2 
Ще з підліткового віку мене привчали до демонстрації свого тіла за будь-якої нагоди: бо так треба, так красивіше, щоб “не як хлопчисько”. Мене вчили, що красиве тіло є запорукою успіху для юної дівчини, основним елементом, який може привернути до тебе увагу, бо ти — це передусім твоє тіло.
Усе почалося з мультфільмів. Пригадуєте популярний серіал про фей Вінкс? За будь-якої погоди головні персонажки завжди дотримувалися одного дрес-коду: коротка спідниця, обтислі джинси, голий живіт, високі підбори тощо. З кожним сезоном фокус уваги зміщувався із підліток, які вірили в дружбу, на дорослих гламурних дівчат із чіткими вилицями, пишними губами і тоненькими таліями. У центральних кадрах кожної серії поставали нетипово худорляві персонажки, які красиво крутилися, плавно погладжуючи себе руками.
Університет Каліфорнії провів дослідження і довів, що в 2016 році анімаційна індустрія сексуалізувала 75% персонажок мультфільмів, фокусуючи увагу на їхніх неприродних формах тіла за допомогою відвертого одягу та інколи еротичних рухів. Тим часом ми з однокласницями, влаштовуючи вечірку в стилі “Вінкс” у шостому класі, обв’язувалися короткими відрізами тканини і “красиво” вигиналися перед дзеркалом, не зовсім розуміючи, чому це гарно. Ми намагалися відтворити образ жіночності, який нам нав’язували як успішний. І то був тільки початок.
Згодом це перекочувало в рекламу підліткового одягу. Більшість одягу для підліток був обтислим і коротким, щоби привчати школярок до вправної демонстрації свого тіла. Тільки тепер я усвідомлюю, що за цим куцим платтям, яке мало знайти на моєму дитячому тілі хоч якийсь натяк на фігуру дорослої жінки, стояла ціла індустрія. Вона активно працювала над тим, щоб я і ще мільйони маленьких дівчат звиклися з таким “жіночим одягом” як обов'язковим атрибутом, щоб стати красивим об’єктом в очах чоловічої авдиторії.
Як і більшість підліток, я росла з думкою, що основним елементом моєї особистости є моя зовнішність. І якщо мені бракує уваги, варто одягти блузу з вирізом чи коротку спідницю, як у тому фільмі з перетворенням гидкого каченяти на красеня-лебедя. В моєму випадку — на лебідку. Сучасні технології стрімко понесли цю тенденцію на простори соцмереж. Гортаючи стрічку Instagram, я бачила, як мої подруги публікували свої відверті фото. “Бо він побачить і напише”, — аргументували вони. І хоч я не мусила цього робити, все-таки відчувала тиск. Бо я хочу сподобатися, бо я теж хочу, щоб він звернув увагу! Мої улюблені персонажки також активно демонстрували себе, тому, напевне, так і треба. Так я опинилася серед 45% дівчат 13–17 років, які відчувають тиск з приводу публікування “привабливих” фото.
Я надуваю губи і втягую живіт, щоби здаватися стрункішою. Клік, клік. Ще трохи фільтрів, бо мої улюблені персонажки не мали прищів чи розтяжок, і десь у процесі зароджується комплекс неповноцінности.
Фірмову вінксівську осину талію згодом бачитиму всюди. Ці красиві фото з дівчиною-моделлю в штанях чи кофтині вже давно не продають одягу. Вони продають образ тої, якою ти станеш, якщо одягнеш цю кофтину. Модель на фото знову погладжує своє тіло, крутить тонкими зап’ястками навколо талії, як і моя улюблена фея. Я вже не можу зрозуміти, що саме мені пропонують: одяг чи, можливо, тіло самої дівчини? Я купую цю кофтину і роблю подібне фото, бо мірило моєї успішности — це рівень сексуальности мого тіла, яке треба постійно виставляти напоказ, вкотре нагадуючи про себе якимось пікантним фото. Це не справжня я, але це те, чого від мене очікують. Це те, через що на мене, зрештою, звернуть увагу.
І я таки отримую свою дозу дофаміну — телефон пищить сповіщеннями про реакції на мій останній пост. Аж раптом серед схвальних (і доволі масних) коментарів виринає «Фе! Повиставляла! Як немає мізків, то тільки дупою крутити й лишається».
Мене накриває хвиля сорому. І нерозуміння, що я такого зробила. Але ж так усі роблять! Я ж лише хотіла бути схожою на свою улюблену персонажку з мультфільму, яка постійно погладжує стегна, крутиться і надуває губи. Чого вони причепилися?
Індустрії розваг, одягу, краси нав’язують дівчатам сексуалізацію змалечку. Очі, губи, волосся, талія, ноги моїх улюблених фей Вінкс, їхні пробіжки на височезних каблуках і напівоголене тіло за будь-якої погоди — це все дуже далеке від реальности. Можна сказати: «Це ж феї! Казка! Вони й не мають бути реальними». І все було б добре, якби я не бачила такого в інших, цілком реальних сферах: у рекламі підліткового одягу, косметики, в серіалах і соцмережах.
Отже, багатьом індустріям вдається заробляти шалені гроші на марних пошуках чудодійного засобу, одягу чи хоча б програми ретуші, яка начебто допоможе «травмованим» дівчатам досягти того нав’язаного нереалістичного ідеалу. Через кілька років підключаться велнес-індустрія і психотерапія, щоб відновити душевний баланс і самооцінку. Дівчаток переконують, що їхня цінність полягає в зовнішности, а згодом засуджують за демонстрацію сексуальности… Ця гра суспільних стандартів затягує в нескінченний лабіринт комплексів і внутрішніх суперечностей. Зловлені на гачок вічної маніпуляції дівчата думають, що зможуть вижити, тільки якщо гратимуть за цими правилами, втрачаючи найцінніше — своє “я”.
