25 лютого, 2021

Друга світова війна та участь жінок в українському націоналістичному підпіллі

7 листопада 2020
Поширити в Telegram
1428
Яна Лис (Лишка)

Старша наукова співробітниця Волинського краєзнавчого музею. Координаторка ГО «Інсайт» у Луцьку. Дослідниця новітньої історії України, а також історії фемінізму та ЛГБТ+ спільноти.

Друга світова війна поклала кінець протистоянню ОУН з організованим фемрухом, але не суперечкам про практичні й теоретичні аспекти «жіночого питання» всередині націоналістичного середовища. Проблема участи українського жіноцтва в лавах ОУН та Української Повстанської Армії у 1939–1954 роках непроста. З одного боку, дослідники і дослідниці підкреслюють, що жінок у націоналістичному підпіллі було багато. Проте що це значить і яка роль відводилася жінкам в ОУН–УПА? Як свідчать архівні матеріали, на які у своєму дослідженні[1] посилається історикиня Леся Онишко, в націоналістичному підпіллі було організовано жіночу мережу, в компетенції якої входило розповсюдження агітпродукції, магазинування продуктів, одягу, канцтоварів, проведення релігійних свят у націоналістичному дусі. Для роз’яснення ролі жінки в ОУН–УПА проводилися бесіди на теми про жінку — сестру-жалібницю, санітарку, розвідницю, зв’язкову, кухарку, кравчиню. Крайовою провідницею жіночої мережі ОУН(р) у 1941–1943 роках була Катерина Зарицька.


Катерина Зарицька. 1930 рік

Це перелік нагадує продовження теми інтегрального націоналізму про жінку як своєрідну «молодшу» помічницю чоловіка. Жінок не допускали до реально вагомих керівних посад, відводили їм традиційно жіночі сфери діяльности. Щодо участи жінок у військових підрозділах у тій-таки націоналістичній Конституції 1939 року зазначалося: «Всі громадяни Української Держави мужеського пола зобов’язані до військової служби» і лише «У випадку потреби громадяни Української Держави жіночого полу зобов’язані до допомогової служби для оборони Держави» (арт. 1, розд. VІІІ).

Тут чимало читачок і читачів можуть резонно нагадати про разючі винятки. Серед довірених осіб Романа Шухевича, який 1943 року очолив ОУН–УПА, були Катерина Зарицька (організаторка й очільниця з того самого року Українського Червоного Хреста УПА), Галина Дидик, Одарка Гусяк, які виконували особливо важливі завдання зі встановлення зв’язку між членами Проводу, стежили за виконанням доручень і розпоряджень Шухевича. А 1944 року до президії новоствореної Української Головної Визвольної Ради — своєрідного підпільного парламенту й уряду одночасно, організованого з ініціативи Шухевича, — ввійшла Дарія Ребет, яка брала участь і в розробці програмних документів УГВР.

Важливо розуміти, що в умовах Другої світової війни ОУН в Україні до 1943 року і після — це дві великі різниці. Узагалі, ОУН об’єднувала харизматичних людей із дуже різним баченням націоналізму, що призводило і до конфліктів. Після вбивства Коновальця 1938 року в ОУН стався розкол: старше покоління (зокрема, Сціборський) пішло здебільшого за Андрієм Мельником, а молодше — за Степаном Бандерою, утворивши 1940 року ОУН (революційну), яку ще часто називають бандерівською. Цей перший розкол був не ідеологічний, а радше через різні методи боротьби і конфлікт поколінь. А от від 1943-го і до 1954 року тривав внутрішній конфлікт в ОУН(р), який, зрештою, завершився другим розколом. У цьому конфлікті був ідеологічний складник, що його дослідники і дослідниці чомусь часто опускають. На мою думку, цей складник важливий і для розуміння, чому із 1943 року жінок стали більше допускати до окремих керівних посад в ОУН–УПА і взагалі до підпільної боротьби.


Галина Кузьменко — з 1943 року воячка УПА, захоплена в полон 1946 року

У 1943 році на ІІІ Надзвичайному великому зборі ОУН(р) головні політичні компоненти ідеології націоналістів-революціонерів було піддано ревізії. Важко сказати, чому новий голова проводу ОУН(р) на українських землях Шухевич — доти прихильник інтегрального націоналізму, який 1941-го очолював батальйон «Нахтігаль», а в 1941–1943-му — 201-й батальйон шуцманшафту, — змінив свої погляди на ідеологію націоналізму. Можливо, побачив нацистський праворадикалізм у дії. (А може, пожартую, згадав свою бабусю, феміністку Герміну Шухевич-Любович[2], у якої жив у юності і яка була послідовницею емансипаційного руху Наталі Кобринської, ініціаторкою і співзасновницею Клубу русинок у Львові (1893, перша і довголітня голова) та Жіночої спілки промислової «Труд» (1900–1914).)

Отож 1943 року замість «Україна для українців» на перший план виходить нове гасло «Свобода народам і людині». Було змінено програму і статут ОУН(р), проголошено боротьбу як проти більшовизму, так і проти німецького нацизму. За мету боротьби обрали будівництво в перспективі демократичної за суттю, соціально орієнтованої держави, а не тоталітарної на засадах вождизму й однопартійности. Створена 1944 року УГВР логічно продовжила зміни: вона стала політичною надбудовою ОУН–УПА, до неї ввійшли представники різних довоєнних партій, а президентом УГВР узагалі обрали колишнього українського соціаліста-революціонера і члена УЦР Кирила Осьмака. За такої фактичної відмови від інтегрального націоналізму і дрейфу в бік націонал-демократії, очевидно, й жінки в підпіллі здобули більше можливостей.

Проте на еміграції ОУН(р) очолював не Шухевич, а Бандера. До загибелі Шухевича 1950 року внутрішній конфлікт у партії тлів, але стримувався, а після того яскраво спалахнув. Бандера і його прихильники (серед них позапартійний Донцов) уважали постанови III Надзвичайного збору ОУН 1943 року разом з уточненнями конференції ОУН(р) на українських землях 1950 року чинними, але наполягали, щоб програмні поступки на користь демократії і світоглядного плюралізму, зроблені під час війни, були передусім тактичним кроком, який не стосується основних принципів революційного націоналізму, базованих на постулатах Донцова й авторитарних поглядах самого Бандери. Їхні опоненти, головно послідовники «пізнього» Шухевича Лев Ребет, Дарія Ребет та Зиновій Матла заперечували такий підхід і наполягали, що демократія західного зразка та світоглядний плюралізм стали і повинні бути засадничими елементами ідеології ОУН(р)[3].


Дарія і Лев Ребети з дітьми на еміграції. 1956 рік

У протистоянні «демократії» і «провідництва» центральну роль нарівні зі своїм чоловіком відігравала Дарія Ребет. Власне, вона ще з 1938 року виступала проти посилення авторитаризму в ОУН, а із 1944-го взагалі почала гостру полеміку із самим Бандерою. У 1950–1951 роках Дарія Ребет звернулася до нього з кількома листами, у яких звинуватила Бандеру у вождизмі, незаконному на післявоєнній еміграції присвоєнні звання провідника ОУН(р) та у відході від світоглядно-ідеологічних і програмних постанов III Надзвичайного великого збору ОУН(р). Тимчасом в Україні новий (після загибелі Шухевича) головний командир УПА і голова проводу ОУН(р) на українських землях Василь Кук видав директиву зняти ім’я Бандери з гасел підпілля[4].

У 1954 році ОУН(р) остаточно розкололася. Інтегральною частиною й далі керував Бандера, а націонал-демократичну за суттю ОУН (тепер з означенням «закордонна», бо на той час більшість уцілілих націоналістичних лідерів опинилася в діаспорі) очолив Лев Ребет. У 1957 році агент КГБ Богдан Сташинський убив Ребета, а 1959 року — Бандеру. Так завершилося протистояння двох очільників революційного націоналізму, але не їхніх послідовників.

Щодо жіночого питання ОУН(б) й надалі залишалася на позиціях інтегрального (чинного) націоналізму. У 1971 році, аналізуючи причини «застою» в націоналістичному середовищі, син Мілени Рудницької, історик української суспільно-політичної думки і публіцист Іван Лисяк-Рудницький у гострому полемічному тоні писав про «неподолану спадщину тоталітарного націоналізму»[5]. Про ОУН(з) варто згадати, що в 1979–1991 роках її очолювала Дарія Ребет, яка відзначалася активністю і в розбудові жіночого руху в діаспорі[6]. У 1945 році вона взяла участь у І З’їзді українського жіноцтва в Німеччині, де її обрали до головної управи. За участи Дарії Ребет було створено міжнародну Лігу жінок в екзилі (вигнанні), у якій, крім українок, об’єдналися представництва жінок-емігранток різних національностей і постійним секретарем якої вона стала. Дарія Ребет писала теоретичні статті і так само ґрунтовані на власному досвіді — як про націоналізм, так і про жіночий рух. Як побачимо далі, це непоодинокий випадок поєднання двох таких іпостасей у повоєнні десятиліття.

 

[1] Онишко, Леся. Роль жінки в українському національно-визвольному русі середини XX століття // Український визвольний рух: Наук. збірн. — Львів, 2004. — Збірн. 3. — С. 30–38: http://dspace.nbuv.gov.ua/bitstream/handle/123456789/67012/05-Onishko.pdf?sequence=1

[2] Криштопа, Олег. Роман Шухевич: як онук першої галицької феміністки став на захист української державності // 5 канал. — 18 червня 2020: https://www.5.ua/suspilstvo/roman-shukhevych-iak-onuk-pershoi-halytskoi-feministky-stav-na-zakhyst-ukrainskoi-derzhavnosti-217269.html

[3] Касьянов, Георгій. До питання про ідеологію Організації Українських Націоналістів (ОУН): Аналітичний огляд. — К.: Ін-т історії України НАН України, 2003. — С. 32–39: http://litopys.org.ua/kasian/kas201.htm#par6

[4] Зайцев, Олександр. Дарія Ребет і боротьба за демократизацію ОУН // Дарія Ребет. Спогади. — Львів, 2018. — С. 7–16: http://www.pwin.pl/ksiazki%20z%20Ukrainy/zajcew.pdf

[5] Касьянов, Георгій. До питання про ідеологію Організації Українських Націоналістів (ОУН): Аналітичний огляд. — К.: Ін-т історії України НАН України, 2003. — С. 44–51: http://litopys.org.ua/kasian/kas201.htm#par8

[6] Безсмертний-Анзіміров, Андрій. Дарія Ребет // День. — 26 лютого 2015: http://incognita.day.kyiv.ua/dariia-rebet.html

7 листопада 2020
Поширити в Telegram
1428
Репліки Спільноти
Реплік ще немає, Ваша репліка може бути першою