2497 
24 квітня стартував Міжнародний фестиваль документального кіно про права людини Docudays UA. Цього року (у зв’язку з причинами, про які ми всі й так знаємо) він відбувається онлайн.
Docudays UA не в останню чергу цікавий саме завдяки ціннісним орієнтирам. Підтримка фемінізму, ЛГБТ+ спільноти, національних меншин, інклюзивність просторів і розмаїта емансипативна тематика стрічок – це для Docudays UA закономірні тенденції, а не виняток чи дань моді. Темою 17-о фестивалю стало «Дорослішання», – під час онлайн-дискусій та суміжних заходів у рамках Docudays UA у центрі уваги будуть, зокрема, проблеми підліткового віку, пошуку себе, сексуальної освіти, стосунків із сім’єю та самими собою.
До 10 травня в онлайн-кінотеатрі Docudays UA ви маєте змогу безкоштовно переглянути багато конкурсних та позаконкурсних кінострічок, у тому числі і про сильних жінок та дівчат. Серед останніх ви знайдете фільм німецької режисерки Пії Гелленталь «У пошуках Єви». І ця стрічка не просто вписується у програму фестивалю. Вона ніби засвідчує той феміністичний дискурс, до якого, як мені здається, якраз і доростає нове покоління феміністок.
Єва Кале – 28-річна мешканка Берліна італійського походження, бісексуалка, секс-працівниця, письменниця, музикантка, феміністка й анархістка, яка бореться з залежністю. І, якщо бути відвертою, цього опису може бути цілком достатньо, аби зрозуміти, якою буде її історія і вирішити, чи дивитися вам стрічку. Що тоді тут роблю я, – людина, що вже подивилася фільм і тепер пише цей текст? Я тут для того, аби звернути вашу увагу на кілька питань, що їх, як на мене, порушує «У пошуках Єви», але на які навряд чи є відповідь.
Питання перше: Хто ти, жінко?
Якщо подивитися на Єву очима патріархального світу, їй явно не місце на великому екрані. Надмірно худорлява, про що не стомлюються нагадувати коментатор_ки в соцмережах (їхні репліки час від часу з’являються на екрані); із коротким волоссям; неголена; має багато татуювань, але не стабільну роботу, і відверто говорить про своє сексуальне життя. Утім, для тих, хто хоч трохи цікавиться сучасним емансипованим мистецтвом, у Єві не буде нічого дивного. «Фільм-портрет сучасного існування», – так завершується короткий опис стрічки. І це багато в чому правда, хоча й ідеться про існування в західноєвропейському контексті (погодьтеся, бунт проти батьків із маленького міста й сексробота в Україні явно мали би менш загадковий і кінематографічний вигляд).
Єва каже, що ніколи особливо не відчувала свою приналежність до того, що люди називають «дівчиною». Та й ті ж люди з Євою явно погодилися б. А ще в Єви безліч занять, немає професії і якоїсь проактивної феміністичної адженди. І цим вона ставить запитання про те, хто такі ці дівчина й жінка в сучасному світі. Лише ставить, але не намагається продиктувати свої гасла чи бачення з цього приводу.
Питання друге: Чия ти, жінко?
Матір із наркотичною залежністю, відстороненість обох батьків, маленьке відверто нудне містечко в Італії, – у коментарях Єву запитують, чи не думає вона, що саме ці речі зробили її такою, якою вона є. Єва не відповідає.
Питання «Чия ж вона?» гостро стоїть у феміністичному дискурсі, але має однозначну відповідь: має бути своя. Єві, як і багатьом із нас, це не завжди вдається. Сексуальне насильство, невміння і страх говорити «ні», у яких вона звинувачує себе ж, зробили свою справу. Та і для багатьох той факт, що Єва секспрацівниця: поставить під сумнів її належність самій собі. Але якщо подивитися ширше, то ці сексуальна активність і відкритість у різних формах – невід’ємна складова сучасного існування, спроба нарешті оволодіти тим, що по праву тобі ж і належить (тілом і сексуальністю). Думаю, приватність для Єви – символ цензури жіночих тіла й голосу, і саме тому вона відмовляється цю приватність визнавати.
Питання третє: Чи варто взагалі ставити питання?
Одна з коментаторок цікавить в головної героїні, чи нормально те, що вона голиться? Адже це не зовсім «по-феміністськи», однак коментаторці жахливо не подобається її волосся на тілі. Єва каже, що робити варто так, як вона сама хоче. Не все має приховане значення.
І справді, що як в уже згаданому сучасному існуванні ми, насправді, рухаємося не до того, аби знайти відповіді на попередні чи мільйони інших питань, а до того, щоб їх просто знищити? Дати нарешті голос кожній і кожному говорити за себе без суджень інших чи зовнішніх ярликів у вигляді займенників, політизованих гасел або стереотипів.
А, ну і переглянути стрічку я таки раджу.
