Поєднання материнства і роботи в Австрії: який досвід варто перейняти

Цього року я мала захищати диплом про одиноких матерів. Натомість сама переживаю цей досвід, як і мільйони інших українок, розділених із чоловіками через війну.

Я перебуваю у Відні — одному з найкомфортніших міст світу. Це, без сумніву, полегшує тягар материнства, хоча місцева доглядова інфраструктура, на перший погляд, мало сприяє жіночій зайнятості.

Як працюють австрійські садочки та школи

Моїм синам 5 та 11 років. Молодший пішов у садочок, старший — у середню школу. Правила прийому до навчальних закладах схожі на українські. Потрібно мати реєстрацію за місцем проживання. Після цього місто пропонує якийсь навчальний заклад поблизу. Для українців система працює трохи інакше, тому що наших школярів/ок намагаються зібрати в одному класі з україномовною вчителькою. Тому до школи мого сина треба їхати трамваєм. Для українців проїзд безкоштовний.

Із садочками складніше. Обов’язково приймають дітей з п’ятирічного віку для підготовки до школи, а до того — як пощастить. У нас за законодавством так само. Мережа садочків тут дуже розвинута, вони є в кожному кварталі. Частина садочків муніципальні, частина приватні. Особливої різниці між ними, принаймні в розкладі роботи, немає. А розклад для нас трохи дивний: садки працюють з 6:30 і максимум до 17:30. При цьому якщо у когось із батьків немає офіційної роботи, дитину треба забрати по обіді.

«Я теж завжди дивувалася, як австрійці справляються з такими годинами роботи садків. Ми так зрозуміли, що багато людей приводять дітей у садок дуже рано і починають роботу з 7–8 ранку, тобто вони встигають відпрацювати належні години до того, як треба забрати дітей. Багато мам не працюють і доглядають за дітьми», — розповіла знайома, яка кілька років живе із сім’єю у Відні.

У перший день, коли мій син пішов у садочок, я мала побути з ним в групі для легшої адаптації. Розговорилася з вихователькою. За її словами, у Відні є садок для дітей медиків, який працює до 20 години, але це один такий виняток. Тож або хтось із батьків працює пів дня, віддалено або взагалі не працює, або дітей забирають бабусі.

Як показує дослідження «Хто потурбується»[1], в Україні ситуація часто така сама. Через брак персоналу садочки працюють неповний день, а персоналу не вистачає через дуже низьку зарплату. Вихователька з Австрії розповіла, що нині її напарниця в декреті, а замінити ніким, бо за таку роботу зарплата не дуже конкурентна. Звичайно, порівняно з українською вона гігантська, але загалом для Австрії низька. Зійшлися на тому, що найкраща система садочків усе-таки в скандинавських країнах.

Комфорт, безпека і відсутність стресу

Коли я побачила відстань до садочка і школи та їхні графіки роботи, то подумала, що нічого не встигатиму по роботі і краще б діти сиділи вдома. Та все виявилося не так погано. Уже першого тижня син сам приїхав додому. Я думала, що в ЄС дуже суворо з тим, що діти до певного віку не повинні ходити по місту самі. Однак тут на вулицях повно дітей, навіть молодших за сина. Безпека, продумана інфраструктура і зручний транспорт, як виявляється, кардинально полегшують материнство.

А ще кожен ранок не починається з істерики і дітей не треба силоміць тягнути з дому. Тут, звичайно, працює кілька чинників. Старшому влаштували кількатижневий період адаптації: їх водили в музеї, бібліотеки, парки, потроху вкраплюючи німецьку мову. Ще він у захваті від спортзалу. Молодший знайшов у садку всі іграшки своєї мрії. До того ж він може не спати, якщо не хоче, і не їсти те, чого не хоче (до речі, харчування в садку коштує 70 євро, у Києві перед війною було майже так само). Відсутність цього щоденного стресу теж суттєво економить сили. І за п’ять годин, доки діти на навчанні, я все більш-менш встигаю.

Однак тут головний момент — я самозайнята, моя професія дозволяє працювати будь-де за наявности інтернету. Це виявилося великим привілеєм. Моя сусідка по квартирі повернулася до Києва майже одразу після відходу російських військ, тому що боялася втратити роботу, яку неможливо виконувати віддалено. Дочку-підлітка вона залишила на кілька місяців у друзів у ЄС.

То чи адекватна австрійська система?

В Австрії 66 %[2] усіх зайнятих жінок і 37 %[3] чоловіків працюють неповний день. Навряд чи причина цього в обмеженій годинами роботі садочків. В еталонній з погляду доглядової інфраструктури Швеції частково зайнята фактично половина населення незалежно від гендеру. А ось в Україні, за даними станом на 2017 рік, співвідношення становить 20 % і 11 % відповідно.

Така різниця, найпевніше, пояснюється розмірами українських зарплат, особливо у жінок, — вони бувають екстремально низькими[4]. Тому до війни замість часткової зайнятости багато хто, навпаки, працювали понаднормово. Виховательки у відпустку їздили «на клубніку», медсестри між змінами ставили крапельниці «на дому»[5], а швачки[6], офіціантки і продавчині працювали по 12–14 годин[7].

По суті, громадяни і громадянки ЄС узагалі й Австрії зокрема можуть просто дозволити собі менше працювати. Принаймні певний період часу, наприклад коли діти зовсім малі. І графіки садочків не стають непереборною проблемою (однак у Швеції, де доглядова система краща, коефіцієнт народжуваности теж вищий).

Чи буде такий досвід прийнятний для України після нашої перемоги? Сподіваюся, так. Можливо, через розвиток складніших сфер економіки, які збільшать можливості для віддаленої роботи. А водночас за рахунок гідних зарплат для сфер, які неможливо перенести онлайн, але які ключові для суспільства. Продавчині, медички й освітянки, у яких є вихідні, відпустки і достатньо часу на власних дітей, — це також про загальну безпеку і комфорт. Так само як продумана транспортна мережа та безбар’єрний міський простір.

Коли говорити про систему садочків, то дещо, як-от обов’язкова прописка для місця в садку чи довідка про працевлаштування батьків, Україна вже подекуди запроваджує. З огляду на високий рівень «тінізації» ринку праці й оренди житла, це для нас поки не найкраще рішення.

А от що точно хотілося б запозичити з австрійських садків, так це демократичну атмосферу, коли немає чіткого графіку й примусу, а також відкритість закладів. Дітей можуть вивести на майданчик у сусідньому кварталі, повести в зоопарк або, наприклад, у метро подивитися на потяги. Уявити таке навіть у довоєнному Києві важко, бо перебувати з дитиною в місті без комфортної інфраструктури й високого рівня безпеки дуже стресово. Нині ж і поготів. Однак, сподіваюся, незабаром це зміниться і безпечна та інклюзивна Україна стане для нас реальністю.