750 
Це сталося на уроці фізики у 8 класі. Я встала вийти до дошки і побачила на стільці криваву пляму. Це був момент ступору, розгублености й сорому. Що робити? Сісти на місце? Як я це всім поясню? Скільки людей уже встигло побачити кров? Гарячкові роздуми тривали якусь мить, а потім я зібрала всю відвагу і вийшла-таки до дошки, спробувавши повернутися до класу боком, щоб якомога менше людей помітили мою ганьбу.
Ніхто не засміявся. Ніхто не сказав жодного слова. Після уроку кілька однокласниць запитали, чи не позичити мені прокладку. Я була вражена, бо мені здавалося, що зі мною сталося щось страшенно ганебне. У класі жодного разу не було чогось такого, я ніколи не чула насмішок над дівчатами, але чому в мить, коли побачила на стільці криваву пляму, було аж так соромно? Бо цей сором закладено так глибоко, що він здається природним.
Важко знайти більш табуйовану тему, пов’язану з жіночою тілесністю, ніж менструація. Не говорити про це вголос, не тримати прокладки на видному місці, шукати тисячу й один евфемізм про «цих червоних гостей». У нашу свідомість такі правила закладаються змалку з поведінки мами, старших сестер, подруг у школі. Так виростають дівчата, які соромляться свого тіла і його природних процесів, соромляться купувати прокладки й тампони в крамниці або піти до лікаря.
Саме тому «Хрестик, або Дуже кривава книжка» — це про сміливість кидати виклик сорому і глибоким суспільним установкам. Погляньте на її яскраву обкладинку. Вона здається викличною, провокативною. Саме такою була моя перша думка. А потім на презентації книжки я почула слова, які мене вразили: такі думки — теж приклад табуювання теми.
Пригадайте рекламу прокладок і тампонів по телевізору. Блакитні краплі падають на білосніжну поверхню і миттєво всотуються, дівчата в сніжно-білих штанах переконують, що в ці дні можна почуватися вільною в будь-якому одязі. Здавалося б, реклама каже: не бійся місячних, ти можеш жити повноцінним життям. Насправді ідеальна картинка далека від реальности, так само як блакитна водичка на екрані — від менструальної крови. Така реклама жодним чином не допомагає зробити менструацію менш табуйованою. Вона лише вкорінює відчуття сорому за сказане вголос «місячні» і вкотре нагадує, що йдеться про «ці критичні дні».
Уже після прочитання стає зрозуміло, куди сягає коріння сорому. Радянське минуле було жорстоким до жінок і їхніх потреб. Відсутність необхідних засобів гігієни і бідність змушували щомісяця прати криваві ганчірки в крижаній воді з їдкими відбілювачами, боятися протікання через ненадійність такого захисту і терпіти. Терпіти біль, бо ти жінка. Болить? Вставай і працюй, чого розклеїлася. Терпіти походи до лікаря, коли прийом у гінеколога здавався тортурами. Після деталей про ставлення до пацієнток раніше вже не дивує, що досі часто важко переконати жінок у необхідності постійних профілактичних оглядів.
Тому жінки, котрі росли й жили в цих умовах, самі того не бажаючи, передають травми минулого донькам. Передають їм цей глибинний сором за свою жіночу природу, який змушує ставитися до місячних як до кари. Дуже важливо говорити про жіночу фізіологію в школі і з дівчатами, і з хлопцями. Важливо руйнувати упередження і змінювати ставлення суспільства до менструації. Щоб у школі вслід дівчаткам не лунали насмішки, щоб дискримінацію за статтю не виправдовували місячними чи ПМС.
У книжці охоплено дуже багато тем, пов’язаних із місячними і жіночою тілесністю: каральна гінекологія; біль, який учать терпіти, бо «народиш — і все мине»; менструальна бідність, коли жінки не можуть дозволити собі найдешевші засоби гігієни; клімакс, про який не говорять узагалі.
Дуже важливий і цікавий, як на мене, розділ про екологію. Ті, хто цікавляться темою, точно знають твердження, нібито жіночі засоби гігієни — це величезна частка сміття, яке забруднює Землю. Якщо ви жінка, яка користується прокладками й тампонами, то дуже легко відчути провину за свій внесок в екологічну катастрофу. Проте не всі можуть перейти на менструальні чаші, багаторазові прокладки чи білизну з різних причин. І ось знову присоромлення жінок за їхню природну потребу.
Правда в тому, що велика кількість прокладок, які не переробляються і не розкладаються, — це провина не жінок, а корпорацій. Великі виробники не зацікавлені в тому, щоб зробити засоби гігієни більш екологічними чи розробляти нові види багаторазових. Це невигідно для них. Тому бажання оберігати природу й перейти на чаші — це чудово. Я сама користуюся ними, бо мені так справді зручніше. Та якщо вам комфортно використовувати прокладки чи тампони, ви не повинні відчувати провину через потребу в них. Ми не знищуєте екологію тим, що ми — жінки. Просто світові дуже зручно змушувати нас відчувати якнайбільше провини.
Ольга Карі в «Хрестику» не вдається в наукові деталі, вона створює на сторінках безпечний сестринський простір. Я читала книжку й відчувала підтримку, розуміння і щирість. Книжка зібрала досвід багатьох жінок різного віку. Тут не було місця замовчуванню чи сорому. Лише любов до жінок і розуміння. Хочеться, щоб такого безпечного простору ставало більше, і не лише в книжках, а табуювання, сорому й упереджень — менше.
Ольга Карі. Хрестик, або Дуже кривава книжка
Анотація: менструальні табу і найкривавіші міфи в історії; каральна радянська гінекологія; менструальна бідність: вата і шмати; громадські вбиральні та жіноча гігієна; «червоні дні календаря», «гості на червоній машині» та інші евфемізми.
Скільки книжок про менструацію ви читали? Мабуть, небагато. Цю тему й досі оповито таємницями, цензурою й густим червоним соромом. «Гості з Червонограда», «ці дні», «червоний день календаря» — лише кілька з кодових слів на позначення цього природного процесу для жіночого організму, і навіть їх у нас не заведено вимовляти вголос. «Хрестик, або Дуже кривава книжка» насправді не так про менструацію, як про правду. Правду про найінтимніший досвід, який об’єднує цілі покоління знайомих і незнайомих жінок невидимою червоною ниткою.
