8 грудня, 2022

Жінки на війні. Проблеми бійчинь ЗСУ після повномасштабного вторгнення

30 серпня 2022
Поширити в Telegram
1930
Юліана Скібіцька
Журналістка і редакторка
https://www.facebook.com/yuliana.skibitskaya/

З 2014 року Збройні Сили України суттєво змінилися. Поштовхом до змін стала анексія Криму й агресія росії на сході України. Події показали, що українська армія не готова вести повномасштабні бойові дії проти регулярної армії противника. Відтоді щороку в ЗСУ тривали реформи, які охоплювали всі сфери — озброєння, устрій, форма, харчування. Однак реформи, пов’язані зі становищем жінок в армії, почалися тільки 2016 року. Тоді спеціальним наказом Міністерства оборони України[1] було збільшено кількість посад рядового, сержантського і старшинського складу для жінок. У 2018 році набрав чинности Закон України «Про внесення змін до деяких законів України щодо забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків під час проходження військової служби у ЗСУ та інших військових формуваннях»[2]. Закон мав на меті офіційно закріпити рівність чоловіків і жінок в армії — перелік посад ще збільшився, а жінок відтепер могли призначати в добові наряди.


Військовослужбовиці на параді з нагоди Дня Незалежности 2021 року

До повномасштабного вторгнення рф у Збройних Силах України проходили службу 32 659 жінок[3]. Тобто жінки становили сьому частину складу ЗСУ станом на 24 лютого. А проте їхня видимість залишалася низькою. У цій статті йтиметься про те, як змінювалася політика держави щодо жінок у збройних силах за 30 років незалежности України, з якими викликами зіткнулися жінки після повномасштабного вторгнення і чи вирішують їх нині.

Жінки й армія до 2014 року

Аналізувати становище жінок в армії незалежної України неможливо без загального уявлення, що відбувалося зі Збройними Силами до 2014 року. Після розвалу СРСР українська армія дуже змінилася. У 1991 році це були потужні збройні сили, які дісталися Україні у спадщину від СРСР. Станом на 24 серпня 1991 року на території України дислокувалися три загальновійськові і дві танкові армії, армійський корпус, чотири повітряних армії, окрема армія протиповітряної оборони, ракетна армія, Чорноморський флот, два вузли системи попередження про ракетний напад, 6,5 тис. танків, 7 тис. броньових машин, 1,5 тис. літаків, 350 кораблів, 1272 ядерні бойові головки МБР, 2,5 тис. одиниць тактичної ядерної зброї та близько 900 тис. особового складу.

На початку незалежности армія України була однією з найпотужніших армій світу. Проте після розвалу Союзу керівництво держави під тиском західних країн вирішило відмовитися від ядерної зброї, і до 1996 року Україна стала повністю без’ядерною державою. З 2000-х років у рамках угод із ЄС і НАТО Україна реалізувала ще кілька програм з утилізації і знищення озброєння.

З 2010 по 2013 рік на оборону виділяли не більше як 1 % бюджету, а кількісний склад ЗСУ постійно скорочувався. У 2013 році солдат-контрактник отримував зарплату 1700 гривень при середній зарплаті в країні 2700 гривень. Корупція і кумівство, дуже поширені в армії, не сприяли престижу Збройних Сил. У той період Рівень довіри до армії коливався в межах 30–35 %[4].

Соцілогиня Ганна Гриценко в дослідженні для «Гендеру в деталях» у жовтні 2019 року проаналізувала становище жінок в армії пострадянської України. За даними експертки Наталії Дубчак, на які спиралася Гриценко, жінки служили в Збройних Силах України з 1991 року, але зазвичай це були дружини, доньки й інші родички військових. А проте кількість військовослужбовиць щороку зростала, зокрема серед офіцерського складу. Наприклад, якщо 2001 року жінки-офіцерки становили 0,7 % від усього офіцерського складу, то 2006 року це було вже 2,25 %. Як одразу вказувала експертка, це було пов’язано з тим, що чоловіки не хотіли йти на малооплачувані посади.

Ганна Гриценко в дослідженні відзначала, що структура й логіка армії не змінювалися з радянських часів, тому й передбачали витіснення жінок на обслужувальні й непрестижні ролі. Стереотип, ніби існують «чоловічі» й «жіночі» професії, що його активно розвивали в СРСР, зберігся і після здобуття Україною незалежности. В Україні досі чинні дві статті Кодексу законів про працю, які забороняють жінкам важку роботу і роботу в нічний час. На практиці це призводить до того, що жінки однаково виконують таку роботу, але не мають офіційного працевлаштування і тому часто отримують нижчу заробітну плату.


Радянські плакати про жінок і війну

Військово-облікові спеціальності жінкам у той період надавали відповідно до постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження переліку спеціальностей, за якими жінки, що мають відповідну підготовку, можуть бути взяті на військовий облік» від 14 жовтня 1994 року. Спеціальності поділялися на сім категорій: «Медична», «Зв’язок», «Обчислювальна техніка», «Оптичні та звукометричні засоби вимірювання і метрології», «Картографія, топогеодезія, фотограметрія й аерофотослужба», «Поліграфія», «Кінорадіомеханіки». Тобто жінка в жодному разі не могла претендувати на будь-які бойові посади. Усе, що їй залишалося, — це робота кухарки, швачки або в медичній сфері.

На армії безпосередньо позначилася і патріархальність українського суспільства. У 2013 році видання «Українська правда» цитувало[5] результати дослідження компанії Research & Branding Group, яке охопило всі області України. Респонденти й респондентки мали описувати риси українських чоловіків і жінок. Про чоловіків звучали такі характеристики: мужність і сила, вміння добувати їжу, розум та інтелект. У жінок переважали хазяйновитість, зовнішня привабливість, образ берегині домашнього вогнища. Тобто ставлення до жінок було суто патріархальним. Позаяк Збройні Сили — це закрита і бюрократична структура, особливо до 2014 року, там таке ставлення було максимально концентрованим.

2014-й як рік перелому

2014 рік став ключовим для України, коли відбулися кардинальні зміни майже в усіх державних і суспільних сферах. Українська армія виявилася переважно не готовою до анексії Криму й участи рф у війні на сході України. Тому в країні зародилися потужні добровольчий і волонтерський рухи, помітну роль у яких відігравали жінки. За словами заступниці міністра оборони Ганни Маляр, 2014 року її відомство зафіксувало перший сплеск — збільшення кількости жінок у ЗСУ[6]. Другий припадає на 2022 рік, після повномасштабного вторгнення рф. Тобто жінки теж гостро реагували і реагують на загрози державі і на воєнну агресію, попри досі актуальний патріархальний образ воїна, яким може бути винятково чоловік.

Жінки вступали в добровольчі батальйони, волонтерили, мобілізовувалися до лав Збройних Сил. Харків’янка і квір-жінка Аліна Шевченко мобілізувалася в армію 2015 року, служила в бойовому підрозділі, потім підписала контракт і нині працює в штабі, займається обліком військовозобов’язаних. «Тоді для мене це не було дуже свідомими вибором, але з часом прийшло розуміння, що таке російсько-українська війна. І я зрозуміла, що в армії я на своєму місці», — каже вона.


Бійчиня ЗСУ Аліна Шевченко

У 2014 році волонтерка Яна Зінкевич заснувала медичний батальйон «Госпітальєри», найвідоміший волонтерський медичний батальйон, який брав участь у всіх найзапекліших боях 2014–2016 років. За весь час існування батальйону до повномасштабного вторгнення рф його меди(ч)ки врятували 2750 бійців, а Зінкевич нагороджено державним орденом «За заслуги» ІІІ ступеня


Яна Зінкевич

А проте жінки й далі стикаються з проблемами. У 2015 році у відповідь на виклики, що поставали перед жінками, виник рух «Невидимий батальйон», серед засновниць якого — аеророзвідниця Марія Берлінська. Саме вони ініціювали скасування законодавства, яке не давало можливости жінкам обіймати бойові посади. Одна з головних проблем, на яку звертали увагу жінки, — це «скляна стеля», яка залишалася в армії. Тобто незважаючи на те, що в Збройних Силах 2018 року остаточно і на законодавчому рівні зникли заборонені для жінок посади, на практиці перешкоди залишилися.

«Ми очікували, що ситуація вирівняється і жінок вже оформляють на бойові посади, на яких вони фактично є, а не як допоміжний адміністративний персонал, — каже очільниця організації «Інсайт» Олена Шевченко. — Проте таких випадків досі дуже багато. Це зазвичай залежить від конкретного керівництва конкретного батальйону. Дехто з командирів узагалі не знають, що жінок уже можна оформляти інакше. Тобто головна проблема в тому, що є законодавство, про яке люди не знають, яке не дійшло на місця».


Олена Шевченко

Це підтверджує очільниця ГО «Асоціація жінок-юристок України “ЮрФем”» Христина Кіт. За її словами, навіть після повномасштабного вторгнення ГО отримує звернення про відмови присвоювати офіцерські звання і підвищувати по службі.

У січні 2019 року тодішня віцепрем’єр-міністерка з питань європейської і євроатлантичної інтеграції Іванна Климпуш-Цинцадзе сказала, що за кількістю жінок ЗСУ зрівнялася з арміями НАТО: «У нас нині 10,6 % Збройних сил становлять жінки. Це дуже близько до середнього показника армій НАТО, який становить 10,9 %”. Однак міряти суто кількісними показниками неправильно. НАТО сприяє посиленню ролі жінок і в організаційній структурі. Жінки в країнах Альянсу обіймають відповідальні посади — від керівників генштабів до міністрів оборони країни.

В історії України у нас лише три жінки-генералки. У 2018 році першою українкою, яка отримала звання генерал-майора медичної служби, стала начальник Військово-медичного управління СБУ Людмила Шугалей. У 2020 році Володимир Зеленський присвоїв звання генерал-майора працівниці СБУ Юлії Лапутіній, а 2021-го в ЗСУ з’явилася перша жінка бригадна генералка — командувачка Медичних сил Збройних Сил України Тетяна Остащенко.


Тетяна Остащенко, третя жінка генералка в Україні

Повномасштабна війна 2022 року: чи видно жінок, які захищають країну

У жовтні 2021 року Інститут масової інформації провів дослідження[7] і виявив, що медіа майже не згадують у своїх матеріалах військовослужбовиць. Якщо про чоловіків були згадки майже в кожному матеріалі про армію чи війну, то про жінок — лише в 5 %. Нині кількість матеріалів про жінок, які воюють на фронті разом із чоловіками, набагато зросла[8].

Медіа підкреслюють значимість і видимість жінок у ЗСУ. Важливо, що в цих матеріалах немає, як правило, побутового сексизму з поширеним стереотипом «війна — не місце для жінки». Наприклад, ще 2019 року на сайті «Факти» матеріал про жінок в армії Ізраїлю мав заголовок «Війна з жіночим обличчям: як прекрасна стать служить в армії Ізраїлю». Швидкий моніторинг матеріалів після 24 лютого 2022 року показує, що вислови на зразок «прекрасна стать» чи «слабка стать» уже не вживаються.

Цьому неабияк посприяли зміни в символічній сфері: 2021 року назву Дня захисника України було змінено на День захисників і захисниць України — державне свято України, яке відзначають 14 жовтня. Нині президент Володимир Зеленський у щоденних вечірніх промовах звертається до захисників і захисниць, волонтерок і волонтерів, хлопців і дівчат на фронті. Цю традицію підхопили ЗМІ й інші посадові особи. Вживання фемінітивів стало добрим тоном.

8 березня 2022 року силові відомства опублікували дописи, де, всупереч попередній традиції, не обіцяли захищати жінок, а відзначали службу жінок у цих структурах.

Як і 2014 року, нині українські жінки беруть участь у всіх аспектах дій на фронті. Вони живуть у підрозділах як волонтерки, служать бойовими медикинями, піхотинками, снайперками, кулеметницями. Серед них є відомі блогерки, які свою медійність теж поставили на допомогу армії. Співачка й ведуча Анастасія Шевченко, відома під псевдонімом «Стасік», після 24 лютого повернулася до лав ЗСУ — 2014 року вона була стрільчинею-санітаркою та інструкторкою із само- і взаємодопомоги. Свою медійність Стасік використовує, щоб збирати донати для підрозділів. А її пісня «Колискова для ворога» 2019 року зі словами «Ти ж хотів землі цієї, тож тепер змішайся з нею» стала своєрідним гімном боротьби з ворогом.


Анастасія Шевченко

Інструкторка з тактичної медицини і бойова медикиня Марія Назарова — співавторка програм підготовки з тактичної медицини Генштабу ЗСУ. За вісім років вона підготувала близько 8000 військових. Тепер Назарова проводить тренінги для військових і цивільних та активно займається інформаційною кампанію з розвінчання міфів про тактичну медицину.


Марія Назарова розповідає, чим відрізняються російська й українська аптечки

Ярина Чорногуз уже два роки служить у ЗСУ як бойова медикиня. На своїй сторінці Ярина багато розповідає про досвід служби, фронтові будні, ділиться думками про становище жінок. Це теж суттєво підіймає й нормалізує видимість жінок на війні.

Багато жінок вступили до лав армії вперше, щоб боронити свою державу. Як-от колишня редакторка феміністичного видання «Жінки — це 50 % успіху України» Леся Ганжа. 24 лютого вона записалася в Тероборону Оболонського району Києва, охороняла об’єкти інфраструктури в Ірпені під час боїв під Києвом. Вона розповідає: «У багатьох чоловіків, у батальйоні зокрема, постає питання: “А нащо ви сюди прийшли?” У когось немає таких питань, і це вже прогрес. “А нащо вам це треба?” А ти кажеш: “А нащо тобі це треба?” І чоловік одразу: “Ну, я — Україну захищати”. І ти кажеш: “І я Україну захищати, я така сама громадянка, як і ти”. І багато хто замислюється й погоджується»[9].


Леся Ганжа в Ірпені в березні 2022 року

Жінки в полоні

За даними ООН, жінки на війні — одна з найбільших вразливих груп, вони становлять 54 % людей, яким потрібна допомога через війну. Це стосується і цивільних, і військових жінок. Передусім ідеться про полон.

У 2019 році у виданні «Новое время» з’явилася стаття про жінок, які побували в полоні терористичних організацій «ЛДНР»[10]. Вони розповідали, що в полоні сексуальне насильство над жінками — це поширена практика. Подібні сексуальні злочини відбувалися також на блокпостах і місцях перетину лінії розмежування, про це розповіла виданню урядова уповноважена з гендерної політики Катерина Левченко. Крім того, була інформація про відкриття борделів, куди бойовики доправляли жінок і примушували їх займатися проституцією.

Сексуальне насильство — це ще одна зброя у війні, елемент психологічного тиску і залякування. І так само це не тільки кримінальний злочин, а й порушення норм міжнародного права. За період повномасштабного вторгнення Росії правозахисники й урядові органи постійно фіксують інформацію про сексуальні злочини проти українських жінок. Ідеться як про злочини проти цивільних жінок, так і про злочини в полоні. Віцепрем’єр-міністерка з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України Ірина Верещук розповідала у квітні, що їй відомо про факти зґвалтування жінок у полоні.

У середині березня росіяни взяли в полон волонтерку і військову медикиню Юлію «Тайру» Паєвську. Жінка провела в полоні понад три місяці. Вона розповідала: «Останнім часом мене тримали в Донецькому СІЗО. Там залишилося дуже багато наших полонених. Ставлення жахливе. Годують більш-менш, померти з голоду не вдасться. Але в останній тиждень нам навіть мила не дали. У камері 22 жінки, камера три на шість метрів, десять ліжок»[11].


Юлія Паєвська в перші дні звільнення з полону

Російська пропаганда створила навколо Тайри потужний пропагандистський міф, змальовуючи її як нацистку й убивцю, яка безжально вбивала дітей і жінок. Окремо в рамках міфу пропаганда акцентувала на тому, що Юлія — жінка. Патріархальний стереотип, що жінка має бути ніжним, м’яким створінням, підсилював ефект від брехні.

У квітні Україна повернула з полону 15 жінок військовослужбовиць. У всіх у них було поголено голови. Це ще один спосіб принизити саме жінок. Окупанти вдаються і до психологічного тиску на жінок, шантажуючи їх родичами й дітьми. Ось що розповідала Тайра: «Інші [жінки] теж не мали жодної інформації про сім’ю й дітей. Це були українки з лав Збройних Сил і Нацгвардії, там були дівчата з “Азова” і були також цивільні».


Жінки, яких у квітні повернули з полону в Україну

Після повернення 15 українських жінок з полону Ірина Верещук озвучила цифру, скільки українських військовослужбовиць на той момент ще перебували в полоні — близько 500 осіб. Скількох жінок утримують у полоні тепер, ми не знаємо. Очевидно, їх кількість помітно зросла, особливо після того як у травні в полон потрапили останні захисники «Азовсталі». Невідома доля 82 полонених жінок-медикинь із Маріуполя. Це лікарки, медичні сестри та співробітниці військового шпиталю в Маріуполі, які з 12 квітня перебувають у полоні.

Тема українських жінок у полоні недостатньо висвітлюється у ЗМІ і не виникає на міжнародній арені. Міжнародні феміністичні організації повинні сприяти Україні в цьому питанні й активно порушувати його. Тільки гласність допоможе жінкам у полоні вижити.

Жіноча форма і гігієна — чого бракує у війську

Станом на сьогодні в лавах ЗСУ, за словами заступниці міністра оборони Ганни Маляр, служить близько 50 000 жінок. Із них десь 5 000 несуть службу безпосередньо на передовій фронту, а 12 000 — це цивільні жінки, які приєдналися до армії і працюють на цивільних посадах. З 24 лютого кількість саме військовослужбовиць зросла на 7 000 осіб. Одна з проблем, яка постала перед ними, — відсутність жіночої форми. В Україні затверджено єдиний стандарт уніформи — чоловічий, наразі лише парадна форма має жіночі розміри. Тому військовослужбовицям доводиться перешивати обмундирування, заколювати булавками чи пристосовувати тактичним ременем у польових умовах.

«Якщо форма за розміром нормальна в стегнах, можуть не влізти груди; якщо за розміром підходить у талії, то не влізають стегна, — пояснювала депутатка Київради Ірина Нікорак. — 90 % жінок підганяють її за допомогою швачки, якщо така є у військовій частині, або за власний рахунок. А в польових умовах не завжди є можливість її підшити»[12].


Ірина Нікорак показує, чому чоловіча форма не підходить жінкам

«Проблема комплексна, і вона полягає в тому, що проблеми жінок не враховуються ні в чому, — каже Олена Шевченко. — Починаючи від спідньої білизни і закінчуючи бронежилетами й шоломами. Бронежилет не по розміру взагалі дуже шкодить, бо страждає спина, можуть бути синці й набряки».

Дивно, що питання про незручну військову форму до цього року фактично не порушували. Якщо чоловіча форма, зокрема польова, з 2015 року постійно змінювалася й удосконалювалася, то для жінок 2019 року змінили тільки парадну форму, уніфікувавши її з новими стандартами парадної форми ЗСУ. Це побічно теж може свідчити, що жінок у ЗСУ не розглядали як повноцінні бойові одиниці, для яких зручна форма — запорука успішної служби.

Тимчасом подекуди в арміях НАТО й інших країн є жіноча військова форма. В Ізраїлі, де жінок призивають в армію нарівні з чоловіками, питання жіночої форми десятки років було доволі складним. Жінки не обіймали бойові посади, тому замість беретів у них були пілотки, замість штанів — спідниці, замість черевиків — туфлі, розповідає офіцер армії Ізраїлю Ігаль Левін. У 1970–1980-х роках феміністичні рухи змусили переглянути політику щодо жіночої форми, відтоді жінки отримують звичайну військову форму, хоча за бажанням можуть обрати спідницю й туфлі. Хоча жіночу форму в Ізраїлі шиють за трохи іншими лекалами, Ігаль Левін каже, що жінки однаково ушивають форму до вишуканіших форм, хоч це офіційно й заборонено.

Один із найкращих підходів до жіночої форми в армії практикують у США. У 2009 році американська армія взялася за розробку спеціального бойового екіпірування для жінок. Нині в збройних силах США існує база даних, яка містить 93 параметри і 3D-скани чоловічого й жіночого тіла. За допомогою них вдається досягти ідеальної зручности не лише уніформи, а й бронежилетів, рюкзаків, навіть сидіння автомобілів. У 2018 році армія США схвалила нову систему бронежилетів — модульний масштабований жилет (MSV). Він важить менше, не перешкоджає рухам і регулюється під будь-який розмір та особливості фігури.


Ірина Нікорак у військовій формі жінок у США

Наразі формою для жінок у ЗСУ займаються волонтери. Один із головних проєктів — ArmWomenNow — заснувала Ірина Нікорак. За референс брали саме зразки форми в армії США. На жаль, це суто волонтерський проєкт, і гроші на його реалізацію збирають донатами. Міністерство оборони в липні цього року розповіло українській службі ВВС, що працює з двома ініціативним групами. Перша — група волонтерів за підтримки Офісу Президента в рамках проєкту першої леді «Безбар’єрність». Друга — проєкт Ірини Нікорак. Відомство заявило, що провело зустріч з обома групами і запропонувало протестувати експериментальні зразки в польових умовах[13].

«Централізовано форму для жінок не шиють досі, — каже Олена Шевченко. — Нині є компанія, яка на замовлення Міноборони шиє форму для ЗСУ — винятково для чоловіків. Треба внести зміни в цей процес на рівні керівництва, провести тендер і вже шити форму за лекалами і для жінок, і для чоловіків. Для Міноборони це досить тривалий процес. Головне завдання — пришвидшити його».

Крім форми, жінки стикаються зі специфічними проблемами в умовах військового польового побуту, яких немає в чоловіків. Передусім це відсутність доступу до засобів гігієни та болі під час місячних. Поки що це питання не порушували на законодавчому рівні, тому всім необхідним жінки змушені забезпечувати себе самостійно.

Сексуальні домагання в армії

У 2018 році лейтенантка Валерія Сікал розповіла, що її домагався командир військової частини А–1358 Віктор Іванів. Це була перша публічна заява про домагання в Збройних Силах України. Проте кримінальна справа за заявою Валерії так і не потрапила до суду, Віктора Іваніва не звільнили. Перша справа, яка призвела до реальних дій — звільнення обвинуваченого, відбулася в січні 2021 року. Підполковниця Збройних Сил України Ольга Деркач заявила, що зазнала сексуальних домагань на службі від свого керівника, обласного військового комісара Олександра Криворучка. Криворучка звільнили.


Валерія Сікал

Сексуальні домагання в армії залишаються однією з табуйованих тем. У вересні 2020 року Київський міжнародний інститут соціології разом із «Невидимим батальйоном» провів опитування, щоб з’ясувати, як люди ставляться до домагань у ЗСУ[14]. Близько 20 % відповіли, що це важлива, але замовчувана тема. 56 % опитаних сказали, що цю тему треба виводити в публічну площину, а 7 % уважали, що це шкодить іміджу ЗСУ.

Ольга Деркач говорила, що терпіла гарасмент з боку Криворучка багато років — вони служили разом з 2009-го. Проте жінка довго не наважувалася дати цій справі хід. Вона вважає страх однією з причин такого мовчання: «Тут дуже багато факторів. Бояться, бо по службі можуть бути якісь утиски. Соромно, в сім’ї не знають. Одна знайома мені сказала: у мене чоловік такий, якщо він щось дізнається, я завтра на вулиці опинюся, він розлучиться зі мною»[15].

За словами очільниці «Інсайту» Олени Шевченко, до них і тепер приходять скарги на сексуальні домагання, але їх надсилають не самі постраждалі, а їхні подруги і знайомі. За весь час «Інсайт» отримав з десяток таких запитів. «Як правило, командир чіпляється до дівчини і вимагає якихось сексуальних послуг, бути прихильною до нього», — каже Олена.

Очільниця ГО «Асоціація жінок-юристок України “ЮрФем”» Христина Кіт теж розповідає, що й вони отримували звернення про домагання з боку командирів і військовослужбовців. «Як правило, це не були звернення з полів, де точаться активні бойові дії, — додає вона. — Бо тим, хто нині перебувають у “гарячих” точках, не до того, на відміну від тих, хто перебуває у військових частинах. Зокрема, йдеться про західні й центральні області, тобто ті, що на віддалі від активних бойових дій».

Христина Кіт додає, що навіть якщо жінка готова свідчити про домагання, часто важко довести справу до суду. «Буває так, що не було жодних свідків домагань і, крім слів самої постраждалої, немає нікого, хто могли б це підтвердити, — пояснює вона. — Тобто притягнути до кримінальної відповідальности — це складна і травматична для постраждалої процедура».


Христина Кіт

За словами Христини Кіт, ефективніші були б внутрішні розслідування таких злочинів. Радниця головнокомандувача ЗСУ з гендерних питань Вікторія Арнаутова в березні заявила «Радіо Свобода», що це питання у фокусі уваги. «Ми вивчаємо законодавство, аналізуємо внутрішні документи, як краще виробити цей механізм, який включав би способи подання скарг, захист прав учасників процесу. Потрібно запустити такі механізми, як конфіденційність і анонімність, можливість розглядати справи без розголосу. Це дуже стигматизована сфера не лише для Збройних Сил, а для всього суспільства», — пояснювала вона. Поки що ж цей механізм не працює. А розслідування через подання заяви в правоохоронні органи часто не дає задовільних для постраждалої результатів.

Висновки

Українська армія не може змінюватися окремо від українського суспільства, навпаки, що більше змін відбувається в суспільстві, то швидше і якісніше вони проходитимуть у Збройних Силах. За вісім років реформ становище жінок у ЗСУ дуже змінилося. Жінок в армії стало суттєво більше, нарешті вони почали обіймати не тільки стереотипні «жіночі» посади, а й бойові. А проте жінки досі залишаються найбільш незахищеними людьми в армійській структурі. Загальна патріархальність українського суспільства накладається на закритість і бюрократизованість армії.

Аліна Шевченко, яка служить у Збройних Силах уже сім років, каже, що до жінок в армії досі ставляться упереджено. «У мене не раз виникали ситуації, коли до мене поблажливо ставилися, — говорить дівчина. — Поблажливо ставитися насправді можна і до хлопця, і до дівчини. Та коли ти щось хочеш зробити, а тобі кажуть “не лізь, це не жіноча робота”, це неприємно. І чомусь ці соціальні конструкції досі використовуються».

Стосується це, зокрема, орієнтації. Аліна не приховувала від колективу, що вона лесбійка і має партнерку, а до цього ходила на побачення з дівчатами. Вона каже, що не стикалася з відкритим осудом чи булінгом через свій камінгаут, але додає, що це теж пов’язано з упередженим ставленням до жінок. Адже в суспільстві панує стереотип, що любов жінки до жінки — це «естетично», а чоловіка до чоловіка — це «неподобство».


Аліна Шевченко з посестрою

«Нашому суспільству потрібне статеве виховання, якого в нас немає на загальному рівні, — розмірковує Аліна. — Так само це стосується інших сфер. Коли нарешті ратифікували Стамбульську конвенцію і ми обговорювали це, я бачила, що багато людей узагалі не розуміють, що це, для чого. Вони керуються стереотипами. Потім ти розказуєш, і людина поступово може змінити свою думку. Я сподіваюся, що повномасштабне вторгнення допоможе нам переламати ситуацію».

Матеріал підготовлено за підтримки Unit.

 

[1] Тимчасовий перелік військово-облікових спеціальностей рядового, сержантського і старшинського складу Збройних Сил України: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/z0600-14#n14

[2] Закон України «Про внесення змін до деяких законів України щодо забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків під час проходження військової служби у Збройних Силах України та інших військових формуваннях»: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2523-19#Text

[3] Скільки жінок-військовослужбовців служать у Збройних Силах України — нові дані Кадрового центру // Армія Inform, 04.12.2021: https://armyinform.com.ua/2021/12/04/skilky-zhinok-vijskovosluzhbovcziv-sluzhat-u-zbrojnyh-sylah-ukrayiny-novi-dani-kadrovogo-czentru/

[4] Динаміка ставлення населення до соціологічних опитувань, листопад 2013 // КМІС, 23.12.2013: https://www.kiis.com.ua/?lang=ukr&cat=reports&id=218&page=3&t=11

[5] В Україні зафіксували гострий дефіцит справжніх чоловіків // Українська правда, 16.05.2013: https://life.pravda.com.ua/society/2013/05/16/128600/

[6] Другий сплеск після 2014: скільки жінок служать у ЗСУ і скільки з них — на передовій // 24 канал, 24.06.2020: https://24tv.ua/drugiy-splesk-pislya-2014-skilki-zhinok-sluzhat-zsu-skilki-nih_n2103822

[7] На згадки про жінок-військовослужбовиць у медіа припадає лише 5 % — дослідження ІМІ // Інститут масової інформації, 15.10.2021: https://imi.org.ua/monitorings/na-zgadky-pro-zhinok-vijskovosluzhbovyts-v-media-prypadaye-lyshe-5-doslidzhennya-imi-i41836

[8] Примач, Марія. Войовниця, волонтерка, активістка: як змінився образ жінки в українських медіа після повномасштабного російського вторгнення. Студентське дослідження // Медіакритика, 30.06.2022: https://www.mediakrytyka.info/ohlyady-analityka/voyovnytsya-volonterka-aktyvistka-yak-zminyvsya-obraz-zhinky-v-ukrayinskykh-media-pislya-povnomasshtabnoho-rosiyskoho-vtorhnennya-studentske-doslidzhennya.html

[9] Моїй дитині вже 25, тому ми разом зібралися і пішли у військкомат — журналістка, яка вступила до тероборони // Громадське радіо, 13.04.2022: https://hromadske.radio/podcasts/40-novi-20/moiy-dytyni-vzhe-25-tomu-my-razom-zibralysia-i-pishly-u-viys-kkomat-zhurnalistka-iaka-vstupyla-do-teroborony

[10] Ірина Лопатіна. «Вони описували, як помре моя донька». Історії жінок, які пережили насильство і полон бойовиків «Л/ДНР» // Новое время, 19.05.2021: https://nv.ua/ukr/ukraine/events/donbas-poloneni-zhinki-shcho-stali-zhertvami-nasilstva-reportazh-novini-ukrajini-50060988.html

[11] Тайра: полон, Маріуполь, майбутнє України // https://www.youtube.com/watch?v=XVGBT6jkAks

[12] https://www.facebook.com/Nykorak.Iryna/posts/pfbid02nvjwTWA9CZEYMdSaAzEovZ6kHKL1bpAEC5V6LUCXdsz3xp5U9mpP1r5JxKztPMKyl

[13] Приседська, Вікторія. Офіційна жіноча військова форма. Як ЗСУ роблять ще один крок до рівності в армії // ВВС, 18.06. 2022: https://www.bbc.com/ukrainian/features-62148100

[14] https://povaha.org.ua/seksualni-domagannya-vplyvayut-na-riven-boyezdatnosti-armiyi-yak-rozv-yazuyut-problemu-v-zsu/

[15] Константінова, Надія. Переведення в бригаду «через постіль». Чому мовчать про сексуальні домагання у війську? // Радіо Свобода, 06.03.2021: https://www.radiosvoboda.org/a/seksualni-domahannya-u-viysku/31133935.html

30 серпня 2022
Поширити в Telegram
1930
Репліки Спільноти
Реплік ще немає, Ваша репліка може бути першою
Усі статті теми
Жінки не лише воюють, але і гинуть на війні. Як пам’ятають героїнь та чи має цей процес гендеровану складову?
Як пам’ятають жінок, які загинули за волю України
Як формується пам’ять про тих, хто зробили внесок в історію, чи присутні в колективній пам’яті жінки минулого і сучасності, та чому це важливо.
Анжеліка БЄЛОВА: «Моє завдання на майбутній рік – підтримувати внутрішньо переміщених осіб, жінок у складних життєвих обставинах»
Мене звуть Анжеліка Бєлова, я ромська активістка. Жіноча лінія моєї родини належить сервіцької етнічної групи ромської національної меншини – українських ромів, які довгий час жили на території України: мої прапрабатьки народилися у Комишувасі (Запорізька область) близько 1870 року.