Європейська конвенція з прав людини як інструмент захисту від домашнього насильства

Коли слова «домашнє насильство» і «конвенція» згадуються в одному реченні, йдеться, найпевніше, про Стамбульську конвенцію[2]. Саме Стамбульську конвенцію Україна ніяк не може ратифікувати, і саме вона зобов’язує держав-учасниць запроваджувати на національному рівні цілий комплекс конкретних заходів, спрямованих на запобігання й захист від домашнього насильства.

На відміну від Стамбульської конвенції, у тексті відомішої і давно ратифікованої Україною Європейської конвенції з прав людини[3] (далі — Конвенція) немає жодного слова про домашнє насильство, але вона є дієвим міжнародно-правовим інструментом протидії домашньому насильству в державах Ради Європи.

Які права людини порушує домашнє насильство?

Отже, позаяк Конвенція не містить окремої статті про домашнє насильство, визначимося, які її статті можуть порушуватися у справах про домашнє насильство.

• Стаття 2 (право на життя). На жаль, домашнє насильство часто має трагічні наслідки. Скажімо, у справі «Опуз проти Туреччини»[4] після численних погроз убивством, ножових поранень і наїзду на заявницю та її матір автомобілем чоловік заявниці вбив тещу, вистріливши в неї з вогнепальної зброї. Суд установив порушення статті 2 Конвенції з огляду на те, що місцеві державні органи мали передбачити, що чоловік заявниці готувався скоїти напад зі смертельними наслідками, але не виявили належної сумлінности, щоб запобігти нападу.
• Статті 3 (заборона катування) і стаття 8 (право на приватність у контексті права на фізичну і психологічну недоторканність). Залежно від того чи погане поводження з особою досягає мінімального рівня жорстокости, Європейський суд розглядатиме відповідну справу в розрізі статті 3 або статті 8 Конвенції. При цьому спостерігається тенденція, що ЄСПЛ схильний розглядати фізичні прояви домашнього насильства якраз у контексті статті 3 Конвенції, тобто як серйозніше порушення прав людини[5].
• Стаття 6 (право на справедливий суд). У справах про домашнє насильство стаття 6 Конвенції застосовується переважно у вузькому контексті, пов’язаному з неспроможністю національних судів адекватно відповісти на порушення прав жертви домашнього насильства. Наприклад, у справі «Д. М. Д. проти Румунії»[6] ЄСПЛ визнав порушення статті 6 Конвенції, бо, попри чітку вимогу законодавства, національні суди не розглянули по суті питання присудження компенсації заявникові, батька якого було засуджено за жорстоке поводження з неповнолітнім сином.
• Стаття 14 (заборона дискримінації). Передусім слід завважити, що цю статтю не застосовують окремо, а лише в поєднанні з іншими статтями Конвенції, тобто коли особа, реалізуючи якесь право, захищене Конвенцією, зазнає дискримінації за певною ознакою порівняно з іншими особами. Наприклад, у справі «М. Г. проти Туреччини»[7] було визнано порушення статті 14 у поєднанні зі статтею 3 Конвенції, тому що розлучених і офіційно неодружених осіб не було забезпечено однаковими заходами захисту від домашнього насильства з боку їхніх партнерів/-ок чи ексчоловіків/ексдружин, які були доступні особам, котрі перебували в шлюбі.

Які обов’язки держави у сфері захисту від домашнього насильства?

З моменту ратифікації Європейської конвенції у держави виникає два типи зобов’язань: негативні (обов’язок держави та її органів утримуватися від будь-яких дій, спрямованих на порушення прав людини) та позитивні (обов’язок держави вживати заходів для гарантування прав людини, зокрема захищати від дій третіх осіб). У справах про домашнє насильство безпосереднім кривдником виступає саме приватна особа, а не державний орган, тому порушення Конвенції встановлюється залежно від того, чи вжила держава всіх необхідних заходів для гарантування прав особи.

Якщо опустити загальні вимоги до справедливости судового розгляду і недискримінації, які, зокрема, можуть спливати і в справах про домашнє насильство, позитивний обов’язок держави із забезпечення ефективного захисту від домашнього насильства складається з трьох головних компонентів:

1. зобов’язання створити і застосувати на практиці адекватну правову базу, яка забезпечує захист від неналежного поводження з боку приватних осіб;
2. зобов’язання вжити розумних заходів, які могли б очікуватися для запобігання реального і негайного ризику неналежного поводження, про що влада знала або мала знати;
3. зобов’язання провести ефективне розслідування, коли було висунуто обґрунтовану скаргу про неналежне поводження^[8].

Невиконання державою хоча б одного з цих обов’язків є порушенням відповідної статті Конвенції.

Який реальний ефект від звернення в Європейський суд?

Припустімо, Європейський суд установив, що в конкретній справі держава не виконала свій позитивний обов’язок із забезпечення ефективного захисту особи від домашнього насильства. Що далі?

Згідно зі статтею 46 Конвенції, остаточне рішення, ухвалене Європейським судом, обов’язкове до виконання державою-відповідачем, передбачає вжиття заходів індивідуального і загального характеру. На відміну від рішень національних судів, де заходи, які підлягають виконанню, прямо зазначаються в резолютивній частині судового рішення, ЄСПЛ у своїх рішеннях, як правило, не визначає конкретних загальних та індивідуальних заходів, яких повинна вжити держава, за винятком визначення суми компенсації, що її має бути виплачено заявнику/заявниці. Натомість конкретні заходи, необхідні для повного виконання рішення ЄСПЛ, визначаються спільними зусиллями держави-відповідача та Комітету Міністрів Ради Європи, який здійснює нагляд за виконанням рішень Європейського суду.

• Заходи індивідуального характеру

Крім виплати грошової компенсації, присудженої ЄСПЛ, залежно від обставин справи повне виконання рішення може потребувати й інших заходів індивідуального характеру. Головна мета таких заходів — відновити порушені права заявника/заявниці. У справах про домашнє насильство такі заходи можуть полягати у проведенні ефективного розслідування та притягнення винної особи до відповідальности, перегляді судового рішення про виселення кривдника зі спільного житла, надання притулку жертві домашнього насильства тощо.

Наприклад, у справі «Дурмаз проти Туреччини»[9] ЄСПЛ установив порушення статті 2 Конвенції у зв’язку з неефективним розслідуванням обставин смерти дочки заявниці, яка, за версією слідства, вчинила самогубство шляхом передозування лікарських препаратів. При цьому зять заявниці, який не раз застосовував насильство до своєї дружини, працював в аптеці. У процесі виконання цього рішення уряд Туреччини прозвітував про відновлення закритого кримінального провадження і передачу в суд обвинувального акта проти зятя заявниці[10].

• Заходи загального характеру

Надважливий елемент виконання рішень Європейського суду — заходи загального характеру, спрямовані на недопущення аналогічних порушень Конвенції в майбутньому та вирішення системних проблем, які спричиняють такі порушення. Найчастіше заходи загального характеру передбачають внесення змін у законодавство, професійну підготовку агентів держави, зміну хибної адміністративної практики тощо.

Наприклад, серед заходів загального характеру, вжитих на виконання вже згаданого рішення у справі «Опуз проти Туреччини» були такі: a) покращення інституційної спроможности органів, які працюють над вирішенням проблеми насильства над жінками; б) посилення законодавчої бази у сфері протидії насильству щодо жінок; в) запровадження захисних заходів (зокрема, ухвалено закон, який зобов’язує органи влади багатонаселених муніципалітетів (понад 50 тис. населення) відкривати притулки для жінок і дітей); г) підвищення обізнаности і подолання гендерно-зумовлених стереотипів; ґ) проведення кількісних і якісних досліджень проблеми домашнього насильства в Туреччині; д) ухвалення Національного плану дій по боротьбі з домашнім насильством[11].

Відправна точка для застосування заходів загального характеру — здійснена ЄСПЛ оцінка загальної ефективности наявних національних механізмів запобігання і протидії домашньому насильству. У цьому контексті не можливо не згадати про рішення у справі «Володіна проти Росії», яке містить розгромну критику наявних (а точніше, відсутніх) механізмів запобігання і протидії домашньому насильству в Росії. Суд, зокрема, встановив, що Росія не ухвалила спеціальне законодавство щодо боротьби з домашнім насильством, а поняття «домашнє насильство» або його еквівалентів узагалі немає в російському законодавстві і воно не становить ні окремого кримінального, ні окремого адміністративного правопорушення, ба навіть не класифіковано як обтяжлива обставина іншого правопорушення[12]. У зв’язку з цим ЄСПЛ зробив висновок про те, що «постійне неухвалення законодавства щодо боротьби з домашнім насильством та відсутність будь-яких засад про захисні/обмежувальні приписи чітко свідчать про те, що дії влади в цій справі не були простою невдачею чи тяганиною в протидії насильству проти заявниці, але випливали з їхнього небажання визнати серйозність і ступінь проблеми домашнього насильства в Росії та його дискримінаційний вплив на жінок. Довгі роки формуючи клімат, який сприяв домашньому насильству, російська влада не спромоглася створити умови для суттєвої гендерної рівности, яка дозволила б жінкам жити вільно, не боячись неналежного поводження і порушення їхньої фізичної недоторканности, та отримати рівний захист закону»[13].

Рішення у справі «Володіна проти Росії» набрало статусу остаточного 4 листопада 2019 року. Станом на вересень 2020-го план дій на виконання цього рішення від російського уряду ще не надходив, відтак оцінити ефективність застосування конвенційного механізму для протидії домашньому насильству в Росії поки що немає можливости.

• Правило 39 (тимчасові заходи)

Ще один дієвий механізм захисту прав людини в ситуаціях, які потребують негайного реагування, — застосування правила 39 Регламенту Європейського суду з прав людини[14]. У виняткових випадках, коли заявник чи заявниця наражається на неминучий ризик серйозної і непоправної шкоди, ЄСПЛ на прохання заявника чи заявниці або іншої особи чи із власної ініціативи може зобов’язати державу-відповідача вжити тимчасових заходів, спрямованих на недопущення такої шкоди.

Суд, справді, застосовує такі заходи лише у виняткових випадках, головно коли вони стосуються призупинення екстрадиції або депортації. За статистикою, розміщеною на офіційному вебсайті ЄСПЛ[15], у першому півріччі 2020 року суд задовольнив лише 109 клопотань про застосування тимчасових заходів із 506 заявлених. Приклад застосування тимчасових заходів у справах, пов’язаних із насильством над жінками, — справа «А. А. та інші проти Швеції»[16], у якій суд зобов’язав Швецію призупинити до ухвалення остаточного рішення депортацію шістьох громадянок Ємену (матері і її п’ятьох доньок), які стверджували, що в разі депортації вони наражаються на реальний ризик стати жертвами вбивства «в ім’я чести», бо вони не послухалися свого чоловіка/батька і залишили Ємен без його дозволу.

Перша справа проти України

Третього вересня 2020 року Європейський суд ухвалив перше рішення про домашнє насильство проти України. Фактичні обставини у справі «Левчук проти України»[17] полягають у відмові національних судів виселити колишнього чоловіка заявниці, який зловживав алкоголем і застосовував до неї фізичне насильство, із соціального житла, яке було надано колишньому подружжю у зв’язку з народженням трійні. Суд зазначив, що відхиляючи позов заявниці, національні судові органи не проаналізували всебічно ситуацію і ризик майбутнього психологічного та фізичного насильства, з яким стикаються заявниця і її діти, тоді як судове провадження тривало більше ніж два роки, протягом яких заявниця і її діти залишалися під загрозою дальшого насильства[18]. Суд установив порушення Україною своїх зобов’язань за статтею 8 і присудив пані Левчук 4 500 євро компенсації.

Після того як рішення ЄСПЛ набере статусу остаточного, заявниця може звернутися до Великої Палати Верховного суду із заявою про перегляд судового рішення, яким їй було відмовлено у виселенні колишнього чоловіка, і, сподіваємося, отримати рішення на свою користь.

Водночас перша справа про домашнє насильство проти України не віщує жодних системних змін у національному механізмі протидії домашньому насильству. Як прямо зауважено в рішенні, заявниця не скаржиться на якість загальної реакції національних органів влади на її скарги про домашнє насильство загалом. Її скарга стосувалася вузького аспекту — розгляду судами позову про виселення колишнього чоловіка відповідно до статті 116 Житлового кодексу, через що ЄСПЛ у цій справі не оцінював ефективність законодавчої бази та адміністративної практики взагалі[19].

Висновки і критичні застереження

Європейська конвенція з прав людини — це справді важливий інструмент у боротьбі з проблемою домашнього насильства, який потенційно може і захистити права конкретної жертви, і сприяти вдосконаленню національних механізмів на системному рівні. Проте не слід забувати, що за своєю суттю це лише допоміжний інструмент, який навіть близько не може замінити ефективну національну систему захисту від домашнього насильства.

Якщо говорити з позицій захисту прав конкретної жертви насильства, розгляд справи у Європейському суді і виконання остаточного рішення — це дуже тривалі процеси, а специфіка справ про домашнє насильство якраз у тому, що вони потребують швидкої реакції. Наприклад, рішення в справі «Левчук проти України» було винесено через 1 рік і 3 місяці з моменту подання заяви (що за мірками ЄСПЛ уважається дуже швидко). Статусу остаточного воно набере через три місяці після ухвалення, якщо сторони не звернулися з клопотанням про перегляд. Після цього щонайменше ще пару місяців Велика Палата Верховного суду переглядатиме судове рішення, яким пані Левчук було відмовлено у виселенні колишнього чоловіка. І виходить, що з моменту звернення з позовом про виселення колишнього чоловіка до моменту його реального виселення жертва домашнього насильства майже чотири роки мусить жити зі своїм аб’юзером під одним дахом.