Ми та інші ми

Вони можуть бути ким завгодно. Хлопцем чи дівчиною, яким посміхнулася в метро; депутат_кою у твоєму місті; вчител_ькою твоєї школи; дільничн_ою офіцер_кою твого району. Люди, для яких недосяжне розуміння права кожного та кожної бути такими, якими вони є. Люди, які не готові вийти за рамки гомогенного суспільства і відкрити для себе світ у його дивовижному розмаїтті. Я знала, що вони існують, чула від знайомих активіст_ок, часом бачила в новинах. Батько радив їх остерігатися. Мовляв, не з усіма можна бути відвертою щодо своєї позиції. Але я не вірила. Наївно гадала, що потреба толерантності очевидна для всіх. Утім, хроніка кількох останніх тижнів розбила мої рожеві окуляри вщент. Змусила мене, 20-річну гетеросексуалку, боятися гомо- і трансфобії.

Це були типові посиденьки дружньої компанії, наближалася пізня ніч, і п’ятеро нас сиділи на кухні. Аж раптом мова зайшла про ЛГБТ. «Якщо я побачу гея на вулиці, то просто вдарю його», – сміливо запевнив один із моїх друзів. Я насторожилася, але виду ще не подала. «Що ти кажеш? Ти хоч раз бив людину просто так?! Ти ніколи цього не зробиш!», – заперечив друг, на чиїй кухні ця розмова і відбувалася. Аж тут підключився наш третій товариш, сексист, расист, гомо- і трансфоб у камінґ-ауті: «Ні, я не битиму їх у людному місці, але якщо побачу десь, де нікого не буде, обов’язково вдарю». Тут уже не стрималась я і назвала його боягузом, котрий боїться відповідальності за власні «супер-переконання». Така правда, тим паче з вуст дівчини, явно не була йому до вподоби, але й заперечити боягузство тут було складно. Зрештою, справа ледь не дійшла до бійки, урятував той самий друг-власник квартири…

Минуло кілька днів, і подруга написала, що петиція про захист «традиційніх сімейних цінностей» набрала 25 тисяч підписів, необхідних для її розгляду. «З метою захисту і розвитку інституту сім’ї та підвищення моральності українського суспільства розробити та внести до Верховної Ради, як невідкладний, законопроект про заборону пропаганди і популяризації різних видів девіантної статевої поведінки й антисімейних ідей, у тому числі, у формі так званих «маршів рівності», «прайдів», «гей-парадів», «фестивалів квір-культури», тематичних матеріалів у засобах масової інформації», – вимагають підписант_ки, тим самим відправляючи «Гендер в деталях» та інші ЛГБТ-дружні чи гендерночутливі ресурси у журналістське підпілля.

І вже за п’ять днів після цього стається ще одна подія, котра звела мене з ними. 10 травня я мала бути на лекції від Amnesty International Ukraine «Наступ на ЛГБТ як форма цензури: досвід Росії». Аж тут сповіщення на Facebook від організаторки Оксани Покальчук: «На захід прийшли «гості», блокують вхід в приміщення, ні вийти, ні зайти». Усередині стояли кількадесят хлопців і три дівчини, які «щиро» запевняли поліцію, що прийшли просто послухати. Кілька облич упізнала навіть я, що з подібних заходів була хіба на Марші Жінок до 8 березня. Власник Underhub, де відбувалися події, вимагав, аби вийшли абсолютно всі. При цьому до «гостей» він звертався з ніжністю наляканої здобичі: «Ви ж нормальні хлопці, я вас прошу, вийдіть», а от у розмові з організаторками лекції про ввічливість забував. Поліцейські тим часом просто стояли поруч. На заперечення, що виходити нам небезпечно, наївно запевняли, що нікого не чіпатимуть. Такої ж співали і «гості»: «Ми вам влаштуємо коридор, ви собі вийдете спокійно. Навіть дівчат із собою взяли». Одначе безпекою там і не пахло. «Перешкоджають нам, громадським активістам, вченій інтелігенції, ветеранам АТО», — почав було нарікати хтось із головних «гостей»…

Аж в один момент я побачила серед них не просто знайоме обличчя, а до болю знайоме. Цим обличчям виявився депутат Броварської ради від «Свободи», тимчасово безробітній Сергій Бойко. Наступного дня ми з ним зустрілися на просторах Facebook, де він звинувачував мене у «толерастії» та «паскудженні» української мови ґендер-гепом, а трохи згодом дістався і статті про ЛГБТ і школу, ґречно зазначивши, що «майже ніхто не б’є» ЛГБТ-людей за їхню орієнтацію.

Лекцію 10 травня так і не провели. Утім, вечір виявися для мене не менш пізнавальним. Я побачила їхні обличчя, я стояла з ними поруч і, як ніколи раніше, усвідомлювала їхні реальність і небезпеку. Бо якщо для мене той вечір був одиничним випадком, для більшості ЛГБТ та їхніх активних гетеросексуальних друзів і подруг така ситуація – закономірність. Жити в умовах постійної небезпеки, обмежувати себе в рухах, бажаннях тощо; не знати, кому можна, а кому не варто довіряти. Так виглядає українська буденність не розвідни_ці, а цілком собі звичайної людини, що просто не відповідає загадковим уявленням про «традиційні цінності».

Закінчення «фобія» [із дав-гр. хворобливий страх] у словах на позначення дискримінації через сексуальну орієнтацію або гендерну ідентичність – надзвичайно доречне і стосується не лише страху за майбутнє нації чи продовження роду. «Гетеросексуальні чоловіки бояться, що геї ставитимуться до них так, як ці ж гетеросексуали ставляться до жінок», – мем із таким написом натрапив мені нещодавно на очі. І справді, адже гомофоби часто асоціюють поведінку геїв із «типово жіночою» пасивністю. Зневага до анального сексу (якого ті самі гомофоби часто очікують від жінок), приниженння через типово жіночу манеру поведінки (яку ті самі гомофоби так ревно оберігають) – такі прояви дискримінації часто доповнюються сексизмом і обертаються не лише проти ЛГБТ, але й проти жінок.

Автор російського YouTube-каналу «Альтернативная газета» провів дуже цікаве опитування, ставлячи перехожим запитання «Як ви ставитеся до людей із ГЕТЕРОсексуальною орієнтацією?». І – о святе невігластво! – навіть не вслухаючись, через саме лише формулювання перехожі почали плутати гетеро- та гомосексуальність. І, як на мене, справа тут не лише у співзвучності, але і в тому, що коли йдеться про суперечливі питання, через брак освіти і лінощі людям простіше дотримуватися думок, які їм нав’язують аторитетні тьоті і дяді, аніж формувати позицію самостійно. Я свідома того, що гомо- і трансфобію не вилікувати остаточно. Того, що не маю права нав’язувати своєї думки іншим. Того, що не можна вимагати від людини усвідомити за один день те, до чого я сама йшла роками. Але! Ми так само навряд подолаємо бідність, утім, це не означає, що з нею не варто боротися.

Інші вони не можуть бути ким завгодно. Осуд «традиційницького» суспільства, маргіналізація, сліпота законодаства, гетеронормативність побуту тощо, – усе це заважає їм бути тими, ким вони хочуть і мають право бути. Хлопцем чи дівчиною, яким посміхнулася в метро; депутат_кою у твоєму місті; вчител_ькою твоєї школи; дільничн_ою офіцер_кою твого району. Люди, які вимушені страждати через обмеженість світогляду цисгендерної гетеросексуальної більшості.