19 травня, 2024

Життєві уроки українських лідерок, яких вбила Росія

13 березня 2023
Поширити в Telegram
1811
Оксана Іванців

Продюсерка документальних правозахисних фільмів, колумністка, Голова громадської організації Arts&Rights www.artsandrights.org. Сфери інтересів: жіноче лідерство, гендерна рівність, воєнні злочини Росії, політика та культура пам'яті, завершення воєнних конфліктів та перехідне правосуддя. 

“Війна перетворює людей на цифри. Ми маємо повернути імена усім жертвам воєнних злочинів. Бо життя кожної людини має значення”, – сказала у своїй Нобелівській промові правозахисниця Олександра Матвійчук.

На жаль, мушу визнати, що зараз ми не можемо озвучити не лише всіх імен, але й цифр, які окреслили б масштаби злочинів проти нашого народу. За статистикою ООН, на січень 2023 року підтверджена кількість загиблих серед цивільного населення в Україні з моменту військового вторгнення Росії перевищила сім тисяч, точна цифра – 8006 [1].  На жаль, ми всі розуміємо, що реальні втрати значно більші, але ми не можемо порахувати, скільки наших людей загинуло в окупованих містах та селах.

Росія вбиває не лише на лінії фронту, але і в тилу, бо вона прагне знищити кожну українку чи українця, до кого лише здатна дотягнутись. Кожна з цих втрат непоправна.

Торкатись історії втрати боляче. Але я обираю відкритись цьому болю, проживати його. Мені хочеться вірити, що памʼять робить нас сильнішими.


На фото: Ірина Тишко, дослідниця жіночого лідерства

“Жіноче лідерство – це про відповідальність і служіння”, – каже Ірина Тишко, голова громадського альянсу “Політична дія жінок”. Розповідаючи про роль жіночого лідерства під час війни, Ірина тут же згадує історію Ольги Сухенко, селищної голови Мотижина, яка залишилась разом зі своєю громадою під час окупації Київщини. Коли її просили евакуюватись, Ольга сказала: «Як я можу залишити людей?». Вона розвозила продукти місцевим мешканцям, а також виконувала і небезпечнішу місію – передавала українській армії інформацію про розташування ворогів. На початку квітня, коли село було звільнено, тіло Ольги, її чоловіка та сина знайшли у братській могилі…  Як стверджують односельчани, Ольга Сухенко дбала про громаду, як про свою родину, і в складні часи вирішила бути зі своєї громадою, хоч і ціною життя [2].


На фото: Ольга та Ігор Сухенки. Фото з особистої ФБ-сторінки Ольги Сухенко

Жіноче лідерство – горизонтальне, виростає із взаємопідтримки та служіння, воно не агресивне, не збудоване на ієрархії, а тому, можливо, не таке помітне. Бо на служіння потрібен час.  Але водночас – це найкращий приклад гуманістичного лідерства, якого так зараз потребує країна.

У книзі “Чому так багато некомпетентних чоловіків” автор Томас Чаморро-Премузік аналізує природу жіночого лідерства та, зокрема, стратегії, до яких частіше вдаються жінки-лідерки. Томас згадує висновки Еліс Іґлі, професорки Північно-Західного університету, яка проаналізувала 45 досліджень, присвячених проблемам лідерства і статі. Вона виявила, що жінки-лідерки запроваджують більше позитивних змін у своїх колективах, адже користуються іншими лідерськими стратегіями. Вони більш ефективно втілюють ідеї своїх підлеглих, краще заохочують і наставляють їх. Вони більш гнучкі та креативні у вирішенні проблем, відвертіші та об’єктивніші у звітах, тому колектив поважає їх більше [3].

В Україні досі поширена вертикальна сегрегація, тобто що вищий щабель ієрархії влади, то менше там жінок. Жінки-лідерки значно більше представлені на локальному рівні: активістки, волонтерки, політикині, власниці малого бізнесу  [4].

Часто саме довкола жінок-лідерок обертаються маленькі місцеві громади і їхня роль важлива в резистентності цих громад під час окупації. “Російська армія заходила у малі міста та села. І ці горизонтальні звʼязки, вибудувані, в тому числі, очільницями сільських та селищних громад, працювали на користь збереження цих громад, – пояснює Ірина Тишко. –  Жіноче лідерство дуже цінне. І в національному спротиві – теж, хоча це мало поки розуміють поза жіночим рухом”. 

Вирости лідеркою дуже складно, в Україні ще складніше, бо жінку чекають багато перешкод і стереотипів.  Томас Чаморро-Премузік пише, що дослідження показують: жінки повинні бути більш кваліфікованими, ніж чоловіки, щоб досягнути керівної посади, жінкам значно складніше стати лідерками, ніж чоловікам, і для цього вони повинні демонструвати вищий професіоналізм. І навіть в компаніях, які начебто підтримують гендерну рівність, жінок часто намагаються навчити керувати “як чоловіки” [3], бо ми досі не вміємо помічати і цінувати жіночий тип лідерства.

Втрата кожної такої жінки – це не лише втрата людини з її історією. Це втрата ниточок звʼязків і підтримки, які вміли сплести ці жінки, це втрата для спільноти, яка гуртувалася навколо цих жінок, зрештою – це втрата для культури лідерства.

Але мені хочеться вірити, що ми все ще можемо вчитись у цих жінок: служінню, сміливості, системності, відкритості до нового. Бо в кожній з цих історій можна почерпнути безцінний і складний урок жіночого лідерства.

Хай памʼять робить нас сильнішими.

Віра Гирич, журналістка, продюсерка Радіо Свобода

(12 вересня 1967 - 28 квітня 2022 року)

Біографічна довідка:

Народилась у Києві. Історикиня за освітою. Працювала у журналістиці більше 20 років. Свою карʼєру розпочала у прес-службі Посольства Ізраїлю. Згородом працювала на телеканалах “1+1” та “Еспресо”. Останнім місцем роботи була українська редакція “Радіо Свобода”. Загинула внаслідок російського ракетного удару в житловий будинок на Лукʼянівці в місті Києві, де вона мешкала).


На фото: Віра Гирич. Авторка: Юлія Вебер

Знайти людину, з якою я можу поговорити про Віру, виявляється особливо складно. Віра була журналісткою і мені страшенно хочеться поспілкуватись з кимось із її колег. Але в Києві регулярні масові атаки, відкоючення світла та проблемі зі звʼязком, і на мої дзвінки відповідають втомлені голоси людей, які попри все намагаються робити свою роботу: писати матеріали, виходити в ефіри, монтувати, знімати. Зрештою мені вдається розшукати Віриних подруг. Зʼясовується, що у них була своя чудова компанія жінок, які колись працювали разом, а потім почали товаришували. “Нас було четверо колєжанок, які десятиліття трамаємось разом,  – розповідає одна з них, Леся Гладиш. – Ми абсолютно різні, але ми так зріднились, що здається досягли якоїсь ідеальної гармонії: Віра, Наталка, Лариса і я”.

Я говорю з ними. Вони розповідають мені смішні і щемкі історії. І всі однаково захоплюються Вірою, з якою їм випала честь і працювати, і дружити. Я чую, як вони не наважуються говорити про Віру в минулому часі, бо для кожного з них Віра – є. Людина, яка була настільки цілісною і фундаментальною, яка була такою дзеркально чистою в своєму бажанні служити іншим, не може не бути, і жодна російська ракета не здатна цього припинити.

Подруга Віри, Наталя Климчук, перечікуючи в коридорі чергову повітряну тривогу, ділиться зі мною: “Я більше не можу поговорити з Вірою, але я згадую наші розмови, життєві ситуації з минулого і можу їх якось для себе адаптувати і використати зараз. Дуже мало таких людей. Це справді величезна втрата”.

Ми не можемо повернути Віру, але ми досі можемо так багато в неї навчитись.

Говори про важливе

З пані Наталею ми розмовляємо в день, коли сталась чергова жахлива трагедія: у Броварах вертоліт з керівництвом МВС впав на дитячий садочок. Ми обоє шоковані. “Я майже знаю, що Віра робила б зараз. Я впевнена, що сьогодні після цієї трагедії, я б обовʼязково отримала в месенджер від неї повідомлення з людським болем. Я впевнена, що вона б зробила все можливе, щоб цю інформацію у найповнішому вигляді отримала Радіо Свобода, де вона працювала. Якби вона була жива, вона б кожного дня робила все, щоб світ через Радіо Свобода дізнавався про події в Україні”.

Пані Наталя, яка теж багато років працювала в журналістиці, ділиться зі мною буднями і болями цієї сфери: “У мас медіа, особливо до війни, було засилля тимчасових тем. Працювали над аудиторією споживачів не дуже вибагливих, аудиторією людей, які собі  хочуть спокійно прожити день до вечора і не вникати в якісь складні теми суспільно-політичного характеру. З одного боку побутові теми теж мають бути, з іншого – медіа мають власну функцію і місію, і вона не лише про те, щоб розважати. Віра була на боці цієї місії”.

Віра була не лише професіоналкою високого класу, вона була моральним та ціннісним орієнтиром у своїй сфері. Таких завжди одиниці.

“Від Віри можна було навчитись оцієї дуже спокійної, такої недемонстративної гідності, – продовжує пані Наталя. – Ця гідність була без надриву, на рівні внутрішніх налаштувань. Ця гідність не ображала, не відштовхувала, вона приваблювала. Ця гідність лежала в основі того, що Віра ніколи б не дозволила собі щось недоробити, або щось випустити з уваги в роботі. Ця гідність лежала в основі її мотивації робити справу, яка не лище приносить матеріальну вигоду, але й користь суспільству”.

Пані Наталя каже, що для Віри великим внутрішнім стимулом розвиватись в професії був патріотизм: “Вона так глибоко любила Україну, без зайвих слів, лозунгів, вона так хотіла зробити щось для цієї країни. Якщо йшлося про медійну роботу, то це був пошук тем, які можуть висвітлити щось важливе, неочевидне, що не лежить на поверхні і не кожен здатен розгледіти”.

Віра вважала, що люди повинні отримувати достовірну та цінну інформацію для ухвалення громадянських рішень. Пані Наталя підсумовує: “Якщо Віра бачила проєкт, який працює на цю мету, вона брала участь в ньому з великим ентузіазмом”.

Такому ціннісному та системному підходу до своєї справи дуже сприяла освіта.

“Будь-яка базова освіта дуже додає, якщо людина починає працювати в медіа, бо медіа – це більш тактична річ, – пояснює мені пані Наталя. – Тут ти набуваєш досвіду в процесі роботи. А якщо ти маєш ще якусь базову освіту і системний підхід, це зазвичай дуже допомагає бачити не лише факти, а розуміти суспільно-політичні процеси. У Віри була історична освіта і в поєднанні з довгою та успішною роботою в медіа вона дуже ефективно впливала на кожен її професійний вибір”.  

Директорка Української служби “Радіо Свобода” Марʼяна Драч згадує, що Віра завжди бралась за грунтовні та важливі теми, дуже ретельно шукала героїв та експертів. Серед проєктів, якими Віра пишалась, був фільм «ВМС України: історія про зраду, вірність та відродження» [5].

Леся Ганжа, з якою Віра багато років працювала і товаришувала, каже, що за Віру завжди змагались роботодавці й вона для себе завжди шукала колективи, які б поділяли її цінності. А ще Віра робила роботу добре – до найменших деталей.

“От скільки триває сюжет у новинах на телебаченні? – запитує мене пані Наталя і сама тут же відповідає: Це 2 хвилини, ну максимум 3. Хоча за цим стоїть складна робота цілого колективу. Віра навіть щось зовні маленьке робила досконало. Вона бачила великий сенс у своїй роботі! Вона так раділа, якщо їй вдавалося знайти класного експерта, який міг дати не лише інформацію, але й знання!”

Пані Наталя пригадує, що Вірі було цікаво і важливо долучитись до роботи над Меморіалом у Бабиному Яру. Віра відчувала, що цей проєкт був значущим. Водночас він порушував багато дискусійних питань стосовно способів меморіалізації, використання новітніх технологій. “От Віра шукала для себе відповіді на ці питання і вона в цьому була набагато більше попереду, ніж люди, які дивляться на це традиційно, попри те, що там всі були приблизно одного віку”, – підсумовує пані Наталя.


На фото: Віра Гирич. Авторка: Юлія Вебер

Останньою продюсерською роботою Віри був сюжет про 87-річну пенсіонерку, яка пережила Голокост, та її 94-річного чоловіка, який пережив блокаду Ленінграда. Подружжя жило в Маріуполі, та події, які там сталися після нападу РФ, за їхніми словами, набагато страшніші ніж те, що вони перенесли під час Другої світової [6].

Будь системною

“Віра була людиною системного підходу, – каже пані Наталя. – У Віри завжди був план А, план B, план С, а може і D. Всього лиш спостерігаючи за Вірою, можна було брати для себе дуже багато”.

Вірині друзі та колеги, з якими я мала нагоду поспілкуватися, зазвичай, починали описувати її словами: “Вона була унікальна”. Я довго думала, якими словами можна описати ці всі унікальні вміння Віри: так гармонійно поєднувати в собі, здається, протилежні речі. І здається це слово – системність.

Пані Наталя каже, що Віра є зразком системного підходу, там де треба – широкого, там де потрібно – вузького і сфокусованого.

Ця системність та баланс дозволяли поєднати великий досвід, легкість і відкритість до нового. “Вважається, що ось така відкритість, допитливість, жага до чогось нового з часом притуплюється, поступається місцем такому більш виваженому підходу, а іноді і “замиленому погляду”. От у Вірі поєднувалась власна напрацьована система розуміння багатьох речей, яка приходить з багаторічною роботою, і постійне прагнення чогось нового, бо воно тобі потрібне, цікаве. Ти не пропускаєш його, не втомлюєшся, не відвертаєшся від нього. Люди з великим досвідом часто не так багато нового до себе допускають. Тому це поєднання було унікальним”.

Пані Наталя каже, що Віра завжди вміла ідеально спланувати свій час і ресурси. Хоч цей час був дуже обмежений і не так багато їй залишалось для себе, вона завжди була людиною саморозвитку: “Саме такого правильного безупинного саморозвитку, а не спроб за один день збагнути те, на що потрібні роки”.

Леся Гладиш пригадує, що Віра дуже любила мандрувати різними країнами, а ще була фанаткою Muse і могла зірватись та поїхати в будь-яку країну на їхній концерт: “Якось ми зустрілись у Венеції на її День народження. Це дуже приємний та інтимний спогад”. А пані Наталя додає, що все це Вірі вдавалось спланувати настільки ідеально, щоб нікого не обділити своєю увагою: ні батьків, ні сина, ні колег. Але водночас знайти час для себе.

Віра дуже дбала про своїх батьків. Коли в березні російські війська були всього за  трохи більш, як 20 кілометрів від Віриної квартири в Києві, її батьки опинились в окупації у Немішаєвому. За кілька днів до повномаштабного вторгнення Віра, з властивою їй завбачливістю, встигла закупити їм продуктів. Вона дуже хвилювалась за батьків.  “Віра була готова їхати навіть через блок-пости туди, – каже пані Наталя. – Але її переконали, що цього робити не варто, та вона й сама розуміла, що якщо загине по дорозі, то від цього нікому краще не стане”. Тому вона терпляче чекала і щойно це стало можливим – приїхала до батьків, і навіть це змогла спланувати ідеально. Наталя захоплено каже: “Вона бачила, що відбувається зачистка територій, українські війська відкидають росіян і увесь час збирала пальне, і відразу вирушила в дорогу, коли Немішаєве звільнили. Це Віра – система в усьому!”


На фото: Перший візит Віри Гирич до батьків після звільнення Немішаєво з російської окупації. Фото з особистої ФБ-сторінки Віри Гирич

Коли Віра вперше відвідала батьків після звільнення села з окупації написала зворушливий і оптимістичний пост про те, як вони пережили всі ці події і зберегли бадьорість духу. Згадала і їхнього кота Степана Андрійовича, який “окупацію пересидів тихо, як і належить справжньому підпільнику. Прізвище і дату народження від окупантів утаїв. «Денацифікатори» так і не здогадалися, що міфічний Бандера спокійненько гуляв прямо під дулами їхніх танків. Ну, хто їм доктор”.


На фото: кіт Степан Андрійович. Фото з особистої ФБ-сторінки Віри Гирич

Служити справі

«…Кожен її вчинок завжди мотивувався неймовірною турботою, і мова про людину, яка завжди була selfless, що зможуть підтвердити всі хто її знав, і всі, хто перетинався з нею в професійному просторі, – написав у Facebook син Віри Гирич, Богдан. – Для неї не існувало поняття егоїзму і в допомозі іншим вона отримувала найповніший сенс свого життя” [7].

Коли я почала знайомитись з Вірою через спогади її друзів чи колег, перечитуючи її сторінку в соцмережах, моє перше враження було про неї, як людину, яка служить іншим людям. Але це трохи не так – Віра служила загальній справі, яка завжди стояла над особистим. Це служіння робило її дуже скромною і великою водночас. Це служіння робило її обʼєктивною.

“Віра вміла дуже добре пріоритезувати. Можливо, у вас складається така солодка картина, що Віра повністю віддавалась турботі задля інших. Але це не так, – наче застерігає мене пані Наталя. – Віра була вибаглива і перебірлива: і в роботі з тематикою, і в роботі з людьми. Вона на все мала власну оцінку, але ця оцінка ніколи не стояла на першому місці. На першому місці стояло конструктивне і продуктивне виконання роботи, праця на результат. І коли цей результат був таким, як вона передбачала, Віра спокійно йшла собі далі”.

У Віри була особлива здатність – оцінити внесок інших людей. “В медійному середовищі, та й не тільки, от навіть у собі, іноді знаходиш відлуння професійних ревнощів, – каже пані Наталя.  – От хтось класно висловився, хтось дуже круто щось зробив, ти це визнаєш, але тобі хотілось би бути цією людиною. У Віри цього взагалі не було. При тому, що вона мала повне право на більше визнання у ситуаціях, де була левова частка її роботи. Але вона дуже і дуже спокійно ставилась до того, що десь там на передньому плані міг бути хтось інший, для кого вона підготувала все, щоб людина зробила класний матеріал”.

Віра допомогала іншим, навіть коли сама була критичній ситуації. Пані Наталя розповідає, що останній раз бачилася з Вірою, коли в березні евакуювались із Києва. “Я їхала до Луцька три доби якимись манівцями, бо по Житомирській трасі їхати вже було неможливо”. Дорога була важка, і пані Наталя пригадує, що під кінець вечора вона та її попутники ледве добрались до Вінниці: “І ось пізній вечір, це вже комендантська година, падає сніг, перевантажена дорога, ми ледве-ледве рухались. Якщо хотіли скоротити шлях, то починали блукати. У Вінниці, ми якраз заїжджаємо в місто, телефонує Віра і каже: “Ви де?”, я кажу: “Ми заїхали у Вінницю, темно, їдемо, намагаємось зрозуміти дорогу”. А Віра каже: “Я тобі телефоную, щоб сказати, де  можна заночувати”. Тоді у Вінниці організували волонтерський центр для тих, хто виїжджає з Києва, там можна було перекусити, поспати, випити гарячого чаю. І от Віра розказала, куди їхати. Саме там подруги Наталя і Віра побачились наживо востаннє.  “І от знаєте, ця ситуація – вона теж про Віру, – каже Наталя. – Проїхати по складній і незнайомій дорозі за кермом Бог зна скільки, і, знаючи, що ми теж їдемо, вона мені телефонує, тобто дбає про те, щоб ми теж десь зупинилися. Я не впевнена, що після такої складної дороги мені передусім спало б на думку телефонувати іншій людині, щоб розказати все, порадити, щоб ми зрештою опинились десь в теплі, під дахом після цього снігу, попили чаю, десь заночували”.

Друзі Віри в один голос розповідають мені, що зараз, коли треба приймати якесь складне рішення, вони просто запитують себе: “А як би вчинила Віра?”


На фото: Віра Гирич. Фото з особистої ФБ-сторінки Віри Гирич

Після трагічної загибелі Віри її та її внесок у свободу слова згадали два президенти – України [8] та США [9].

Тетяна Перебийніс, фінансова директорка міжнародної ІТ-компанії

(25 травня 1978 – 6 березня 2022)

Біографічна довідка: 

Народилась у 1978 році в Донецьку. Навчалась в Донецькому національному університеті на спеціальності “бухгалтерський облік”. У 1999 році познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком Сергієм Перебийносом. Тетяна та Сергій виховували двох дітей: старщого сина Микиту та молодшу дочку Алісу. В 2014 сімʼя була змушена виїхати з окупованого Донецька до Києва. Тетяна, її двоє дітей та дві собаки загинули від ворожого мінометного обстрілу під час евакуації з Ірпеня.

З Сергієм, чоловіком Тетяни, ми говоримо пізно ввечері, він багато працює і волонтерить. Після звільнення Київщини Сергій повернувся у квартиру в Іпрені. Я відчуваю його втому, здається він дав уже тисячі інтервʼю, але жодне не зможе повернути його сімʼю. Я намагаюсь знайти якісь слова, кажу, що напишу інакше, напишу не про трагедію, напишу про життя, про те прекрасне життя, яким вони жили, про мрії і прагнення. “Це вже нікому не треба”, – каже він мені. І я, звісно, не маю, що відповісти, але ми продовжуємо.


На фото: Тетяна та Сергій Перебийноси. Фото з сімейного архіву 

Історія про загибель цілої сімʼї в Ірпені стала дуже відомою. Жахливі фото в перші дні війни облетіли весь світ. Ніщо в світі не здатне зменшити горе Сергія, який в одну мить втратив усіх, кого любив, але я все таки хочу розповісти історію про життя і лідерство. Бо це історія Тетяни – жінки, яка завжди йшла вперед і вела з собою інших.

Сміливість почати з нуля

Сімʼя Тетяни Перебийніс знала, що таке війна, вони проходили це все в Донецьку в 2014. Сергій поїхав з Донецька у відрядження в Київ 7-го липня, коли туди зайшла “група Гіркіна”, повертатись йому вже не було куди – Донецьк був захоплений. Через тиждень з Донецька виїхала Тетяна з дітьми та собакою. Так вони почали нове життя в Києві, з нуля. Сергій каже, що тоді мало хто переймався проблемами переселенців.

В мирному Києві не розуміли їхнього досвіду. Сімʼя Перебийносів була з тих, хто підтримував Україну в Донецьку, і виходила на мітинги попри небезпеку. Сергій розповідає: “Ми з дружиною ходили на мітинги. Ми тоді всі допомагали один одному. Тоді з цією проблемою зустрілись лише жителі Донецької та Луганської області, Україна жила як жила, війна була десь далеко. В 2014-му це мало хто розумів, а тепер у нас півкраїни переселенців”, – з гіркотою в голосі додає Сергій.

Сергій і Тетяна побудували своє життя заново. В серпні 2019 року вони переїхали у свою власну квартиру в Ірпені. Це стало їх відліком персонального щастя. “Останні три роки ми жили, як ідеальна родина. Придбали другу собаку й тепер у нас було два йорки, у нас нарешті був свій дім, достаток, ми мали можливість жити і робити все, що хотіли. Ми були дуже щасливі”.

Це щастя перервала повномасштабна російська агресія. 6 березня під час евакуації з Ірпеня Тетяна, син Микита, дочка Аліса та двоє йорків Кекс і Бенс загинули під час мінометного обстрілу. Сергій довідався про це з Твітера – чоловік впізнав переноски для собак та валізи. Сергій багато розповідає мені про собак. Може, тому що розповідати про рідних нестерпно боляче, а може, тому, що проводячи вечори у порожній квартирі, він думає, що, може, самотність була б не така тотальна, якби хоч хтось залишився живий, хоча б собака. “Три місяці тому я проходив курс тактичної медицини і нам казали, що людина, яка має втрату кінцівки, може загинути протягом двох хвилин. Молодший собака загинув одразу. Старшому відірвало кінцівку. І от цей маленький собачка тримався півтори доби на морозі, на холоді з відірваною кінцівкою”.

Я прошу Сергія згадати щасливі моменти. Він каже, що вони були щасливі кожного дня, працювали, досягали своїх цілей. Тетяна завжди була новаторкою. Вечорами вони гуляли в парку з собаками. Дітей любили і давали їм все потрібне для навчання та розвитку. Вони мріяли зустріти старість разом, придбати будиночок десь біля моря чи то в Україні, як хотів Сергій, чи десь в Італії чи Іспанії, як хотіла Тетяна. Тетяна мріяла побачити Італію. “В цю країну ми не встигли зʼїздити за життя,” – каже Сергій.

Любити нове. Вчитись новому

Сергій розповідає, що Тетяна захоплювалась новітніми технологіями: “Вона завжди пробувала щось нове, якісь нові технологічні девайси, дуже любила прогрес. Завжди купляла новинки і ми разом тестували”.


На фото: Тетяна Перебийніс. Фото з сімейного архіву

Колега та подруга Вікторія Ісаєва  згадує, що Тетяна ніколи не зупинялася на досягнутому: “Вона багато вчилась, наприклад,  ходила на уроки англійської мови після роботи, хоч англійська не була потрібна для компанії, де ми тоді працювали. Тетяна ходила, старанно займалась, знаходила час, це було після роботи. Я розумію, що це було складно, в неї двоє дітей, сімʼя, яким треба теж приділяти час, але вона шукала можливості і рухалась до своїх цілей. В неї якось так складалось, вона вміла так організувати свій час, що її вистачало на все”.

Згодом Тетяна перейшла в міжнародну компанію. Для неї це був професійний виклик, адже потрібно було працювати з іноземною валютою та законодавством різних країн.

Закінчила курси міжнародної фінансової звітності. Вона працювала в компанії з іноземним капіталом, компанія мала офіс в США, декілька офісів по Європі, в Південній Америці. Основний ринок збуту їхньої продукції був у США. Тетяна пройшла курси, отримала сертифікат і необхідні навички, які їй були важливі на тій посаді. Сергій говорить про дружину з гордістю: “Вона розбиралась у бухгалтерському обліку кількох країн”.

Підтягувати інших жінок

Вікторія розповідає, що бухгалтерія та фінанси – це переважно жіночі сфери; ймовірно тому, що жінкам часто вистачає терпіння та зосередженості.


На фото: Тетяна Перебийніс з колегою Вікторією Ісаєвою. Фото з особистого архіву Вікторії Ісаєвої 

Тетяна володіла фантастичним вмінням обʼєднати людей, чітко окреслити їм шлях та мету, а також подарувати віру та впевненість.

Коли Тетяна таки перейшла працювати фінансовою директоркою в міжнародну компанію, через деякий час вона запросила туди Вікторію, з якою  вони познайомились і здружились ще на попередній роботі: “Я відразу погодилась, не сумнівалась навіть хвилини, тому що я знала, що я завжди можу на неї покластись, навіть якщо виникнуть якісь труднощі. Ми на роботі не відчували себе співробітниками, найманими працівниками, ми відчували себе єдиною дружньою командою”.

Тетяна була дуже цілеспрямованою людиною, як в роботі, так і в особистому житті. Вона завжди бачила результат, до якого йшла. “Може, тому в неї завжди виходило все дуже гладко і швидко. Таке враження, що людина просто уявляла, що їй треба. Вона пояснювала нам все дуже доступно і це дуже допомагало в роботі”, – згадує Вікторія.

Тетяна завжди стимулювала інших йти вперед, вона не давала зупинятись, казала: “Ти це вмієш, молодець, а тепер слід навчитись чомусь новому. Зараз тобі складно, але ти маєш це зробити, воно тобі потім знадобиться”. Вікторія каже, що це було її життєвим девізом.


На фото: Тетяна Перебийніс на відпочинку. Фото з сімейного архіву

Тетяна дуже багато вкладала у своїх колег. “Якщо в мене щось не виходило, вона мені “вправляла” мізки, розкладала ситуацію по деталях, заставляла все продумати, зрозуміти, побачити, де я помилилась, не повторювати помилок, весь час йти вперед, ніде не оглядатись”, – говорить Вікторія і після невеликої паузи додає: “Мені дуже складно її описувати, бо вона для мене була прикладом в усьому: як керівниця, професіоналка, жінка, дружина, мама, подруга. Тетяна була дивовижна. Вона була дуже сильно, але водночас і мʼяка, чуйна та віддана”.

Ольга Павленко (Кольорово), художниця

(10 лютого 1984 року - 27 червня 2022 року)

Біографічна довідка:

Народилась в селі Успенка Кіровоградської області. За фахом була вчителькою образотворчого мистецтва та німецької мови. Після закінчення університету їздила на практику до Німеччини. Працювала в журналісткою і редакторкою Кременчуцької газети “Weekend”. Також працювала на Кременчуцькому колісному заводі. У 2014 році заснувала студію мистецтв “Кольорово”. Проводила з вихованцями своєї студії благодійні вернісажі, кошти з яких передавала на лікування онкохворих дітей. У своїх творчих проєктах експериментувала з поєднанням кулінарії та живопису. Зокрема, одним із останніх проєктів стала книга кулінарних рецептів “ЖУК – Жива Українська Кухня”. Проводила виставки своїх робіт у Греції, США та інших країнах. Загинула внаслідок російського ракетного удару по ТЦ “Амстор”.

Розмовляти з близькими людей, які так несподівано і трагічно загинули, завжди складно, бо я знаю, що кожне питання болітиме, навіть оце найпростіше: “Розкажіть, якою вона була”. Я б хотіла сидіти поруч, і якщо вони б дозволили, тримати їх за руку. Але в цих умовах, буває, я не можу навіть претендувати на повноцінний телефонний дзвінок чи розмову по відеозвʼязку. Бо люди, які переживають біль втрати, кожного дня продовжуть боротись за власне життя: в умовах масових ракетних атак, відключення електрики та поганого звʼязку.  Я відшукала контакт Володимира Сахариленка, людини, яка довгий час була партнером Олі, з яким вони разом реалізовували мрії і найнезвичайніші задуми. Володя зараз багато працює, намагаючись втримати свою справу, записує мені аудіоповідомлення десь пізно вночі, коли повертається додому. Одного дня я отримую від нього коротке повідомлення: “Мій дядько і брат попали під обстріл на фронті, дядько повернувся, а от брат, на жаль, ні…”.


На фото: Ольга Павленко та Володимир Сахариленко, 2019 рік. Фото з  особистого архіву Володимира Сахариленка

Проте аудіозаписи, в яких мені Володя надиктовує про Олю, сповнені тепла: “Мені складно розповідати про Олю, бо то був один із найулюбленіших періодів мого життя”. Але я все таки ставлю це найпростіше і найскладніше питання: “А якою вона була?”

Жити кольорово

“Оля була кольоровою. І це не лише про її божевільні кольори волосся!”, – каже мені Володя у своїх  аудіомеседжах, коли у нього зʼявляється звʼязок. І я завжди чую, як він лагідно усміхається, коли говорить про Олю.

Отже, Оля Павленко – художниця, життя якої обірвала російська ракета, яка влучила у торговий центр в Кременчуці, Оля була кольоровою людиною. Вона фарбувала своє волосся в усі кольори веселки, що було доволі сміливо як для дорослої жінки. Але ще вона робила кольоровим життя інших людей. Навіть її студія називалась “Кольорово”.

“Коли ми з нею почали спілкувались, мені здалося, що це якась унікальна розумна і розуміюча людина, в ній було дуже багато тепла і любові”, – пригадує початок їхніх стосунків Володимир. Тоді Оля придумала поєднати кулінарію та живопис. Усе почалось з майстер-класів для дітей, під час яких Володимир готував фірмові бургери, а Оля давала уроки живопису. Згодом вони вдвох створили “Кольорово Ермітаж”: “Ми поєднали те, що ми обоє робили. У нас був будинок. На першому поверсі – ресторанна діяльність, якою займався я, але й Оля теж іноді там щось могал експериментувати. У нас була кулінарна школа, яка називалась “Food художник”, з дитячою та дорослою програмою. А на другому поверсі – Оля навчала живопису”.


На фото: Діяльність студії “Кольорово”, 2019 рік. Фото з  особистого архіву Володимира Сахариленка

Дарувати крила

“Оля була людиною, яка могла іншим людям, чи то дорослий, чи дитина, дати крила. Це, як похід до психолога, який може пояснити, як щось працює в твоїй голові. Оля ж могла пояснити як працюють твої крила”, – розповідає Володя.

Софія, дочка Ольги, через Володимира передає мені свій текст, який вона написала про маму. Говорити все ще для неї занадто боляче. Вона згадує, що мама могла допомогти кожній дитині відкритися і знайти в собі талант, навіть якщо до цього вони ніколи не брали до рук пензлика.

Поруч зі студією “Кольорово” жила сімʼя, в якій важко хворіла маленька дівчинка. Так в Олі народилась ідея зробити благодійний аукціон, де з молотка продавали роботи дітей-вихованців студії, щоб зібрати на лікування онкохворої дівчинки.

“Так мама хотіла допомогти одним дітям отримати шанс на життя, а іншим – стати добрими і співчутливими людьми”, – пояснює Софія. Темою виставки були картини відомих художників. Діти обирали відомі твори і копіювали, вносячи трохи свого стилю. На постері була зображена Джоконда Леонардо Да-Вінчі в дитячій інтерпретації. Назва виставки (першої і в подальшому) стала «8 колір. Джоконда-Анаконда».

Звісно, як художниця, Оля вчила своїх учнів різних технік живопису, розповідала про стилі, відомих художників, але, перш за все, її метою було розкрити творчий потенціал кожного, хто переступив поріг її студії.


На фото: Ольга Павленко та Володимир Сахариленко під час майстер-класу студії “Кольорово”, 2019 рік.
Фото з  особистого архіву Володимира Сахариленка

Для Олі ніколи не існувало упереджень чи кордонів. Вона давала безкоштовні заняття для дітей з РАС та синдромом Дауна. Вона завжди казала: «Усі ми однакові люди, усі ми заслуговуємо на радість. Вони не можуть добре говорити, але вони відчувають краще за будь-кого з нас». Софія пригадує, що хоч у багатьох із цих дітей були труднощі із соціалізацією, вони завжди бігли обійматись до Олі, вона вміла знайти до них підхід.

Також Оля вела групу, де учням було за 60. Володимир розповідає, що часто ходив на заняття саме з цією групою, і вона була його улюбленою.

Ольга постійно експериментувала з поєднанням живопису та кулінарії. Останньою великою її роботою стала книга українських рецептів «Жива Українська Кухня», коротко – «ЖУК» [10]. У цій книзі – не лише прості рецепти, а й історія кожної зі страв і власні спогади. Ілюстрації, дизайн і концепцію розробляла повністю сама. Фактично саме через кухню Оля досліджувала автентичність кожного регіону. Збирала рецепти для книги, як зі свого дитинства, так і подорожуючи по країні, або навіть серед української діаспори за кордоном, які ділились бабусиними рецептами.

Софія розповідає, що якось улюблений мамин рецепт пряників допоміг їй відкрити цілий пласти історії їхнього села! Справа в тому, що в кожному регіоні України приготування однакових страв відрізняється. Існує сотні різних рецептів борщу і галушок, а є такі народні автентичні страви, про які знають в одному куточку країни, але навіть не чули в іншому. І ось якось Оля виставила у себе у соцмережах  улюблений рецепт різдвяних українських пряників «барині і коники», який готували в її рідному селі Успенка на Кіровоградщині. Виявилось що за точнісінько таким же рецептом готують пряники в Плахтіївці на Одещині. Оля дуже здивувалась і почала досліджувати далі. І цей рецепт з її дитинства відкрив історію її рідного села! Виявилось, що раніше (до правління Катерини ІІ) село називалося Плахтіївка і було козацьким. Але з приходом Катерини ІІ місцеві жителі опинилися під терором, змушені були тікати і переселятися. Ті, хто вирішили переселитись, тримали шлях до Бессарабії, там вони утворили нове село і назвали так само – Плахтіївка. А їхнє рідне місце було перейменоване на Успенку( як і в багатьох місцях там була збудована під наказом Катерини церква Успіння, тому і село так назване). Дослідивши цю історію і дізнавшись про існування такого села в Одеській області, Оля вирішила зв’язатися з кимось звідти. “Вона знайшла активних діячів Плахтіївки в Одеській області і ми поїхали туди, щоб поспілкуватися, обмінятися знаннями та історією. Вона готувала цю страву та ще декілька разом із мешканкою того села – жінка похилого віку, яка чи не єдина, хто й досі зберігала старі традиції, що передавали їй мама і бабуся”, – розповідає Софія. 

Втілювати мрію попри все

З дитинства Оля хотіла “дарувати людям крила”, а її шлях до мрії був довгим та непростим. Вона виховувала дочку одна, саме тому працювала на декількох роботах, відкладаючи свою мрію на кращі часи.

Але так тривало не весь час. В 2013 році Ольга звільняється з заводу, а потім і з газети, та купляє приміщення у своєму районі, де до того був second-hand. Саме там вона вирішила втілити свою мрію – перша власна студія мистецтв! Повністю звільнивши приміщення, зробивши власноруч косметичний ремонт, розробивши ідею логотипу і концепту  вона довго думала над назвою і ось народилася студія мистецтв «Кольорово» – художня школа, де люди мали розкривати свій талант) Оля відкрила свою мрію. До неї почали ходити місцеві мешканці району.


На фото: учасники студії “Кольорово” за роботою, 2019 рік. Фото з особистого архіву Володимора Сахариленка

 “У мами завжди в голові було купа шалених і цікавих ідей. Кожного дня вона вигадувала і втілювала щось нове. Протягом усього життя була патріоткою і вся її робота була, так чи інакше, пов’язана з чимось українським і автентичним. Ольга вважала своєю місією показати красу нашої країни в усіх сферах. Вона була не лише талановитою художницею та дизайнеркою, а й кухаркою”, – каже Софія. 

Донька говорить, що її мамі завжди випадали складні випробування. В кінці лютого Ольга разом з дочкою повинні були летіти в США – на фестиваль в Орландо презентувати свою кулінарну книгу “ЖУК - Жива Українська Кухня”.  Переліт було заплановано на 23-24 лютого 2022 року.

“Ми приїхали до Києва о 5-й ранку 24 лютого і стали свідками початку війни. Їдучи на Київський вокзал, почули перший вибух і тоді ще не знали що то. Ми прочитали про початок війни, коли чекали потяг на вокзалі”, – пригадує Софія, яка поїхала в ту поїздку з мамою. Потяг їхав до Львова втричі довше, на станціях впускали людей без квитків. У Львові, зʼясувалось, що літак відмінили. Але Оля не здалась і змогла перенести рейс з вильотом із Варшави.


На фото: робота Ольги Павленко з серії “Етюди воєнного часу”, 2022 рік.

Дістатись до Варшави теж було складно. Оля прийняла рішення йти на піший перехід кордону. Софія пригадує: “Ми обидві вже були виморені, але мусили йти. Мама постійно мене підбадьорювала і відволікала розмовами”. До кордону потрібно було йти 20 кілометрів із важкими валізами в руках, в яких зламались коліщата. Вони йшли в потоці людей. Сотні тих, хто тікав з домівок, дехто навіть без речей і в домашніх капцях, лише документи і гроші. За кілька кілометрів до кордону в Софії сталась панічна атака, тоді мама її обійняла і сказала: “Ти мені віриш? Так? Просто повір, що все буде добре. Треба просто прикласти ще трохи зусиль, ще один сильний стрибок і тоді зможемо видихнути. Будь ласка, ми повинні це разом зробити. Я знаю, що ти зможеш”.


На фото: робота Ольги Павленко з серії “Етюди воєнного часу”, 2022 рік.

З численними пригодами та допомогою волонтерів Оля та Софія таки встигли на літак і полетіли у США. Оля відчувала, що у неї є місія і готова була долати будь-які перешкоди. Уже в США вона почала працювати над низкою робіт на тему російської агресії, дещо навіть встигла виставити в галереї. Повернувшись через 2 місяці додому, Оля продовжила працювати над серією картин і планувала організувати виставку в США, а гроші від продажу відправити на потреби ЗСУ. Та, на жаль, роботи закінчити не встигла, російська ракета знайшла її раніше.


На фото: Ольги Павленко за роботою під час перебування у США, 2022 рік. Фото з особистого архіву дочки Софії

Софія завершує свою розповідь словами: “Як показує історія, це не одноразовий випадок, коли діяльності українських патріотів і діячів перешкоджають…Навіть не знаючи про те”.

Що далі: як не дати війні знищити жіноче лідерство

У мене є приятелька Діана. До повномасштабного вторгнення Росії вона організувала безкоштовні християнські курси для сімей, які чекають дитину. Навколо цієї ідеї обʼєднала до сотні волонтерів і створила цілу спільноту. З перших днів повномасштабного вторгнення вона створила благодійний фонд для допомоги українській армії, який назвала “Рій” (і навіть в цій назві так багато про жіноче лідерство!). Цей фонд уже обʼєднав десятки волонтерів і зібрав допомогу для армії на суму більше 10 мільйонів гривень. Сама Діана – з-під Мелітополя. І зараз в її батьківському домі живуть окупанти. Батьки, на щастя, встигли евакуюватися. Діана розповідає мені історію, як цього літа приїхала у село до бабусі на Київщину і побачила, як там цвіте липа: “І я не могла зрозуміти, чому люди не збирають цю липу на чай для військових! Я так хочу надихнути людей бачити навіть найменші можливості допомогти армії! Бо немає маленьких вчинків для перемоги!”.

Моя подруга Марія волонтерить із 2014, створивши з друзями благодійний фонд, який допомагає армії. А ще в неї власний дизайнерський бренд взуття, робота фасилітаторкою і четверо маленьких дітей. Ми познайомилися з Марією, коли вона вела стратегічні сесії для ветеранок. Я ніколи не забуду, як тягнулися до неї дівчата, які, здається, пройшли саме пекло бойових дій, як не боялися бути з нею справжніми, вразливими, показувати свої рани, мріяти. Марія каже: «Для мене особисто жіноче лідерство про вміння пірнати у процеси, розуміти їх і відчувати. Жінка, яка виношує дитину, не прагне народити її за місяць чи два, заради показників ефективності, вона має мудрість супроводжувати процес, бути в ньому, дати йому час дозріти». Марія продовжує займатися військовим волонтерством. Розповідає, що співпраця з військовими допомагає їй відчувати цю реальність, приналежність до конкретних людей, розуміння контексту не уявного, не з медіа, а справжнього контексту людського життя. У Марії дуже багато любові й мудрості. Один з її проєктів — це проєкт відбудови житла, зруйнованого під час війни, щоб людям було куди повертатись. «Я вірю в цей проєкт, бо це наче моя ниточка звʼязку з майбутнім».

«Я кожного дня працюю з майбутнім» — каже мені Оля, вона — вихователька в дитячому садочку. Оля з Макіївки і не була вдома довгі девʼять років. Я запитую про те, як змінилась її робота після повномасштабного вторгнення й Оля присилає мені довге повідомлення: «Я могла б відповісти з помірною драмою щось на кшталт: ви колись одномоментно будили 10 трирічних дітей під звук сирени, одягали їх у зимовий одяг і добігали до укриття за 9 хвилин? Але це надто пафосно. Бо я думаю, багато людей зараз здійснюють подвиги набагато серйозніші, аніж ми. Найскладніше — в укритті під звуки вибухів відповідати на питання: за що вони хочуть нас убити? Бо ми маємо справу з тонкою дитячою психікою. І у нас немає на меті наповнити ці маленькі життя ненавистю. Це, до речі, найпростіше. Ми маємо виховати в них розуміння історичної миті. От це розуміння — із часом, із віком — точно трансформується у правильну непохитну ненависть. Але це вже буде психіка дорослої людини. Найчастіше в усіх підручниках і методичних посібниках для вихователів зустрічається словосполучення “виховувати любов”. І ось на фоні  вибухів і повітряних тривог — ми завзято виховуємо любов до Батьківщини». Оля вважає своєю місією в цій боротьбі виростити громадян «з вільними наповненими серцями, які мають силу творити майбутнє».  Я читаю її повідомлення, дивлюсь на свою маленьку доньку і відчуваю як до очей підступають сльози. Мені немає чого додати. 

Я знаю сотні історій жінок, які кожного дня продовжують робити неймовірні речі: волонтерити, створювати робочі місця, творити майбутнє. 

Роль жіночого лідерства у національному спротиві величезна, хоч і досі належно не відрефлексована. Росія – глибоко патріархальна та ієрархічна держава, яка застрягла в минулому. На противагу їй – децентралізоване і мережеве українське суспільство демонструє світу феноменальну життєстійкість. Жарт про те, що росіяни ніяк не можуть вдарити по пунктах прийняття рішень, бо пункт прийняття рішень – кожна українська хата, зовсім не жарт. Горизонтальність, така притаманна саме жіночому лідерству, століттями недооцінювалась, і начебто поступалась чоловічій ієрархії. Але як не дивно, саме зараз ці навички, властиві для української культури, дозволяють нам виживати і долати державу-терористку.

“Жіночий досвід і жіноча історія належним чином не прочитані, вони як біла пляма”, – каже Ірина Тишко. Жінки плетуть невидимі мережі взаємопідтримки і солідарності.

Жінки підхоплюють справу одна одної, не дають обірватись невидимим ниткам. Ті, кого ми втратили, не зникають, бо з нами їхня місія, їхні історії та їхні уроки лідерства.

Світ страшенно потребує цього жіночого лідерства – сповненого солідарності і служіння. Але, на жаль, не лише жінки, а й наші принципи лідерства є дуже вразливими під час війни. Бо війна це архаїка, вона дуже швидко відкочує суспільство до базових сценаріїв виживання та породжує запит на патріархальність та “сильну руку”.

Уже зараз дослідники Інституту Масової Інформації, які проводять регулярний моніторинг гендерної рівності у медіа, фіксують рекордно низький показник цитування жінок-експерток, фактично ми повернулись до ситуації 2014 року [11] . Жінки, які тихо щодня продовжують своє служіння, раптом стають все менш і менш видимими.

Я часто думаю про те, що зробить війна з нами, жінками. Чи зможе наше суспільство бути достатньо дорослим, щоб серед війни і трагедій належно осмислити і оцінити роль не лише сили (яка зараз безумовно важлива), але і жіночого лідерства?

Ірина Тишко переконує мене, що підстави для оптимізму є: “Зараз ми чітко розуміємо, що не хочемо мати нічого спільного з Росією та її ставленням до прав людини, – розповідає Ірина Тишко. – І те жіноче лідерство, яке зараз себе так потужно демонструє в Україні, може стати запобіжником відкату назад і авторитаризму, бо яскравою рисою жіночого лідерства є горизонтальні звʼязки, інклюзивність у прийнятті рішень та емпатія. І такий людський капітал цінний, як і зараз, в таку велику кризу, так і буде цінний під час відбудови країни”.

Здається саме такою ми всі хочемо бачити Україну після перемоги: країну, де кожен може розкрити свій потенціал і почуває себе цінним.

Текст підготований платформою пам'яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та загиблих українських військових, спеціально для «Гендер в деталях». Аби повідомити дані про втрати України заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.

Джерела:

  1.  Організація Обʼєднаних Націй. Україна,  Втрати серед цивільних осіб в Україні у період з 24 лютого 2022 року по 15 лютого 2023 року:https://www.ohchr.org/sites/default/files/documents/press/hrmmu-civilian-casualties-24feb2022-15feb2023-ua.pdf
  2. Розстріл родини Сухенків в Мотижині. Односельці вбитої голови сільради розповідають про її допомогу ЗСУ, загибель та звірства окупантів // NV, 06.04.2022: https://nv.ua/ukr/amp/rozstril-sim-ji-suhenkiv-u-motizhini-v-seli-rozpovili-pro-zvirstva-viyskovih-rf-novini-ukrajini-50231551.html?fbclid=IwAR3sjObaqlBdKFURq6oY03wItIrTzw-bXv70ZxJtc_GiLL9c1uQqCHEEulk
  3. Томас Чаморро-Премузік, Чому так багато некомпетентних чоловіків стають лідерами (і як це змінити)? Харків: Видавництво Vivat 2020
  4. Що нижчий рівень, то більше депутаток. Скільки жінок потрапили до місцевої влади на виборах-2020 // Радіо Свобода, 31 грудня 2020: https://www.radiosvoboda.org/a/zhinky-na-miscevyh-vyborah-2020/31027881.html?fbclid=IwAR36HxolTJjQ2T9eYtRo0bwgoVoBhVR9B9_xoksG0vm3nz_QCjZRlKMz2H4
  5.  ВМС України: історія про зраду, вірність та відродження // Радіо Свобода: https://www.youtube.com/watch?v=uZydbFW1fQo
  6. «Як блокада Ленінграда. Тільки набагато страшніше»: жителька Маріуполя про російську окупацію міста // Радіо Свобода: https://www.youtube.com/watch?v=O7WgH11qebY
  7. Богдан Гирич, особиста ФБ-сторінка https://www.facebook.com/bogdan.hyrych.7/posts/pfbid05zJPnZMzfJH4BBaoyeXx98sFBeTK4fv6TdEFxmgHqMEXkcKaeZncFJ2HtHEQki16l
  8. Зеленський висловив співчуття через загибель журналістки та продюсерки Віри Гирич  // Радіо Свобода, 29 квітня 2022: https://www.radiosvoboda.org/a/news-zelenskyi-vira-hyrych/31827639.html
  9. Президент США згадав про загибель Віри Гирич у промові до Асоціації кореспондентів Білого дому // Радіо Свобода, 01 травня 2022: https://www.radiosvoboda.org/a/news-prezydent-ssha-vira-hyrych/31829328.html
  10. Жива Українська Кухня // https://www.facebook.com/Zhyvakulinarnaknygaua/about
  11.  Війна та гендерний баланс. Моніторингове дослідження за четвертий квартал 2022 року // Детектор медіа, 14 грудня 2022:https://detector.media/infospace/article/205957/2022-12-14-viyna-ta-gendernyy-balans-monitoryngove-doslidzhennya-za-chetvertyy-kvartal-2022-roku/
13 березня 2023
Поширити в Telegram
1811
Репліки Спільноти
Реплік ще немає, Ваша репліка може бути першою
Усі статті теми
Усі сексисти в купі: розбираємо випадки сексистських висловлювань за 2023 рік
Уже кілька років експертний ресурс Гендер в деталях реагує на обурливі сексистські висловлювання й дії в постійній рубриці #сексизм_патруль. Ми бачимо зміни в суспільстві, але досі вважаємо, що інститут репутації щодо сексист_ів не працює. Тому торік ми запустили антипремію «Сексист року», і цьогоріч хочемо її продовжити. Тут ми зібрали найяскравіші прикладу сексизму і об’єктивації жінок 2023 року. Знайомтеся з прикладами, щоб незабаром проголосувати за «переможця».
У час повномасштабної війни Збройні сили України як ніколи потребують залучення людського ресурсу та продуманої кадрової політики. Як забезпечити службу в армії для людей ЛГБТ+ без дискримінації? Які проблеми українські військові ЛГБТ+ мають тепер? Як спільнота ЛГБТ+ боролася за своє право на військову службу в різних країнах світу?У час повномасштабної війни Збройні сили України як ніколи потребують залучення людського ресурсу та продуманої кадрової політики. Як забезпечити службу в армії для людей ЛГБТ+ без дискримінації? Які проблеми українські військові ЛГБТ+ мають тепер? Як спільнота ЛГБТ+ боролася за своє право на військову службу в різних країнах світу?
Narratives in Ukrainian politics about the LGBT+ community
Generally, the political parties that made up the 9th convocation of the Verkhovna Rada of Ukraine declaratively share these liberal democratic values. However, some of them might hold varying positions and put forward legislative initiatives that do not match the declared values, and do not prioritize the protection and promotion of the rights of the LGBT+ community.