18 листопада, 2017

Оксана Забужко. Новий закон Архімеда

2 листопада 2017

Оксана Забужко – одна з-поміж тих, хто заклали підвалини сучасної української літератури. Водночас вона заговорила про жінку та її досвід цілковито по-новому. Можна без перебільшення сказати, що саме завдяки поетичній та прозовій творчості Оксани Забужко сформувався новий тип українського жіночого мовлення в літературі, а відповідно - й нове ставлення до жіночого письма. 

"Новий закон Архімеда" – поезія, написана в 2000 році. Складні для України 90-ті в цей час позаду, проте попереду довгий і складний шлях внутрішніх перетворень. Утім, вже на цьому етапі зрозуміло, що так, як раніше, бути більше не може. Історичну точку неповернення пройдено – і це саме той час, коли жіночі "архімедові кола" можуть стати по-новому видимими й бути по-новому оцінені. Ця поезія для Оксани Забужко – і символічне звільнення від влади чоловічого авторитету, і пошук альтернативи, і утвердження свободи. Бо ж що таке свобода, як не здатність сказати будь-кому (і передовсім собі самій): ось це – цінне і важливе, і я не дам це зруйнувати.

Оксана Забужко. Новий закон Архімеда [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://poetyka.uazone.net/default/pages.phtml?place=zabuzhko&page=zabuzhko039


— так, за переказом, мовив занурений у роздуми Архімед римському леґіонерові, коли римське військо взяло Сіракузи. NB: коло для давніх греків — не тільки форма запису думки, а й символ цілости та суверенности духовного життя взагалі.

Не руш моїх кіл — мої кола тобі не належать.

Ген-ген пароплавчик із морем зшива небосхил,

Потроху штормить, і безлюдніє пляж. Починається нежить.

Збирай рушники й парасолі — не руш моїх кіл.

Вони самоправні — як в камінь вціловані морем,

Але і зникомі — піском-попід-вітром крихкі…

Як завтра наш світ упаде, мов Содом і Гоморра,

То власне тому, що над міру винищував кіл!

А я свої довго плекала (ховала, ростила…) —

Аж врешті крізь них проступило, мов фосфор, різким,

Що — ні, не бувається ближче, ніж тіло до тіла,

У нашому світі!

Ніколи.

Ні в чому.

Ні з ким.

При чім же тут тіло?! О дзеркало, хто ця кобіта?..

А ти їй смієшся — мов зараз готовий на скін,

І все, що я можу насправді для тебе зробити, —

Кохати тебе, як пред Богом і морем: НЕ рушачи кіл!

Про це — всі дерева-і-птахи (лопочучим листям!),

І риби у морі, і звірі у полі — про це ж:

Не руш моїх кіл! — бо нема в них для тебе користі,

Бо поза своїми — нічого в життю не знайдеш!

О, знав-таки мудрий, що каже, що так загаратав

Напаснику в очі — на двадцять потомних віків!..

І мовлю по-еллінськи: “ме му тос кікльос тарате”, —

Мужчинам,

Імперіям,

Часу:

Не руш моїх кіл.

2 листопада 2017
Репліки Спільноти
Реплік ще немає, Ваша репліка може бути першою
Усі статті теми
Girl power і Квітка-Основ'яненко. Повість "Сердешна Оксана"
Перша половина ХІХ століття в українській літературі позначена яскравими сентименталістськими проявами. І хоч український сентименталізм і "запізнився" порівняно зі своїми європейськими аналогами трохи більше ніж на півстоліття, твори Григорія Квітки-Основ'яненка, найбільш яскравого представника напряму в Україні, демонструють зразки сентименталістської образності незгірше за романи британських класиків жанру Лоренса Стерна й Семюеля Річардсона. Акцент на емоційності зображення, на описах переживань і на власне чуттєвій колізії, що найчастіше стає основою сюжету, бачимо в класичних повістях Квітки "Маруся", "Щира любов", "Сердешна Оксана"... А ще – правильно, як і в Річардсона, Квітчині сюжети дуже часто "зав'язані" на персонажках-жінках та їхньому емоційному досвіді. Власне, палітра описів та метафорики асоціюється тут передовсім із жіночим типом сприйняття світу – як його бачили та відтворювали письменники. Брівоньки як шнурочки, губоньки як маківки, тихесенька й слухняненька, богобоязлива *підставте ім'я*. Втілення до оскомини традиційного для української народницької культури уявлення про жіночу красу й доброчесність, такі собі "янголи в домі" зразка 1820-х років – саме такі вони, Квітчині персонажки. Така і Оксана, центральна постать класичної повісті про долю покритки (ще й написаної майже одночасно з хрестоматійною Шевченковою "Катериною", в 1841 році). Проте зовсім не традиційний сюжет про соціальну нерівність, зваблення і суспільний осуд є тут цікавим для феміністичної оптики. Фінал історії покритки-Оксани діаметрально протилежний, аніж у Шевченкової персонажки: вона, о диво, повертається в соціум, який хоч з часом, але приймає і її саму, й її народжену "в гріху" дитину. І тут є очевидний зв'язок із тим, що, як би це не звучало дивовижно, повість, написана в Україні середини ХІХ століття, проходить тест Бекдель. Спершу власна рішучість, а потім і допомога та підтримка інших персонажок (зокрема матері) стають для Оксани "містком" для повернення в суспільство. Girl power і Квітка-Основ'яненко. Неймовірно, але факт!
Жінка, якої злякався Еней ("Енеїда", Іван Котляревський)
Вже у 8 класі кожен і кожна дізнається й закарбовує собі в голові, що нова українська література почалася саме в 1798 році і саме з цього твору. Проте 2017 рік, на який припало 175-річчя з моменту написання поеми "Енеїда" Івана Котляревського, став роком, коли навіть ті, хто забули про його значущість, отримали безліч нагод про неї згадати. Цьогоріч "Енеїда" скрізь: у фокус-темі та оформленні цьогорічного Книжкового арсеналу, в нових театральних постановках, в Національному художньому музеї, про неї читають лекції чільні літературознавці та мистецтвознавці – і навіть столичний метрополітен долучився до цього руху, запустивши вагон із постерами, присвяченими поемі. "Енеїда" перевідкривається не просто як новий початок в історії української літератури – вона проголошується одним із "стовпів" української культури (сміхової, але й далеко не лише).  Про те, якими в українській бурлескно-травестійній переробці поеми Вергілія є жіночі образи, однаково однозначно можуть висловлюватися як літературознавці, так і восьмикласники. "Зла Юнона, суча дочка", нещасна Дідона, яка "Енея так любила, що аж сама себе спалила", сцени пекельних покарань для грішниць – це часто запам'ятовується навіть краще, аніж "1798 рік" і "нова українська література". Втім, тут є як мінімум два взаємно протилежні типи жіночості – об'єктивовано-еротизована й тому приваблива для персонажів-чоловіків та ірраціональна, яка має надлюдські здібностій й перед якою персонажі-чоловіки губляться, не знаючи, чого від неї чекати. Іноді об'єктиваційний погляд таки знаходить за що "зачепитися" і чим "заспокоїтися" і в такому образі (та ж-таки фурія Юнона – "нівроку гарна молодиця"). Але як мінімум один жіночий образ "Енеїди" залишається хоча й підкреслено непривабливим, місцями навіть відразливим проте, поза сумнівом, наділеним силою і владою, якій героїчній маскулінності доводиться поступитися, ба більше – від якої в якийсь момент ця маскулінність виявляється цілковито залежною. Про цю персонажку – уривок із третьої частини поеми.
Головна персонажка повісті Ірина – зовсім не типовий для класичного канону української літератури жіночий образ. Вона смілива, рішуча, сповнена ентузіазму та бажання змінювати світ у той спосіб, у який вона вважає за потрібне. А найголовніше – їй стає снаги боротися з упередженістю суспільства у поглядах на роль жінки в родинному та громадському житті. І доводити на власному прикладі, що альтернатива, в яку вона вірить – можлива й має право на існування. Звертаємо увагу, що це оповідання написане в 1920х роках!