6 червня, 2020
Кайдани Кайдашів: розірвати чи змиритися? - Рецензії

Кайдани Кайдашів: розірвати чи змиритися?

6 травня 2020
Поширити в Telegram
7256
Любов Терехова

Кандидатка філософських наук, працює в Національному центрі «Мала академія наук України». Вивчала філософію в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка. Захистила дисертацію з історії філософії про значення жіночого містицизму для філософії Середньовіччя. Досліджує середньовічну жіночу містику, кіно й серіали, проблеми гендерної дискримінації й ейджизму. Сторінка авторки на Academia.edu.

УВАГА: в тексті присутні спойлери.

Для України «Кайдашева сім’я» – вічний сюжет. За 140 років вози й підводи змінилися на старенькі жигулі й розламані мерседеси, але ями на дорогах, якими їздять обидва види транспорту, конфлікти й причини для них – залишилися, якими були.
 «Спіймати Кайдаша» – серіал, який потрапив у «нерв» суспільства: частина аудиторії – класично обурилася ставленням до класики й забрудненим мовленням персонажів і персонажок, решта ж побачила в цьому живу неплакатну українську сучасність, яка вгрузла в традиційне суспільство значно глибше, ніж нам здається. Не слід нехтувати ще й тим, що багатьом серіал забезпечив ностальгію за злиденною, але все ж солодкою й безголовою юністю.


Офіційний постер серіалу «Спіймати Кайдаша»

Класика для сучасників

Адаптація класичних сюжетів із осучасненням дуже рідко буває вдалою. Від поразок тут не застраховані навіть титани. Карколомний успіх серіалу «Шерлок» ВВС із майстерного вписування наскрізно вікторіанського персонажа в сучасний Лондон, його творці  Марк Ґетісс і Стівен Моффат, не змогли навіть близько відтворити в цьорічному «Дракулі» (Рейтинг серіалу «Дракула» на сайті IMDb –  6.8 проти 9.1 у «Шерлока»). Екранізації української класики в серіалах переважно були низькобюджетними (це позначалося на костюмах, постановці, гримі) й грішили театральністю. Два серіали, які справді полюбили глядачі й які були проривом для свого часу в Україні – «Царівна» (1993-1994 рр.) і «Роксолана» (1996-2003 рр.), нині майже забуті. Досвід осучаснення класики української літератури – не такий багатий. Слід згадати дві спроби каналу 1+1: мінісеріал «Украдене щастя» режисера Андрія Дончика 2004 р. (за мотивами однойменної п’єси Івана Франка) і «Катерину» 2016 р. за поемою Тараса Шевченка. 

Осучаснення проходило переважно натужно. Першому зі згаданих серіалів кінокритикиня Л. Брюховецька закидала спрощення драматургії: 

«…драму  шекспірівської напруги переведено у площину побутової історії. Події перенесено в наші дні. Такий прийом має місце в кіно, але цього разу осучаснення увійшло в суперечність з першоджерелом. Та й від першоджерела, крім місця дії, імен героїв, та ще того факту, що Михайло їде на Балкани, нічого не залишилось» [2]. 

Другий в принципі було тяжко дивитися, не опускаючи стидливо очі від безпорадності шоумейкерів. Найкраще й найбільш дотепно проблему описала Анастасія Євдокимова:

 «…москаль у сучасній версії – зовсім не москаль, а відомий столичний актор, який приїздить у село Шуляки на зйомки кіна. В нього томний погляд, манери точно, як у Андрєя Міронова із "брільянтовой рукі", його впізнають женщіни на базарі, він хвацько переходить із міської на сільську, коли бачить Катерину. Звати його по-простому – Льоша, але наївна закохана Катя називає його Олексою…Світ серіалу ділиться на духовний і бездуховний: на село, яке плекає традицію, та місто, яке нею нехтує, на україномовну планету та російськомовний всесвіт. Всі україномовні герої загноблені й нещасні, а російськомовні багаті та заможні, зате одні добрі, а інші жорсткі й холодні. Тут ніяка постколоніальна критика не допоможе. І я просто констатую факт без найменшого бажання його коментувати…» [6].


Осучаснений «Москаль» – столичний актор. Скріншот 1 серії серіалу «Катерина 1+1»

Що ж вдалося сценаристці та шоуранерці серіалу Наталці Ворожбит і режисерові Олександрові Тіменку, а не вдавалося тим, хто намагався до них? Напевне, все ж робота зі смислами. Осучаснення шляхом не спроби переказати історію в декораціях 2000-х із мобільними телефонами, навішавши глядачеві своїх вузьких прочитань, як у «Катерині», а через дбайливу деконструкцію конфліктів і архетипів. 

Для того, щоб зрозуміти твори української літератури XIX ст., треба осягнути контекст – тип суспільства, про який їх написано, суспільства традиційного. Серіал про сучасних Кайдашів особливий тим, що творці наважилися на сміливе прочитання, за яким традиційне суспільство – це не певний історичний тип, що віджив своє, а світоглядна настанова, тип мислення, рецидиви якого призводять до болісних наслідків і нині. Відомий історик Ярослав Грицак у курсі «Вибрані питання європейської історії» Prometheus говорить, що традиційне суспільство дуже живуче: «Ми в собі його носимо. Хоча дуже часто не пізнаємо в собі риси цього суспільства. Нам треба антрополога чи історика, який би нам ці риси розкрив, показав» [5]. 

Що ж, з такої точки зору «Спіймати Кайдаша» – цілком собі антропологічний нарис. Якщо перечитати повість за свіжими враженнями після серіалу, чудуєшся, скільки епізодів і діалогів взято прямо з тексту. Введено кілька додаткових сюжетних ліній, про які трохи нижче, але загалом – екранізація буквальна. Що суттєво інакше – значно менше фізичного насильства. І тут нам варто порадіти, що хоч рукоприкладство ми стали сприймати інакше.  Так, я не помилилася – суттєво менше. У повісті майже всі персонажі (-ки) фізично жорстокі одне до одного: Карпо б’є батька (бо той піднімає руку на Мотрю), намагається побити матір (але вона швидко бігає, чим рятується, застрибнувши в ставок), з його діалогів з дружиною стає ясно, що й Мотрі дістається від нього. Мотря виколює свекрусі око, а згодом під час сварки й під’юджує Карпа вибити друге, лупить племінників, перебиває спину кабанчикові. Якби усі ці епізоди перенести на екран, – фільм вийшов би побутовою чорнухою з рейтингом 18+.

Єдина пара, у якої все інакше, викликає подив навіть у автора: «Лаврін любив Мелашку: ніколи її не то що не бив, і пальцем не зачепив, навіть ніколи не лаявся з нею» [10]. Саме ці стосунки в серіалі дуже переосмислені. Чому так? Розберемося трохи згодом.
У серіалі жорстокість і насильство більш витончені, значною мірою переведені в психологічну й ментальну площину, від цього не менш болісні, але краще замасковані, їх треба навчитися впізнавати, геть як і нам, у нашому житті. «Спіймати Кайдаша» – новий епос. Саме той, на який ми заслуговуємо, й той, якого потребуємо.

У полоні 

Із повістю «Кайдашева сім’я» більшість зустрічається в 10 класі. Юні максималісти й максималістки в найкращому разі зчитують тільки комічний пласт. Водночас побутові чвари, пристрасні сварки й бійки застують глибинний відчай героїв (-їнь). Іван Нечуй-Левицький змальовує персонажів /-ок, які не так давно отримали волю, але «Панщина поклала на Кайдашеві свій напечаток» [10]. Для серіалу таким тавром, яке носить головний герой, і не тільки він, є радянське, зокрема колгоспне минуле, що для селян так само було неволею.  Цей відчай загубленої молодості, втрати авторитету перед синами (зокрема через те, що багато п'є) Омелько книжковий щедро заливає горілкою. Кайдаш серіальний переживає також і світоглядну кризу – він був переконаним комуністом, ідеали його юності луснули, як мильна булька – у що йому тепер вірити? Пізнє навернення в християнство – спроба відшукати таку опору.

У повісті молоде покоління пишається тим, що може працювати тільки на себе: «Я панщини не робила й у панів не вчилася», – заявляє Мотря свекрусі [10]. Карпо боїться покарання різками – вважає його страшною неславою, бо його ж пани ніколи не карали. Кайдашиха сприймає панщину по-своєму: вона була на особливому рахунку, її шанували пани, й цієї уваги їй вочевидь дуже бракує. Отакий несподіваний інсайт про «стокгольмський синдром» за 100 років до того, як це стало мейнстрімом.

Персонажі (-ки) «Кайдашевої сім'ї» вільні тільки 17 років (у повісті, після відміни кріпацтва) і 14 років (у серіалі, після проголошення незалежності України). Але й для тих і для тих – свобода дуже свіжа рана, вона не тільки дарунок, а також і виклик. Вона принесла з собою нові проблеми й вибори, нові стосунки, до яких невідомо як підступатися.  Це стосується й вимоги вирішувати громадські справи, й особистих виборів. У книзі сільська громада, спокусившись на дармове пригощання заїжджого шинкаря, дозволила монополізувати шинки, у серіалі – мешканці Семигір наступають на такі ж граблі – віддають за безцінь свої паї. Сімейні стосунки – не менш складні, що нині, що 140 років тому. Чому все так складно, чому згоди дійти так тяжко – питань більше, ніж відповідей. Чи то причина у пристрасному бажанні старших повчати всіх і кожного? Чи у виснаженні від тяжкої праці? Чи в небажанні робити вибір і щось змінювати?


Мем з офіційного Instagram каналу СТБ. Скріншот

Чому дорослі сини, з власними сім’ями, дітьми, досі живуть з батьками? У традиційному суспільстві єдиним відомим способом життя й господарювання було — і є — «робити так, як робили батько й дід», жити так, як жили вони. У курсі «Вибрані питання європейської історії» Ярослав Грицак так пояснює цю тенденцію: 

«…[традиційне] суспільство не терпить змін, тому що зміни применшують шанси на виживання в цьому суспільстві. Зміни завше означають певний ризик. І тому єдиною легітимацією чи головною легітимацією життя в цьому суспільстві: треба робити так, як робили наші батьки, як наші діди. Ще раз кажу: кожна зміна несе загрозу життя такого суспільства. Тому це суспільство задивлене завше назад. Його спосіб легітимації є минуле. Тому з другого боку, що теж важливо є, що найважливішим елементом, чи найважливішими людьми, які у цьому суспільстві є, це люди старші. Їх слухаються» [5]. 

Рішення про шлюб – це не особисте рішення, а воля патріарха родини. В оригінальній повісті часто пропускають, що дотепний діалог братів про дівчат відбувся не тому, що хтось із них хотів женитися, а тому, що Лаврін казав братові: «Батько тебе, мабуть, оженить» [10]. 



Карпо і Лаврін. Скріншот з 1 серії серіалу «Спіймати Кайдаша»

У традиційному суспільстві немає індивіда, є рід, сім’я, відповідно шлюб – справа, не особиста й полюбовна, а колективна й економічно обґрунтована. Це питання виживання [5]. Це соціальна угода, за якою невістка стає ще однієїю працівницею в господарстві й має зобов’язання перед усім родом, а не тільки перед чоловіком. Поняття любові не існує в цьому просторі. Те, що обидва молоді Кайдаші вибирають собі пару ще й зважаючи на почуття, – це нове й несподіване. Нечуй-Левицький підглядає перші полиски бунту синів проти батьків і спроби розірвати з традицією. Але 140 років іскри тліють, а пожежі все не було. 

У серіалі бажання матері «керувати» особистим життя Лавріна (спати з ним в одній кімнаті, щоб він не бігав до дівчат) виглядає комічно. У питанні вибору пари для синів – роль батька і матері суто символічна, закріпити візитом до сватів те, що вже вирішено. Але питання співмешкання кількох сімей у одному домі й класичне  «що люди скажуть» – все ще важкі й болючі питання. Чому наше сучасне суспільство так тримається за оцю традицію тепер і досі, коли ми собі вже так багато дозволили, коли так багато змінилося? Герої «Спіймати Кайдаша» не мають заборони залишати батьківський дім. Що їх не пускає, що примушує їх утриматися від вибору й місити далі нещастя й скандали? Саме оце польове дослідження українського характеру робить серіал таким особливим.

Здавалося б, повість Нечуя-Левицького дуже віньєткова. Його персонажі позірно не мають глибини поза тими ситуаціями, у яких ми їх спостерігаємо. Вони спілкуються прислів’ями й ніби не живуть за межами зустрічі один з одним. Наталці Ворожбит вдається розгледіти за цією простотою глибокі внутрішні конфлікти, ввести в сюжет нових персонажок, наповнити їхні образи змістом. І в Нечуя-Левицького, і в авторів серіалу виявляється істинний реалізм. Актори не грають, а населяють світ і час. Багато глядачів і глядачок відзначали, що впізнавали своє дитинство або родинні історії в серіалі. Це «прокидування» смислів стосувалося не тільки і не стільки залучення справжнього досвіду «заснованого на реальних подіях» – якби це було так, телекартина втратила б свою щирість.  Це швидше баланс на межі «того, що могло б статися», усвідомлення моменту, який буде наступним, не тому, що він банально передбачуваний, а тому, що ми відчуваємо: він настане, бо показаний нам світ діє за такими законами.


Баба Параска і Тетяна 
Скріншот із 2 серії серіалу «Спіймати Кайдаша»

Для мене таким моментом одкровення була сцена з другої серії, де сільська знахарка у щирому пориві допомогти Тетяні змішує разом виховну роботу, психологію, цілительство й палку християнську віру: 

«Хороша ти дівка. Роботяща. Тільки гордості тобі не хватає… приходь до мене, я тобі дам одну молитовку – знімає вєнєц безбрачія» [12, 2 серія].

Це момент, який примусив сміятися вголос, бо справді засвідчив архетипність такого образу: ми спостерігаємо несподівані форми народної релігійності, яких набуває християнство щодня. В етнографів читаємо: дуалізм так ніколи й не був викорінений в українських селах: чорт, був могутнім і в уяві селян часто рівноправним Богу [8, с. 7-27] – й бачимо підтвердження тому в звичаях оточуючих. А ситуація, у якій кожна незаміжня дівчина чи молода жінка може потрапити на безкоштовний і непроханий сеанс психотерапії від небайдужих людей – трапляється через день, особливо на сімейних традиційних святкуваннях.

Традиція і подвійна мораль

Село в 1990х і ранніх 2000-х часто ставало середовищем соціалізації як сільської, так міської молоді. Канікули, які старшокласники й студенти проводили в бабусь і дідусів, у світлу пору доби закривалися обов’язковою трудовою повинністю, а з настанням сутінок перетворювалися в простір свободи й експериментів із алкоголем (і не тільки), поцілунками (і не тільки). Серіал тонко вловив цю естетику: сільський клуб, дискотека, на яку починали збиратися, тільки після того, як попорають худобу, алкогольні загули й градація кавалерів: найліпший – той, хто з машиною, бо може відвести в  бар, і на заправку за шоколадкою, далі – той, хто на мотоциклі, пішоходи – на периферії інтересів, пізні проводжання дівчини додому «зі смислом» тощо. 

Показовою є сцена святкування дня народження одного з епізодичних персонажів: іменинник п’є й танцює біля свого автомобіля з хлопцями, зачіпаючи дівчат, які проходять повз, намагається затягнути Мелашку «покататися». Лаврін Кайдаш заступається за дівчину й робить зауваження, щоб хлопці не лякали її, на що отримує відповідь:  «Скучно. Шо тут ше робить? Або лякать або пить» [12, 3 серія, 20 хв.].
Припускаю, що значною мірою обмеженість ідей для дозвілля («шашлики і побухать») в покоління сорока-тридцятирічних нині обґрунтовується саме цим викривленим і обмеженим досвідом, який майорить у пам’яті спогадами про «волю» й безтурботну юність. Можливо, звідти ж родом переконання, що дівчина, якій доводиться пройти темною вулицею «шукає пригод», а якщо вона просить залишити її в спокої – то це така форма загравання, бо «всі ж знають, чого вони сюди ходять». 

При чому від токсичності середовища й такої форми стосунків страждають всі – не тільки дівчата, а й хлопці. Лаврін у першій серії після повернення з армії – це смертник із мішенню на лобі. Нікого не цікавить, чого він прагне чи що збирається робити далі. Нежонатий хлопець у селі – здобич самотніх дівчат за потурання та підбурювання їхніх діяльнісних матерів. Як тут не згадати максиму від Джейн Остін, що вже 200 років не втрачає актуальності:

«Усім відома істина: самотній чоловік із добрим статком неодмінно мусить знайти собі дружину. Хоча про почуття й думки цього чоловіка, коли він вперше з’явиться в якійсь окрузі, можна лише здогадуватися, та всі тамтешні родини так непохитно вірять в цю істину, що вважають його законною власністю тієї чи іншої своєї дочки» [11, с. 3].

Мораль серіальних Семигор – із «другим денцем». З одного боку дуже важливо, що «люди скажуть»,  із другого – можна самій пустити поголос про  дочку, сказати, що її зґвалтували (хоча ти бачила, що тільки тримали за руку), щоб примусити кавалера одружитися. Баланс між репутацією синьої панчохи і розпусниці – дуже хисткий.

Серія 1, 34-38 хвилини.

Подвійні стандарти на кожному кроці. Розмова Карпа й Лавріна про дівчат значно відвертіша, ніж в оригінальній повісті. І вимоги до непорочності нареченої в них дуже різняться. Молодший брат пошлюбиться тільки з незайманою, а старший – вважає не це основним. При цьому не живуть за тим, що проголошують обоє: Лаврін не утримується від дошлюбних стосунків, а Карпо влаштовує скандал на весіллі Мотрі за те, що вона мала стосунки з попереднім хлопцем. Сцена, у якій наречена молить його про пробачення на колінах у весільній сукні перед повним автобусом гостей – це більше, ніж елемент для образу впертого головного героя. Схоже, це алюзія на давній звичай, коли наречена, яка втратила цноту до шлюбу, мала зізнатися в цьому чоловікові на весіллі, раніше шлюбної ночі, щоб не зазнати неслави й не зурочити худобу й господарство своєю брехнею, перепросити не тільки його, а й усіх гостей [2 серія, 44 хв.]. 

Серія 2 з 44 хвилини до кінця.

Детальніше про символічний смисл дівочої цноти, обряду «комори» й  перепрошування за дошлюбний секс можна прочитати в статті Ірини Ігнатенко «Секс та розмови про нього в українському селі ХІХ — початку ХХ століття».

Ця сцена в серіалі – трагікомічна, прямо як плекання таких традицій і стереотипів у наш час. Сам Карпо не дотримувався цноти, навіть у час, коли вже добивався прихильності Мотрі з надзвичайно серйозними намірами. Усе літо він продовжував сексуальні стосунки з сусідкою Тетяною. Коли ж та виявила, що вагітна й намагалася накласти на себе руки, він і на секунду не подумав про те, щоб бодай визнати свою відповідальність:

«Їй що 15 год? У мене знаєш скільки таких Танюх було в селі? Ні одна не залетіла!». 

Образ Тетяни взагалі дуже вдалий. Авторам «Спіймати Кайдаша» вдалося деконструювати архетип покритки в традиційній культурі значно тонше й елегантніше, ніж осучаснювачам поеми Шевченка. Героїня Юлії Врублевської не побивається тим, що завагітніла, не читає лекції на тему: «Ви знаєте, хто така покритка в українському селі?» на відміну від Катерини [9, серія 3]. Те, що село не змінилося й сприймає таку жінку вороже, глядачам дозволяють зрозуміти самостійно через окремі епізоди, напівнатяки й переважно через колективне мовчання, у яких жіноцтво екранних Семигір постає постійним докором. Чи Тетяна живе бідно й ледь зводить кінці з кінцями й приймає допомогу від сусідів, виховуючи тепер уже двох позашлюбних дітей сама, чи може собі дозволити трошки кращі покупки – вона постійно винувата перед спільнотою. 

Серія 9, 28-29 хв.

 В інтерв’ю «Українській правді» етнологиня Ірина Ігнатенко застерігає від ідеалізації традиційної культури й визнання її безумовним добром: 

«…одні традиції нас гуртують і є потрібними, інші – віджили своє. Зокрема, потрібно змінювати ставлення до дівчат, які народили дитину поза шлюбом, без офіційного батька. У традиційній культурі такий розвиток життєвого сценарію для жінки вважався трагічним. Усю відповідальність за позашлюбну вагітність покладали на дівчину, оскільки довести, хто є батьком дитини, тоді було неможливо. У таких дівчат, їх ще називали покритками, шансів вийти заміж майже не було – хіба що за вдівця» [4].


Тетяна на своєму повір’ї. Скріншот 2 серії серіалу «Спіймати Кайдаша»

Хіба не ілюстрації цієї тези ми бачимо в серіалі? Обійстя Тетяни – бідне, спустошене, персонажі фільму воліють відвести очі, коли проходять поруч. Вона – парія, яка порушує спокій села самим фактом свого існування. Можливо, ця лінія є наскільки вдалою, бо сценаристка адаптує не тільки «Кайдашеву сім’ю», а загалом наратив літератури ХІХ ст. Тетяна – краще осучаснення образу Катерини, ніж увесь однойменний серіал. 

Чоловіки. Жінки. Чи може щось змінитися?

У оригінальній повісті чоловіки – глузд і порядок, їхня влада, зокрема над ситуацією, обґрунтовується колом обов’язків, що тільки їм під силу – важкою фізичною працею в полі, а тому – працею чоловічою, як фізично сильніших істот. Письменник, безумовно, натякає, що «жіночі обов’язки» тільки вважаються легкою роботою, а насправді теж вимагають багато сил, але стилістика оповіді вказує на те, що автор трохи лукавить. У книзі багато кихкотіння в кулачок, що от, мовляв, чоловіки між собою легко домовляються, то все «молодиці» чубляться. Між Карпом і Лавріном – згода, лад і співпраця, поки жіноцтво не підключиться й то між собою поб’ється, то посуд потовче, чоловіків тільки втравивши в конфлікт. 

Сучасність ніби стерла причини для отого розподілу за силою. Усі ті тяжкі польові роботи роблять не чоловіки, а техніка. Жіночі ж обов’язки (вставати вдосвіта, щоб видоїти корову, погодувати худобу, приготувати їсти) не полегшилися зовсім, модерність їх не торкнулася. Чи позначилися ці зміни на стосунках у самих подружжях – питання складніше.
Різні покоління жінок і чоловіків у сімействі Кайдашів показують різні життєві траєкторії, інваріанти взаємодії із собою, спільнотою та світом. Важливо тримати в голові, що ніхто з персонажів чи персонажок не є напевне негативним чи позитивним. У бутті цього твору – усі вони особистості, які глибоко страждають у першу чергу від себе самих і невміння бачити альтернативи дій, правильно прораховувати наслідки.


Мотря і Маруся. Скріншот 4  серії  серіалу «Спіймати Кайдаша»

Одна з ключових цитат для розуміння цього – діалог Мотрі зі свекром:
-    А де я маю жить? Ви думаєте з моїми батьками легко?
-    Тобі скрізь буде трудно... Із самою собою [12, 9 серія].

І чоловіки, й жінки в серіалі надзвичайно вперті, компроміс сприймається ними як слабкість. Жінки незалежно від віку, що Маруся, що Мотря, не можуть стерпіти, щоб щось відбувалося без їхнього відома, чи не за визначеним ними планом. Чоловіки теж вперто наполягають на своєму: їхні рішення мають виконуватися, проте чому ці рішення мають бути саме такими – вони пояснити не можуть навіть собі.
Людина – сама собі є найбільший ворог, хоча звикла шукати його в інших – у сусідах, родичах, односельцях, співгромадянах. «Спіймати Кайдаша» – це історія про пошуки себе, але навіть якщо все вдасться, людина такій зустрічі може виявитися зовсім не радою.

Омелько й Маруся


Маруся й Омелько. Скріншот 12 серії  серіалу «Спіймати Кайдаша»

Найстарші Омелько й Маруся Кайдаші – до себе ніколи не прислухалися. Вони не відділяють себе від дітей, обійстя, рідного села. Їхнє «я» – загадка для них самих. Знаковим є діалог, у якому Лаврін питає матір, чи не хотілося їй іноді  покинути все це й утекти. Жінка гаряче заперечує, що як же вона їх покине, а Лаврін перебиває:

-    Тобі ніколи не хотілося якогось іншого життя?
-    Мене ніхто якось не вчив про себе думать, – розгублено відповідає Маруся.

Кайдаші – сплять окремо давно, деталь, яка вказує на те, що сексуальних стосунків між ними немає, як і особливої близькості чи поваги. Загалом вони навіть не особливо спілкуються між собою й живуть за інерцією, як сусіди. 

Омелько знаходить виправдання своїй пиятиці в тому, що жінка колись була йому невірна (що до кінця так і невідомо – зраджувала вона чи ні, а він ніколи про це не питав, просто мав нагоду страждати). Кайдашиха знаходить розраду у бідканнях односельчанкам про непутящого чоловіка й нікудишніх невісток. Саме вона розпоряджається фінансами в родині й намагається всіх використовувати як робочі ресурси.
Омелько, як і його книжковий прототип, втрачає повагу й авторитет у своїх синів, які бажають бути незалежними й стати господарями самі собі. Насправді дуже драматичною є сцена з оголенням, що багатьма легковажно трактується як комедійна. П’яного Кайдаша залишають надворі під дощем. Він, обурений, влітає в дім, дружина зізнається, що забула про нього,  а потім примушує зняти мокрий одяг. На цей момент збігаються всі: онуки з цікавості, Мотря й Карпо – через грозу, Лаврін з Мелашкою на крики.

Абсолютно всі регочуть, і ніхто не дає Кайдашеві, чим прикритися, ніби множачи його ніяковість: «Батька голого не бачили?» – у розпачі вигукує Омелько. Складається враження, що ця сцена – алюзія на біблійну історію про Ноя і синів після потопу (тому й злива – невипадкова). Ной заснув у наметі оголеним, напившись, а його син Хам розповів про це братам. Інші сини прикрили Ноя, не підводячи на нього очей. Хамова ж поведінка була розцінена, як страшна зневага, за що Ной прокляв сина (Буття 9:23). Старому Кайдашеві ніхто не поспішає дати одяг, так само, як не збирається відводити очей. Тобто ця сцена, як і подальший параліч героя, – символічна смерть влади батька.

Фактично – це найбільш суттєва розбіжність із літературним першоджерелом, у якому персонаж загинув насправді. Саме символічність смерті патріарха дає надію на те, що стосунки можуть бути інакшими. Без владного диктату і проклять. Маруся починає більше цінувати чоловіка, виказує до нього ніжність і турботу, починає більше з ним розмовляти. Лаврін саме батькові зізнається, що йде на війну й просить про розуміння. Потиск рук, у який паралізований батько вкладає всі сили, тут виступає не так батьківським благословенням, як визнанням права сина  на вибір свого шляху, знаком розуміння й прийняття.


Лаврін і Мелашка. Скріншот 12 серії  серіалу «Спіймати Кайдаша»

Суттєвого переосмислення у порівнянні з оригінальною повістю зазнали стосунки Мелашки й Лавріна. Я пам’ятаю, яким розчаруванням під час першого читання був контраст між пасторальним їхнім знайомством і залицянням і подальшим безпросвітним життям разом. Хоча за мірками тогочасного суспільства – це найкраще, на що можна розраховувати – чоловік так любить, що навіть не б’є (от чудасія!). Із сучасної ж точки зору бажання чим швидше вийти заміж, щоб зануритися в болото тяжкої праці й перманентного кола вагітностей і пологів, може викликати тільки подив. Саме цю змінну й застосували творці серіалу – підважили сам факт необхідності саме такого розвитку стосунків. 

Позиція Мелашки, представниці нового покоління, постає антитезою до слів Кайдашихи про невміння думати про себе: «Я взагалі-то собі людина, яка має право на вибір» [12, серія 11, 42 хв.]. Така настанова є вистражданою. Мелашці на початку зовсім не дають чинити так, як вона вважає правильно: Лаврін вирішує, що їм пора одружуватися, хоча дівчина хотіла б вчитися й пропонувала почекати з весіллям. Мелашка не хотіла б дошлюбних стосунків, але Лаврінова брехня батькам про її вагітність примушує її поступитися принципами, оскільки вона не може ввійти в нову сім’ю з брехнею, а значить  має погодитися на незахищений секс, щоб бути вагітною. Така логіка є абсолютно дитячою – глядацтву це очевидно, як мало б бути цілковито ясно й персонажеві Лавріна. Чи відмовляє він Мелашку від такого безглуздого рішення? Не особливо.

Свекруха дистанціює молоду жінку від виховання дитини. З точки зору ролі й призначення жінки в селі – Мелашка – нездала робітниця, яка не може смачно приготувати їсти, погано доглядає дітей і має бути щаслива, що чоловік не заборонив їй ходити в хор до клубу.
Лаврін – непростий персонаж. З одного боку – він найдобріший чоловік, якого ми бачимо на екрані. Він дбає про сусідку Тетяну та її сім’ю, бо почуває відповідальність за боягузтво брата. У багатьох ситуаціях він захищає Мелашку, заступається за неї, навіть бере на себе частину хатніх обов’язків, коли розуміє, що їй тяжко – нечувана в селі дивина. 

Водночас, з другого боку,  він не може навчитися рахуватися з думкою дружини як на початку стосунків, так і коли вони переживають кризу. Ображається за те, що Мелашка не повернулася з Києва, та, як він підозрює, мала там коханця. Насправді я, як глядачка не знаю, настільки далеко зайшли стосунки Мелашки з іншим чоловіком. Мені показали прогулянку містом і поцілунок. Уже наступного дня Лаврін забрав дружину в село. Глядацтво може переконатися, що Мелашка опирається новому почуттю, намагається припинити спілкування. Вона пропонує звернутися до сімейного психолога, але ця пропозиція тільки розлючує чоловіка. Лаврін не хоче помічати її спроб і вірити їхній щирості. 

Одна з найбільш гнітючих сцен серіалу – сварка пари в останній серії. Мелашка дорікає чоловікові, що він грубий, як і його брат, і що зовсім не за таку людину вона виходила заміж. Лаврін рвучко шарпає дружину й обзиває її. Мелашка пропонує поводитися з нею відповідно до того, за кого чоловік її має. Наступна сцена – є фактично чимось середнім між зґвалтуванням і чудовим поясненням, що коли проти сексу не заперечують уголос, це ще не означає згоду на нього. Для молодої жінки така реакція Лавріна, схоже,  є точкою неповернення. Вона спробувала зробити все, що могла. Усе це не спрацювало. Ця  пара може стати ілюстрацією того, як легко зруйнувати найніжніше почуття, якщо покладатися тільки на те, що «якось усе воно буде, головне – любов». Що шлюб – не закономірний наслідок любові, а лише один із можливих варіантів. Любов – важлива, але не важливіша за здоровий глузд і планування майбутнього.

Мелашка стає носієм нового типу світогляду – такого, у якому не роблять самопожертв, відмовляються терпіти в ім’я уявного блага. Устами молодої невістки Кайдашів озвучуються дуже важливі соціальні проблеми, про які не прийнято говорити в українському суспільстві: раннього заміжжя; готовності / неготовності до материнства; прийняття дітей чоловіка від іншої жінки й варіантів спілкування зведених дітей; планування сім’ї загалом; хибності настанови не розривати шлюб навіть, коли пройшла любов, а терпіти заради дітей; права жінки на вибір життєвого шляху, у тому числі творчої й професійної реалізації, соціального тиску тощо. 



Мелашка. Скріншот 11  серії  серіалу «Спіймати Кайдаша»

Психологи кажуть, що жертвувати всім в ім’я дітей не треба, що це борг, який неможливо потім виплатити, що найправильніше бути в гармонії з собою, тоді й у дітей все буде добре, а дітям треба дати змогу вчитися на своїх помилках. Але українці віками дотримуються іншої народної мудрості. Діалог Омелька з поліцією прекрасно це ілюструє: 
-    Вона добровільно від вас пішла. Попередила, що в неї все харашо. Вона не хоче до вас вертаться.
-    Як це добровільно? У неї двоє дітей?
... 
-    Ми не можемо шукати людину, яка не скоїла злочин.
-    Яку людину??? Вона жінка! Хіба вона шось соображає???
-    Якщо ви не в курсі, то чоловіки й жінки в нашій країні мають рівні права [12, серія 10].

Водночас твердість, із якою Мелашка відстоює свою позицію, примушує всіх задуматися. По недовгім міркуванню старий Кайдаш все ж припускає, що провина за те, що Мелашка пішла, може бути колективною. Коли Карпо намагається налякати братову, погрожує їй, примушуючи мовчати й не кидати Лавріна, горобчик раптом стає пересмішником: 
– Шо ти завівся приб’ю-уб’ю? Тебе тут крім твоїх фазанів ніхто не боїться. Я, може, саме тебе приб’ю, якщо лізтимеш не в свої справи [12,     серія 11].


Карпо. Скріншот 11  серії  серіалу «Спіймати Кайдаша»

Так і кортить оголосити цю сцену метафорою неспроможності патріархату. Епізод особливо цікавий тим, що старший син Кайдашів у цей момент повертається з полювання, він озброєний, але Мелашка більше не терпітиме, щоб їй вказували, що робити. Логіка Карпа – жили ж якось, от і живіть далі так. Мелашка ж не вважає, що «терпіти» – це вихід. Аргументи Карпа – слабкі й пусті, бо він принципово не готовий бачити альтернативи. На його закид, що ж буде з дітьми, Мелашка має варіанти: вона їх забере з собою, або залишить у селі: «Люди так роблять, коли розлучаються». Принципово важливо, що Мелашка навчилася помічати те, що «недобре» для неї  й не хоче це терпіти, на відміну від усіх інших, хто звик відмовлятися від вибору й навіть уникати його. Це не означає, що для неї все складеться райдужно. Токсична атмосфера сім’ї Кайдашів позначилися й на ній. У фінальній сцені, де Мотря шугає дітей, що збирають груші, Мелашка скандалить разом із усіма, не відстаючи від них. І вона змінилася не на краще – стала жорстокою – закидає Мотрі, що та злиться, бо своїх дітей не народила, дуже низький хід.

Невідомо, чи наважиться вона справді піти тепер, знаючи, що Лаврін подався на війну. Чи чекатиме його з війська, бо мріяла про високу й чисту абсолютну любов, про те, щоб чекати чоловіка з війни?

Актору й акторці, які виконували ролі Лавріна й Мелашки закидали надмірно літературну мову, на противагу від виконавців (-виць) інших ролей. Але це частина кіномови – це герой і героїня, які постійно вчаться. І буквально – це єдині персонажі, що читають книги, у переносному сенсі – вивчають себе, замислюються над цінностями. Серед книг, які є в Лавріна, ми знаємо, був томик Ремарка. Рішення Лавріна піти на війну – це ціннісний вибір, але й значною мірою продиктований крахом любові. Герої Ремарка рідко вірили у війну, на фронтах якої мусили воювати. Лаврін, на відміну від них – вірить.

Карпо і Мотря


Мотря і Карпо. Скріншот 5  серії  серіалу «Спіймати Кайдаша»

Пара Мотрі й Карпа – цікавий приклад серединного шляху, який водночас аж ніяк не спасіння. Це покоління, яке зависло між цінностями. Поколінню найстарших Кайдашів – нічого не треба було обирати, наймолодші – обирають, у що вірити й що захищати. Мотря ж не може бути самодостатньою, її рівень щастя прямо залежить від того, наскільки іншим гірше – мало мати велику хату з великим садком, треба точно знати, що в інших – хати менші. 

Вона маніпулює людьми, змінює рішення, реалізації якого добивалася на півдорозі (то хоче виселити Лавріна з Мелашкою в хлів, то відняти в них кімнату, коли вони завершили ремонт), заграє з колишнім хлопцем, коли їй вигідно отримати від нього якусь послугу. Найжахливіший момент серіалу, безумовно, коли зі злості Мотря намагається закопати живцем новонароджених цуценят. Щоправда потім, схаменувшись, рятує їх (правда, одного й це не дає мені спокою досі, що з іншими?). Оця жорстокість до всього живого притаманна не тільки серіальній героїні, а й її літературному прототипу. Суттєвим розходженням є те, що Мотря в книзі мала дітей, а в серіалі – її нездатність завагітніти – один із стрижневих конфліктів. Трошки надмірним здається акцент, з яким глядачів / -ок тикають помежи очі, що на пса Мотря переносить любов, яку хотіла б вкласти в дитину. 

Це почуття зовсім різного порядку, й від такої стратегії трошки тхне під-під’їздною критикою: «ото поназаводять тих собацюр, краще б діти родили».  Водночас, можливо, я несправедлива й цей сюжетний хід – спосіб «олюднити персонажку», показати, що почувати, любити й дбати треба вчитися так само, як читати й писати, й нікому ця дорога не закрита, ніколи не пізно почати навчання.

Унікальним є те, як така лиха персонажка, як Мотря зробилася настільки привабливою – з-поміж усіх у серіалі саме вона найпопулярніша й найбільш улюблена у глядацтва при тому, що багато її вчинків не просто викликають подив, а навіть лякають. 



Маруся й Мотря. Скріншот 3 серії серіалу «Спіймати Кайдаша»

Карпо – один із найбільш вдалих образів серіалу при тому, що він надзвичайно близький до літературної першооснови (впертість і запальна вдача, що переходить у жорстокість – родом саме звідти), –  на нього нашарувалося щось надзвичайно знайоме кожній сучасній дівчині. Це мовлення, вайлуваті залицяння, туфлі до спортивок з лампасами, холодна врода, за якою ховається жорстоке серце, вміння «порєшать» (чи то відібрати телефон, чи то дати в пику), нетерпимість до заперечень і непохитна віра в свою правоту – усе це доводилося спостерігати в численних знайомих хлопцях багатьом із нас, а декому ще й страждати від взаємодії з такими типажами. Хочеться сподіватися, що для нових поколінь Карпо стане мемом, не прикладом для наслідування, а ілюстрацією, як не слід поводитися з жінками.

Вони обоє – гіпертрофована фемінність і маскулінність в ідеалах традиційного суспільства. Мотря – роботяща, добра господиня, куховарка, що найбільше мріє про дітей. Карпо – грубий, малослівний, істинний мачо, постійно ходить з рушницею (ага, фалічна компенсація). При цьому саме ця пара – бездітна й важко переживає прогноз про безплідність чоловіка. Саме Карпо з Мотрею нездатні до змін, вони просто не дозволяють ідеї зміни проникнути в їхній горизонт. Між ними справді є любов і пристрасть, але зовсім немає довіри. Новина про вагітність Мотрі не викликає в Карпа радості чи сумніву в достовірності слів лікарів, а тільки гнів і підозри в невірності.

***

«Спіймати Кайдаша», безумовно, надзвичайно важливий етап для формування суспільного діалогу про гендерні проблеми – передусім тому, що картина «підтягнула» аудиторію, яка звикла спостерігати в серіалах за проблемами «багатих» або черпати знання з історії в мелодрамах про «кріпосних» без особливої рефлексії. Раптом у форматі «легкого жанру» перед цією аудиторією поставили важкі питання, артикулювали проблеми, які здавалися далекими: домашнє насильство, як фізичне, сексуальне, так і психологічне; покопирсалися в спадку традиційної культури, який ми тягнемо за собою, навіть не помічаючи; порушили питання тоталітарного мислення, яке сидить у голові й не дає бути щасливими, не дає обирати, ким бути, кого любити, як жити; не дозволяє відмовитися від бажання розказувати всім, як поводитися, одягатися, з ким зустрічатися, коли  й за кого йти заміж і чи йти взагалі, чи піти вчитися натомість. На прикладі серіалу видно, наскільки недолуго виглядає культ «мачизму» і які руйнівні наслідки може мати подвійна мораль, наскільки застарілими є розстановки за гендерними ролями «справжня жінка має», «істинний чоловік повинен». Справжня жінка Мотря й істинний чоловік Карпо роблять дуже багато лихого саме в щирому бажанні відповідати гендерним очікуванням. Горобчик Мелашка відкриває нові горизонти саме завдяки відмові слідувати шаблонам.

Епілог

Багато глядачів і глядачок казали, що були спустошені фіналом. Усе ж у ньому є і промінчики надії – знайти себе: Мотрі й Карпові – в материнстві й батьківстві, Лаврінові в патріотичному покликові, Меланці – надолужити втрачене через ранній шлюб, Омелькові й Марусі, як не дивно, знайти любов. 35 років ці люди не цінували одне одного й тільки хвороба й утрати зблизили їх.  Звичайно, це все стане можливим, тільки якщо Кайдаші прислухатимуться до себе й не дадуть традиційній культурі засмоктати їх повністю.

Порівняльне читання повісті й перегляд серіалу переконують, що суспільне розуміння гендерних ролей нині, на жаль, часто залишається на рівні ХІХ ст., як і тоді, воно дуже поляризоване:

  • дівоча врода – капітал;
  • рівень успішності й реалізації жінки визначається заміжжям і народженням дітей;
  • кухня асоціюється з жіночими обов’язками;
  • ініціатива в стосунках – чоловіча парафія;
  • чоловік, який готовий звернутися по допомогу чи взагалі визнати наявність проблем, кваліфікується як слабак;
  • чоловіки й жінки спілкуються між собою ультиматумами або шантажем, без конструктивного діалогу.

Що ж змінилося на краще? Аудиторії прямо дають зрозуміти, що це ненормальний порядок речей. Що суспільство щасливих людей передбачає цілковито протилежні стратегії поведінки. І є персонажі й персонажки, які нехай з помилками, нехай недоладно й не завжди послідовно намагаються ці стратегії застосовувати.

Хочеться вірити, що «Спіймати Кайдаша» змінить вимоги до серіальної індустрії в Україні. Знімати, як раніше, бо «люди так люблять», орієнтуючись на середньостатистичну Антоніну 40 років, жительку міста, які треба дати такий продукт, щоб чоловік не заборонив дивитися [1], стане нарешті ознакою поганого тону, так само як і примітизувати своє глядацтво. Колективний сімейний перегляд дозволить родинам подивитися на питання дрібних побутових конфліктів відсторонено й дещо змінити.


Пост із Instagram каналу СТБ

Безумовно, серіал не ідеальний. Швидше за все недоліки походять зі стислості строків зйомок. Півонії біля церкви в липні. На Різдво Омелько Кайдаш чомусь вітається з людьми: «Христос Воскрєсє!», а ті відповідають, наче так і треба. Як дуже вередливій і прискіпливій глядачці, мені постійно здавалося, що персонажі (-ки) мало працюють на городі. Адже робота в селі полягає не тільки в тому, щоб погодувати худобу – їжу треба виростити, заготовити й підготувати. Так, у фільмі багато говорять про городи, але городів не видно. Та й груша, яка вродила такий рясний урожай – суха, очевидно, що на неї приліплено реквізит.

Сумно, що канал СТБ на озброєння в піар-кампанії взяв дискримінаційну стратегію: підписи до серій часто суперечать змісту: «Не нагулялася: Мелашка кидає сім’ю і дітей»; «Таємний роман невістки руйнує сім’ю», відосики в  Instagram із рамочкою: «Не можна просто взяти і зрозуміти жінку», що натякають на непослідовність і логічну неспроможність персонажок, хоча зміст серіалу це спростовує.


Скріншот 12  серії  серіалу «Спіймати Кайдаша».

 «Спіймати Кайдаша» – це дзеркало суспільства, у яке боляче й не хочеться дивитися, але підвести очі все ж треба. Це серіал про традицію витончених знущань близьких людей один з одного, у культурі, де всі завідомо нещасні й знаходять насолоду в факті страждань і самопожертви. Єдине, що відомо представникам цієї культури напевне – так було, і буде завжди.

Цей твір, як оголений нерв: можна вдавати, що показаного не існує, але боліти менше від цього не стане.

Джерела зображень: Wikepedia, Instagram stbua, TelePortal, YouTube, Рада, УНІАН, 1+1

Джерела

1.    Антоніні – 40, вона хоче дітей від 1+1. Телеканал пояснив, чому знімає мелодрами тільки російською // НВ. – 6 лютого 2020 р. [Електронний ресурс]. ¬– Режим доступу: https://nv.ua/ukr/ukraine/events/chomu-1-1-znimaye-melodrami-tilki-rosiyskoyu-noviy-sezon-50068650.html
2.    Брюховецька Л. Адаптація чи штурм літературного Евересту? Твори Івана Франка в кіно // Кіно. Театр. – 2006. – № 6 [Електронний ресурс]. – Режим доступу:  https://ktm.ukma.edu.ua/show_content.php?id=598
3.    Всеукраїнська школа онлайн. 9 клас. Українська література. 14 квітня 2020 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://www.youtube.com/watch?v=DOYQnPmPMNY
4.    Гайворонська О. Покритки, потерчата, зурочення. Чого боялись в традиційних українських родинах: інтерв’ю з Іриною Ігнатенко // Українська правда [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://life.pravda.com.ua/society/2017/11/2/227257/
5.    Грицак Я. Традиційне суспільство // Вибрані питання європейської історії : МООК Prometheus [Електронний ресурс]. – Режим доступу:
https://edx.prometheus.org.ua/courses/UCU/History001/2016_T1/info
6.    Євдокимова Н. міжнародному дню сексу присвячується: переказ 4-серійної драми "катерина" за мотивами шевченка на каналі 1+1, де сексу не було вопше. головне - у підсумках.: допис на персональній сторінці Фейсбук [Електронний ресурс]. – Режим доступу:
https://m.facebook.com/story.php?story_fbid=1144286282354361&id=100003190004739
7.    Ігнатенко І. Жіноче тіло в традиційній культурі українців. – Харків: Клуб сімейного дозвілля, 2016. – 224 с.
8.    Ігнатенко І. Чоловіче тіло в традиційній культурі українців. – Харків: Клуб сімейного дозвілля, 2016. – 224 с.
9.    Катерина : серіал [Електронний ресурс]. – Режим доступу:  https://1plus1.video/ru/katerina
10.    Нечуй-Левицький Іван Кайдашева сім’я // УкрЛіб [Електронний ресурс]. – Режим доступу:  https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=907
11.    Остін Дж. Гордість і упередження / пер. Анни Лелів, 2018. – 335 с.
12.    Спіймати Кайдаша / TelePortal  [Електронний ресурс]. – Режим доступу:  https://teleportal.ua/serials/stb/spiymaty-kaydasha
13.    Шевченко Т. Катерина // УкрЛіб [Електронний ресурс]. – Режим доступу:https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=742

6 травня 2020
Поширити в Telegram
7256
Репліки Спільноти
Реплік ще немає, Ваша репліка може бути першою
Матеріали по темі
Уривок із нової книги Тамари Марценюк «Захисники галактики»: влада і криза в чоловічому світі»
Якими чоловіки бачать себе і якими їх бачать інші, чого від них сподіваються і вимагають, за що засуджують і карають, як це позначається на можливостях самореалізації в суспільстві та загальній якості життя, як історично розвивалися уявлення про маскулінність і чому нині можемо говорити про кризу маскулінності — Тамара Марценюк пропонує відповіді на ці та багато інших запитань, спираючись на широку джерельну основу та власну дослідницьку роботу. Попри строгу систему викладу та численні посилання — як на академічні праці, так і на приклади з масової культури, зокрема список фільмів, рекомендованих до перегляду, — це не підручник, а радше захопливий довідник, що допоможе зорієнтуватися тим, для кого ця тема нова, і впорядкувати свої знання читачам, які цікавляться питаннями гендеру.
Гендерна чутливість українських медіа: порадник
Цей порадник буде корисним для журналістів / журналісток українських медіа, блогерів / блогерок, експертів і експерток у сфері медіа, PR-менеджерів / менеджерок, громадських активістів / активісток, викладачів і викладачок у сфері медіа та комунікацій.
Насильство над природою й насильство над вразливими спільнотами – у чому зв’язок
Говорячи про зміну клімату, ми найчастіше думаємо про спекотне літо, знищені екосистеми чи нещасних білих ведмедів на льодовиках, що тануть. Менше розмірковуємо про економічні наслідки, хоча на минулорічному Світовому економічному форумі екологічні виклики вже визнали головною загрозою для світової економіки на найближчі роки. Про соціальний, і особливо ґендерний аспект проблеми, згадуємо ж в останню чергу. У той час як спільноти, які найбільш вразливі до зміни клімату, – це часто ті ж самі спільноти, де різко виражена ґендерна нерівність. І ці дві проблеми посилюють одна одну.
Коханці революцій: чи змінилося феміністичне і квір мистецтво після Євромайдану
Євромайдан і війна на Сході України глибоко вплинули й змінили українське суспільство. Чи стало воно в перебігу цих змін приязнішим до гендерної політики, фемінізму та жіночих рухів? Сучасне мистецтво часто є маркером соціальних процесів. За останні роки відбулося багато мистецьких подій, які зачіпають теми гендеру й сексуальности, зокрема й публічних скандалів. Є вони наслідком постмайданної лібералізації суспільства чи лише продовженням тривалих процесів, які почалися ще в 1990-х? Відповіді на ці питання — у статті. (Текст було написано навесні 2019 року)
Лекція Тамари Злобіної «Гендерний розпад»
Уявлення про гендерні ролі жінок та чоловіків не є фіксованими – вони змінюються разом з розвитком суспільства. Україна після Майдану – це нуртуюче поле постійних змін, які мають і свій гендерний вимір. Колишні гендерні моделі (радянські, пострадянські) розпадаються, натомість створюються нові – сучасні, демократичні, європейські. Для того, щоб краще зрозуміти цей процес, його вартує побачити в історичній перспективі. Тому лекція «Гендерний розпад» – це захоплююча екскурсія гендерною історією України останнього століття, яка допоможе кожному та кожній усвідомлено творити рівноправне, щасливе майбутнє.
«Сільські жінки успішні – через підтримку розвитку сімейного фермерства та кооперації»
Комісія ООН з питань статусу жінок у 2018 році на зустрічі у Нью Йорку була зосереджена на  темі "Виклики та можливості досягнення гендерної рівності та розширення можливостей сільських жінок та дівчат". Чому ж сільські жінки стурбували міжнародну спільноту? Невже є якісь особливості їхнього становища?
Гендерні війни: як ми можемо їх розпізнати і припинити?
У нашому повсякденні багато ситуацій, у яких проявляється «гендерна війна», що її ми зазвичай не помічаємо. «Звичні» моделі поведінки, «невинні» жарти, «само собою зрозумілі» очікування, які всі разом призводять до дискримінації і нерівностей. Автор робить анатомічний розтин кількох типових «битв» цієї війни і показує шлях до гендерного миру.
Час пожити для себе
Як жінкам «жити для себе»? У якій ситуації це можливо? Що заважає — сексистська настанова «жити для інших» чи все складніше? Авторка вважає, що проблема «пожити для себе» — це проблема місця, де «я» може існувати не лише без загрози, а й за підтримки оточення, де (майже) не існуватиме моральних дилем, бо існуватимуть можливості. І забезпечити ці можливості має сприятливе, гармонійне суспільство — тоді житимемо в утопії.
Гендерна соціалізація як процес формування маскулінних та фемінних ознак гендерної ідентичності
Стаття складається з двох частин. Теоретичну частину присвячено характеристиці основних понять - маскулінності та фемінності, гендерній ідентичності й гендерній соціалізації. Емпірична частина містить якісний контент-аналіз есе дітей різного віку. Результати цього аналізу демонструють те, що наслідки гендерної соціалізації залежать від тривалості залучення дитини до цього процесу.
Інфографіка: Жінки та чоловіки в енергетичному секторі України
Інфографіка представляє основні результати дослідження «Жінки та чоловіки в енергетичному секторі України», яке було виконано у 2018 – початку 2019 рр. за підтримки Heinrich Böll Foundation, Бюро Київ – Україна Державною установою «Інститут економіки та прогнозування НАН України» з метою виявлення найбільш актуальних гендерних проблем у сфері працевлаштування в енергетичному секторі України та пошуку можливих шляхів їх вирішення для забезпечення сталого і соціально справедливого розвитку української енергетики. Партнерами дослідження виступили ГО «Жіночий енергетичний клуб України» та Апарат Урядової уповноваженої з питань гендерної політики.