1391 
Я — українська феміністка. Тому зазвичай перебуваю у двох станах: «опускаються руки» і «треба засукати рукава». Бачите високі пагорби, тверді, як скеля? Це біцухи на моїх уявних феміністичних руках, які утворилися від такої ментальної гімнастики.
Іноді здається, що ми б’ємося головою у двері до приміщення зі звукоізоляцією. «Нерівність перетворює життя на трагедію», — кричимо ми. «Що вони сказали? — Щось про неголені ноги», — долинає у відповідь.
Якось я знімала репортаж для новин про представництво жінок у політиці. Це була акція «Ідеш у політику не одна». Організаторки зробили перед Верховною Радою інсталяцію. «Шлях для чоловіків» — пряма лінія просто до дверей парламенту. І «шлях для жінок» — лабіринт, де кожна кімната символізує труднощі, з якими стикаються жінки в політиці. Одну з кімнат лабіринту було обклеєно реальними заголовками українських медіа про «корабельну сосну», глибину декольте депутаток, «прекрасну стать», висоту підборів і зачіски народних обраниць. У кімнаті стояла парламентарка Альона Шкрум, яка говорила, що в Раді немає статі «сильної» і статі «прекрасної», а є люди, які займаються законотворчістю. Ставитися до жінок як до чужорідних тіл у сесійній залі — це жорстоко і шкідливо. Такі заголовки — одна з причин, чому жінкам важче довести свою професійність і пробитися у владу.
І ось журналіст, наслухавшись промов депутатки, ставить питання, у якому називає її колег «прекрасною статтю». Мої руки не опустилися тільки тому, що в правій я тримала мікрофон, а лівою робила фейспалм.
«Ви слухали, про що щойно йшлося? Озирніться довкола — про що ці заголовки? Чому з усього лінгвістичного розмаїття синонімів вам закортіло назвати людей, які працюють над законами цієї країни, саме прекрасною статтю?» — спитала я просто під час інтерв’ю. Журналіст нервово засміявся і не відповів. Хвилин за десять знайшлося кілька охочих пояснити мені, що «тут немає нічого такого» і «чому депутаток не називати прекрасними, коли вони справді гарні».
А тепер до трагедій. Я часто роблю сюжети про жертв насилля. Нещодавно підготувала два репортажі про жахливий злочин. Учитель зґвалтував ученицю на випускному. Обійдемося без деталей, ви або читали про цю історію, або легко можете її нагуглити. Не знаю, якого біса я пішла читати коментарі під тими матеріалами. Думала, гляну два-три відгуки і ляжу спати. Завершилося тим, що о другій ночі зі сльозами на очах я лаяла себе: «Ти ні на що не здатна! Подивися, скільки років ти в найрізноманітніших формулюваннях через тисячі історій промовляєш до людей. Ґвалтувати — кримінальний злочин! Напиватися чи вибирати відвертий одяг — не злочин. Жертва не винна!» Насправді про це вже так багато сказано, що немає сил заново добирати слова, щоб спростовувати одні й ті самі упередження.
Хай про що я пишу, на горизонті завжди знайдеться людина, яка білизною свого пальта засліпить мою лінзу. «Сама винна» — це був головний посил більшости коментарів під моїми матеріалами. Я, хоч і дуже старалася, не змогла достукатися до голів і сердець стількох людей. Я можу написати сотню колонок про права жінок і зняти ще стільки само сюжетів. Та однаково щодня вигрібаю з месенджера повідомлення зі змістом «може, тобі нормального мужика б, спробуй, сподобається!». Так і хочеться відписати «дякую, я не голодна»: дописувач ствердиться у своїх уявленнях про агресивний фемінізм, а я видихну і піду далі розповідати про життя реальних жінок і їхні справжні проблеми.
Дуже сподіваюся, ви не подумали «ця авторка колонок поламалась — дайте іншу». Просто багато з нас мали відчуття, що нічого не змінюється. Що ми в меншості. Що наші цінності в Україні демонізовано і маргіналізовано. Я носила в собі це відчуття, а відповідь несподівано знайшла в художньому музеї. Я довго роздивлялася картину зблизька, і подруга попросила мене зробити кілька кроків назад.
— Відійди, — сказала вона. — Коли дивишся дуже близько, зациклюєшся на деталях і не можеш оцінити всю композицію.
Я зависла і вже не могла думати про картину. Моя проблема в тому, що я маніакально концентруюся на деталях замість оглянути всю перспективу.
Я зробила кілька кроків назад, щоб подивитися на картину в цілому. Не на ту, яка в музеї. Я пригадала власне життя десять років тому. Ставлення до фемінізму, заяви політиків, представництво жінок у парламенті, риторику в медіа і кількість феміністичного контенту. По кожному з пунктів — разючий контраст із сьогоденням. Наші цінності перемагають. Наша повістка поступово витісняє патріархат. І це факт, із яким безглуздо сперечатись.
Якщо я й вивчила якийсь урок зі свого багаторічного наполегливого фемінізму, то це два слова: «феміністки незламні», бо вони буквально змінюють правила гри. Так, це відбувається повільніше, ніж хотілося б. Проте ми на правильному боці історії, і ця історія однозначно промовляє до нас: світ змінюється, і ваш поступ — частина цих змін. Іноді рукам корисно опускатися, щоб ментальні біцепси міцнішали. Бо щоразу, коли вони піднімаються, ми стаємо ще сильнішими.
