19 липня, 2024

Оксана Кісь: про ролі жінок у Радянському Союзі й незалежній Україні, історію протидії сексизму в рекламі та перспективи феміністичного руху після перемоги у війні

26 лютого 2024
Поширити в Telegram
634
Яна Радченко

Редакторка стрічки новин та журналістка у правозахисному виданні "ZMINA". Працює з темою прав людини, а також пише про злочини на ґрунті ненависті, дискримінацію та мову ворожнечі. ЛГБТ-активістка та феміністка. 

Історія феміністичного руху й питання соціального становища жінок завжди були невилучною частиною суспільного розвитку. Однак періоди значущих змін, такі як Радянський Союз і сучасна незалежна Україна, позначено особливою динамікою в ролях і правах жінок.

Оксана Кісь — відома українська історикиня, докторка історичних наук, президентка Української асоціації дослідниць жіночої історії. Однією з перших в Україні вона заговорила про сексизм у рекламі та почала активно йому протидіяти — проводила акції й семінари, викладала курс гендерних студій для львівських студентів/-ок. Уже тридцять років Оксана Кісь досліджує жіночу й гендерну проблематику в межах української історії та історичної етнології.

Гендер в деталях розпитав експертку, як і коли в Україні вперше заговорили про сексизм та що стало поштовхом до протидії цьому явищу в українському суспільстві. Також пані Оксана поділилася порадами і своїм баченням того, як слід реагувати на прояви сексизму та зупиняти їх.

— Завжди дуже цікаво спілкуватися з людьми, які брати безпосередню участь у протидії сексизму в Україні ще на початку — у 1990-х, 2000-х, тобто після розпаду Радянського Союзу. У декого з українців і українок досі є стереотипне уявлення, нібито в часи СРСР існувала абсолютна рівність, зокрема гендерна. Та це ж не так?

— Власне кажучи, таке уявлення — це результат радянської пропаганди, яка тиражувала образ вільної й рівноправної радянської жінки. Так просували радянський спосіб життя і соціалізм як державний устрій, показуючи, щó більшовики можуть дати жінкам. Проте тут треба розуміти, що декларації й законодавчі норми, які існували в Радянському Союзі, справді були безпрецедентні. На той час ніде у світі жінки не мали такого широкого поля сімейних, трудових і політичних прав. Інша річ, що між задекларованими правами і реальними можливостями їх реалізувати у звичайних радянських жінок була прірва.

У Радянському Союзі вся репродуктивна і доглядова праця, родинні і побутові обов’язки покладалися на жінок. І хоча з часом радянська влада нібито почала робити якісь кроки для того, щоб трохи вивільнити жінок і дати їм можливість брати участь у суспільному виробництві й громадській діяльності, але неписана угода між радянською владою і жінками залишалася. Дослідниці називали це «контрактом працюючої матері». Він полягав у тому, що всі соціальні пільги, послуги й допомога надавалися працюючим жінкам в обмін на їхню згоду народжувати й доглядати дітей, тобто виконувати ці так звані репродуктивні і доглядові функції.

Цей образ Матері залишався центральним у каноні нормативної радянської жіночности. Основною роллю цієї супержінки було народжувати будівників комунізму та виховувати майбутніх захисників.

— Тобто жінки мали і самостійно виконувати всі домашні обов’язки, і виховувати дітей, і при цьому бути продуктивними та відповідальними робітницями?

— Так, фактично професійна зайнятість була не так правом, як обов’язком кожної радянської людини. Жінки мали ефективно поєднувати це з материнством і побутом, утримуючи дім, дбаючи про харчування й гігієну. Можна сказати, що всі радянські жінки працювали у дві зміни. Труднощів додавав дефіцит товарів і послуг. Жінки компенсували його своїм часом і фізичними зусиллями. Це, наприклад, ручне прання, щоденне домашнє приготування їжі, багатогодинне стояння в чергах за продуктами тощо. Усі ці обов’язки лягали на жінок.

— Складається враження, що жінки взагалі не відпочивали...

— Справді, з можливостями відпочинку й дозвілля було дуже складно. Так само з підвищенням професійної кваліфікації, адже на це теж був потрібен час. У радянських жінок його не було: усі вільні години ішли на обслуговування потреб родини. Наприклад, 1989 року підрахували витрати часу радянських чоловіків і жінок і виявилося, що в середньому жінки витрачали на домашні справи 3,5–4 години в робочий день і близько 7 годин у вихідний. Це було втричі більше за чоловіків у робочий день і вдвічі більше у вихідний. Загалом у жінок залишалося вільного часу на власні потреби 1,5 години в робочий день та 1 година у вихідний.

Чоловіки могли собі дозволити працювати більше часу, їздити у тривалі відрядження. Для жінок це вважалося небажаним, мовляв, «на кого ти лишаєш дітей, безвідповідальна мати», «що їстиме твій чоловік, доки ти у відрядженні, погана дружина». Ці соціальні очікування змушували обирати професійні стратегії, які дозволяли зосередитися передусім на пріоритетних ролях матері й господині в домі.

Отже, повертаючись до першого питання, радянський час — це зовсім не про гендерну рівність. Хоча радянська пропагандистська машина ефективно експлуатувала образи успішних жінок, як-от Валентини Терешкової. Перша космонавтка у світі — прекрасна рольова модель. Це заохочувало жінок мріяти. Та коли вони намагалися реалізувати свою мрію, стикалися із сумною реальністю. Шлях до здійснення таких масштабних бажань був ускладнений через суспільний тиск щодо родинних обов’язків.

Поодинокі випадки успішних і незалежних радянських жінок лише підтверджують загальне правильно. Успіх тоді був не для всіх. Лише обрані могли втілити ідеал радянської жінки, який слугував би для пропагандистських потреб.

— Колись ви казали, що у 1990-х терміна «сексизм» не було у загальному вжитку, його доводилося пояснювати й поширювати. Як це відбувалося?

— Знаєте, коли в середині 1990-х я долучилася до жіночих гендерних і феміністичних студій, тоді і науки такої не було, і дослідницького поля, і публікацій. Нічого не було. Це така наша пострадянська спадщина, адже Україна, як і інші радянські республіки, була за «залізною завісою». Так, ми були ізольовані від світу, де в 1970–1980-х активно розвивався феміністичний рух і ціле величезне, розгалужене й потужне дослідницьке поле гендерних студій. Уже тоді були різні теорії, аналітичні інструменти, методології, інтерпретації. Нам у 1990-х фактично треба було все це надолужувати, тож ми займалися самоосвітою, вивчали якісь ази, а потім намагалися і опанувати, і застосувати нові для нас знання.

Звичайно, ми не винаходили такі поняття, як «гендер», «сексизм», «фемінізм». Ми їх запозичували, і для широкого загалу вони були зовсім незнайомі або їх розуміли викривлено, тому все це доводилося пояснювати. Для багатьох українців/-ок було незрозуміло, що стоїть за цими термінами, тому вони чинили їм величезний спротив.

Тож спочатку ми навчилися самі, а потім вчили широкий загал, зокрема журналістські спільноти. Саме через медіаресурси ці знання мандрували далі.

— А коли у вас з’явилися ідеї вивчати прояви сексизму в рекламі?

— У 2000-х роках. Я тоді вперше читала курс «Гендерні студії» для магістерської програми у Львівському національному університеті за експериментальною програмою. Це був вступний оглядовий курс, тому до ньому ввійшла дуже різна тематика, зокрема гендерні стереотипи. Мені було непросто знайти якісь пояснення, приклади. Шукала в західних публікаціях, бо тоді ще навіть Вікіпедії не існувало.

Намагалася сама розібратися, що ж таке сексизм. У якийсь момент зрозуміла, що йдеться не про секс чи взагалі якісь інтимні стосунки, а про різнопланову дискримінацію людини за ознакою статі. Це може проявлятися у формі настанови, упередження, дій. І може навіть бути інституційно закріплене. Тоді я зрозуміла, що сексизм — це явище наскрізне. Воно легко зчитувалося в багатьох тогочасних українських практиках. Тож ми зі студентами і студентками (серед яких була і творчиня Гендеру в деталях Тамара Злобіна, чим я дуже пишаюся) почали вчитися надівати так звані «гендерні окуляри» і дивитися крізь них, ніби крізь збільшувальне скло. Тоді ми побачили, як багато сексизму навколо нас, зокрема у зовнішній рекламі.

— У 2006 році відбулася акція «Стоп сексизм», з якої почався рух проти сексизму в рекламі. Ви одна з організаторок того заходу. Як це було?

— Як ви розумієте, зовнішня реклама характерна тим, що від неї не можна якось сховатися, як від інших видів реклами. Тобто ми можемо не дивитися телевізор, не гортати глянцеві журнали. А реклама на вулицях сама тебе атакує. Тож ми з колегами-соціологинями Тетяною Бурейчак і Вікторією Середою з нагоди 8 Березня вирішили організувати просвітницьку акцію — показати і розказати, як проявляється сексизм у рекламі, що в ньому поганого, як його розпізнати.

Ми організували такий захід на кафедрі соціології у Львівському національному університеті. Роздрукували фотографії сексистської (подекуди відверто вульгарної) реклами з львівських вулиць — її тоді було просто засилля. Захід був відкритий для широкого загалу, не тільки для студентства. Ми провели семінар, на якому докладно розібрали всі аспекти тих рекламних зображень, щоб показати, в чому там сексизм.

Також написали петицію до Львівської міської ради про те, що така реклама неприйнятна, і попросили усунути її та надалі контролювати ці питання. Згодом ми отримали кілька листів, що наш запит передано до такого-то управління й департаменту. А потім уже звідти нам повідомили, що порушень у рекламі не виявили. Проте нашою метою все-таки було привернути увагу до цієї проблеми, і цього ми досягли.

Цей випадок набрав певного розголосу. Нас запрошували активістки жіночих організацій до Чернівців, Харкова й Сімферополя з проханням провести семінари на цю тему. Згодом я написала кілька наукових статей про сексизм у рекламі, де вже систематичніше виклала всі ці ідеї.

Хвиля акцій, подібних до нашої, прокотилася багатьма містами України. Медіа активно висвітлювали цю тему, тобто проблема сексизму вже була на слуху. З 2010 року окремі громадські організації почали щільно працювати з цією темою. От, наприклад, з 2011 року діє Гендерний індустріальний комітет з реклами, який приймає скарги на сексистську рекламу, здійснює експертизу, контактує з виробниками на предмет її усунення.

Інформаційно-консультативний жіночий центр започаткував антивідзнаку «Отрута сезону», призначену для представників/-ць рекламної індустрії, чия продукція була найбільш сексистською. Так вдавалося розголошувати назви компаній, що відзначилися в негативний спосіб.

— А чи були ті, хто до вашої акції «Стоп сексизм» і наступних активностей ставилися негативно, упереджено?

— Звичайно, і негативні реакції були, і смішні випадки траплялися. Іноді тема сексизму в рекламі викликала у людей справжнє обурення. Наприклад, була така серія семінарів, яку організовували працівниці Жіночого консорціуму України. Ці заходи відбувалися у форматі світового кафе, тобто відкритих дискусій. До зустрічей залучали не лише науковців/-ць і активістів/-ок, а й журналістів/-ок, рекламістів/-ок. І от представники/-ці рекламної індустрії шалено й запекло наполягали на тому, що «чіпляння» жінок на всі етикетки й вироби — це одинокий спосіб заробити. Єдиним їхнім аргументом було збільшення прибутку. При цьому вони не готові були брати на себе відповідальність за поширення шкідливих упереджень, дискримінаційних меседжів, стереотипів тощо. Часом вони просто не чули наших закликів, пояснень.

З огляду на це важливо було займатися просвітою, піднесенням суспільної свідомости, розвитком критичного мислення, формуванням несприйняття сексизму в рекламних зображеннях. Ми хотіли зробити, так би мовити, «щеплення від сексизму», щоб рекламісти/-ки розуміли, що не варто зачаровувати аудиторію сексуальними зображеннями, навіть якщо їх виконано естетично і майстерно.

— Ви сказали, що були й смішні випадки. Поділитеся?

— Так, під час нашої першої акції у коридорах Львівського національного університету ми розвісили зразки сексизму у рекламі з відповідними поясненнями. І хтось поцупив декілька найбільш «яскравих» прикладів. Напевно, для якихось особистих інтимних потреб.

— У Гендер в деталях є моніторинг «Сексизм патруль», де наші експертки фіксують випадки сексизму, зокрема в медіа і рекламі. Як ви оцінюєте такі ініціативи, чи дієві вони?

— Зважаючи на те, у яких обставинах опинилися громадянське суспільство і гендерні студії у 1990–2000-х роках, якби не засоби масової інформації, ми взагалі ніколи не змогли б ефективно комунікувати із суспільством. Я маю на увазі з широким загалом, з людьми, які живуть не у великих містах, де діють жіночі організації й наукові осередки.

Я вважаю, що медіа забезпечують функцію поширення знань та інформації, порушення проблем, актуалізації різних тем. Треба віддати належне жіночим громадським організаціям, які швидко зрозуміли, що медіа можуть стати нашим голосом у розмові із суспільством. Наприклад, на початку 2000-х ГІАЦ «Крона» в Харкові проводив для журналістів/-ок цілу серію вишколів про дискримінацію.

Засоби масової інформація нині безпосередньо проявляють ініціативу, мовляв, ось, ми готові вас чогось навчити, у нас є цікаві інструменти для цього. Це дуже правильна стратегія, яка призвела до того, що ми маємо тепер. Сьогодні в Україні вже є велика когорта професійних журналістів/-ок, які вміють працювати з гендерною тематикою. Вони добре знаються на темах домашнього насильства, дискримінації, домагань, сексуального насильства, проблем військовослужбовиць. Цього всього не було би без просвіти. На жаль, факультети журналістики майже не дають таких знань своїм студентам/-кам.

Що стосується власне ініціативи, то «Сексизм патруль» — це не просто тицьнути носом і висловити своє «фе». Там містяться пояснення, чому той чи той випадок — це сексизм, чому це неприпустимо. Це практично документування фактів сексизму. Так, це важливо і потрібно. У таких питаннях надзвичайно важливо не давати надмірної волі емоціям. Краще віддавати перевагу раціональному аналізу та обґрунтованій критиці, хай це й нудно, але це переконливіше. Навіть якщо здається, що про це все вже сто разів сказали, не завадить повторити сто перший раз, бо вода камінь точить. Гендерні стереотипи, як і будь-які інші, — дуже ригідні структурі свідомости. Їх змінювати найважче. Тому працювати з цим треба систематично, послідовно й неухильно.

Стереотипи формувалися тисячоліттями, а ми намагаємося викорінити їх за десятиліття. У розрізі історичного часу людства це насправді революційна діяльність.

— Які перспективи у феміністичного руху нині з огляду на те, що після війни прийде багато людей, налаштованих проти цього? Консерваторів, радикалів, які вже тепер в інтерв’ю кажуть, що місце жінки вдома, що жінки потрібні тільки для краси.

— Мене завжди запитують про це на різних міжнародних заходах, де я виступаю про ситуацію в Україні, розповідаю про жіночі досвіди війни. Як показує історія, у повоєнних країнах відбувається певний гендерний відкат: суспільство повертається до довоєнних і навіть жорсткіших патріархальних гендерних норм. У зв’язку з демографічними втратами на жінок починають чинити величезний репродуктивний тиск. Від них вимагають, так би мовити, примусово компенсувати демографічні втрати, народжувати більше дітей, займатися їхнім вихованням, відновлювати побут, дбати про травмованих фізично і психологічно ветеранів.

Такий ризик залишається і в Україні в перспективі повоєнних процесів. Проте особисто я вважаю, що українських жінок не можна буде загнати назад додому і нав’язати їм якісь традиційні ролі. Ми повинні розуміти історичний контекст: він цілком інакший, ніж той, який був у середині ХХ століття після Другої світової війни.

Коли ми говоримо про сучасне українське суспільство, то повинні розуміти, що у нас є потужні жіночі громадські та правозахисні організації, які навіть під час війни пильно стежать за спробами наступу на жіночі права. І якщо, умовно кажучи, у майбутньому з’являться якісь ініціативи, скажімо, про заборону абортів під благим приводом відновлення країни, то громадянське суспільство чинитиме спротив і змусити жінок це виконувати буде не так просто. Будуть розголос, дискусії і таке інше.

З іншого боку, тепер не вдасться замовчати чи нівелювати жіночі внески в перемогу, бо медійний простір уже насичено інформацією про те, що жінки роблять в умовах війни для захисту нашої Батьківщини.

Тож я вважаю, що спроби тиснути на жінок будуть, але навряд чи вони матимуть успіх. Навряд чи вдасться повернути нас до якогось там патріархального ладу.

— Чи є історії українських жінок, які вас сьогодні надихають?

— Так, я спостерігаю за жіночими волонтерськими ініціативами і страшенно надихаюся. Більшість із них — це низові ініціативи, що походять від самих жінок, які, можливо, ніколи в житті не були учасницями якихось громадських організацій чи активістських спільнот, а нині вперше згуртувалися для спільної справи. Для мене не має значення, чим займаються ці ініціативи — збирають кошти на дрони, роблять заготовки їжі для військових, в’яжуть шкарпетки чи плетуть сітки. Мені важливо, що жінки збираються разом, ефективно працюють, вирішуючи якісь конкретні практичні питання і зрештою бачать результати своїх зусиль. Цей досвід спільнодії надзвичайно важливий для того, щоб жінки почали сприймати себе як серйозних гравчинь, навчилися співпрацювати між собою та з різними структурами (органами влади, бізнесом) і повірили в те, що здатні вирішувати складні питання спільно.

— На завершення питання від головної редакторки Гендер в деталях Тамари Злобіної. Що робити, коли ми бачимо сексизм? Чи є якісь правила, якими ви самі користуєтеся?

— Єдиний спосіб протидіяти сексизму — це не мовчати. Якщо ви бачите речі, які викликають у вас дискомфорт, які вас обурюють, які ви вважаєте неприйнятними, про це треба говорити. Я не кажу, що це слід робити у якийсь різкий, агресивний чи образливий спосіб. Часто буває так, що люди просто не усвідомлюють, що вони можуть образити когось своїм висловлюванням.

Наприклад, коли чоловік звертається до своїх колег-жінок «чарівні жіночки», він може не розуміти, що це неприйнятно, бо він оперує тими нормами, у яких його виховували. Такому чоловікові треба делікатно, але наполегливо і постійно повторювати, що ці слова недоречні й некоректні.

Дуже складно створити простір, повністю вільний від сексизму. Це вимагає докладати власних зусиль. На початку це може викликати дискомфорт, породжувати напругу. Та згодом люди навколо почнуть реагувати на це, звикати, і зрештою це нормалізується.

Інша справа, що найчастіше все це залишається на рівні особистих зусиль, бо у нас немає інституційних механізмів для підтримання цих речей. Я викладаю в Університеті Річмонда у США (University of Richmond), і тут для всіх викладачів/-ок є обов’язковий вишкіл на тему недискримінації й рівности. Це онлайн-курс, але це не означає, що можна просто понатискати кнопочки — і все. Там купа вправ, пояснень із законодавства, багато прикладів, різні сценарії вирішення тієї чи тієї ситуації.

Цей курс, з одного боку, покликаний сформувати розуміння і знання про те, що таке дискримінація і чому вона неприйнятна, а з іншого — розвинути чутливість до цього питання. Крім того, цей вишкіл учить людей діяти в конкретних випадках, де вони можуть стати об’єктом чи свідком дискримінаційних практик. А в самому університеті є спеціальні структури, уповноважені реагувати на випадки дискримінації, домагань, образ тощо. Це політика цілої установи.

Ця нетерпимість до такого явища як сексизм у цьому випадку дає зрозуміти, що студенти/-ки й викладачі/-ки можуть звернутися до спеціальних структур у межах адміністративного апарату університету. І можуть отримати підтримку та допомогу.

Нам в Україні до цього ще далеко. У нас такі комітети чи комісії, що реагують на сексизм у закладі освіти, — це винятки з правил. У наших установах і дирекція не завжди зацікавлена в цьому, і колективи не розуміють, чого і як вимагати від таких структур.

Отже, порятунок потопальників — справа рук самих потопальників. Це моя життєва позиція. Якщо немає структур, які можуть тебе захистити, ти мусиш зробити це сама. Треба творити навколо себе безпечний простір і допомагати іншим зрозуміти, щó не так у сексистській поведінці, у таких висловлюваннях, у такому ставленні. Громадські жіночі організації теж можуть стати в пригоді, адже вони надають психологічну і юридичну підтримку. Треба шукати допомоги і знаходити її, але водночас покладатися на себе.

Цей проект реалізується за підтримки Шведського інституту.

26 лютого 2024
Поширити в Telegram
634
Репліки Спільноти
Реплік ще немає, Ваша репліка може бути першою
Усі статті теми
«ЧОЛОВІКИ З МАРСА, ЖІНКИ З ВЕНЕРИ. АЛЕ ТІЛЬКИ НЕ ДЛЯ ФАРМИ»
Чоловіки і жінки —різні. Але там, де треба подбати про відмінні потреби жінок, запал зникає.
Влучно про мікрофемінізм.
«Депутатка звучить як проститутка». Серйозно?
Про фемінітиви. Всоте.