися внутрішньопсихічно. Якщо над дитиною чинили насильство, такі об’єкти розміщуються в психіці і стають «нападниками» — такими, що знущаються все життя (найпростіший приклад цього — «внутрішній критик»). Як і під час ідентифікації з агресором, людина може надалі ідеалізувати «погані внутрішні об’єкти», щоб упоратися з їхньою нестерпністю. З цього виникає плутанина: яке поводження з нею вважати прийнятним, а яке — ні? Отже, захисні механізми хоч і дозволяють зберегти психічний гомеостаз, роблять при цьому ведмежу послугу, не дозволяючи вийти із замкненого кола травми.

Термін «навчена безпорадність» (learned helplessness) запровадив американський психолог-позитивіст Мартін Селлігман, досліджуючи причини і способи подолання депресії. У 1967 році він здійснив серію експериментів над собаками, які отримували легкі розряди струму. Усі собаки мали доступ до кнопок, на які могли тиснути головою, з тією різницею, що частина собак могла в такий спосіб припинити дію струму, а для іншої частини собак натискання кнопок ні до чого не призводило. Наступного дня собак помістили в клітку, яка складалася з двох відсіків, розділених невеликим бар’єром. До підлоги першого подавався струм. Собаки, які навчилися контролювати дію струму в перший день, почали перестрибувати через бар’єр, щоб утекти в другий відсік. А ті, які не мали впливу на ситуацію під час першого раунду дослідження, навіть не намагалися подолати цю перешкоду.

Згодом Селлігман провів низку експериментів за участи студентів, використовуючи шумовий подразник, і отримав подібні результати з тією різницею, що люди, почуваючись безпомічними, питали себе, чому так сталося. Психолог назвав це «пояснювальним стилем» (explanatory style). Як показало дослідження, певний відсоток людей уважав, що погані речі траплятимуться й далі, адже вони самі їх спричинили. Така відповідь завдає удару по мотивації (людина більше навіть не намагається щось змінити), емоційній і когнітивній сферах (негативний досвід екстраполюється на інші ситуації). Проте Селігман вірив у так званий навчений оптимізм, який досягається, коли людині показують альтернативні способи реагувати. На відміну від психоаналітичних теорій, ця тяжіє до когнітивно-біхевіорального підходу, висуваючи на перший план не роботу з несвідомим, а навчання нових стратегій. Такі методи показують причини неможливости вийти з травми, послуговуючись лише власним досвідом і почуттями.

Вплив чоловічої і жіночої соціалізації на переживання травми

Психічне здоров’я тісно пов’язано з гендерною соціалізацією як чинником, що впливає на можливості особистої реалізації, відчуття безпеки й соціально-економічне становище. За даними Всесвітньої організації охорони здоров’я[8], загальний показник кількости психічних розладів майже однаковий для чоловіків і жінок, але на депресію страждає майже вдвічі більше жінок у різних країнах світу. Ризик захворіти на депресію, за даними експертів ВООЗ, утричі-вчетверо вищий у жінок, які потерпали від гендерно-зумовленого насильства в дитинстві або в дорослому віці. Скажімо, після зґвалтування майже в кожної третьої жінки розвивається посттравматичний стресовий розлад.

Розглядаючи особливості реагування жінок на травму, важливо усвідомлювати їхні соціальні передумови. Довгий час психоаналізу закидали надмірне зосередження на внутрішньому та ігнорування впливу негативних зовнішніх чинників. Завдяки розвитку феміністичної думки й поширенню інтердисциплінарного підходу вдалося досягти балансу між оцінкою впливу на ситуацію чинників об’єктивної реальности, як-от матеріальна залежність, пригнічення, нерівномірний доступ до ресурсів, культура й соціальні норми, та суб’єктивної або психічної реальности. Адже, за Гайдеґґером, не буває просто суб’єкта, без світу[9].

Традиційне означення жінки через сім’ю, а чоловіка через професію, закріплення за жінкою сфери приватного й емоційного, а за чоловіком — публічного й раціонального окреслило певні гендерні очікування способу психологічного реагування. Наприклад, теорія про «блукаючу матку», яка є причиною істерії, на багато років обумовила жіночу психологічну неповноцінність і зверхнє ставлення до перших феміністичних виступів. Психіатрію використовували також як спосіб проявити владу, приборкавши норовливу дружину або дочку. Цей стереотип визначив ставлення до розладів психіки внаслідок травм у жінок як до хвороб, детермінованих статтю. Водночас досвід переживання психічних травм у людей із чоловічою соціалізацією стигматизувався й замовчувався, заважаючи їм звернутися по професійну допомогу.

Феміністична психотерапія висунула на передній план генезису травми у жінок системну дискримінацію. Зокрема, представниця феміністичної психології Міріам Грінспен підкреслювала негативний вплив інтерналізованого гніву, оберненого на себе[10]. Патріархальна культура закріпила право на вираження агресії за чоловіками і табуювала жіночу агресію, яка, звісно, нікуди не зникла, а через описану вище ідентифікацію з агресором перетворилася на автоагресію. Цитуючи роман Джозефа Геллера «Щось трапилося», «дівчата, яким не виповнилося 25, згодливі та милі. Після 25 років дівчата ще більш згодливі, але сумні, а це вже не так мило»[11].

У ситуації панівного патерналізму, який відводить жінкам роль дитини, а чоловік — це дорослий, табу на агресію унеможливлює автономію. Адже щоб відділитися від батьків, побачити себе окремою особистістю, яка без них виживе, на них треба розізлитися. До речі, вимушена й небажана економічна залежність від чоловіків відтворює ситуацію фактичного неповноліття жінки, як це було за часів, коли контакт із зовнішнім світом жінкам забезпечував опікун (батько або чоловік). Психоаналітикиня Еліс Міллер пише: «психодинамічні стратегії націлено на зростання розуміння клієнтками контекстуальних чинників і досвідів, які є причиною пригніченої фрустрації й агресії». Ці стратегії актуальні, зокрема, для терапії травм[12].

Важливо зазначити, що вміння усвідомлювати й виражати агресію без почуття провини важливе в роботі з будь-якою травмою, зокрема спричиненою катастрофою або смертю близької людини. Адже у нас забрали щось дуже цінне, похитнули нашу безпеку і віру в те, що на нас чекає щось хороше. Коли кажуть, що фемінізм робить жінок агресивними, варто завважити у відповідь, що він урівнює їх із чоловіками в праві на здорове вираження емоцій.

Середовище, яке зцілює

Руйнуючи ілюзію безпеки, травма пробуджує базові тривоги — страх смерти, страх утрати, страх того, що все може зруйнуватися будь-якої миті. Саме відчуття того, що світ людей, які пережили травму, відрізняється від інших світів і принципово неспівмірний із ними, призводить до ізоляції, відчуження й самотности. Психотерапевтична робота — це одночасно віра в те, що можна бути зрозумілими і почутими, а також спосіб ідентифікуватися з тими, хто може пережити травму й одужати. Тоді набагато легше доторкнутися до переживань, які здавалися вбивчими, або принаймні прочинити двері й зазирнути в їхню кімнату. Якщо говорити про жіночі психічні травми, схожу з психотерапією роль відіграє підтримувальне середовище, досвід інших жінок та можливість порівняти себе з ними.

В есе «Фемінізм замість психотерапії: історія однієї жінки»[13] Луїза Рассел виступила з критикою традиційної психотерапії, коли чоловік-психотерапевт не зважає на досвід жіночої соціалізації й зовнішні чинники. У результаті такого підходу її мачуха продовжує бути жертвою аб’юзу й шукає причини поведінки чоловіка в собі. Рассел на противагу наводить приклад жіночої групи підтримки: «Коли жінки збираються разом, ми можемо ставати сильнішими й боротися за зміни, які впливають на наше життя. Ми пропонуємо іншу емоційну підтримку. Ми доглядаємо дітей одна одної і підвозимо одна одну на машині. Ми об’єднуємось для участи в акціях протесту і пікетах та для впливу на ЗМІ, відмовляємося від того, щоб чоловіки визначали, якими ми повинні бути, ми створюємо власні ідеї... Якщо психотерапія не допомагає, корисно усвідомити, що досвід насилля не унікальний, це досвід, який мають майже всі жінки».

Сестринська підтримка, приклади жінок, які пережили те саме, але встояли і змогли подивитися своїм страхам у вічі, відчуття причетности до їхньої групи та ототожнення з нею створюють підґрунтя для появи нових внутрішніх об’єктів і завершення внутрішньої війни з привидами подій, які завдали болю.

Чому важливо говорити?

Що роблять психотерапевти і психотерапевтки в психодинамічному підході, працюючи з травмою? Як писав Фройд, для проживання травми «психічний процес, який розвивався від початку, потрібно відтворити якомога яскравіше, довести до status nascendi (стану народження), а потім проговорити»[14]. У терапевтичних стосунках людину підтримують, травмі дають бути промовленою, а далі здійснюють інтервенції, які дозволяють конфронтувати клієнта або клієнтку, тобто показують, що травматична ситуація, яку вони пережили чи переживають, не є нормою. По суті, написане в межах феміністичного флешмобу #яНеБоюсьСказати робить те саме. «Образа, на яку вдалося відповісти хоча б словами, згадується інакше, ніж те, що довелося стерпіти»[15], — зазначив Фройд. Навіть якщо відповідь на образу промовлено не буквально до об’єкта, який її завдав, вона переносить травму з німого приватного в публічний простір.

Пропрацювання травми через публічну вербалізацію і спроба самим почути її голос — болісний процес. Однак він, як пише психоаналітикиня Еліна Трішкіна, «дає жінці можливість перетворитися з об’єкта зловживання на суб’єкт впливу»[16]. А це повертає відчуття контролю над своїм життям, який, на відміну від ілюзії контролю, створеної під дією психічних захистів і неусвідомленої травми, веде до застосування гнучкіших психічних захистів та відкритішої взаємодії зі світом.

Схожі процеси відбуваються в суспільстві в розрізі колективної травми. Коли історичні події, які вплинули на мільйони людей, або сучасні структури системної дискримінації виносяться на суспільне обговорення, вони з витіснених у колективне несвідоме через реконструкцію травми перетворюються на усвідомлені. Це означає, що якоюсь мірою вони перестають тяжіти як над цілими расами, націями, статями і сексуальностями, так і над окремо взятою людиною безпосередньо.

Фемінізм займається таким публічним проговоренням уже понад 150 років. Саме завдяки цьому в багатьох країнах доступними для критичного аналізу стали явища, які раніше вважалися нормою, — гендерно-зумовлене і репродуктивне насилля, розрив у розмірі оплати праці, очікування, пов’язані з материнством, наслідки об’єктивації й сексуальна експлуатація. Зміни об’єктивної реальности відбуваються особливо повільно там, де системну дискримінацію жінок вписано в культурний код і присутність жіночих голосів у публічному просторі мінімальна. Важко повірити, але донедавна в Марокко ґвалтівникові можна було одружитися з неповнолітньою дівчиною, щоб не прийняти кару за зґвалтування. Та навіть у цій країні жінки почали виходити на вулиці і вголос заявляти про неможливість шлюбів із ґвалтівниками, протестувати проти заборони абортів і позашлюбних зв’язків. На жаль, зменшення стигми й дискримінації щодо жінок у світі не зможе одночасно стерти їхні негативні наслідки з психічної реальности. Доказ тому — внутрішня мізогінія і комплекс меншовартости, який відтворює травматичний досвід жіночої соціалізації з покоління в покоління. До того ж, на відміну від таких травм поколінь, як-от Голокост, травматичні чинники, пов’язані з переживанням жіночої соціалізації, далі циркулюють у соціумі. Переосмислювати їхній вплив і боротися проти них доводиться одночасно.

Одне із завдань психотерапії — допомогти людям стати авторами й авторками свого життя, а тому залишатися осторонь зловживань держави владою, політичних і суспільних процесів, які завдають людям масові психічні травми, спеціалісти і спеціалістки допомогових професій просто не можуть. І наша солідарність з активістськими рухами — важливий крок до гуманнішого і справедливішого суспільства.

Джерела ілюстрацій:

NPR.org

Slideshare.net

blog.cognifit.com

New Ideal

Middle East Eye

The Mighty

IdeasTed.com

 

[1] Фрейд, Зигмунд. Собр. соч.: В 26 т. — СПб.: Восточно-Европ. ин-т психоанализа, 2005. — Т. 1: Исследование истерии / Пер. и примеч. С. Панков; послесл. и примеч. В. Мазин. — 563 с.

[2] «Конечный и бесконечный анализ» Зигмунда Фрейда / Пер. Владимир Старовойтов, Андрей Боковиков. — М.: Канон-плюс, 2016. — 256 с.

[3] Там само.

[4] Мак-Вильямс, Нэнси. Психоаналитическая диагностика. Понимание структуры личности в клиническом процессе. — М.: Класс, 2016. — 880 c.

[5] Калшед, Дональд. Внутренний мир травмы. Архетипические защиты личностного духа. — М.: Академический проект, 2001. — 340 с.

[6] Фрейд, Зигмунд. Собр. соч.: В 26 т. — СПб.: Восточно-Европ. ин-т психоанализа, 2005. — Т. 1: Исследование истерии / Пер. и примеч. С. Панков; послесл. и примеч. В. Мазин. — 563 с.

[7] Абрахам Карл, Гловер Эдвард, Ференци Шандор. Классические психоаналитические труды. — М.: Когито-центр, 2008. — 223 с.

[9] Хайдеггер, Мартин. Бытие и время. — СПб.: Наука, 2002. — 451 с.

[10] Draganović, Selvira. Approaches to Feminist Therapy: A Case Study Illustration // Epiphany. Journal of Transdisciplinary Studies. — 2011. — № 1: https://tinyurl.com/y2gcoeyb

[11] Хеллер, Джозеф. Что-то случилось. — М.: Прогресс, 1974.

[12] Ivey Allen E., D’Andrea Michael, Bradford Ivey Mary, Simek-Morgan Lynn. Theories of Counseling And Psychotherapy: a Multicultural Perspective. — 6th edition. — 2007: https://tinyurl.com/yyvzhlae

[13] Рассел, Луиза. Феминизм вместо психотерапии. История одной женщины // https://sadcrixivan.livejournal.com/62282.html?utm_source=embed_post

[14] Фрейд, Зигмунд. Собр. соч.: В 26 т. — СПб.: Восточно-Европ. ин-т психоанализа, 2005. — Т. 1: Исследование истерии / Пер. и примеч. С. Панков; послесл. и примеч. В. Мазин. — 563 с.

[15] Там само.

[16] Уэллдон, Эстела. Мать. Мадонна. Блудница. Идеализация и обесценивание материнства / Предсл. к рус. изд. Элины Тришкиной. — М.: Перо, 2016. — 206 с.

22 вересня 2020
Поширити в Telegram
2176
Репліки Спільноти
Реплік ще немає, Ваша репліка може бути першою
Усі статті теми
Навіщо змінювати своє тіло в погоні за недосяжним ідеалом? Теорія сексуальних суперстимулів підказує, що в цьому може бути сенс — гіперсексуалізація приваблює протилежну стать. Та чи здатні «принади» стати базою здорових стосунків?
Конкурси краси і фемінізм: завжди вороги?
Чи мають конкурси краси щось спільне із фемінізмом? І чи можливо це взагалі?
На захисті прав жінок? Фемінізм, правий популізм і націоналізм у сучасній політичній риториці
Націоналізм, права жінок, праворадикальні рухи, традиційні цінності — можете викреслити зайве? В Україні ця відповідь очевидна. Проте останніми роками праві націоналістичні партії, політики й політикині в багатьох країнах Європи переглянули свою політичну програму і поквапилися внести в неї захист прав жінок, а дехто навіть ЛГБТ-спільноти. Чому так сталося і чи сумісні націоналізм, правий популізм та фемінізм?