235 
Жінки в освіті відіграють ключову роль у формуванні сучасного суспільства та розвитку громадянського суспільства. Часом їхня роль полягає в тому, щоб забезпечити рівні можливості для всіх студентів/-ок, руйнуючи стереотипи, які можуть обмежувати їхні можливості й розвиток. Забезпечення гендерної рівности в освіті сприяє створенню більш толерантного й рівноправного суспільства, де кожен і кожна може реалізувати свій потенціал без перешкод і дискримінації.
Олена Масалітіна — засновниця й віцеголова Ради громадської організації «ЕдКемп Україна». Вона 15 років викладала на філологічному факультеті Харківського педагогічного університету, потім дві каденції поспіль була радницею міністерок освіти й науки України. Також була співголовою Робочої групи МОН України, яка опікувалася питаннями гендерної рівности й недискримінації в освіті.
Гендер в деталях поговорив з Оленою про те, як багато років тому їй вдалося поєднати ролі матері і студентки та як цей досвід у майбутньому вплинув на її викладацьку діяльність. Також експертка поділилася думками про важливість гендерного аудиту у вишах та розповіла про навчання шкільних педагогів/-инь принципів недискримінації.
— Для початку таке питання: у часи, коли ви навчалися в школі, чи стикалися ви з якимись проявами сексизму? Напевно, тоді ще не було такого слова в ужитку, але тепер, дивлячись дорослим поглядом, чи пригадується щось таке?
— Так, звісно були певні прояви, але їх тоді ще не ідентифікували як сексизм і навіть не думали, що це щось погане. Наприклад, на фізкультурі, коли ми шикувалися в шеренгу, то першими завжди стояли хлопчики, а потім дівчатка. У нас були різні нормативи, для дівчат простіші. Хоча я свого часу могла виконувати певні завдання краще за половину хлопців — біг на короткі дистанції, стрибки у довжину. Думаю, за рахунок того, що у мене були довгі ноги і я була вища за декого з хлопців.
Ще зі шкільних років пригадую, що хлопці, звісно, смикали дівчат за коси. Потім, десь у восьмому класі, коли почалося статеве дозрівання і багато дівчат почали носити бюстгальтери, хлопці бігали за нами і хапали за цю застібку на спині, відтягували, наче тятиву лука, і різко відпускали. Це було дуже боляче, і нам при цьому було соромно. А педагоги/-ні пояснювали: «Ну, ти просто подобаєшся цьому хлопчику».
На уроках, коли нас ділили на групи, то робили це просто за статтю — були команда дівчат і команда хлопців. Хоча я з вдячністю згадую, як на 8 Березня вчителі/-ки влаштовували нам різні змагання з однаковими для всіх завданнями: треба було почистити картоплю на швидкість, зліпити вареник чи щось таке. Підозрюю, це було зумовлено тим, що ми жили в селі і насправді там усім важливо вміти виконувати таку роботу. Ну, і вдома ми всі допомагали по господарству: варили їсти, порали худобу, прибирали, прали і так далі.
— А в університетські часи?
— Я навчалася на філологічному факультеті, де хлопці були рідкістю. До них було особливе ставлення. Їм могли прямо так і сказати: «Ви наші зірочки, хлопчики». Або ж, виставляючи бали, їм трохи «накидали», бо «це ж хлопці, їх треба берегти». Тобто за абсолютно однакові роботи дівчата отримували бали нижче, ніж хлопці. Так було не завжди, але іноді все-таки бувало.
Коли я згадую певні випадки, то думаю, що тепер їх кваліфікували б як сексуальні домагання. Наприклад, студентки йшли привітати з якимось святом викладача, і він так дякував, аж притуляв до себе і цілував у губи. Це тоді здавалося нормою, якоюсь вдячністю з його боку. Коли я виросла, то зрозуміла, що це абсолютно ненормально, і побачила, як змінилося ставлення до таких ситуацій і з боку викладацької, і з боку студентської спільноти.
— Тобто такі ситуації у школах і вишах існують досі, просто реагують на них інакше?
— Так, коли я викладала і спілкувалася зі студентством, то якось до мене звернулася по пораду одна дівчина, яка зіткнулася з домаганнями з боку викладача. Я порадила їй одразу піти в деканат і там прямо розповісти про ситуацію. Керівництво факультету вжило рішучих заходів, викладача звільнили. На таких прикладах помітно, як із кожним новим поколінням змінюється ставлення до таких речей.
Власне, наша організація «ЕдКемп Україна» відстежує це в роботі зі шкільними педагогами/-инями, викладач(к)ами вишів, з вихователями/-ками в дитсадочках. Багато освітян/-ок роблять речі, що їх нині кваліфікують як сексизм, упереджене ставлення, непряму дискримінацію. Для багатьох це варіант норми, і це не їхня провина — це результат того, що люди зростали й формувалися в нашому патріархальному суспільстві.
Ми повинні докласти максимум зусиль, щоб пояснити, чому певні слова і дії неприпустимі, наголосити на тому, що в майбутньому вони можуть негативно позначитися на житті дитини. Ніхто з освітян/-ок не хоче зробити щось погане тим, кого навчає, тому зазвичай вони дуже відкриті.
— Повертаючись до університету, хочу запитати про ваш досвід навчання під час вагітности. Як важко було в ті часи поєднувати ці ідентичності — вагітної жінки і потім мами та студентки?
— Знаєте, озираючись на ті часи, я сама дивуюся і навіть не можу сама собі відповісти, як мені це все вдавалося. Якби я з таким зіткнулася тепер, у дорослому віці, то, напевно, з цим уже не впоралася б. Тоді справа була, мабуть, у якійсь молодій енергії.
Моя історія така. Я вступила до університету з твердим наміром не заводити жодних стосунків, не створювати сім’ю, допоки не завершу навчання. Я дуже любила і хотіла вчитися. І я розуміла, що сімейні справи заважатимуть мені в цьому, бо я бачила багато історій, коли після народження дитини дівчатам доводилося кидати навчання, залишати університет. Я цього не хотіла.
Та сталося все трохи не за моїм планом. Буквально у жовтні, за місяць після вступу, я познайомилася з хлопцем, а 14 лютого, на День закоханих, він зробив мені пропозицію. Я жила в гуртожитку, був карантин через грип і нікого не впускали, але коли вахтерка побачила його в лютий мороз у костюмі і з букетом троянд, не встояла і пустила в гуртожиток. Ми одружилися влітку, і десь через півтора року народилася донька. Хоча ми не планували народження дитини, так розпорядилася доля. Тоді було не так багато інформації про контрацепцію, тож ми дуже розраховували на «безпечні дні», в один з яких я й завагітніла. Спочатку я дуже злякалася, але, мабуть, недаремно вагітність триває дев’ять місяців — за цей час устигаєш заспокоїтися, звикнути до цієї думки, все обміркувати. Тепер я дуже рада, що народила такою молодою. Донька вже доросла, я ще абсолютно в силі. У нас хороші взаємини.
Донька народилася взимку — 16 грудня, у нас якраз були довгі канікули. Після пологів я відмовилася брати академвідпустку, бо не хотіла залишати свою групу — я була старостою. І от до мене часто приходили одногрупники/-ці, подружки щодня заносили конспекти лекцій. Ксерокси тоді ще не були такими доступними, тому доводилося все це переписувати. Чоловік допомагав. У нас тоді були віялові вимикання світла, і ми виробили собі графік: вимикається світло — хтось іде з дитиною гуляти на вулицю, а хтось сідає при свічках переписувати конспекти. Я дуже добре вчилася і була хорошою студенткою, тому викладачі/-ки довіряли мені, намагалися якось підтримати — давали можливість виконати якісь завдання вдома і передати через когось їм на перевірку.
— Чи вдавалося хоч іноді потрапити в університет із таким скаженим графіком?
— Іноді я могла піти в університет на одну чи дві пари — між годуваннями дитини. Я зціджувала молоко в пляшечку, щоб доньку могли погодувати ті, хто з нею залишаться. Це були і бабусі, і молодший брат мого чоловіка, і братова дівчина, і сусіди. Усі, хто могли. Вони всі навчилися міняти підгузки, розігрівати молоко, годувати.
Одного разу я так прибігла на пару і натрапила на нашу деканку. Тепер це може звучати дико, але 24 роки тому ми ще не знали про накладки на груди для вбирання молока, коли воно прибуває. У мене таких накладок не було, і мене «застукали» в коридорі, коли я вже бігла додому, щоб годувати дитину. У мене на светрі виступили плямочки від молока, я намагалася якось прикритися зошитами, але деканка однаково помітила і каже: «Щоб я тебе найближчі 4–5 місяців в університеті не бачила! Іди й годуй дитину нормально, а завдання передавай». І пригрозила ще, що якщо не послухаюся, вона мене відрахує. Це така рідкісна історія, бо зазвичай людей, навпаки, відраховують за, що не з’являються в університеті.
Ось так завдяки одногрупникам/-цям і родині мені вдавалося це поєднувати. А в рік і 10 місяців донька пішла в садочок. Це було дуже добре рішення, вона легко адаптувалася.
Коли я закінчила аспірантуру і почала викладати, донька ще ходила в садок, а потім у початкову школу. Моя дорога від дому до університету займала півтори години, і зазвичай бувало так, що мені треба на 8 годину в університет, а в садок чи школу треба привести дитину не раніше за 8:30. І от я її будила о 6 ранку, вмивала, вдягала і відводила до сусідки, яка могла відвести її в дитсадок чи школу або до моєї подружки, дитина якої ходила в той самий садочок.
— Я собі уявляю це: люди тільки прокидаються, снідають, а дитина вже готова і чекає, коли її відведуть у дитсадок. Це якась фантастична історія про допомогу звідусіль!
— Так, це дало мені досвід, який я потім використовувала в спілкуванні з вагітними студентками або з тими, хто народжували під час навчання. У викладацькому середовищі теж буває різне ставлення. Хтось ставиться поблажливо, мовляв, «головне — родина і дитина, вже якось там диплом отримаєш», хоча це теж сексизм. Хтось, навпаки, не йде на поступки і змушує обирати між дитиною й навчанням. Я завжди намагалася бути в цьому питанні десь посередині. Тобто я не ставила оцінки просто за те, що в когось є дитина, а намагалася знайти варіанти, щоб ці дівчата не кинули навчання, могли і знання отримати, і виконати якісь завдання.
Я ніколи не була проти, щоб студентки приходили на пари з дітьми. Моя донька теж багато сиділа на заняттях із сучасної української мови, яку я викладала. Коли вона навчалася у 5–6 класі і хворіла вдома, то я їй давала методичку з морфології й синтаксису, і вона робила морфемний аналіз слова. Їй це так подобалося! А потім на екзаменах підказувала моїм студент(к)ам, усіх це дуже забавляло.
— За вашими спостереженнями, як нині змінилася ситуація? Чи є якісь особливі правила, можливості навчання для студенток, у яких є діти?
— Колись ми проводили гендерний аудит закладів вищої освіти і аналізували, що й де можна зробити для підтримки студенток та викладачок, які мають дітей. Тоді ми наштовхнулися на серйозну перешкоду і зрозуміли, чому університетам, навіть якби вони цього дуже хотіли, так складно зробити простір для матері й дитини. Існують певні юридичні й інші нормативні обмеження, пов’язані, наприклад, з віком дітей. Дуже непросто організувати місце для годування з урахуванням усіх норм. Словом, щоб створити таку кімнату для дитини, треба пройти багато бюрократичної тяганини. Мені здається, тут є широке поле для роботи. Щоб щось змінювалося, треба докладно вивчати це питання, змінювати якісь норми, щось додавати й переписувати.
Тут доречно сказати, що цьогоріч має бути аудит Міністерства освіти і науки України як інституції, що відповідає за освіту, а вже наступним кроком — серія гендерних аудитів закладів вищої освіти. Окремі заклади вже це проходили, отримали певні рекомендації. Один з елементів гендерного аудиту — аналіз того, наскільки для студенток і викладачок з маленькими дітьми створюють відповідні умови, передбачають форми підтримки. У багатьох університетах є можливість навчатися за індивідуальним графіком, зокрема у випадку вагітности чи народження дитини.
До речі, в Україні серед лідерів у галузі відповідального материнства і батьківства — Сумський державний університет. Там є Центр підтримки сім’ї, а також кімната, де можна залишити дитину на час складання іспиту (принаймні була на час здійснення аудиту).
— Дуже дякую за таку різнобічну відповідь: і за згадку про майбутній аудит, і за приклад університету, який уже реалізує таку позитивну політику.
Не відходячи від теми вишів. В університетах дедалі частіше з’являються дисципліни, пов’язані з гендерною тематикою, фемінізмом і взагалі з правами людини. За моїми спостереженнями, зазвичай вони вибіркові або факультативні. Наскільки важливо, на вашу думку, впровадження таких дисциплін?
— Це дуже доречно і на часі. Ба більше, дуже важливо, на мій погляд, щоб такі дисципліни були загальними, тобто для студентів/-ок різних спеціальностей, щоб на ці речі можна було дивитися крізь призму різних галузей. Хибно думати, ніби гендерна тематика для якихось сфер зайнятости не важлива. Насправді скрізь, де є люди, важливо говорити про гендер і фемінізм, адже ми живемо в патріархальному світі і порушення прав жінок та гендерна нерівність дуже поширені.
Я спілкуюся з колегами й молоддю, і в мене складається враження, що тепер таких дисциплін у закладах вищої освіти побільшало. Коли я ще працювала в університеті, то викладала на кафедрі української мови гендерну лінгвістику. Вона була обов’язковим предметом за спеціальністю «Редагування освітніх видань». Нині, як я знаю, в окремих вишах теж є такі дисципліни.
І я спостерігаю, що для молоді це стає важливо. Студент(к)и потребують цих дисциплін, вони їх обирають. А коли цю дисципліну у нас на кафедрі тільки запровадили, то перші дві пари мені доводилося пояснювати студентській аудиторії, що це за дисципліна, навіщо вона потрібна. Крім того, не можна було одразу розповідати щось власне про гендерну лінгвістику, якщо люди не мали загальної картинки, не знали про гендерну проблематику, гендерну теорію, феміністичну критику мови і так далі. Я бачила, наскільки для студентства це все було відкриттям і здивуванням.
Тож я намагалася давати ці матеріали обережно, бачачи, як це зачіпає їхній світогляд. У мене навіть були випадки, коли студент(к)и приходили додому і починали ділитися своїми новими знаннями з рідними, які теж обурювалися, ставили різні питання. І потім студент(к)и приходили на пари й одразу починали: «А от мама каже отаке, що їй відповісти?». І ми прямо готували відповіді для цих їхніх родичів, щоб якось мінімізувати напругу.
Тому я думаю, що це вже як ознака доброго тону — мати дисципліни з гендерної тематики на кожному факультеті окремо або спільні для кількох. Важливе питання, звичайно, — якісне наповнення цих навчальних програм. І це ганьба, коли університети, які позиціонують себе як серйозні, не мають таких курсів.
— Хочу ще поговорити про вашу роботу в «ЕдКемп Україна» зі шкільними педагогами/-инями. Наскільки сучасні шкільні вчителі відкриті до підтримки прав дітей, розуміння принципу дитиноцентризму?
— Аудиторію «ЕдКемп Україна» ми називаємо спільнотою відповідального вчительства. На сьогодні це вже 47 тисяч освітян/-ок з усієї України. І, звичайно, це добірна аудиторія. До нас приходять люди, готові до того, що ви перерахували, відкриті до нових знань і готові змінюватися. Тому оцінювати ситуацію по аудиторії «ЕдКемпу», говорити про всіх освітян/-ок не вельми релевантно. Однак з мого особистого досвіду, який я отримала на різних сесіях з підвищення кваліфікації і тренінгах, що їх ми проводили, можу сказати, що я жодного разу не бачила людей, які працювали б в освіті і були байдужими або свідомо робили щось погане тим, кого вони навчають.
Особливо тепер, коли ми третій рік живемо в умовах повномасштабної війни, в освіті, здається, залишилися тільки ті люди, які змогли все це витримати. Я абсолютно переконана, що вони хочуть зробити якнайкраще тим, кого навчають. Інше питання — наскільки вони самі мають для цього можливості, ресурси, підтримку з боку оточення.
Освітяни/-ки — прекрасні, самовіддані люди, які працюють попри те, що вчительська професія в нашому суспільстві досі не дуже престижна і не високооплачувана.
Так, звісно, в учителів/-ок є якісь упередження, як і в усіх людей, — у когось менше, у когось більше. Та я ніколи не бачила, щоб вони до останнього трималися за якісь свої стереотипи. Якщо є достатньо часу, простору, емоційних та інтелектуальних ресурсів, щоб показати і пояснити, чому не можна робити і казати так, як це було раніше, і що дасть дитині користь та мінімізує якісь ризики, то всі до цього дослухаються.
І що теж важливо: панує думка, ніби молоді педагоги/-ні відкритіші, а люди старшого віку, зокрема ті, хто працюють на пенсії, закриті й не хочуть ніяких змін. Наша спільнота це цілком спростовує. У нас багато педагогів/-нь старшого віку, і часто вони, навпаки, попереду — заводять усіх, навчають інших.
— Чи є щось у роботі «ЕдКемпу», чим ви особливо пишаєтеся, зокрема під час повномасштабної війни?
— Найголовніше, чим я пишаюся, — це люди з нашої спільноти відповідального вчительства і з нашої команди. І зараз розкажу чому. Це не секрет, але багато людей дивуються, що наш офіс міститься в Харкові. Це буває так смішно, коли хтось із медіа телефонує й запрошує на ефір за годину. Я питаю: «А ви в якому місті?». Відповідають: «Ну, Київ, звісно. А ви хіба не тут?». Так от, життя є не тільки в столиці, — у Харкові теж живуть і працюють люди.
І 24 лютого 2022 року вся наша команда була тут. Одразу після початку повномасштабного вторгнення ми придумали 15 антикризових ініціатив, щоб підтримати спільноту. Серед найважливіших — розробка базових практик самопідтримки й допомоги іншим, до якої приєдналися наші партнери з Інституту травми. Щодня ми робили такі «простори стійкости»: охочі заходили за лінком, без жодної реєстрації, і могли будь-що запитуватися, ділитися своїми кейсами. Наша психологиня та колеги з Інституту травми давали конкретні поради, навчали технік стабілізації, іноді влаштовували індивідуальні консультації. І ці «простори» тривали щодня майже рік.
Десь у середині минулого року я потрапила на збори громадських організацій, де всі ділилися досвідом та історіями, як вони адаптувалися до викликів війни. Тоді я з подивом зрозуміла, що багато організацій призупинили свою діяльність у лютому 2022-го і повернулися до роботи в серпні чи навіть листопаді. Я ще більше почала цінувати нашу круту команду, яка так швидко стабілізувалася сама і взялася допомагати іншим.
До речі, коли дехто з колег із родинами вирішили евакуюватися, ми відчули, як сильно спільнота нас підтримує. Дорога була довга й непередбачувана, не можна було розрахувати, приїдеш ти завидна чи доведеться десь ночувати. І от ми по нашій базі даних зв’язувалися з людьми з нашої спільноти, які живуть у тому чи тому населеному пункті: «Слухайте, там із Харкова їде стільки-то наших колег, стільки-то дітей, стільки-то собак, стільки-то котів. Зможете прийняти?». І всіх зустрічали, заселяли. Тільки завдяки нашій спільноті колеги могли проїхати всю Україну і всюди мали ночівлю, їжу, можливість сходити в душ і попрати речі. Це було дивовижно.
— Ваша об’єднана і дружня спільнота — просто приклад для наслідування! Чудова історія взаємопідтримки. А ви теж кудись виїздили з Харкова в перші дні?
— Я взагалі дуже міцно спала в той момент, коли почалося вторгнення. Мене розбудив чоловік, мовляв, треба їхати. Я зателефонувала братові, який воює, і він теж сказав, що якщо є така можливість, то треба виїжджати. Ми зібралися до батьків мого чоловіка... у Нікополь. Так, там уже була невесела ситуація, але все-таки. З Харкова по дорозі ми проскочили буквально за 15 хвилин до того, як на Окружній з’явилися танки і почалася стрілянина. У мене в машині (а вона невеличка) були мама, донька, її хлопець — львівський айтівець, який тільки в січні 2022 року приїхав до Харкова, та племінник з ногою в гіпсі. Крім того, дві собаки — старенька мальтійська болонка, яку донька взяла з притулку, і песик її хлопця, породи джек-рассел-тер’єр, як пес Патрон, а ще червоновухий черепах.
Оця вся компанія сиділа в тісній машині, а черепах у взуттєвій коробці лежав зверху, як вишенька на торті. Коли ми зупинялися на заправці, я передусім діставала черепаха і клала його на дах машини. Потім діставали речі, нарешті виходили самі. Потім сідали в машину, брали речі. Я заводила авто і хтось кричав: «Черепах!». Ми зупинялися, я виходила і знімала його з даху. Так тривало десь пів дороги, потім ми стали тримати його в полі зору, щоб не загубити. Нас це тоді, звісно, трошечки веселило.
— Дякую за таку теплу і смішну історію. Вона ще раз показує, як ми, українці й українки, шукали позитив навіть у ті страшні дні. Хочу ще раз повернутися до роботи з освітян(к)ами. Які, на вашу думку, найдієвіші форми реалізації недискримінаційного підходу в освіті?
— Існує багато важливих інструментів: дослідження, посібники, консультації тощо, — але щоб вони спрацювали, я на перший рівень винесла б усе-таки комунікацію. Тобто якщо немає посилу від Міністерства освіти і науки України, що якась тема важлива і її треба рухати, то запит повинен іти із самих закладів освіти. Якісь ідеї можна також просувати через медіа й культуру.
Ще один хороший інструмент — гендерний аудит, адже це не якась каральна практика, а дуже перспективний помічний підхід. Це не просто приходять експерт(к)и і критикують. Насправді спочатку відбувається невеличке навчання, обговорення з колективом. Після цього аналіз ситуації, презентація інструментів. Це все відбувається органічно, за участи всього колективу.
А якщо ми говоримо про підвищення кваліфікації, то тут спрацьовують не просто довгі форми навчання, а розведені в часі. Наприклад, спершу слід провести оглядовий вебінар, далі — дводенний тренінг у малих групах з можливістю в безпечній обстановці проговорити певні питання. Тут треба працювати обережно, бо це робота зі зміною світоглядної позиції.
До речі, завершується робота над всеукраїнським онлайн-курсом «Освіта без дискримінації». Він дуже цікавий, над ним довго працювали! Його так побудовано, що користувач/-ка заходить і його/її ніби за руку хтось веде через певні рольові моделі, показуючи, як патріархат впливає на наше суспільство. Ми все робили для того, щоб цей курс зацікавив не тільки освітян/-ок, а й батьків, студентство.
— У Гендер в деталях є кампанія під назвою «Сексизм патруль», де ми фіксуємо випадки сексизму й дискримінації, зокрема в освіті. Наскільки такі медійні ініціативи важливі в цьому контексті?
— Я обожнюю Гендер в деталях і намагаюся встигати читати все, що там виходить. Я взагалі мало які медіа так регулярно читаю. І цей напрям — «Сексизм патруль» — розставляє дуже важливі акценти. Я вважаю, що такі ініціативи дуже нагальні. Якщо вам потрібно назбирати ще якихось кейсів з освіти, радо допоможемо і попрацюємо над цим разом.
Ми, «ЕдКемп Україна», періодично робимо розсилки для нашої спільноти з матеріалами, які вважаємо якісними і важливими. Можливо, є сенс додати в цю розсилку ті кейси, що їх досліджує «Сексизм патруль». Те, що ви робите, точно потрібно! У цьому я не маю жодних сумнівів.
— Дякую, дуже цінно чути такий позитивний фідбек! І останнє питання: що ми, українки й українці з різних сфер зайнятости, можемо зробити, щоб активніше долати проблему сексизму в навчальних закладах?
— Не знаю чи сподобається вам моя відповідь. Вона водночас дуже проста і дуже складна. Я переконана, що починати треба із себе. Це найдієвіший інструмент.
Розкажу вам особисту історію. Коли моя донька навчалася в 6–7 класі, ми з нею вже дійшли до розмов про менструацію, взаємини з хлопцями, побудову стосунків у сім’ї. Я на той момент викладала курс «Гендерна лінгвістика» і перечитала купу книжок про фемінізм. Кажу про це, і мені самій зараз смішно, але тоді я сіла й думаю: «Як же мені її виховувати — як усіх нас виховували чи вже в руслі фемінізму, про який я дізналася? Якщо на феміністичних позиціях, то вона, мабуть, зіткнеться з тим, що наше суспільство не таке і їй доведеться долати багато труднощів».
Я всерйоз над цим думала. І все-таки я розуміла, що для дівчинки, котра будуватиме будь-які взаємини на феміністичному ґрунті, буде забезпечено зовсім іншу, кращу якість життя. Так, це буде важко, їй доведеться стикатися з різними суспільними установками, але я буду поруч і допомагатиму їй це долати. Я не хотіла, щоб у якийсь момент вона опинилася в абсолютно патріархальному середовищі. Мені здається, що рано чи пізно кожна жінка доходить до розуміння того, як патріархальний світ використовує її і знецінює. Тільки частина жінок має силу чесно собі в цьому зізнатися і почати щось змінювати.
У цьому питанні важливо також не перегинати палицю, дати змогу кожній рухатися у власному темпі, своїм шляхом пізнання. Ламати через коліно — це теж неправильно, бо гендерний підхід якраз про те, щоб дати кожній людині те, що їй важливо і потрібно, не обмежуючи її якимись упередженнями. Наприклад, можна спитати себе: «Як ти називаєш свою дитину, чи вживаєш фемінітиви?», «Чи даєш ти своєму синові можливість виявити емоції, поплакати, поскаржитися?», «Чи може твій син погратися рожевою іграшкою, а не синьою, якщо він цього захоче?», «У твоїй родині ви однаково враховуєте думки всіх?». Словом, починати треба з малого.
Коли людина починає зміни із себе, вони настають швидше. Жодні накази і стратегії ніколи не спрацюють, якщо кожна людина сама не почне щось робити.
Цей проект реалізується за підтримки Шведського інституту.
