11683 
Моїй коханій дружині
із вдячністю за доньку
Ідея моєї участі в партнерських пологах належала дружині. Колись вона вже мала сумний досвід «самотніх» пологів і його повторення не хотіла. Про таке партнерство я, звісно, чув і переважно позитивне, але справа була не в тому і погодився я з іншої причини.
— Звісно, я буду з тобою. Це наша спільна дитина. Чому в такий складний і відповідальний момент ти повинна залишатися одна?
Коли медичні і феміністичні оцінки можуть збігатися
Поринувши в спеціальну літературу і передивившись купу відео, я збагнув, що присутність партнера/-ки на пологах — це не тільки моральна і фізична підтримка, а й різноманітна допомога, до того ж неабияка. Фахове коло стверджує, що саме в результаті поширення в Україні партнерської моделі набагато зменшилася кількість ускладнень і для жінки, і для дитини; медперсонал тепер рідше вдається до анестезії і навіть сам час пологів дещо скоротився.
Що вже казати про психологічний комфорт породіллі, про нарешті відчутну можливість повністю сконцентруватися на пологах, не відволікаючись на оцінку і контроль дій людей у білих халатах, — цю функцію негласно передано саме партнеру/-ці. Ним / нею, до речі, не обов’язково має бути саме чоловік, будь-хто з близьких людей може виконати цю роль — до пологової зали пустять одну або дві особи. А все-таки, як на мене, бажана участь саме чоловіка. І ось чому.
Із феміністичних позицій я вбачаю в партнерських пологах ще один, можливо, дещо прихований, але суспільно важливий сенс — це той самий розподіл обов’язків! Звісно, жінка виконує «основну роботу», але ж і чоловічу роль нарешті трансформовано — від простого очікування під вікнами або розпивання з друзями «гіркої» до повноцінної співучасті в пологовому процесі, виконання цілої низки важливих функцій. Чим не удар по патріархату!
До того ж партнерські пологи фактично гарантували чоловікові можливість першим побачити маля, майже одразу взяти його на руки, встановивши в такий спосіб контакт. Не колись там потім, на шостий день, коли в партнерки вже сформувалася стійка комунікація з немовлям, а ти його бачиш вперше і тобі лячно (чи не через це тати нерідко відмовлялися брати новонароджених на руки, перш ніж вони досягнуть якогось «зрілого» віку?)... А одразу. Патріархат у нокдауні — не менше!
Насторожувало одне: при всіх начебто очевидних плюсах такого партнерства за останні роки в Україні партнерських пологів трохи більше як половина. Десять років тому їх узагалі не було — є привід порадіти. Та все-таки чому так небагато?
«Лячні контраргументи»
Відповідь на це питання я дістав доволі швидко, ще на етапі власної підготовки до пологів. І продовжую отримувати досі. Це просто — достатньо було поділитися планами (а тепер пережитим партнерським досвідом) з довколишніми. Скажу чесно, підтримували мене тільки ті, хто самі брали участь у партнерських пологах, до речі, всі вони оцінювали цей досвід позитивно.
Довколишні неявно мене відмовляли від «необдуманого кроку», або впадали в ступор, або навіть починали істерити! І таких була більшість. Навіть серед близьких мені людей підтримки було (і навіть зараз є) обмаль.
Увага: короткий конспект топ–4 почутих страхів (пристебніться!).
Чоловік НЕ ПОВИНЕН брати в ЦЬОМУ участь, бо ЦЕ не чоловіча справа!
Як правило, тезу не супроводжувала жодна аргументація, висловлювали її як аксіому, яка не потребує нічого, крім прийняття. А я не тільки не приймав, я заперечував. Аргументовано. Це дратувало.
Чоловік НЕ ПОВИНЕН брати в ЦЬОМУ участь, бо жінка ЗАВЖДИ робила ЦЕ одна.
Покликання на традицію, головно радянської доби. Приплюсовувався власний досвід: «Ми народжували самі — і нічого, все нормально було!» Найчастіше це вимовлялося з агресією — так захищаються, коли хтось знищує усталену картину світу. Ну, так, справді, удар був ще той, визнаю!
Чоловік НЕ ПОВИНЕН брати в ЦЬОМУ участь, бо ЦЕ на вигляд неестетично.
Може, й так, але ж, вибачте, яка може бути естетика? Байдуже до естетики, аби тільки все пройшло максимально комфортно для дружини і правильно для дитини.
Я, до речі, від самого початку розумів: породіллі завжди ду-уже боляче! Усі ті рекламні фільми про пологи можна викидати на смітник, шкідливішої пропаганди годі й шукати, ба більше, це злочин, який подає процес пологів спотворено, «припудрено», а реальність виявляється зовсім інакшою. Породілля або та, хто тільки задумується, щоб стати матір’ю, має право знати правду, хіба ні?
Не чекайте естетики. Якщо не чекаєш, не буде розчарування.
Чоловік НЕ ПОВИНЕН брати в ЦЬОМУ участь, бо отримає психотравму.
Як сказав мій знайомий, відмовляючись від партнерських пологів на користь традиційних: «Ой, ти знаєш, не можу я бачити, як моя дружина страждає...» (Бідолашний! А хіба від того, що ти не бачиш, вона страждатиме менше?)
Часто позицію про травму підносять з інакшою аргументацією. Особа, яка намагалася відкрити мені очі, озирнулася навкруги, перейшла на шепіт, а коли, здавалося, градус таємничості почав зашкалювати, видала:
— А ти хіба не чув, що ледь не всі чоловіки, які пройшли через ЦЕ, втрачали сексуальний потяг до дружини?
— Oмг! Ну, що за дурня?!
(Уже голосно:)
— Та кажу тобі! От як подивляться ТУДИ, одразу і втрачають.
Так нехай не дивляться! Хто примушує ТУДИ дивитися? Хай стають у головах. Повірте, допомогти буде чим. Головне — бути на пологах повноцінно, а не статистом...
Лікарка, яка приймала пологи, потім розповідала, що буває, на жаль, і таке: сяде чоловік у кутку пологової зали, подалі від «епіцентру подій», у руках айфон і давай в інтернеті «колупатися». Це така у нього захисна реакція на «зону дискомфорту». Або байдужість, що ще гірше. На щастя, свідома участь чоловіків у пологах трапляється куди частіше.
Особисто у мене психотравм не було, але це, звісно, не означає, що так само відбувається в інших. Я натомість більше розмірковую ось про що: коли ти на власні очі бачиш, через що в пологах пройшла твоя партнерка, чи ворухнеться в тебе язик погнати її на кухню на другий день після виписки? Або вимагати сексу на третій? Навряд.
Можливо, чоловічі страхи пов’язано саме з небажанням прийняти нові умови і розділити відповідальність? Важко «зіскочити», коли ти сам був присутній і все бачив. А коли не бачив, легко: «Ну, народжувала, і що? Не шпали ж тягала! Де мої капці й вечеря?»
Де для партнера бракуватиме місця?
Моральні паніки щодо партнерських пологів на мене не подіяли. Я буду поруч — це моє бажання, мій обов’язок. Немає чого обговорювати.
— А тут немає для вас місця, — приголомшив сивочолий лікар «швидкої».
— У нас партнерські пологи, — нагадав я.
— Я розумію, але й ви зрозумійте — не дозволяється.
Дивно: система визнала за мною право бути поруч на пологах, але не потурбувалася, щоб гарантувати можливість супроводжувати дружину! Парадокс — моє партнерство має розпочатися лише на порозі пологового будинку, до цього воно наче не визнано.
Логіка дій медичної бригади була десь такою: дружина точно повинна їхати в «кареті», а я — добиратися самотужки. Бігти поруч? Громадським транспортом? Ну, і що, що четверта ранку, — є таксі! Ні, ми вас чекати не будемо (а раптом що!), ви рушайте слідом...
— А якщо «раптом що» станеться там, поки мене не буде? — питаю.
— Ну, там лікарня, допоможуть.
Звісно, на «швидкій» ми поїхали всі разом — здоровий глузд переміг. Однак дружина вже була готова навідріз відмовлятися їхати без мене.
Як нова роль чоловіка змінила звичну ієрархію
Партнерська модель пологів, за моїми спостереженнями, кардинально змінила «розстановку сил» у гендерній ієрархії такого традиційно «закритого» медичного закладу як пологовий будинок. Той завжди був «жіночою територією», де одні жінки, які становлять переважну більшість персоналу, мали всю повноту «влади» над іншими — породіллями. І от у цю вибудувану, «випестувану» міцну ієрархію легітимно «вбудовується» той, кого патріархат наділив у «зовнішньому світі» владою, привілеями.
Чоловік у пологовій залі не просто помічник, він негласний «ревізор», який:
а) має право «голосу»: випадки, коли саме партнери-чоловіки відіграють первинну роль у тому, що відбувається, і навіть корегують дії медичного персоналу, трапляються із завидною регулярністю;
б) є «латентним оцінювачем» (а отже, фактично джерелом влади), від «вердикту» і задоволеності якого залежить і розмір фінансової винагороди. Справді, найчастіше її сплачує чоловік: це може відповідати родинному порядку, згідно з яким саме він виступає «розпорядником коштів», або бути предметом попередньої домовленості подружжя, або просто стати ситуативним рішенням, бо партнерці просто «не до того».
Та сама «прихована» влада чоловіка продовжується й на етапі реабілітації, аж до виписки. Сама лише присутність його в палаті (або навіть проста перспектива швидкого приходу) кардинально змінює ставлення медперсоналу: і мама, і дитина отримують максимум уваги, турботи й допомоги.
На власні очі бачив, що з активною роллю чоловіків персонал пологового будинку просто змушений рахуватися і не всім це до вподоби. Якби патріархат історично не наділив чоловіка всеохопною владою і привілеями, його присутність на пологах відігравала б суто «технічну» роль і не вносила б кардинальних змін в усталену систему відносин. А так, поки породілля готується до пологів, народжує, проходить первинну реабілітацію, її партнер несподівано опиняється у владній позиції. Якщо він чоловік, звісно.
Якщо ж це партнерка — мати, сестра, подруга, буде зовсім інша історія. Можливо, про гроші, але не про владу.
Звернення до чоловіка
Воно того вартує — однозначно!
Погоджуючись на партнерські пологи, треба усвідомлювати, що принаймні частина твого оточення цього точно не підтримає, а «слава» камікадзе ще довго супроводжуватиме тебе. Ти можеш бути «ніким» у «швидкій», та все чарівно зміниться, щойно ви потрапите в пологовий будинок. Навіть більше, ніж варто було б.
Усі ці парадокси чоловічої ролі по-справжньому усвідомлюєш геть потім. У ті найважливіші години для тебе існуватиме тільки партнерка, люди «в білому» і та або той, на кого ви так довго чекали.
Час для рефлексії настане потім. І нею неодмінно треба поділитися з іншими — світ мусить ставити кращим. Саме для цього я і написав цей текст.
