1773 
Трансгендерні люди в Україні, як і всі інші, щодня ризикують загинути від російської зброї. На відміну від цисгендерних громадян_ок, у них є додаткові проблеми, як-то специфічні медичні потреби, трансфобія в суспільстві, медіа і серед близьких, ускладнення процесів, пов’язаних зі службою в армії, тощо. Транслюди, які вимушено стали тимчасовими переселенцями_ками в інших країнах, стикаються з разючою різницею в системі транспереходу в Україні і за кордоном, трансфобією і нерозумінням у притулках та браком ресурсів для виживання. А проте вони воюють, волонтерять, працюють, займаються мистецтвом, виходять на мітинги й марші в інших країнах і далі допомагають Україні так, як можуть.
Як і в будь-якій іншій групі, серед транслюдей є ті, хто не прагне вкладатися в перемогу. Та позаяк ця група в будь-якому суспільстві традиційно маргіналізована, тобто відчужена, трансгендерні люди нерідко отримують набагато більше критики за дії конкретних представників_ць, ніж це буває в інших випадках. Небінарні й гендерно неконформні люди в принципі залишаються непоміченими; з одного боку, це добре, бо так вони менше потрапляють під загальну ненависть, а з другого — обмеження в правах і можливостях у них ще вище, ніж у трансчоловіків і трансжінок.
Українська трансспільнота, звичайно, передусім прагне перемоги над росією. Крім спільного для всіх українців_ок бажання зупинити скаженого сусіда-колонізатора, у транслюдей до росії подвоєне негативне ставлення. «Русскій мір» використовує трансгендерність як один з основних чинників страху. Президент росії нерідко залякував росіян образом трансгендерних людей («трансформерів», за його словами), щоб налаштувати їх проти України і так званого «колективного Заходу».
У липні 2023 року в росії ухвалили закон про повну заборону будь-яких медичних процедур транспереходу, усиновлення для трансгендерних людей, зміну гендерного маркера в документах тощо. Схожі закони ухвалено в окремих штатах США, в африканських і азійських країнах, і якщо трошки копнути, у цьому чітко простежується російський слід. Спроби подати анти-ЛГБТІК+ і антитранс законопроєкти були і в Україні (стаття Завгородньої про політику 2023), але, на щастя, жоден з них не дійшов до голосування.
Коротка хронологія транс*питання в незалежній Україні
Перший документ, який регулював трансгендерний перехід в Україні, — наказ № 57 від 1996 року. Він дозволяв робити будь-які кроки трансгендерного переходу тільки з 25 років і передбачав обов’язкову стерилізацію, перебування в психіатричній клініці та лікарську комісію. Без операції на статевих органах і принизливого публічного аналізу групою лікарів неможливо було отримати дозвіл на зміну гендерного маркера в документах. Ситуацію ускладнювало те, що комісія була одна на всю країну і люди мусили витрачати додаткові гроші на поїздку в столицю для її проходження.
У 2011 році набрав чинности новий наказ № 60. Насправді змін у ньому було небагато. Трансгендерні люди так само мали перебувати від 30 до 45 днів у психіатричній лікарні, щоб отримати попередній діагноз, а потім його підтверджувала або заперечувала лікарська комісія. За результатами комісії людина здобувала можливість робити хірургічні операції. Відмову можна було оскаржити в суді.
Зазвичай комісія вважала достатньою кількістю операцій для трансжінок вагінопластику, а для трансчоловіків — мастектомію і гістеректомію. Після операцій людина проходила комісію ще раз і тільки тоді отримувала дозвіл на зміну документів. Крім того, існувала низка протипоказань, зокрема «сексуальні розлади», до яких вписували і гомосексуальність.
Тільки 2016 року завдяки активній роботі трансактивістів_ок і підтримці міністерки охорони здоров’я Уляни Супрун було затверджено новий протокол транспереходу на основі наказів № 972 і № 1041. У цьому протоколі обов’язкові яке-небудь медичне втручання (зазвичай замісна гормональна терапія) і психіатричний діагноз. Перебування в лікарні не вимагається, а видати транслюдині довідку для зміни документів може будь-який_а сімейний_а лікар_ка, єдиної комісії більше немає. Крім того, тепер з певними обмеженнями трансгендерний перехід доступний і для підлітків_ок з 14 років.
Так, протокол досі не ідеальний і роботи ще багато, зокрема з визнання небінарних людей та імплементації Міжнародної класифікації хвороб 11 редакції. Проте Україна відмовилася від примусової стерилізації раніше за деякі країни ЄС, а завдяки внесенню сімейних лікарів_ок у протокол переходу транслюди у нас отримують потрібне лікування досить швидко, без черг і багатомісячного або багаторічного очікування.
Соціальні потреби і проблеми трансгендерних людей у 2022–2023 роках
Під час повномасштабного вторгнення головні проблеми, з якими мають справу трансгендерні люди, дуже загострилися. У лютому-березні 2022 року транслюди, змушені виїхати з України, нерідко наражалися на дискримінацію й нерозуміння прикордонних служб. Дехто з прикордонників_ць ніколи не бачили людей, чия зовнішність відрізняється від фото в документах і не відповідає зазначеному гендерному маркеру. Трансжінок, які не встигли змінити документи, могли записати як чоловіків, що тікають від мобілізації, а про існування трансчоловіків узагалі багато хто чули вперше. Постраждалі від дискримінації зверталися до ЛГБТІК+ організацій.
Велику роботу в цьому напрямі вела організація Gender Stream. Активістки консультували прикордонників_ць, допомагали проходити прикордонний контроль тим, хто мали на це законні підстави, а дівчат, які ще не змінили документи, підтримували в цьому процесі і в комунікаціях із військкоматами.
На жаль, були й випадки незаконного перетину кордону трансжінками. Співачка Зі Фамелу незаконно виїхала до Німеччини і давала численні інтерв’ю в медіа про жахливу трансфобію в Україні. Вона не зверталася по допомогу до жодної з українських організацій, які могли вирішити її проблеми з документами, а в її історіях для західної преси велика кількість неточностей і перебільшень. Звісно, трансфобія в Україні існує, але не в таких приголомшливих масштабах, як описувала Зі.
Загалом 2022 року громадська організація «Наш Світ» зафіксувала 77 злочинів на ґрунті ненависти за ознаками сексуальної орієнтації й гендерної ідентичности, з них шість випадків описано як трансфобні. Здебільшого це насильство батьків над трансгендерними підлітками або молодими людьми, також зафіксовано випадки сексуального насильства над трансгендерними жінками, фізичні напади і трансфобні образи. Це тільки ті кейси, що про них потерпілі повідомляли моніторам організації.
Часто постраждалі від трансфобного насильства не знають, що злочини треба фіксувати, або ж так звикли до трансфобії й аб’юзу, що не вважають злочином те, що з ними сталося. У 2023 році одним із найгучніших став напад на трансгендерну військову Хелен Марк у Львові 15 серпня. До цією справи долучилися омбудсмен Дмитро Лубінець та ЛГБТІК+ організації «КиївПрайд» і Gender Stream.
Хелен Марк після побиття у Львові. Фото з архіву Хелен
Одночасно трансгендерну журналістку і військову-доброволицю Сару Ештон-Сірілло було призначено англомовною речницею Сил територіальної оборони ЗСУ. Це викликало величезну хвилю трансфобних реакцій у соцмережах, зокрема від активістів «Правого сектора» і менш відомих праворадикальних груп. Однак це призначення демонструє, що Україна хоч і повільно, але рухається до верховенства прав людини і недискримінації.
Крім праворадикалів, на видимість трансгендерних людей завжди реагує частина радикальних феміністок. «Гендерно критичні» або трансексклюзивні радикальні феміністки (ТЕРФ) демонструють такі самі трансфобні погляди, як і люди з консервативними настроями, і іноді свідомо чи несвідомо підтримують їхні висловлювання. Скажімо, лідерка найбільшої радфем фейсбук-спільноти Фемінізм УА (14 тис. учасників_ць) Марія Дмитрієва підтримувала контент військовика-блогера Євгена Карася. Карась відомий не тільки гомофобними і трансфобними висловлюваннями, а й ненавистю до феміністок, сексизмом, організацією масованих онлайн-атак на активісток.
Марія Дмитрієва (@maryxma в Твітері/Х) лайкає контент Євгена Карася
В українських ТЕРФ-колах поширено поняття «трансдокса» — так учасниці називають активізм за права трансгендерних людей, інформування про трансгендерність або пов’язані з цим новини. На щастя, на політичну ситуацію в країні і на суспільну думку вони не мають такого великого впливу, як, наприклад, у США, Великій Британії й інших країнах Європи. Найчастіше їхній активізм не виходить за межі соцмереж, особливо під час повномасштабного вторгнення.
На офіційно консервативному боці за останні півтора року з’явилося кілька нових гравців і гравчинь. Крім уже згаданого Карася, який також є постійним дописувачем ресурсів Цензор.Нет і «Всі разом», трансфобну риторику просували «Фрайкор» на своєму ютуб-каналі, блогерка Неавторка, «Катарсис», Асоціація сексологів і сексотерапевтів України (чи очікували ви побачити таку назву в цьому списку?), Алєксєй Арестовіч, Ірина Федишин та інші. Окремі повідомлення стосувалися всієї ЛГБТІК+ спільноти, але в багатьох був фокус саме на трансгендерних людях.
Цікаво, що всі ці ресурси переважно реагували на новини з-за кордону, наприклад багато дописів торкалися американських транслюдей і законів у США, що обмежують їхні права. Також українських консерваторів обурювали рекламні кампанії за участи трансгендерних людей в інших країнах, європейські прайди і конкурси краси, трансгендерні персонажі_ки в західних медіа тощо. Українські ЛГБТІК+ організації під час повномасштабного вторгнення займаються гуманітарною роботою, не виходять на публічні акції і стали менш видимими, тому консервативні рухи приділяють їм менше уваги.
Атаки ж на активістів_ок однаково відбуваються головно онлайн. В агітаційних матеріалах діячів і діячок українського антитранс руху з’являються демонізовані образи Едварда Різа, Маргарити Ковальової, Мішель Карась та інших. Головні звинувачення нагадують оновлену риторику американських консерваторів: трансгендерні люди — педофіли, які хочуть зваблювати і навертати дітей у трансгендерність та відбирати права в жінок. Є й унікальні українські наративи — злиття ЛГБТІК+ руху з комунізмом і твердження, ніби транслюди працюють на росію й прагнуть поразки української армії. Звісно, заяви бездоказові. Проте, як я вже згадував, коли в медіа з’являються історії про трансгендерних військових, консервативні блогери і блогерки починають активно шукати способів очорнити цих людей і знецінити їхню службу.
Транс*українці_ки та армія: як впливає транс*статус на питання призову. Трансгендерні військові
Кількість трансгендерних і небінарних військових у Збройних силах України, як і кількість ЛГБТІК+ військових узагалі, невідома. У медіа останнім часом з’являлися історії небінарної мінометниці Антоніни Романової, трансжінки Оксани Сурчок, котра служить у штурмовому підрозділі, небінарної військової Кафи з 93 ОМБр «Холодний яр» та інших. Бути відкритою транслюдиною у війську важко з багатьох причин, і потенційна трансфобія від колег далеко не головна з них. Під час служби нелегко продовжувати замісну гормональну терапію і часто військові роблять вимушену перерву в лікуванні, що може дуже негативно вплинути на фізичне і психічне здоров’я. Крім того, у трансгендерної людини можуть виникнути проблеми при зарахуванні на службу.
Небінарна військова Кафа. Джерело: сторінка Військові ЛГБТ+
У лютому 2023 року Правозахисний центр «Наш світ» оприлюднив звіт «Битва за волю. Становище ЛГБТК в Україні у 2022 році», у якому серед інших аспектів згадувалося про діагноз F64.0 «Транссексуалізм» як про умову, яка звільняє від військової служби. При «різко вираженій» гендерній дисфорії людина вважається повністю непридатною. З іншого боку, цей діагноз може означати непридатність у мирний час і обмежену придатність у воєнний час, якщо ці стани «помірно виражені з нестійкою компенсацією або компенсовані».
«Різкість вираження» і «компенсацію» цих станів має визначати спеціалізована лікарська комісія, наприклад при обласній психіатричній лікарні. Наступний крок — підтвердження висновку у військкоматі. На практиці ж далеко не в кожній лікарні є персонал, здатний провести таке обстеження, тим паче не варто очікувати експертности від військкомату. До початку повномасштабного вторгнення психіатричні відділення в Києві й Одесі, які мали великий досвід роботи з трансгендерними людьми, не уточнювали в лікарських висновках різкість вираження трансгендерности.
Цей звіт, опублікований у багатьох медіа, викликав негативну реакцію, передусім у радикальних опонентів. Адже матеріали було сформульовано так, ніби геть усі трансгендерні люди рвуться виїхати з країни і використовують для цього свій діагноз. Тоді як і трансжінки, і трансчоловіки, і небінарні люди воюють і нерідко стикаються з нерозумінням та дискримінацією при добровільній мобілізації, якщо зовнішність не збігається з гендерним маркером у паспорті.
Згідно з даними «Наш світ», є транслюди, які воюють, приховуючи свій трансгендерний статус. Вони вже отримали документи з бажаним гендерним маркером, перебувають у стелсі (не повідомляють нікому, що здійснили трансперехід) і служать як цисгендерні чоловіки або жінки. Мені також відома історія трансгендерного чоловіка, який пішов волонтером у військо ще на початку війни, і ніхто з його побратимів не знав, що він трансгендерна людина.
Медичні потреби і проблеми трансгендерних людей
Проблеми з медичними засобами не тільки у військових. Трансгендерні люди, які залишилися в Україні, зіштовхнулися з нестачею гормональних препаратів, особливо на початку повномасштабного вторгнення. Більшість препаратів зникли з аптек, бо в Україні їх не виробляють, а імпорт було обмежено. Нині ситуація дещо покращилася завдяки налагодженому постачанню та допомозі міжнародних організацій, таких як Convictus, ILGA, або українських ЛГБТІК+ організацій та ініціатив, які привозять гормони в Україну своїми силами. Це величезна складна робота, адже трансгендерні діагнози не внесено в жодну державну програму захисту на зразок піклування про ВІЛ-пацієнтів_ок чи людей з інвалідністю. Крім того, в українському протоколі транспереходу не зазначено назви препаратів, які слід прописувати пацієнтам_кам, тому на міжнародному рівні майже неможливо сформувати масові поставки медикаментів в Україну.
Багато трансгендерних людей мусили відкласти офіційний перехід і зміну документів на кілька років, бо під час коронавірусних локдаунів психіатричні лікарні не приймали пацієнтів_ок. Це призвело й до описаних раніше проблем: трансгендерні жінки, які вже були якийсь час на ЗГТ, досі мали чоловічі документи і не могли евакуюватися. Під час повномасштабного вторгнення додалася інша складність. Багато дружніх сімейних лікарок, психіатринь, ендокринологинь, які займалися і документальною частиною переходу, і консультаціями щодо ЗГТ та підготовки до операцій, виїхали за кордон. Звісно, не всі, до того ж громадські організації вже 2022–2023 року проводили навчання з транс*специфічної медичної роботи, але спеціалістів_ок не вистачало. Ціни на медичне обслуговування й ліки суттєво виросли порівняно з 2021 роком, і це дуже ускладнює життя трансгендерних людей, які через війну втрачають житло й роботу.
Впровадження МКХ–11: поточний статус
У Міжнародній класифікації хвороб 11-ї редакції діагноз «Гендерна дисфорія» або «Гендерне неспівпадіння» вилучено з розділу психіатричних розладів і перенесено до розділу сексуального здоров’я. По суті, це депатологізація трансгендерности, яка згодом може призвести і до ухвалення законів про самоідентифікацію, тобто вельми спростити процес транспереходу. Багато країн Європи і світу почали працювати за принципами МКХ–11 ще до її запровадження і дали трансгендерним людям можливість без психіатричного огляду змінювати гендерний маркер у документах. В Україні імплементація МКХ–11 мала стартувати 2022 року. Вона офіційно набрала чинности 1 січня 2022-го, але на практиці поки що не працює. Українська медична система має адаптуватися до нової МКХ до 2027 року.
За словами трансактивістки Інни Ірискіної, «впровадження Міжнародної класифікації хвороб 11 перегляду не передбачає обов’язкове оновлення клінічних протоколів під її діагностичні коди. Це два окремі процеси». Пані Ірискіна, котра працює разом з громадською організацією «Інсайт» над процесами впровадження МКХ–11, наполягає на розробці нового протоколу, хоч це й не прописано в офіційних документах.
«Гіпотетично можлива ситуація, коли діагностика транслюдей відбуватиметься за протоколом 2016 року з психіатричним обстеженням і кодами по МКХ–10 (той самий “Транссексуалізм” F64.0), а десь у статистичну звітність воно при цьому піде під кодами МКХ–11 (“Гендерна невідповідність”)».
Наразі, за словами Інни, переклад МКХ–11 українською мовою готовий в першому наближенні. Надалі планується залучити різних експертів_ок для його фіналізації. Також за участи експертів_ок відбуватиметься обговорення перспектив і розроблення конкретних планів впровадження. Команда «Інсайту» долучилася до цих процесів, які, проте, точно не будуть швидкими, зокрема через війну. Однак активістка вважає імплементацію МКХ–11 в Україні так само невідворотною, як і вступ України до ЄС і НАТО.
Трансгендерні українці_ки за кордоном
Трансгендерна волонтерка Лана Даневич — лідерка української колони КиївПрайду на Прайд-марші 2023 в Барселоні
Трансгендерні люди, які виїхали з України після початку повномасштабного вторгнення, стикаються з особливими проблемами, відмінними і від життя транслюдей в Україні, і від ситуації цисгендерних біженців та біженок. Багато хто повертається в Україну, бо не може подолати ці проблеми. Навіть якщо люди втратили житло в Україні через війну, вони шукають притулку в ЛГБТІК+ шелтерах у Києві й інших містах, бо не знаходять можливости комфортно існувати за кордоном.
У європейських країнах немає жодної централізованої програми допомоги ЛГБТІК+ біженцям_кам з України. Іноді можна отримати підтримку від локальних організацій, як-от місце в дружньому притулку або у квартирі з місцевими ЛГБТІК+ людьми, але зазвичай трансгендерні люди живуть разом з іншими біженцями й біженками в шелтерах і гуртожитках. У таких умовах вони нерідко стикаються з трансфобією і насильством, якого важко уникнути, адже іншого місця може не бути, а місцева влада не завжди чутлива до трансгендерности.
Транслюди, молодші за 18 років або змушені виїхати разом зі своїми родичами з інших причин, часто мусять перебувати в трансфобному оточенні близьких без жодного вибору й можливости втекти. Біженські родини ділять кімнати або невеличкі квартири, і якщо батьки раніше вдавалися до насильства, в таких умовах ризик аб’юзу зростає. У спільноті «КиївПрайду» я спостерігав кілька таких історій. До повномасштабного вторгнення підліткам вдалося вступити до вишів і поїхати від жорстоких батьків до іншого міста, а там почати трансгендерний перехід. Та 2022 року, вже маючи видимі ознаки гормональних змін, вони знову опинилися в одному приміщенні зі своїми родичами.
Згідно з дослідженням організації Gender Stream, яке вийшло в серпні 2023 року, при розміщенні й піклуванні про українських біженців_ок у Європі немає достатнього розуміння принципів інтерсекційности. У біженських таборах українці_ки стикаються з трансфобією і від своїх, і від представників та представниць інших національностей, змушених шукати притулку.
Крім того, європейська медична система суттєво відрізняється від української, зокрема що стосується трансгендерного здоров’я. Місцеві лікарі й лікарки не завжди приймають українські довідки F64.0, і пацієнт_ка не може отримати препарати для гормональної терапії. Скажімо, мені довелося зупинити гормональну терапію через три місяці після початку, коли опинився в Данії як тимчасовий переселенець. Данська медична система непривітна до транслюдей, хоча офіційно там давно запроваджено принцип самоідентифікації для зміни документів. Та щоб отримати терапію, як ЗГТ, так і операції, потрібно чекати від кількох місяців до кількох років: спочатку прийому в психотерапевтки, потім дозволу на хірургічне втручання і місця в клініці. При цьому при першому прийомі транслюдині можуть банально відмовити в продовженні лікування гендерної дисфорії, якщо вважатимуть її «недостатньо трансгендерною» або якщо вона має ментальні розлади. Така ситуація і в інших країнах, зокрема там, де в парламенті й уряді мають вплив праві партії та трансексклюзивні радикальні феміністки. Неможливість продовжувати трансперехід теж нерідко стає причиною повернення трансгендерних людей в Україну.
Чи повернуться трансгендерні люди в Україну після перемоги?
Як я сказав у попередньому розділі, багато хто з трансгендерних людей уже повернулися додому. Інші час від часу приїжджають в Україну, щоб, наприклад, відвідати своїх ендокринологинь, отримати або купити гормональні препарати чи завершити процес зміни документів. Є й люди, які не планують повертатися в жодному разі, адже за кордоном вони знайшли прийнятніші для себе умови. Наприклад, у дівчат, які незаконно перетнули кордон на початку повномасштабного вторгнення, не буде можливости повернутися, навіть якщо вони захочуть. Історії таких транслюдей завершуються поданням на біженство (asylum) в країнах перебування з перспективою згодом отримати повноцінне громадянство.
Транспрапор в українській колоні КиївПрайду на Прайд-марші 2023 у Валенсії
Підсумки і консалтинг
Що ж потрібно для того, щоб більше людей поверталися і мали бажання жити в Україні після перемоги?
По-перше, МКХ–11 треба все-таки повністю інтегрувати в нашу систему охорони здоров’я. Це не тільки полегшить процес переходу, а й допоможе трансгендерним людям із супутніми проблемами покращити якість життя. У новій класифікації хвороб модернізовано і ставлення до ментального здоров’я.
По-друге, має бути ухвалено законопроєкт № 5488, який запроваджує в українське законодавство поняття «мова ненависти» та «злочини на ґрунті нетерпимости» і є однією з умов вступу України до Європейського союзу. Трансгендерні люди в усьому світі — одна з найбільш вразливих до таких злочинів груп, Україна не виняток. Якщо справи про трансфобні напади розслідуватимуть належним чином, кількість агресії знизиться і трансгендерні люди почуватимуться безпечніше.
По-третє, нам потрібно більше дружніх лікарок і лікарів, які вміють і хочуть працювати з трансгендерними людьми. На відміну від багатьох країн Європи, де про трансгендерне здоров’я дбають лише в спеціалізованих гендерних клініках, в Україні це можуть робити будь-які спеціалісти і спеціалістки. Та для цього їм потрібно отримати спеціальну додаткову освіту, зокрема засвоїти принципи недискримінації трансгендерних і небінарних людей. Таке навчання час від часу проводять ЛГБТІК+ організації, але на державному рівні спеціалізації немає. Особливо це відчувається, коли мова заходить про психіатричне й хірургічне лікування. Отже, я бачу тут великий напрям роботи з МОЗ — включення транспитання до програм медичних ВНЗ та створення повноцінних курсів підвищення кваліфікації для медиків і медикинь у співпраці з експертами_ками з трансорганізацій.
Література:
Звіт про злочини на ґрунті ненависти за ознаками СОҐІ в Україні 2022 року (для щорічного звіту БДІПЛ / ОБСЄ). Правозахисний центр «Наш світ». 23 квітня 2023 року.
Дослідження становища ЛГБТІК+ біженців і біженок за кордоном. Gender Stream. 24 березня 2023 року.
Битва за волю. Становище ЛГБТК в Україні 2022 року. Правозахисний центр «Наш світ». 9 лютого 2023 року.
Ця публікація підготована експертним ресурсом Гендер в деталях за фінансової підтримки Європейського Союзу. Її зміст є виключною відповідальністю автор_ки і не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу.
Програма «Стійкість» — це 30-місячний проект, який фінансується Європейським Союзом і виконується ERIM у партнерстві з Black Sea Trust, Фондом Східної Європи, Фондом Дім прав людини та Дім прав людини в Тбілісі. Проект спрямований на посилення стійкості та ефективності постраждалих від війни ОГС та учасни_ків громадянського суспільства, які постраждали від війни в Україні, включаючи незалежні ЗМІ та правозахисни_ків.
