17239 
Коли я навчалася в школі, то ще з молодших класів такі речі як щипання, штовхання, смикання дівчаток за косички з боку хлопчиків усі сприймали як абсолютно звичайну, допустиму, мало того, неодмінну частину неформального шкільного життя, що ніби завжди виникає як наслідок взаємодії між хлопчиками і дівчатками. Та коли з дорослішанням у середніх і старших класах до щипання час від часу почали додаватися мацання за груди і ляпання по сідницях, а словесні образи, апелюючи до сексуальності, поступово заступили смикання за косички, це так само вважалося «нормальною» практикою. Мені й іншим дівчатам усе це було неприємно, а іноді навіть доводило до сліз, але вчителі й батьки, як правило, звертали на це увагу лише в крайніх випадках (коли образи ставали такими агресивними і повторюваними, що їх можна було кваліфікувати як цькування/булінг). Усі інші дії розглядались як прояв особистої симпатії або наслідок «вирування гормонів» під час статевого дозрівання, тобто як звичайна частина дорослішання. Самі хлопці підтримували цю риторику, а іноді ще й пояснювали таку свою поведінку тим, що ми, дівчата, самі винні, бо провокуємо їх (наприклад, нижньою білизною яскравого кольору, вдягненою під білу сорочку).
Для українського шкільного простору така ситуація дуже характерна. Чи не тільки для шкільного? Незважаючи на Закон України «Про забезпечення рівних прав та можливостей чоловіків і жінок», стаття 17 якого регламентує «Забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків у праці та одержанні винагороди за неї» і зобов’язує роботодавця «вживати заходів щодо унеможливлення випадків сексуальних домагань» [1], із такими домаганнями на робочому місці, як стверджують дані Human Rights Watch, стикається майже 50 % українських жінок (ретельного моніторингу цієї ситуації ніхто не здійснює, фахових соціологічних досліджень бракує, а статистичні дані й результати опитувань, проведених різними організаціями, дуже різняться між собою) [2], [3, с. 55]. За даними «Дослідження поширеності насильства щодо дівчат та жінок», проведеного на замовлення Фонду народонаселення ООН, 2014 року в Україні 22 % жінок у віці 15–49 років переживали фізичне або сексуальне насильство. Такий самий відсоток жінок, які постраждали від хоча б одного типу насильства (емоційного, фізичного або сексуального) у шлюбі. Однак по допомогу до певної особи чи організації зверталися лише 32 % жертв фізичного або сексуального насильства [4, с. 49–52].
Як свідчать наведені статистичні дані, гендерне насилля (тобто форми насильницьких дій, що мають чітко виражену гендерну групу, на яку це насилля спрямовано або яка це насилля чинить [5, с. 153]), зокрема насилля проти жінок, — актуальна проблема українського суспільства, яка існує і в приватній, і в публічній сферах стосунків між людьми. Тоді, в дитинстві, переконання, які спрямовують осуд за вчинене гендерне насилля (зокрема, зґвалтування, але не тільки) на його жертву, виправдовуючи агресора і в такий спосіб підтримуючи, ба навіть заохочуючи такий стан речей у суспільстві, здавалися мені просто проявами несправедливості. Тепер я знаю, що в соціології це називається культурою зґвалтування [5, с. 157]. Коли у жінки, яку зґвалтував і побив чоловік, відмовляються прийняти заяву в поліції; коли колеги по роботі радять жінці «не зважати» на сексуальні натяки і дотики до інтимних частин тіла з боку шефа, коли вчителі/-ки не звертають уваги на те, як дівчинка плаче від того, що її мацає (навіть якщо просто смикає за косички) однокласник, — усе це (за принципом дуальності структури і дії) певним чином і віддзеркалює, і конструює культуру зґвалтування і нормалізації гендерного насильства в різних сферах життя.
У всіх цих сферах і в шкільному просторі зокрема можна простежити, чим є гендерне насилля, яким воно буває, які засади наявної соціальної структури суспільства воно відбиває, завдяки яким механізмам працює. По-перше, гендерне насилля може набирати дуже різних форм: і щипання та обмацування різних частин тіла, і словесні образи, з якими хлопці звертаються до дівчат просто тому, що вони дівчата, — усе це так чи так прояви, безумовно, не такого радикального, як-от зґвалтування, але абсолютно справжнього гендерного насилля. Шкільний простір, на мою думку, чудово демонструє і те, як глибоко й сильно гендерне насилля вкорінено в жіноче повсякдення, а водночас наскільки воно «невидиме». Адже з такими діями з боку хлопців мільйони дівчат-школярок в Україні стикаються практично щодня, однак це не обговорюється, не здобуває якогось суспільного резонансу, і навіть люди, які постійно безпосередньо за цим спостерігають — вчителі/-ки, зазвичай не надають цьому великого значення, сприймають це як щось належне і неважливе.
По-друге, важлива риса гендерного насилля — встановлення внаслідок цього владного режиму, певної соціальної ієрархії, у якій одна (гендерна) група панує над іншою [5, с. 153]. Коли у школах гендерне насильство, спрямоване на дівчат, стає нормативною практикою, хлопчики засвоюють, що це цілком прийнятна форма спілкування, що існують певні слова і дії, які дівчатам не подобаються і яких вони уникають, але які, проте, можна використовувати у взаємодії з ними. Дівчата, зі свого боку, звикають до того, що якісь слова і дії з боку хлопців, які завдають їм дискомфорту і страждань, насправді нормальні і не повинні їх турбувати; навіть якщо їм це неприємно, це варто просто перетерпіти. Отож вияви гендерного насильства завжди пов’язані з владними відносинами, тобто відбивають і конструюють гендерну нерівність.
З цього, по-третє, випливає, що насилля проти жінок — механізм конструювання і раціоналізації мізогінії, уявлення про те, що жіноче — це щось менш важливе, менш статусне і менш повноцінне, ніж чоловіче [5, с. 156]. Адже такі насильницькі практики утверджують гегемонію маскулінності і легітимізують свободу дій хлопців за рахунок віднесення фемінності на друге місце й утискання свободи дівчат, змушених бути об’єктом, на який ці дії спрямовано.
Хоча описані характеристики і механізми гендерного насилля, як уже сказано, однаково діють і на ринку праці, і в політиці, і в сімейному житті, і в інших соціальних інститутах та сферах людських взаємодій, кожна така сфера має, звичайно, свою специфіку, що накладає відбиток і на те, як у ній відбувається гендерне насилля. Важлива специфічна риса, притаманна саме школі, — те, що вона є одним з основних агентів соціалізації, зокрема гендерної соціалізації — процесу засвоєння гендерних ролей (та загалом уявлень про гендер і гендерні відносини) через соціальні чинники [6, с. 121]. Мало того, школа безпосередньо і сильно впливає на формування особистості дітей і процес їх включення в соціум, бо є агентом первинної соціалізації. Діти йдуть до школи в ранні роки життя, школа на наступні більше як 10 років формує їхнє найближче оточення, регламентує практики і займає більшу частину дня, а по її завершенні діти перестають бути дітьми і стають більш-менш самостійними, сформованими особистостями. Тому практики гендерного насилля і ставлення до нього, які формує школа, накладають великий відбиток на дальше життя людини, на те, як вона сприйматиме і поводитиметься у всіх інших сферах життя.
Шкільні роки минули, і я рада, що в моєму теперішньому університетському оточенні мені не доводиться щодня спостерігати чи ставати об’єктом такого гендерного насилля, як тоді. Проте нині мені дуже прикро від того, що тема гендерного насилля проти дівчат у школах не стає об’єктом широкого обговорення, ба більше — часто її взагалі жодним словом не згадують навіть у спеціальних підручниках із гендерних студій. Це здається мені не меншою несправедливістю, ніж те, що тоді, у школі, на всі ці насильницькі слова і дії вчителі й дорослі не звертали уваги. На жаль, штовхання, щипання, мацання, ляпання, а головне — дівочі страждання і сльози так і залишилися майже невидимими.
Мені хочеться вірити, що так буде не завжди, що поступово в українському суспільстві і сексуальні домагання на роботі, і домашнє насильство, і насилля проти дівчат у школах будуть розглядати як важливі соціальні проблеми, навіть якщо вони починаються зі смикання за косички.
Список використаних джерел
1. Закон України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» від 8 вересня 2005 р. № 2866-IV [Електронний ресурс] / Верховна Рада України. — Режим доступу: http://portal.rada.gov.ua
2. Human Rights Watch, Women’s Work: Discrimination Against Women in the Ukrainian Labor Force. — 2003. — № 15. — С. 9.
3. Марценюк Т. О. Ґендерна дискримінація на ринку праці в Україні (на прикладі сексуальних домагань) // Наукові записки НаУКМА. Соціологічні науки. — 2008. — Т. 83. — С. 50–55.
4. Волосевич І., Коноплицька Т., Костюченко Т., Міханчук Д., Марценюк Т. Дослідження поширеності насильства щодо дівчат та жінок. — К., 2014. — 57 с.
5. Плахотнік О. Гендероване насильство: між звичаєм і злочином // Гендер для медій: Підручник із гендерної теорії для журналістики та інших соціогуманітарних спеціальностей / За ред. М. Маєрчик, О. Плахотнік, Г. Ярманової. — К.: Критика, 2014. — С. 151–165.
6.Ґіденс Е. Соціологія / Ентоні Ґіденс. — К.: Основи, 1999. — 726 с.
