16 липня, 2024

Франко, Драгоманов, Міхновський: перші націоналісти були профеміністами

19 червня 2024
Поширити в Telegram
142
Вероніка Пугач

Інтерсекційна феміністка з філософською освітою, аспірантка кафедри філософії та релігієзнавства НаУКМА. Досліджує феміністичну історію філософії і цікавиться українським фемінізмом

З ким у вас асоціюється український націоналізм? Можливо, це Дмитро Донцов, Степан Бандера та інші українські діячі 1920–1950-х? Український націоналізм не виник раптово у XX столітті. Він формувався наприкінці ХІХ-го і на початку XX-го, коли активно формувалася теорія української нації. Сам термін «націоналізм» багатозначний, тому одразу постає питання, кого слушно вважати українськими націоналіст(к)ами.

Британський дослідник націоналізму Ентоні Сміт виділив п’ять основних його значень, які окреслилися у XX столітті: «(1) процес утворення й становлення націй; (2) почуття й свідомість належности до нації; (3) мова й символіка нації; (4) соціальний і політичний рух від імени нації; (5) доктрина та/або ідеологія нації, загальна й конкретна». Сміт запропонував таке робоче означення націоналізму: це «ідеологічний рух за здобуття й збереження автономії, єдности та ідентичности населення, представники якого вважають, що вони становлять реальну або потенційну “націю”»[1]. Громадський діяч і філософ Василь Лісовий визначив український націоналізм як «сукупність ідей та уявлень, у яких наголошено на цінності нації»[2]. Як бачимо, обидві дефініції загальні і під них підпадають не лише радикальні національні рухи і їхні ідеологи/ні, а й мислителі та митці, які намагалися осмислити й окреслити, чим є та куди повинна рухатися українська нація.

У цьому тексті пропоную поміркувати про візію ранніх українських націоналістів не лише нації, а й жіноцтва. Нині націоналізм і фемінізм іноді сприймають як окремі ворожі ідеології, бо націоналізм асоціюють із «традиційними цінностями», а фемінізм — із космополітизмом і пацифізмом. Такі уявлення не справджуються, якщо говорити про взаємодію фемінізму й націоналізму для колонізованих народів, зокрема про ранній український фемінізм і націоналізм.


Український націоналізм і фемінізм XIX століття. Ілюстративне зображення, згенероване Bing Copilot та відредаговане Stable Diffusion

Звичайно, не можливо охопити всі постаті і всі ідеї раннього українського націоналізму. Зосередимося передусім на трьох із них: Михайло Драгоманов, Іван Франко та Микола Міхновський.

Михайло Драгоманов — відомий громадський діяч і публіцист. Його праці присвячено, зокрема, питанням української нації, а його життя тісно пов’язано з чільними представницями українського фемінізму. Іван Франко відомий передусім як письменник, але він також знаковий український політичний філософ і мав тісні зв’язки з українським жіночим рухом. З іменем Миколи Міхновського часто пов’язують становлення українського націоналізму, адже в нього була детальна візія української національної держави. Ця візія передбачала, з-поміж іншого, рівноправність жінок і чоловіків.

Слід підкреслити, що ідеалізувати ранніх українських націоналістів не варто. До них і до їхніх поглядів є питання, наприклад до їхнього антисемітизму (особливо це стосується Міхновського[3], дещо менше Драгоманова[4] і Франка[5]). Так само певні, хай навіть дуже прогресивні на той час ідеї щодо жіноцтва не роблять цих авторів послідовними феміністами і не означають, що вони в усьому щиро підтримували гендерну рівність. Проте ці постаті важливі для нашої історії та для прояснення співіснування і взаємодії в ній феміністичних і націоналістичних інтересів.

Михайло Драгоманов (1841–1895)

Михайло Драгоманов — дуже неоднозначна особа в історії українського націоналізму. З одного боку, він вплинув на постання українських радикалів у Галичині, зокрема на Івана Франка і Михайла Павлика. З іншого боку, він був недостатньо послідовним і радикальним у питанні українського націоналізму та відмежування від Росії, отож дехто сприймають його як русофіла і негативного для України персонажа[6]. Його слід розглядати радше як предтечу українського націоналізму, а не безпосередньо українського націоналіста.


Михайло Драгоманов

Поговоримо спершу про націоналістичні мотиви Драгоманова. У «Передньому слові» до громадсько-політичного збірника «Громада» (1878) він окреслив українську територію та орієнтовно підрахував населення (17 млн людей). Він шкодував, що український народ не сформував державу, як це зробили інші європейські народи, але вважав, що втраченого вже не повернути і таке завдання в його часи нереалістичне[7]. На його думку, по-справжньому вільно люди можуть жити в невеликих об’єднаннях (товариствах, громадах), а не у великій державі з централізованою владою.


Обкладинка «Громади» (1878)

Уже в розумінні громад Драгомановим є феміністичний мотив. У праці «Література російська, великоруська, українська і галицька» він завважив, що жіноча освіта і жіноча рівноправність — одна з «найдужчих підстав демократичного строю громади»[8]. У програмі часопису «Громада» 1880 року, яку склали Драгоманов, Михайло Павлик і Сергій Подолинський, перший пункт — бажання «рівного права для всякої особи, як чоловіків і парубків, так і жінок і дівчат усякої породи (раси)»[9].

У праці «Пропащий час» (1878) Драгоманов звертає увагу на актуальну й дотепер проблему — російські підручники з історії, які викривлюють українське минуле. Зокрема, він негативно оцінив виправдання знищення Січі російською імператрицею Катериною II та формування росіянами позитивного уявлення про ліквідацію козацтва. Драгоманов аналізував Переяславські статті, як згодом і Микола Міхновський. Та якщо останній зосередився на характері союзу між українською і російською державами, то Драгоманов акцентував на тому, що воля передбачалася саме для козаків, а не для всіх верств населення (зокрема, для селян)[10]. Саме в непослідовному і неповному обстоюванні рівности він убачав проблему, якщо не причину провалу формування української держави в XVII столітті.

У «Чудацьких думках про українську національну справу» (1891) Драгоманов, обурений звинуваченнями в «обрусительстві», намагався пояснити свою позицію в питаннях національности і державности. Він розмежовував національність і державну єдність, наводив приклад демократичної міжнаціональної Швейцарії та німецької держави, яка на підставі національної єдности забирала території у поляків і викорінювала польську мову з освітнього процесу.

Для нього національності мали значення і цінність, але мусили рухатися у якомусь спільному напрямі: «коли ми поставимо думку, що національність є перше, головне діло, то ми або поженемось за марою, або станемо слугами того, що всилюється спинити поступ людський, і поставимо на риск, коли не на згубу, й саму нашу національність. Коли ж ми станемо при думці, що головне діло — поступ людини й громади, поступ політичний, соціальний і культурний, а національність є тільки ґрунт, форма та спосіб, тоді ми певні, що послужимо добробитові й просвіті нашого народу, а вкупі з ним і його національності: охороні й зростові того, що в ній є доброго»[11].

В історії жіночого питання Драгоманов зіграв важливу позитивну роль. Історикиня Марія Ігнатенко зазначає, що сестра Драгоманова Олена Пчілка і племінниця Леся Українка, обидві визначні українські феміністки, підтримали його візію жіночої емансипації[12]. Інтерес Олени Пчілки до жіночого питання пов’язує з особою Драгоманова і правознавиця Ірина Андрусяк[13].


Леся Українка й Олена Пчілка

Ще вище роль Драгоманова в контексті українського фемінізму оцінював його сучасник, український націоналіст Михайло Павлик, співзасновник разом з Іваном Франком Русько-української радикальної партії (РУРП). Павлик розповідав, що Драгоманов попросив надіслати йому з Києва російський переклад феміністичного твору відомого британського філософа Джона Стюарта Міла «Поневолення жінок» та статті про жіноцтво російського публіциста Ніколая Добролюбова. Так він започаткував емансипаційний рух у Львові[14].

За словами Павлика, Драгоманов уважав, що романтичні стосунки мають починатися з обопільного переконання у високій моральній і духовній вартості чоловіка й жінки, а далі вже переходити на тілесний рівень. Водночас жіноче питання для нього було невіддільним від загальнолюдського, і він не вбачав потреби в окремих жіночих виданнях[15]. Ставлення до жіночих видань Драгоманова випливає також із його листування з видатною українською феміністкою Наталією Кобринською, що його видав Павлик. Кобринська запропонувала Драгоманову написати текст до першого тому «Жіночої бібліотеки» (1893). Хоча той погодився, у листі він нагадав, що не вбачає потреби в окремих виданнях, орієнтованих на жінок. Зрештою, потім Кобринська вирішила обійтися без тексту Драгоманова, пояснивши це бажанням звернути увагу в книжці на шкоду для жіночого руху від українських радикалів, особливо Михайла Павлика[16].


З’їзд українського письменства з нагоди сторіччя видання «Енеїди» Івана Котляревського. У першому ряду перший зліва Михайло Павлик, поруч Євгенія Ярошинська, Наталія Кобринська й Ольга Кобилянська. У другому ряду по центру Михайло Грушевський та Іван Франко

Хоча Павлик виступав за рівноправність жінок і чоловіків, він пропагував ідею вільної любови, яку Кобринська і Драгоманов уважали шкідливою для просування жіночого питання. Павлик стверджував, що їхня суперечка — радше непорозуміння, адже під вільною любов’ю він мав на увазі не «самовільний блуд», а радше любов, вільну від будь-якого примусу, разом з економічним[17]. Проте Кобринська і Драгоманов сприйняли його ідею в ключі захисту полігамії і не підтримали її. Хоча «Жіноча бібліотека» вийшла без текстів Драгоманова, з листів до Кобринської зрозуміло, що він уважно прочитав видання та відзначив проблемні моменти і неточності[18].

На це видання написав рецензію й Іван Франко: привітав його, побажав успіхів та прокоментував твори, які до нього ввійшли[19].

Іван Франко (1856–1916)

У доробку Івана Франка є низку текстів, присвячених питанням націоналізму, адже він був одним із лідерів РУРП у Львові. Партія об’єднувала прибічників різних ідей, сам Іван Франко зазнав впливу головно Михайла Драгоманова[20].


Іван Франко

Франко — один із співавторів програми Русько-української радикальної партії (1890), точніше, двох із трьох пунктів її «максимальної програми» (загальних настанов)[21]. Перший пункт стосується врахування в суспільно-економічних відносинах «наукового соціалізму», тобто колективної власности на засоби виробництва й праці. Другий пункт стосується політичних відносин і проголошує прагнення «повноі волі особи, слова, сходин і товариств, печаті і сумліня, забезпечена кождій одиниці, без ріжниці пола, як найповнійшого впливу на рішанє всіх питань політичного житя; автономіі громад, повітів, крайів, у справах, котрі тілько йіх дотикають; уділеня кождому народови можности як найповнійшого розвою культурного»[22].

З погляду феміністичних мотивів, тут найцікавіше прагнення забезпечити доступ усіх незалежно від статі до впливу на ухвалення політичних рішень. Це ще до початку XX століття, у першій половині якого жінки в багатьох країнах світу боротимуться за право голосу.

Профеміністичну позицію Франка засвідчують також інші його праці і діяльність. В етнографічному нарисі «Жіноча неволя в руських піснях народних» (1883) він проаналізував жіночий досвід і проблеми на основі народних пісень. Франко порушив, зокрема, питання особистої свободи жінки і примусових шлюбів, домашнього насильства, нещасливого кохання. Він писав, що хоча український народ ніби краще за окремі народи (як-от росіяни) ставиться до жіноцтва, у піснях ми бачимо проблеми, з якими стикаються жінки.

Причини жіночої неволі письменник добачав у важких економічних обставинах (окремо відзначав економічну залежність жінок від чоловіків і неоплачувану домашню працю), нерозривних шлюбах і в тому, що турбота й виховання дітей лежать головно на жінках[23]. Він сподівався, що гноблення жінок ставатиме дедалі менше, що «жіноцтво наше без перепони буде поступати дорогою духового розвою в міру поступу цілого руського народу»[24].


Обкладинка видання «Перший вінок» (1887)

Якщо говорити про підтримку фемінізму не лише на словах, а й на ділі, то тут варто згадати кілька подій. По-перше, коли 1884 року Наталія Кобринська запропонувала заснувати жіноче товариство в Станіславові, Франко надав розголосу цій події, опублікувавши новину в газеті «Діло»[25]. По-друге, 1887 року вийшов перший альманах української жіночої літератури «Перший вінок» за редакцією Наталії Кобринської й Олени Пчілки, відомо, що Франко теж долучився до його формування[26]. Про альманах Франко так само написав новину для кількох польських газет[27].

Націоналістичні мотиви у Франка, як і феміністичні, пов’язані з економічними питаннями. У статті «Поза межами можливого» (1900) Франко міркує про історію людської цивілізації як про поступове відсування меж можливого і підводить до питання про національне відродження та його межі можливого. Політична несамостійність нації постає для нього як економічна неволя, коли нація «мусить без опору дати визискувати себе іншій нації, мусить віддавати часть здобутків своєї праці на цілі, які з її розвоєм і забезпекою не мають нічого спільного»[28].

У 1905 році в Росії спалахнула революція, у зв’язку з якою Франко написав листа до галицької молоді[29]. Письменник уважав, що революція призведе до краху російського абсолютизму і до влади прийдуть російські ліберали. Цікаво, що вже тоді Франко ставився до російських лібералів із підозрою і не сприймав їх як союзників української нації. На його думку, у «російській суспільності» надто вкорінені доктрини самодержавности і зросійщення. Однак він хотів скористатися зміною режиму, щоби «витворити з величенної етнїчної маси українського народу — українську націю, суцїльний культурний орґанїзм, здібний до самостійного культурного й полїтичного житя, відпорний на асіміляційну роботу иньших націй». Він закликав український люд усіх регіонів об’єднуватися, а галичан/ок спонукав передавати українцям і українкам у Російській імперії досвід боротьби за національні права та проходження «поміж двома огнями — польським і московським»[30].

Ще радикальніше до завдання формувати українську націю і незалежну українську державу підійшов Микола Міхновський.

Микола Міхновський (1873–1924)

З ім’ям Миколи Міхновського пов’язують викристалізування українського націоналізму як чіткого бачення майбутньої української держави. Брошура Міхновського «Самостійна Україна» (1900) відіграла роль політичної програми Революційної української партії (РУП).


Микола Міхновський

Юрист за освітою, Міхновський підійшов до питання української незалежности в юридичній площині — він проаналізував Переяславський договір (1654) між Гетьманщиною (її він називає Українською Республікою й Українською державою) та Московським царством (Росією). Він відзначив, що договір передбачав не злиття двох держав в одну, а формування союзу між державами. На користь цього свідчить збережена за гетьманським урядом законодавча й адміністративна влади, наявність в Української держави власного війська, міжнародних відносин тощо[31]. Російська влада не виконує умови договору, який було підписано «на вічні часи», отож українці мають повне право виборювати свою незалежність і вважати договір розірваним: «нелюдські відносини росіян до нас освячують нашу до їх ненависть і наше моральне право убити насильника, обороняючись від насилля»[32].


Обкладинка «Самостійної України» (1900)

«Самостійна Україна» — важливий для націоналізму текст, але там нічого немає про роль жінок у майбутній українській державі. Історикиня й дослідниця українського жіночого руху Людмила Смоляр зазначала, що тогочасні партії постулювали рівноправність, але загалом недооцінювали роль жіноцтва і до жіночого питання ставилися неоднозначно. Про самого Міхновського Смоляр згадала засновану ним 1902 року Українську народну партію, яка пропонувала ширший захист прав жінок[33]. Імовірно, йдеться про статут Української народної партії, який забороняв працю жінок у шкідливих для їхнього здоров’я і здоров’я їхніх дітей умовах, де було прописано оборону материнства разом із відпустками по догляду за дитиною для робітниць фабрик і заводів[34]. З одного боку, відпустки по догляду за дитиною слушні. З іншого боку, заборона жінкам працювати в шкідливих умовах свідчить про патріархальну налаштованість, адже в жінок немає вибору для ухвалення особистих рішень про своє здоров’я, ризики і робочі можливості.

Згадаймо також «Десять заповідей УНП» (1903), сформульованих Міхновським. Серед них є ставлення як до ворогів до «чужинців-гнобителів» та дві пов’язані з цим заповіді щодо жінок: «Не бери собі дружини з чужинців, бо твої діти будуть тобі ворогами» та «Хай ні дружина твоя, ні діти» не розмовляють мовою чужинців (не українською мовою)[35]. Тут звернення виразно стосується чоловіків, а дружина й діти постають як підпорядковані їм.

Про Міхновського написала спогади українська громадська діячка, членкиня Українського жіночого союзу в Празі Катерина Антонович. Міхновський постає у її мемуарах як поважна й інтелігентна людина, яка «завжди так чемно і по-лицарськи поводиться»[36]. Проте особистий досвід і політичні погляди можуть відрізнятися.

Набагато прогресивнішим постає Міхновський у складеному ним документі, що називається «Основний закон “Самостійної України”» (1905).[37]. У цьому проєкті Конституції окреслено орієнтовні територіальні межі України, українську землю має бути націоналізовано, влада має належати народу, влада поділяється на законодавчу, виконавчу й судову. Хоча в «10 заповідях» виразне негативне ставлення до «чужинців», в «Основному законі» є статті про натуралізацію (надання чужинцям українського громадянства), захист особи і майна чужинця, правову рівність чужинців, які проживали в Україні за десять років до набрання чинности законом[38]. Є також цікаві статті про особисту свободу і захист приватности: документ передбачає свободу віри, слова і преси, право на мирні протести без узгодження з владою, захист таємниці листування[39].

Стаття 13 стверджує рівноправність українського чоловіцтва й жіноцтва та передбачає допущення їх до виконання офіційних обов’язків (політичних посад), а стаття 51 передбачає право голосу для громадян і громадянок віком від 25 років[40].


Рівність українських жінок і чоловіків. Ілюстративне зображення, згенероване Bing Copilot та відредаговане Stable Diffusion

Ще там є стаття 21 про шлюб і розлучення, які залежать «від доброї волі заінтересованих осіб», та про невтручання влади й релігії у шлюбні відносини. Малоймовірно, що Міхновський свідомо сформулював цю статтю так, щоб їй не суперечили одностатеві шлюби, але цікаво, що, на відміну від статті 51 чинної Конституції України, там не йдеться про шлюб як союз жінки й чоловіка, а сказано про «зацікавлених осіб»[41]. До того ж опір одностатевим шлюбам в Україні пояснюють релігійними мотивами, тоді як стаття Міхновського чітко констатує невтручання жодної релігії в шлюбні відносини.

Підсумки

Український фемінізм і націоналізм розвивалися пліч-о-пліч не лише хронологічно, а й на рівні ідейної взаємодії. Михайло Драгоманов, Іван Франко, Микола Міхновський зробили помітний внесок у розуміння української нації, зростання національної самосвідомости та формування політичних візій. Водночас в усіх трьох були феміністичні елементи, зокрема у своїх політичних програмах вони стверджували рівноправність жінок і чоловіків, а Драгоманов і Франко активно взаємодіяли з українськими феміністками та долучилися до формування й розвитку українського жіночого руху. Цей текст укотре демонструє, що чітко розмежовувати націоналізм і фемінізм та вважати їх, як іноді намагаються довести українські праворадикали, ворожими ідеологіями, безпідставно й необґрунтовано під кутом зору їхнього реального розвитку в українській історії.

 

[1] Сміт, Ентоні. Поняття // Сміт, Ентоні. Націоналізм. Теорія, ідеологія, історія. — К., 2004.

[2] Лісовий, Василь. Націоналізм український // Енциклопедія сучасної України. — Т. 22: Світ—суспільство—культура.

[3] Чикаленко, Євген. Щоденник (1907–1917). — К.: Темпора, 2011. — С. 41.

[4] Кальян, Сергій. Єврейська громада України в політичному процесі другої половини ХІХ — початку XX століття // Політичний менеджмент. — 2008. — № 5. — С. 186.

[5] Франко, Іван. Отвертий лист до гал. української молодїжи // ЛНВ. — 1905. — Т. 30. — № II. — С. 11–19.

[6] Чехович, Костянтин. Шкідливі думки Михайла Драгоманова (1938) // https://zbruc.eu/node/12665

[7] Драгоманов, Михайло. «Переднє слово» [До «Громади» 1878 року] // Драгоманов, Михайло. Вибрані праці / Упор., авт. іст.-біогр. нарису Р. С. Міщук; прим. Р. С. Міщука, В. С. Шандри. — К.: Либідь, 1991.

[8] Драгоманов, Михайло. Література російська, великоруська, українська і галицька. // Драгоманов, Михайло. Літературно-публіцистичні праці. — К.: Наукова думка, 1970. — Т. 1. — С. 205.

[9] Драгоманов, Михайло, Павлик, Михайло, Подолинський, Сергій. Програма «Громади» (1880) // З починів українського соціалістичного руху. Мих. Драгоманов і женевський соціалістичний гурток / Зладив М. Грушевський. — Відень, 1922. — С. 151.

[10] Драгоманов, Михайло. Пропащий час // Драгоманов, Михайло. Вибрані праці...

[11] Драгоманов, Михайло. Чудацькі думки про українську національну справу. // Там само.

[12] Ігнатенко, Марія. Ідеологія українського жіночого руху на зламі ХІХ–XX століть. // Intermarum: history, policy, culture. — Issue 13. — С. 95.

[13] Андрусяк, Ірина. Ідея гендерної рівности в поглядах Михайла Драгоманова. // Вісник ХНУВС. — 2014. — № 1 (64): Фундаментальні проблеми держави і права. — С. 7.

[14] Переписка М. Драгоманова з Наталією Кобринською (1893–1895) / Зладив і видав М. Павлик. — Львів: Друкарня Удїлова, 1905. — С. 4.

[15] Там само. — С. 4–6.

[16] Там само. — С. 10–17.

[17] Там само. — С. 5–6.

[18] Там само. — С. 19–20.

[19] Франко, Іван. Жіноча бібліотека (1894) // Іван Франко. Енциклопедія життя і творчості. Вперше надруковано: Житє і слово. — 1894. — Т. І. — Кн. 2. — С. 306–308.

[20] Нахлік, Євген. Іван Франко і радикальна партія (2016) // https://zbruc.eu/node/52402

[21] Там само.

[22] Програма Руско-украінскоі радикальноі партіі (1890) // https://zbruc.eu/node/42575

[23] Франко, Іван. Жіноча неволя в руських піснях народних // Іван Франко. Енциклопедія життя і творчості. Вперше надруковано: Зоря. — 1883.

[24] Там само.

[25] Bohachevsky-Chomiak, Martha. Feminists Despite Themselves: Women in Ukrainian Community Life, 1884–1939. — CIUS, 1988. — Р. 75.

[26] Там само. — Р. 78.

[27] Франко, Іван. «Перший вінок» (1887) // Іван Франко. Енциклопедія життя і творчості.

[28] Франко, Іван. Поза межами можливого (1900) // Бібліотека Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського.

[29] Франко, Іван. Отвертий лист до гал. української молодїжи...

[30] Там само.

[31] Міхновський Микола. Самостійна Україна. // Український націоналізм: Антологія. — 2-ге вид. — К.: ФОП Стебеляк О. М., 2010. — Т. 1. — С. 18–21.

[32] Там само — С. 27.

[33] Смоляр, Людмила. «Жіноче питання» в політичних партіях Наддніпрянської України початку XX століття. // Етнічна історія народів Європи. — 2002. — № 13. — С. 52.

[34] Програма і статут Української народної партії // Міхновський, Микола. Самостійна Україна. Справа української інтелігенції. — К.: МАУП, 2007. — С. 326.

[35] Міхновський, Микола. Десять заповідей УНП (1904) // Конституанта.

[36] Антонович, Катерина. З моїх споминів. Частина 2. — Вінніпеґ: УВАН, 1966. — С. 39.

[37] Лисий, Іван. Міхновський Микола Іванович // Філософська думка в Україні: Біобібліографічний словник / Авт. кол.: В. С. Горський, М. Л. Ткачук, В. М. Нічик та ін. — К.: Пульсари, 2002. — С. 134–135.

[38] Основний Закон «Самостійної України» спілки народу українського (1905) // Конституанта.

[39] Там само.

[40] Там само.

[41] Конституція України. Документ 254к/96-ВР, чинний. Редакція від 01.01.2020.

19 червня 2024
Поширити в Telegram
142
Репліки Спільноти
Реплік ще немає, Ваша репліка може бути першою