6662 
Прокидаюся о 6 ранку. У мене є дві години для плідної роботи — моя золота мить дня до пробудження дітей. Доки п’ю каву, отямлююся від сну, проходить ще 30 хвилин. Та сьогодні діти встали на годину раніше і вже посідали мені на голову. Попрацювати я не встигла.
Попереду довгий робочий день, коли по мені скачуть, паралельно треба здавати якісь контрольні, пояснювати нові теми, здійснювати мікроменеджмент навчання двох дітей 5 й 6 класу. Бо школа, бачте, не організувала координацію цієї роботи. Інформація про уроки надходить із кількох різних джерел і вимагає контактувати з учителями найрізноманітнішими каналами: гугл класрум, кластайм, на урок, вайбер, телефон, мейл, платформа пірсон, зум. Ну, як «контактувати»... Слати виконане завдання з теми, яку пояснили дітям ми, батьки.
Ох, геть забула. У мене ж іще дві роботи, завантаження на яких не зменшилося. Крім цих робіт, я ще пишу книжки, дбаю про дім і город. І, здається, переживаю від цього всього початкову стадію алкоголізму.
Смішно читати оці всі дописи бездітних людей про відпочинок на карантині, slow life (уповільнене життя), куплені акційні книжки та заняття йогою. Для мене це період якогось шаленого жонглювання часом задля виконання цілої гори обов’язків. Моя особиста історія, яку я тут розповім, не є чимось разюче відмінним від звичної практики.
Згідно з дослідженням 2019 року «Гендерна рівність та відповідь на домашнє насильство в приватному секторі: заклик до дії», що його проводив Фонд ООН у галузі народонаселення, у відпустку по догляду за дитиною йдуть 95 % жінок і лише 5 % чоловіків. Сумнівно, що цей розподіл змінюється, коли йдеться про догляд за дітьми під час карантину. Тому можна з високою ймовірністю припустити, що в питаннях турботи про дітей під час карантину гендерний дисбаланс зберігається.
День бабака — не для чоловіків
Коли почався карантин, я вирішила вивезти дітей у село. У нас там величезний ізольований простір з виходом до річки, тваринки, ліс і городи. І городи...
Ми з чоловіком розлучені вже шість років. Формально наш час із дітьми поділено порівну: три тижні з ними перебуває він і три тижні з ними перебуваю я. Коли настає черга чоловіка, він платить моїй мамі, щоб вона сиділа з нашими дітьми. Усі гувернантки, яких він наймав до того, як запросив мою маму, тікали за місяць-два роботи. Узяти на себе дітей самостійно він досі не наважується, хоч старшому вже 12, а молодшому 10. Я не краща: доки я на роботі, з дітьми так само порається моя мама. Тобто моїх дітей обслуговують одні лише жінки: я, моя мама, мама чоловіка, няні.
У принципі, це його вибір і його право. Мій досвід показує, що років десь у 45–50 чоловіки раптом починають тужити, що проводили мало часу з дітьми. Однак чужим розумом мудрим не будеш, тому поки що ситуація саме така і вона всіх влаштовує: я маю свої три тижні відпочинку, а як розпоряджається своїм часом із дітьми мій колишній чоловік — це його справа.
Проте карантин вніс корективи й оголив усі проблемні моменти такого підходу. Бо коли почалася ізоляція, ні гувернантки, ні моя мама вже не могли їздити до мого колишнього чоловіка в гості і глядіти дітей.
Карантин із дитиною з особливостями
У колишнього чоловіка дуже цікава позиція щодо дитячої освіти: діти самі вчитимуться, коли з’явиться мотивація, а примушувати їх чи контролювати їхнє навчання аж ніяк не треба. Проблема лише в тому, що мотивація не з’явиться: у старшого діагностовано важку форму ГРДУ (гіперактивний розлад з дефіцитом уваги), а це означає, що вольова сфера у нього не сформована через особливості будови мозку. Тобто, може, колись, якщо з ним ретельно займатися, у років 20–25 він і зможе мотивувати себе робити щось, що йому нецікаво, але не у 12.
Ось у цей момент моя жіноча гендерна соціалізація й установка «я ж мама» не дозволили махнути рукою на таку недбалість, тому було ухвалено забрати дітей повністю на весь час під час карантину і вивезти в село. Тобто я добровільно взяла на себе повне навантаження і позбавила себе шансу бодай періодами по три тижні повноцінно працювати.
Є такі речі, які «за замовчуванням» уважаються жіночою відповідальністю, наприклад турбота про дітей з інвалідністю чи певними особливостями розвитку. Я не знайшла відповідної статистики для України, але з власних спостережень можу сказати, що такими дітьми опікуються переважно матері. Під «опікуються» я маю на увазі не лише те, що сім’я розпадається і дитина залишається з матір’ю, — навіть у повних родинах програми реабілітації чи корекції, походи по лікарях тощо лягають здебільшого на жінку. Зате є статистика, досить позитивна, я сказала б, по Канаді. Там дітьми з інвалідністю у 65 % випадків займаються жінки (думаю, у нас усе набагато гірше).
В Україні понад 156 000 дітей з інвалідністю. Станом на початок 2019 року в загальноосвітніх школах в інклюзивних класах навчалося 14 000 дітей. За прогнозами, ця кількість дітей щороку подвоюється. Отже, досить багато мам, а серед них і я, опинилися в умовах поєднання не лише роботи і побуту, а й виховання нетипової дитини та її навчання.
До карантину мій син принаймні пів дня мав заняття в школі з асистентом дитини, і ми всі відпочивали, знаючи, що він щось робить і він під наглядом. Під час карантину цього благословенного часу з 8:00 до 15:00, коли можна було видихнути і попрацювати, просто не стало. Змусити дитину без вольової сфери й імпульс-контролю щось робити зі шкільних уроків — завдання надважке. Так само як надихнути його займатися чимось самостійно. Три приклади з математики можуть забрати 6–7 годин денного часу. І це лише з математики!
А основну роботу ніхто ж не скасовував!
Діти з особливими освітніми потребами і дистанційне навчання
Придумуючи фішку з дистанційним навчанням, можновладці традиційно взагалі не передбачили те, як вчитимуться діти з особливими освітніми потребами (скорочено ООП).
Діти з ООП — це ті діти, котрі вимагають особливих умов для навчання. Статус дитини з ООП надає спеціальна комісія в інклюзивно-ресурсному центрі, після чого рекомендується відкрити інклюзивний клас і призначити на допомогу асистента дитини або асистента вчителя. Зазвичай це спеціально навчена людина з відповідною кваліфікацією й досвідом.
Перейшовши на дистанційне навчання, батьки залишилися наодинці з дітьми з ООП та інвалідністю і ніякого спеціального навчання вони не проходили. Проте вимоги до навчання цих дітей і надалі такі самі, як для всіх! Такі діти не сядуть учитися після слів «сідайте за уроки», їх треба буквально супроводжувати в навчанні, нависаючи над головою, контролюючи кожну дію. Я не можу покинути свого сина з ГРДУ бодай на три хвилини: він миттєво перемикається на щось стороннє, і весь процес зупиняється. Тобто або я чи моя мама сидимо поруч із ним, або він не вчиться.
Можливо, було б простіше, якби вчителі організовували дистанційні онлайн-уроки. Та чомусь з усіх учителів-предметників двох моїх дітей (5 і 6 клас) онлайн-уроки проводить лише одна людина. Люблю ці миті англійської мови двічі на тиждень по 40 хвилин! Тоді мої діти бодай залучені до роботи і ними опікується вчителька.
Інша особливість дітей з ООП, про яку ніхто не подумав, запроваджуючи дистанційне навчання, — це те, що такі діти частенько не включені в дитячі колективи і переживають соціальну ізоляцію. Наприклад, мій син не включений у вайбер-чати своїх однокласників через свої психологічні особливості (дитина з ГРДУ у 12 років за психологічним розвитком тягне десь на восьмирічку). Тому всі передавання завдань через дитячі вайбер-групи пройшли повз нас. Мені коштувало багатьох зусиль і нервів переконати координаторку розсилання домашніх, щоб вона дублювала всі уроки ще й у батьківський чат.
Крім того, навіть якщо таку дитину включено у вайбер-групи, вона нездатна сама собі спланувати навчання, просто отримуючи домашні в месенджері. Батьки нейротипових дітей не розуміють, що дитина з ООП часто просто неспроможна на звичайні речі, як-от переписати домашку, вчасно прийти в гугл-клас, згадати, що сьогодні у неї контрольна. Їх навчання вимагає постійної включености і менеджменту до дрібниць.
Зрозуміло, що всі ці компенсаторні моменти навчання дітей з ООП або/та інвалідністю лягають переважно на жінок.
Іншим випробуванням для нас стало те, що на виконання певних завдань дають обмежений час. Наприклад, 20 хвилин на тест із математики. Діти з ГРДУ (й іншими особливостями розвитку) потребують більше часу на виконання типових завдань, і якщо в класі з асистентом це питання вирішується в індивідуальному порядку, то в онлайн-навчанні програма просто закриває можливість відповідати. І тут знову виходжу на сцену я, просячи вчительку персонально для мого сина продовжити час навчання. Тобто знову він, ненависний безкінечний мікроменеджмент!
До слова, не можна не завважити, що з дітьми з ООП та інвалідністю в інклюзивних класах вчителі контактують 40–45 хвилин за допомогою тьютора чи асистента. На мам же звалився повний день навчання такої дитини. Буває, у мам є й інші діти, чиє навчання теж треба супроводжувати. Не дивно, що опитування, яке провела соціологічна група «Рейтинг» (1627 респондентів), засвідчило: напруга в родинних стосунках частіше спостерігається у віковій групі 30–39 років, коли у подружжя зазвичай є діти дошкільного або молодшого шкільного віку. Організація життя з дітьми на карантині обтяжує людей під час ізоляції. Даних про емоційно-психологічний стан матерів дітей з ООП немає, та й бути не може: датчик зашкалив би і зламався.
А роботу ж ніхто не скасовував.
Ковід прийде й піде, а їсти хочуть завжди. Тільки тепер набагато більше
Згідно з дослідженням Фонду народонаселення ООН в Україні та Міністерства соціальної політики України в межах проєкту «Щастя у 4 руки» (дослідження провів КМІС), лише 22 % чоловіків не проти ділити хатні обов’язки порівну з жінками.
Відповідно під час карантину, крім роботи і догляду за дітьми, на жінок лягло ще й посилене навантаження у виконанні хатніх обов’язків. За звичного плину життя діти шкільного віку пів дня були в школі, а чоловіки повний день були на роботі, тепер же обслуговування голодної рідні для переважної більшости жінок обернулося на цілоденну повинність.
Згідно з опитуванням соціологічної групи «Рейтинг» на тему «Роль жінок в українському суспільстві», 83 % респондентів уважає, що саме жінка повинна дбати про дім і сім’ю. А тепер просто уявімо, як воно — працювати повний день (у моєму випадку ще й на двох роботах), виконувати роботу всіх учителів-предметників двох дітей, годувати всіх, дбати про чистоту помешкання, а в сільській місцевості ще й працювати на городі, наприклад. Ох, город...
А роботу ж ніхто не скасовував!
Днями мені трапився кумедний мем: ті, хто не помруть від коронавірусу, помруть від цирозу печінки. Бо за відсутности психологічної допомоги ми, на жаль, п’ємо. Щось мені підказує, що великою мірою це про нас, жінок. Чомусь сумніваюся, що в житті більшости чоловіків щось аж так змінилося. Хоча дуже хочу помилятися. І вірити, що в багатьох сім’ях усе трохи інакше.
